РОЗДІЛ 7 ЗВІДКИ НАМ ВІДОМО, ЩО МИ НЕ ЗНАЄМО?

Звідки нам відомо, що ми малокомпетентні в тій чи іншій сфе­рі? І звідки нам може бути відомо, що ми точно не знаємо? Обидва питання ключові для цього і двох наступних розділів, але справедливим буде сказати, що я роблю наголос на друго­му питанні: що є базою знань у світі непевності? Моя відпо­відь — непевність викриває обмеження знань, які базуються на логічній дедукції з першопричин, що не потребують доказів, обмеження дій, що базуються на раціональному обчисленні — коротко кажучи, знання економічної людини (homo economicus).

Джон Мейнард Кейнс виклав питання на симпозіумі за йо­го основоположною працею «Загальна теорія зайнятості, від­сотків і грошей»:

«Зазвичай, ми маємо лише найабстрактніше поняття про найпряміші наслідки наших дій...

Під «непевними» знаннями, дозвольте пояснити, я не маю на увазі лише різницю між тим, що нам відомо точно, і тим, що лише ймовірно... Зміст, у якому я використовую цей тер­мін, стосується того, з якого боку розглядати європейську війну як непевну, чи ціну міді і відсоткову ставку 20 років опісля, чи застарівання нового винаходу, чи позицію приватних власни­ків матеріальних благ у соціальній системі 1970 р. Для цих пи­тань не існує наукової бази, за якою так чи інакше формується ймовірність, яку можливо підрахувати. Нам просто не відомо. Однак потреба діяти та вирішувати змушує нас, будучи прак­тичними людьми, робити все можливе, щоб проігнорувати цей непростий факт і поводитися точно так, ніби ми опираємося на бентамістське обчислення серії очікуваних переваг та недо­ліків, кожне з яких помножується на їх відповідну ймовірність.

Як за цих обставин у нас виходить поводитися способом, який рятує нашу репутацію раціонально мислячих, ощадливих людей? З цією метою ми вигадали різноманітні прийоми, серед яких найважливішими є такі:

1. Ми вважаємо, що теперішнє — значно корисніший про­відник у майбутнє, ніж пряме вивчення минулого досвіду, яке може показати, як щось було до теперішнього часу. Іншими сло­вами, ми часто ігноруємо перспективи майбутніх змін щодо су­часного стану, про які нам нічого не відомо.

2. Ми вважаємо, що теперішня форма думки, як виражено у цінах та характері наявного результату, базується на правиль­ному висновку щодо майбутніх перспектив, таким чином ми можемо приймати її такою, як вона є, поки не з’явиться щось нове і доречне.

3. Знаючи, що наша особиста оцінка нічого не варта, ми на­магаємося використовувати оцінки решти світу, яка, можливо, краще поінформована. Тобто, ми робимо спробу пристосувати­ся до поведінки більшості або до середньостатистичних пред­ставників. Психологія суспільства індивідів, кожен з яких нама­гається копіювати інших, веде до того, що можна чітко окресли­ти терміном загальноприйнята оцінка.

Зараз практична теорія майбутнього, що базується на цих трьох принципах, має певні виразні характеристики. Зокрема, маючи таку нестійку базу, засади схильні до різких та сильних змін. Заведений порядок із спокоєм та нерухомістю, впевне­ністю та безпекою, раптово зазнає поразки. Нові страхи та на­дії без попередження почнуть керувати людською поведінкою. Фактор розчарування може раптово нав’язати нову загально­прийняту базу для оцінювання. Усі ці гарненькі, ввічливі техніч­ні прийоми, зроблені для красивої зали засідань і добре регу­льованого ринку, схильні до руйнування. У всі часи невизначені панічні страхи і надії насправді не оцінювалися і лежать трохи глибше під поверхнею.

Можливо, читачеві видається, що це загальне, філософське дослідження про поведінку людства є дечим віддаленим від економічної теорії. Та я гадаю, що ні. При тому, що це про нашу поведінку в ринкових умовах, теорія, яку ми винаходимо під час вивчення поведінки у ринкових умовах, сама по собі не повинна представляти ідолів ринку.

Я насмілюся сказати, що класичний економіст з готовніс­тю визнає це. Але навіть так, думаю, він не догледів справжньої природи відмінності, яка, за його розумінням, виявляється між теорією та практикою, і якості неправильного висновку, до яко­го він дійде» (Кейнс, 1937 p., 213-215).

Колега якось надіслав мені повідомлення про ціноутворен­ня, де зазначалося таке: «Стів, бізнесмени так не поводяться, але цей спосіб можуть описувати економісти у своїй теорії!» Кейнс би мав змішану реакцію. Він, безперечно, хотів побачити, як мапа відрізняється від території, але сказав би, що мій коле­га — занадто гарненький та вихований.

Мілтон Фрідман не мав таких сумнівів. Беручи за постулат його текст про те, що індивідуальна поведінка керується мак- симізацією користі, його класична праця 1953 р. з методоло­гії доводить, що немає великого значення, чи індивіди реально проводять свої обчислення. Важливим є те, чи вони поводяться так, аби максимізувати корисність. Фрідман пропонує разючу аналогію, щоб проілюструвати і захистити аргумент «нібито». Він запрошує нас звернути увагу на те, як прекрасний гравець у більярд прицілюється, щоб зробити м’який удар. Цей гравець у більярд не записує складних диференційних рівнянь взаємодії більярдних м’ячів, робить мало спроб, щоб детально пояснити це. За Фрідманом, достатньо того, що успішний гравець діє так, ніби він експерт у диференційних рівняннях.

Економісти загалом визнають аналогію з більярдом як не­спростовну, і вона справді неспростовна — якщо ми готові по­годитися, що усі знання мають один тип. Що стосується йо­го випадку, гравець у більярд повинен волею-неволею бути прихованим математиком, і до того ж професійним. Але та­ке забезпечення однорідності знань є саме тією точкою, коли я пропоную піддати сумніву економічний метод. Авторитет західних інтелектуальних традицій підтримує Фрідмана у йо­го перетворенні більярдного гравця у математика, а я поспере­чаюся, адже частіше вважається, що відповідні знання належать до абсолютно іншого типу, до іншої системи, і вони більше не мають повчальних функцій, щоб твердити, що більярдний гра­вець центрує свої удари так, ніби він математик, або твердити,

що математик вирішує свої рівняння так, ніби намагається отримати очко за більярдним столом.

Збереження Економісти осмислюють споживацький вибір у контексті до­свідченого індивіда, який досліджує можливості, дозволені його бюджетом, та вибирає те, що максимізує його добробут. Такий підхід, мабуть, не завдає шкоди і, може, навіть корисний при моделюванні попиту на консервовані персики та груші, але необхідна спритність рук, щоб розширити систему максимізації користі в ощадливу поведінку. Зазвичай рішення про збережен­ня моделюються — це проблема міжчасового вибору спожива­ча: ощадлива поведінка випадає з максимально корисного пла­ну споживання під час усього життя.

Важко зрозуміти, звідки розпочинати критику цього під­ходу. Якщо розглянути необхідність вийти за межі формаль­ної математики, тоді необхідно відповісти на фундаментальне запитання: звідки беруться переваги? У випадку з персиками та грушами, ймовірно, можна доводити, що переваги виникають у передісторії спроб та помилок: купівля різних сумішей фрук­тів (можливо, спочатку навмання) орієнтується на споживання і переваги формуються внаслідок відносного задоволення, що виникає при споживанні різних видів товарів. Невід'ємним є те, що результати вибору — негайні, і початковий процес не може повторитися, поки переваги не будуть загострені, як лезо. Тоді можна вважати, що у цей момент починається історія раціо­нального вибору споживача. Справді, якщо дотримуватися пев­них постулатів, функція користі може синтезуватися або відно­витися з інших варіантів споживання персиків та груш («вияв­лені переваги»), коли змінюються відносні ціни на два товари.

Проте, навіть в історії «просто так», розвиток переваг через «проби та помилки» має певний зміст у контексті довгостроко­вого планування споживання та збереження, особливо у двох найвідоміших теоріях: гіпотеза постійного доходу (М. Фрідман, 1957 р.) та гіпотеза життєвого циклу (за Франко Моділіані та різними колегами, серед яких Моділіані та Брумерґ, 1954 р.). В обох цих моделях припускається, що індивіди економлять (та зменшують збереження), щоб вирівняти споживання у ча­сі, навіть коли дохід нестійкий і наслідки певного вибору заста­рівають протягом тривалості життя. Отже, масштаби спроб та помилок обмежені; уроки від виборів під час тривалості жит­тя з’ясовуються лише по закінченню того ж життя (згадай­мо Едіпа). Реінкарнація може викинути витівку, надавши пе­редісторію вибору, за винятком того, що навіть прихильники здебільшого допускають, що малоймовірно застосувати уро­ки попередніх життів до теперішнього. Коротко кажучи, важко розповісти правдоподібну історію про те, як індивіди здобува­ють значні переваги, вибираючи між споживанням сьогодні та споживанням декадою чи двома пізніше, так само можна уяви­ти, що хтось дізнається про персики та груші сьогодні.

Але навіть якщо ми закинемо проблеми з перевагами у да­лекий куток, то залишаться справжні складнощі у пересуван­ні від позачасових рамок персиків-груш до міжчасового

ЗВІДКИ НАМ ВІДОМО, ЩО МИ НЕ ЗНАЄМО? контексту. Щодо першого, обмеження у бюджеті може спра­ведливо вважатися незаперечним фактом, принаймні за від­сутності перевірок та кредитних карток; покупець йде у су­пермаркет, припустимо, зі сотнею доларів у кишені. Але у міжчасовому контексті бюджет — це багатство протягом усього життя, що для більшості з нас складається в основ­ному з нашого «трудового капіталу», дисконтованої поточ­ної вартості¹ заробітку за все життя. Невід’ємним фактом, однак, є те, що коливання щодо планів прибутку загалом та­кі величезні, що просто висміюють свої прояви: можливість переривання професійної зайнятості протягом життя через витівки циклу ділової діяльності, підприємства чи показни­ків індустрії або навіть власного здоров’я, їх кількість не мо­же суттєво визначатися більшістю людей.

Прикметно, що конкуренція та боротьба за виживан­ня не можуть застосовуватися для забезпечення відповіднос­ті із припущеннями максимізації користі. Економісти знахо­дять глибоке значення у тому факті, що 500-доларові купюри зазвичай не знаходять на тротуарі: якщо одна особа не вико­ристає можливість заробітку, це зробить інша. Безжалісний хи­жак, який вичікує жертву, може компетентно пояснити, чому ціна золота у Нью-Йорку мало відрізняється від ціни в Лондоні чи Токіо, але важко помітити якісь 500-доларові купюри у моїй неспроможності оптимізувати ощадливу поведінку (Зекгаузер, 1986 р.; Ґрювал 1998 р.).

Це не означає, що ніхто не користується схемою максимі- зації користі, приймаючи рішення щодо збереження. Люди, чиї перспективи щодо працевлаштування відносно певні, які йдуть по загалом передбаченому кар’єрному шляху, і чиї життя до­статньо керовані таким чином, що довгострокове плануван­ня має раціональний та емоційний зміст, можуть, припустимо, приймати рішення у межах раціонального порівняння альтер­нативних зразків споживання протягом життя. У цьому випад­ку на думку спадають кваліфіковані працівники середнього ві­ку. Мій колега Джим Дюсенберрі якось помітив, що гіпотеза життєвого циклу — саме те, що хтось очікує від повноважно­го університетського професора, який просто збирається про­демонструвати, що зауваження деяких людей ґрунтовніші, ніж теорії інших. Але навряд чи ця група представляє населення за­галом — ні верхівка з 1-2% розподілу доходу, які відповідаль­ні за непропорційну суму всіх збережень та для яких домінант­ними мотивами є інші, ніж забезпечення до пенсії, ні для дна, що складає 70 або 80 % розподілу, чиї економічні життя керова­ні не настільки, щоб підлягати описові у рамках обмірковуван­ня та обчислення.

Стандартна модель ще менш переконлива, коли уявити, що власне житло, сімейні та індивідуальні збереження, принайм­ні у США, історично відповідали за відносно невелику части­ну формування загального капіталу. У період з початку Другої світової війни, корпоративні збереження та все більше пенсійні фонди забезпечували великий обсяг коштів для нагромадження капіталу у бізнес-секторі. Помірні особисті темпи збереження, які включають інвестування у власне житло та пенсійний фонд так, як і фінансові збереження, були близькими до нуля про- ■ тягом більшої частини минулої декади, тобто, те, що ощадливі господарства роблять особисті фінансові збереження доступ­ними для бізнесу (та уряду), було вкрай негативним.

Звісно, у теоретичних межах де домінують максималістські індивіди, домашні фінансові збереження не є чи принаймні не повинні бути центральною ідеєю: пенсійний фонд та корпора­ція — просто розширення домашнього господарства, а важли­вим є приватне збереження, сума особистих та корпоративних збережень. Справді, у США рахунки національного доходу та збереження приватного пенсійного фонду разом включаються у чистий дохід та збереження домашніх господарств. Почасти нелогічно, з точки зору економічної людини, що отримувані прибутки корпорації не об’єднуються з рахунками сектору до­машніх господарств. Я кажу нелогічно, бо через те, що корпора­ція є агентом акціонерів (як економісти найчастіше вважають), тому максималістський індивід вчинив би саме так, або, якщо корпоративні керівники дотримуються політики ощадливості, яка вороже ставиться до інтересу індивіда. Тому індивід може підкоригувати свої прямі збереження у світлі збережень, які по­повнюють корпорації, чиїми акціями він володіє. Так чи інакше, домашні господарства можуть формувати загальні збереження індивідів як їм хочеться, навіть якщо їм бракує контролю над корпоративними інвестиціями.

На економічному жаргоні, домашні господарства повинні «підняти корпоративну вуаль», незважаючи на надмірні час та ресурси, не згадуючи про наміри, для необхідних обчислень, які вважаються доступними. Рокфеллери з власними банками мо­жуть підійти у рамки моделі, але навіть пам’ятаючи про висо­ку концентрацію акцій у власності, Рокфеллерів важко назва­ти нормою.

Звісно, для фрідманівських позитивістів ймовірність чи не­можливість припущень не є проблемою: завжди можна повер­нутися до «нібито» поведінки, якщо спрацюють цифри. Але до­кази таки існують, наприклад у Мартіна Фельдстейна (1973 р.; також зверніть увагу на Фельдстейн та Фейна (1973 p.). Але наступні емпіричні праці, зокрема робота Джеймса Потерби (1987 р.) та Едмонда Малінво (1986 р.), викликають серйозні сумніви щодо результатів Фельдстейна.

Максимальним результатом емпіричної економіки є той, коли достатня робота над даними приводить до їх визнання. Доказова база Фельдстейна проблематична, адже споживан­ня та нерозподілені прибутки одночасно починають регре­сувати настільки, що коли Фельдстейн тлумачить зміни у не­розподілених прибутках як причину, а зміни у споживанні як наслідок, обумовленість однаковою мірою може виявитися ін­шим. Справді, набагато ймовірніше, обумовленість перетікає зі споживання до нерозподілених прибутків, через сукупні попит та доходи — негнучкість дивідендів у короткостроковому пері­оді, посилюючи ефект зростань у споживацькому попиті на не­розподілені прибутки (С. Марґлін, 1984 а, 379-382).

Коротко кажучи, ощадлива поведінка не підтримує пара­дигму раціонального обчислення. Більшість доказів відповіда­ють максималістській гіпотезі, але дані не дозволяють нам роз­різняти гіпотезу, що базується на раціональному обчисленні та альтернативній гіпотезі, що базується на звичці та емпіричному правилі (С. Марґлін, 1984 а, розд. 17-18). І що стосується вирі­шального питання, чи люди справді піднімають корпоративну вуаль та об’єднують особисті збереження з інституційними, да­ні не зіставляються з підняттям корпоративної вуалі.

Інвестування По-перше, чим відрізняється заощадження від інвестування? Для неспеціалістів, інвестування — спосіб використати свої заощадження, наприклад, купуючи акції та облігації. Для еко­номістів, вони різні по суті: заощадження — утримання від споживання, інвестиція — передача абстрактного збереженого капіталу в конкретні фізичні форми. Спільним у цих двох по­няттях є те, що інвестиційна теорія, зокрема теорія про те, як фірми інвестують у заводи та обладнання, аналогічна до теорії заощадження тим, що невиправдано розширює парадигму мак- симізації у галузь, де обчислення у найкращому, випадку може відіграти скромну роль.

Хтось може уявити сільськогосподарське підприємство, яке приймає рішення вирощувати пшеницю або жито на основі моделі максимізації прибутку аналогічно до моделі споживача, що максимізує корисність. Але ще раз, необхідно ввімкнути до­вірливість, щоб уявити, що ця структура ілюструє типове інвес­тиційне рішення бізнесу. Знову ж, часові рамки дуже важливі. Для фермера, який вагається між пшеницею та житом, витра­ти та прибутки з обох врожаїв розподіляються всього на декіль­ка місяців та й можуть обґрунтовано зображатися у контексті ймовірностей, що базуються на відносно об’єктивному розпо­ділі результатів. На відміну від цього, прибутки від бізнесового інвестування зазвичай розподіляються на довгострокові гори­зонти і не піддаються прогностичному обчисленню.

Сучасна інвестиційна теорія підсумовує привабливість проекту в очікуваній сумі майбутніх доходів, його дисконтова­ну поточну вартість. Однак, оскільки Кейнс наголошує на ци­таті, якою розпочався цей розділ, -формалізм теорії затьмарює її справжній зміст, чи, може, брак змісту. Доходи від будь-якого проекту, що мають прийти у майбутньому, надає не об’єктивна, а суб’єктивна конструкція інвестора. Як доходи, так і корис­ність цих доходів залежать від збігу обставин, про які інвес­тор може мати лише розмите уявлення та підозри, навряд чи це матеріал формального обчислення. Для Кейнса, доходи та ко­ристь — посудини, які наповнені більш чи менш відповідно до того, ким є інвестор — оптимістом чи песимістом. Для Кейн­са «стадні інстинкти» інвестора відіграють вирішальну роль в інвестиційному попиті, так як і загальноприйняті переконан­ня спільноти інвесторів.

Зі впевненістю можна сказати, що у руках неокласика, при поєднанні напрямку думок агентів з почасти нереальним по­няттям повних умовних ринків (див. додаток А) з активної ролі в інвестиційному процесі усувається намір інвестора. Рішення індивідів щодо збереження реалізуються через купівлю умов­них вимог; індивідам ніколи не потрібно тримати фізичний ка­пітал, щоб підстраховувати свої передчуття щодо майбутньо­го. На противагу цьому, фірми, які займаються інвестуван­ням у повні ринки, швидше реагують на об’єктивні ціни, ніж на суб’єктивні користі та ймовірності. Неупереджено опису­вані «світові наміри» усувають всі неясності щодо доходів від майбутніх проектів — світові наміри повністю та в єдиному ро­ді визначають інвестиційні доходи, а ціни умовних вимог, що пов’язані з певними світовими намірами, керують інвестицій­ними рішеннями фірм.

Незважаючи на те, що Пітер Даймонд продемонстру­вав в основоположній праці чотири десятиліття тому (1967 р.), фондовий ринок загалом може відіграти роль універсально­го умовного ринку, кількість компаній, які були б необхідни­ми, щоб виразити наміри світу, пов’язані з економікою, пере­вищують здатність фінансових експертів аналізувати, кількість сторінок фондового ринку, здатність перераховувати і об’єм комп’ютерної пам’яті. Практично, умовні ринки — це радше ви­няток, ніж правило, який здійснюється лише за незвичайних об­ставин; у справжньому світі думки щодо майбутнього підтримує не лише купівля умовних товарів, але й прихильність до певних форм капіталу. На практиці інвестиційні рішення фірм керують­ся не об’єктивними ринковими цінами, а майбутніми інвести­ційними доходами, які, як і корисність, що пов’язана з цими до­ходами, сприймаються досить смутно, наче через тьмяне скло.

Справді, більшість економічного життя зупинилося б, як­би залежало від обчислення. Знаменитий уривок із «Загальної теорії» Кейнса (1936 p., с. 161-162) розвиває тему стадного інстинкту:

«Несталість характеристики людської природи у тому, що велика частина наших позитивних дій більше залежить від спонтанного оптимізму, ніж від математичних очікувань, етич­них, гедоністичних чи економічних. Можливо, більшість наших рішень задля позитивних дій, всі результати яких будуть розтяг­нені на багато наступних днів, можуть сприйматися лише вна­слідок стадного інстинкту — спонтанного поштовху до дії, а не до бездіяльності. І це не результат середньозважених кількісних вигод, помножених на кількісні ймовірності. Підприємство ли­ше претендує на те, що в основному приводиться в дію завдяки твердженням у власному плані, хоча і неупередженими та щи­рими. Хіба щось трохи важливіше за експедицію на південний полюс може базуватися на точному підрахунку прибутків, які можна отримати. Таким чином, якщо стадні інстинкти стають невиразними і втрачається спонтанний оптимізм, що зводить тільки до математичних очікувань, на які можна покладатися, підприємство прийде до занепаду та загине».

Погляди Джозефа Шумпетера були діаметрально проти­лежними до політичних переконань Кейнса. Незважаючи на це, два гіганти економіки XX ст. повністю прийняли роль стадних інстинктів. У «Теорії економічного розвитку» це питання ви­світлюється так:

«Військові дії повинні відбуватися у відповідному страте­гічному місці, навіть якщо немає усіх потенційно доступних да­них. Так само дії в економічному житті повинні відбуватися без детального передбачення наступних кроків. Тут успіх залежить від інтуїції, здатності бачити речі у такий спосіб, який згодом виявиться правильним, навіть якщо у потрібний момент цього не можна визначити. Потрібно також опанувати потрібні фак­ти, відкидаючи неважливі, навіть якщо немає розуміння прин­ципів, за якими це робиться. Ґрунтовна підготовча робота, спе­ціальні знання, широкий розмах інтелектуального розуміння, талант до логічного аналізу — можуть за певних умов стати джерелами невдачі». (Шумпетер 1934 р. [1911], 85)

Для обох, Кейнса та Шумпетера, — обчислення виправдовує один курс дій перед іншим, і стоїть на сторожі раціональності.

Важко серйозно сприймати Кейнса та Шумпетера і в той же час дотримуватися міфу про економічну людину як раціональ­ного, максимізаційного агента. Зважаючи на весь акцент, який економіка робить на раціональності, основна чеснота ринку в тому, що він дозволяє людям мобілізувати компонент нера­ціональності у їхніх знаннях. Іншими словами, ринки дозволя­ють нам обминати обмеження в підрахунку, плануванні та ра­ціональності. Ринок дозволяє, чи навіть зобов’язує нас робити, а не говорити, і що важливіше, говорити, коли нас підводять слова, а не справи (детальніше див. розділ 9).

Непевність В обох випадках: як у збереженні, так і в інвестуванні, цен­тральною проблемою щодо максималістської парадигми є не­певність. Можна з точністю припустити, що непевність ледве не зникла з поля зору економістів, завдяки асиміляції ризиком через суб’єктивні ймовірності. Першим кроком у процесі аси­міляції стало розмиття відмінностей за Найтом (Найт 1940 р. [1921]) між ризиком (випадок, коли нам відомі відповідні мож­ливості) та непевністю (випадок, коли нам не відомо). Це за­вершилося трансформацією бінарної опозиції Франка Найта у неперервну. Спостерігаючи за цим, у ділянці ризику, нам по- справжньому ніколи не відомий емпіричний (як відмінний від

логічного) розподіл ймовірностей; ми маємо лише більш-менш відповідну інформацію про окремі зразки. За тією ж схемою, ко­ли зникає непевність, ми ніколи не лишаємося повністю без ін­формації про вірогідність альтернативних результатів. Крім то­го, невід’ємна (для Найта) формально встановлена різниця між ризикованими та непевними подіями (складність із страхов­кою у випадку непевності) також розмивається: ринки існують у різноманітних ситуаціях, які ближчі до непевності, ніж до ри­зику; наприклад, ф’ючерсні ринки товарів та ситуативні стра­хові контракти, у яких протягом довгого часу спеціалізувався Лондонський Ллойд (ринок страхування — прим, перекладача).

Неясність у справі з відмінністю між ризиком та непевніс­тю не бере до уваги очевидного у теорії Найта: ці категорії — ідеальні види. Найт, все ж таки, був студентом великого ні­мецького соціолога Макса Вебера. Існування змішаних випад­ків та нечіткі напрямки стають приводом для повного усунення відмінності. Якщо схилятися до такого напрямку, це простий інтелектуальний крок від непевності на межах відмінності до ідеї, що всі можливості є персональними або суб’єктивними за своїм характером. І справді, на сьогодні це домінантний погляд в економічній теорії. Так як і з максимізацією користі, у теорії немає значення, чи індивіди свідомо обчислюють суб’єктивну ймовірність розподілів, що вимагається теорією. Поведінка «ні­бито» підійде якнайкраще.

Неспростовні трактування суб’єктивної ймовірності існу­вали приблизно три чверті століття, але стали відомими лише коли виявилося, що теорія ігор пропонує підхід до моделюван­ня поведінки у непевності («ігри проти природи»), так як і під­хід до моделювання стратегічних взаємодій між індивідами та фірмами. У світлі основоположної праці Джона фон Неймана та Оскара Морґенштрена (1944 р.), економісти та статисти за­цікавилися до того часу значною мірою знехтуваною працею Франка Рамсі (1980 р. [1926]) та Бруно де Фінетті (1980 р. [1937]), цікавість до якої досягла найвищої точки у формальній моделі прийняття рішення, розробленій Леонардом Джиммі Севіджем (1954), за якою оптимальні рішення характеризуються максиміза- цією очікуваної користі, з розподілом ймовірності суб’єктивного оцінювання того, хто приймає рішення, методом, аналогічним функції користі суб’єктивному оцінюванню різних результатів.

Але навіть до того, як Севідж формалізував підхід суб’єк­тивної ймовірності, критики, серед яких Нобелівський лауреат Mopic Алле, зафіксували заперечення (Алле 1953 p.). Алле за­пропонував приклад ситуації з вибором, у якій суб’єкти експе­рименту могли порушити аксіоми Севіджа. Севідж сумнівався [1954 р.], але після роздумів зрікся від своєї інтуїції на користь аксіом. Декілька років опісля, Даніель Еллсберґ (1961 р.) старан­но сформував приклад, як відокремити ризик від непевності, і ще раз зрозумів, що Севідж (разом з іншими відомими еконо­містами та прибічниками теорії рішень) схилявся до того, щоб поводитися на за своїми аксіомами, у яких немає місця «неодно­значності», або як це поняття називав Еллсберґ, абсолютної не­певності. Значно раніше Кейнс виокремив неоднозначність (яку він називав «вагою аргумента») від ймовірності, яка розумілася як рівень переконання. Однак у «Трактаті про ймовірність», переробленому варіанті його дисертації 1908 року, Кейнс лише наполовину зайшов у теорію суб’єктивної ймовірності: він тлу­мачив ймовірність швидше як рівень переконання, аніж віднос­ну частоту, але вважав, що рівень переконання міг би отрима­ти об’єктивне, міжособистісне значення як переконання, раціо­нально обґрунтоване доказом².

Правду кажучи, деякі прибічники теорії рішень (імена Говарда Рейфа та Севіджа самі по собі виникають в уяві) ніколи не вважали природним дотримання аксіом Севіджа. Поколін­ня студентів платили і досі платять чималі гроші провідним

бізнес-школам світу, щоб навчитися послідовно застосовувати ймовірності. Я не бажаю навіть натякати, що студенти не ціну­ють своїх грошей, але я скептично налаштований щодо того, що їхня здатність розглядати непевності занадто перебільшується.

У сучасній критиці Даніеля Канемана та Амоса Тверські (1979 р.), виявилося ще більше закидів, адже вона ставить під сумнів справжню здатність людей виконувати обчислення, що необхідні за вибором ймовірності з будь-яким рівнем послідов­ності. Наприклад, Тверські та Канеман (1981 р.) демонструють, що той, хто приймає рішення, реагує на спосіб, яким порушу­ється проблема, 90 %, що ті, хто пройшли медичну перевірку роблячи власний висновок, отримують іншу відповідь, і 10% — погоджуються. Царина досліджень, розпочата Канеманом та Тверські, зібрала чимало послідовників в економіці, її важ­ливість підтверджена Нобелівською премією, яку отримав Канеман у 2002 р. (Тверські помер у 1996 р.)

Усе ж суб’єктивна ймовірність міцно володіє економічною уявою. Потрібно розуміти, що вона не завдячує передбачуваль- ній або нормативній силі підходу. Прихована програма — при­йняти людську поведінку, позбавити її усіх примх, конфліктів та суперечностей і тоді стиснути її, обмеживши максималістською парадигмою. Під час позитивістської ейфорії середини XX ст. привабливість суб’єктивного доведення була безсумнівно під­вищена своєю послідовністю, принаймні за версією Свіджа, з аксіомами виявленої переваги: загалом суб’єктивні ймовір­ності, як і суб’єктивні користі, можна отримати через вибір та дії. Охоплення непевності, яка повинна вважатися окремою формою дії, що базується на окремій системі знань, обмежуєть­ся логікою обчислення та максимізації задля того, щоб зберегти чіткість економічної концепції знання та поведінки.

Чому ця концепція повинна залишатися не спотвореною ускладнюючими фактами людської поведінки? Просто: без припущення про раціональне обчислення руйнується ключо­ва підтримка твердження про те, що ринки працюють добре для людей; конструктивна програма творення світу руйнуєть­ся в уявленні економічної теорії.

На противагу економічній концепції знання я обстоюю, що за умов непевності, ті, хто приймають рішення, не можуть і не мобілізують систему обчислення та максимізації. Не маючи до чого прив’язати ймовірності, індивіди неодмінно покладаються на досить різні методи — інтуїцію, загальноприйняту поведін­ку, владу — коротко кажучи, на іншу систему знань, з якої вини­кає максималістська поведінка. Це система знань, яка включа­ється у спільноту, у ланку зі стосунків між людьми, яка пов’язує їх один з одним.

Системи знань Термін «алгоритмічне знання» використовується як умовне позначення економної, максималістської економічної людини. Поруч з алгоритмічним йде емпіричне знання, окрема форма знання, що характеризується залежністю від влади та інтуїції. Тобто йдеться про знання, що базуються на досвіді.

Якщо знання — підтверджене обґрунтоване справжнє пере­конання, тоді гносеологічний поділ між алгоритмом та досві­дом там, де дві форми знання наступають на питання про те, що є припустимим підтвердженням переконання та правди. Моє негативне твердження стосується того, що алгоритм — не єди­ний легітимний спосіб підтвердження переконання та досяган­ня правди. Алгоритмічне знання не забезпечує єдиної при­йнятної основи для обґрунтованого справжнього переконання. Я розглядаю ідею про те, що алгоритм — єдиний спосіб під­твердити переконання як невід’ємно ідеологічне за природою, ідеологічне у тому сенсі, що воно покладається на недоведені

(і, мабуть, такі, що не можуть бути доведені) припущення про те, звідки ми можемо знати. Моє позитивне твердження стосу­ється того, що досвід наділяє не лише знаннями як (як плавати, як водити велосипед), а й знаннями що (що земля кругла, що ба­вовна не росте у холодному кліматі).

Я хочу наголосити, що у мене немає критичної аргумента­ції, щоб зробити з алгоритмічного знання одну систему знань. Навпаки, ми не були б людьми без нашого володіння алгоритміч­ними знаннями. Швидше, проблемою є твердження, яке зроблене в інтересах алгоритмічного знання, що це все із того знання, звід­ки виходить його здатність витіснити інші способи підтверджен­ня переконання. Якщо алгоритмічне знання невід’ємне у нашій людяності, то те саме і з емпіричним. Справді, нашою здатністю є поєднувати емпіричні та алгоритмічні знання, які відрізняють нас від тварин та комп’ютерів: тваринам притаманні емпірич­ні знання, а машинам — алгоритмічні, але лише люди володіють обома. Клінічні історії Олівера Сакса (1985 р.) стали одночасно зворушливим та розважальним доказом абсурдних, дивних і на­віть трагічних порушень людських істот, які виникають через втрату емпіричних або алгоритмічних знань³.

Але забіжимо наперед, ми не можемо належним чином до­слідити відношення між різними системами знань до того, як я викладу, що маю на увазі, вживаючи цю термінологію. По- перше, дозвольте мені пояснити, що не є системою знань: тер­мін не відноситься до спеціальної галузі знань. Економісти та фізики, інженери-хіміки та менеджери з питань персоналу, ма­ють справу з різними галузями знань. Але це жодним способом не перешкоджає нам спільно використовувати загальноприй­няту практику (або спільну ідеологію) щодо систем знань, які ми застосовуємо.

Моя аргументація містять три пропозиції: перша — знан­ня та дія існують повсюди і у всі часи базуються на комбінації, синтезі принаймні двох систем знань, алгоритмічному та емпі­ричному знаннях — і, можливо, інших (духовні знання спада­ють на думку як окрема система); друге — незалежно від сим­біозу на практиці, культура сучасного Заходу піднесла алгорит­мічні знання на вищу позицію, місцями до рівня, коли емпіричні знання розглядаються не просто як нижчі, а взагалі не вважа­ються знаннями. Під таким ідеологічним кутом зору, емпірич­ні знання лишаються необгрунтованим переконанням, забобо­нами, упередженнями — окрім випадків, коли такі знання об­ґрунтовує алгоритм. Третя пропозиція — ідеологічна ієрархія знань — здійснила величезний вплив на спосіб, яким на практи­ці взаємодіють алгоритмічні та емпіричні знання, зображуючи емпіричні знання як нелегітимні або навіть невидимі.

Мені видалось корисним характеризувати системи знань щодо чотирьох вимірів: теорія пізнання, передача, інновація та сила. Конкретна система має свою власну теорію знань, що є її теорією пізнання; також власними правилам для здобуття та поширення знань, власні характеристики для зміни суті того, що вважається знанням, та, врешті-решт, його правилами керуван­ня, обоє серед інсайдерів, поміж інсайдерами та аутсайдерами.

Чому система? Термін «система» має подвійне значення. Пер­шочергово, теорія пізнання, передача, інновація та політика зага­лом не є властивостями знання, а характеристиками спеціальних методів усвідомлення. Не існує єдиної теорії пізнання, але є спеці­альні теорії пізнання, що належать до окремих методів усвідомлен­ня. Однаковою мірою, існують окремі способи передачі та зміни знань протягом часу. І кожен окремий спосіб усвідомлення може йти разом з різним набором відносин у системі влади серед лю­дей, які діляться знаннями та між інсайдерами і аутсайдерами.

Сполучні ланки між декількома характеристиками, за яки­ми ми описуємо систему знань, є другою причиною для ви­користання терміна. Як ми знаємо і як ми вчимось та вчимо, як

ми вносимо зміни і як з державної точки зору— ці характерис­тики знання взаємодіють.

Різниця між алгоритмічним та емпіричним знаннями роз­починається характерною відмінністю їхньої теорії пізнання. Я сказав, що алгоритмічні знання можуть ототожнюватися з ра­ціональністю. їх формою на сучасному Заході є знання, що базу­ються на логічній дедукції з першопричин, які не потребують до­казів; геометрія Евкліда та метод Декарта, мабуть, є канонічни­ми взірцями. Західна форма алгоритмічних знань таким чином об’єднує індукцію та дедукцію. Індукція відіграє важливу роль у визначенні першопричин (паралельні лінії ніколи не перети­наються), а дедукція дозволяє нам зробити висновки на деякій відстані від цих першопричин (теорема Піфагора). «Логічна де­дукція» означає розвиток повільними кроками, без ніяких ви­пущень, випадковості чи додумувань. Тому, окрім математичної теореми, комп’ютерна програма спадає на думку як модель ал­горитмічного знання.

Простежте, що саме через необхідність застосування індук­ції для встановлення першопричин цієї форми порушується питання про те, чи може існувати, навіть в ідеалі, така річ, як ал­горитмічне знання. Проблема у тому, що поняття очевиднос­ті вимагає форми емпіричного знання — як ще ми розпізнаємо «очевидне»? Як ми розрізняємо просвітлення від ілюзії?⁴

Подивимося ретельніше на характерні ознаки теорії пізнан­ня алгоритмічного знання. По-перше, алгоритмічні знання — аналітичні. Вони розкладають сукупність знань на компонен­ти. Таким чином ці знання прямо і негайно можна відтворити. Вони повністю і чітко сформульовані, а що стосується алгорит­мічного знання, то те, що не можна чітко сформулювати, на-, віть не вважається знанням. Як зазначалося у розділі 1, відомою є думка Лорда Кельвіна, що хтось може справді щось знати ли­ше тоді, коли знання можна виразити у цифрах.

Алгоритмічне знання повністю розумове. Розум відокремле­ний від тіла, й алгоритмічне знання притаманне винятково ро­зуму. Твердження «Мені здається, у тому, що ти кажеш щось не так», тобто «я відчуваю, щось не так, але я не можу чітко сфор­мулювати, що і чому» — не має місця в алгоритмічному знанні.

Навіть при приведенні у дію, алгоритмічне знання — тео­ретичне. Як тільки визнається експериментальна та тимчасова природа будь-якої загальновідомої схеми, алгоритмічні заяви обов’язково стають гіпотетичними. Справді, не заглиблюючись у нюанси дискусії між Карлом Поппером (1968 р. [1935]) та йо­го критиками (Кун 1970 [1962]; Лакатос 1970; Путнам 1974), можна сказати, що алгоритмічні знання так чи інакше перекру­чені. Сам по собі спосіб дії, обов’язковість дрібних кроків, які йдуть негайно і безпосередньо один за одним, перешкоджає відкриттям та творчості. Довідатися або створити щось за до­помогою алгоритмічного знання — нагадує приклад про мав­пу яка буде набирати на клавіатурі Шекспіра: одного дня вона можливо і зробить це, але буде непросто відібрати нормальне від непотрібного⁵.

Зрештою, алгоритмічне знання, як Бог у Новому Заповіті, — безособове та неупереджене; принцип, доступний всім за одна­кових умов («Послання апостола Павла Римлянам» 2:11; «По­слання до Колоссян апостола Павла» 3:10-11). Таким чином алгоритмічне знання є не лише теоретичним; воно стає теоре­тичним знанням про теоретичні рівні. Поки що все в поряд­ку: хто не схвалюватиме зацікавленість у рівності? Проблема в тому, що ідея про універсального Бога привела християн до заперечення можливого порятунку невірних, тобто, ідея універ­сального алгоритмічного знання привела до того, що позбавлен­ня прав засуджених (правильно чи хибно) погіршать їхні вміння у навігації цією системою знань. Легко побачити, що тим, кому бракує алгоритмічних знань, не вистачає і знань про себе.

Якщо алгоритмічні знання є іншою назвою знанням, яких набувають завдяки нашій здатності мислити, емпіричні знання набирають від авторитету визнаних майстрів (та майстринь) до чиєїсь власної інтуїції. Акцент Кейнса на звичаї у його відпові­ді на критику «Загальної теорії», якою розпочався цей розділ, є важливим аспектом емпіричних знань. Більшість із нас пого­диться, що ми дотримуємось переконань тому, що їх дотриму­ються ті інші, хто займає подібне положення у суспільстві, і ми звертаємося до звичаю як до виправдання істини, в яку віримо. Незалежно від того, у що вірять інші, нам відомо через пряме та негайне уявлення, у якому немає посередників у вигляді ра­ціональної дедукції, тобто інтуїції. Хоча ці два способи пізнання можуть видатися різними, у них спільне осердя у вигляді жит­тєвого досвіду, в одному випадку — наш власний досвід, в іншо­му — досвід наших сучасників (або тих, які були до нас).

Малим крокам алгоритмічних знань протиставляються за­гальновизнані вчення та творчий стрибок, велике осяяння, які всі разом допомагають скласти докупи головоломку. Загальнови­знані вчення та творчі стрибки — знання загального, які складно розбити на частини. На відміну від аналітичної природи алгорит­мічних знань, емпіричні знання не розкладаються на складові.

Емпіричні знання часто складно або неможливо викласти по пунктах. Ті, хто ними володіють, мають усвідомлювати, що володіють спеціальними знаннями, але їхні знання швидше при­ховані, ніж явні. Вони виявляються при тканні складного візе­рунку, ліпленні скульптури, проведенні ритуалу, прогнозуванні ВВП, а не в підручниках для студентів-ткачів, скульпторів, свя­щеників або економістів.

Вважається, що алгоритмічні знання універсальні, складно сказати таке ж про емпіричні. Досвід за самою своєю природою звужується і тісно пов’язаний з часом та місцем. Коротко кажу­чи, він випливає з контексту, існує для спеціальних цілей.

Емпіричне знання дає неправильне уявлення про дуалізм розуму-тіла, який є базовим в алгоритмічному знанні. Ем­піричні знання здобуваються через руки, очі та серце так, як і головою. Емпіричне знання надає належної ваги стадним ін­стинктам за Кейнсом, по відношенню до яких Марта Нуссбаум та Амартія Сен (1989 р., 316) називали «когнітивну роль емо­цій». Це також знання проб. Відчуття, в обох значеннях термі­на, центральне в емпіричних знаннях; воно одночасно тактиль­не й емоційне.

Емпіричне знання надзвичайно практичне до того моменту, поки, як вже було сказано, воно показує себе лише на практиці. Воно не вживається задля заперечення базової теорії, але теорія є швидше безумовною, ніж чітко висловленою, не обов’язково доступною, можливо навіть не доступною зазвичай для тих, хто нею користується.

Емпіричне знання швидше направляється на створення та відкриття, аніж на викривлення та перевірку. Навіть математич­на теорема — значною мірою продукт емпіричних знань, хоча докази треба відбирати щодо алгоритмічних знань, за вимога­ми системи знань, на яких офіційно базується математика.

Механізми передачі досвіду та алгоритм відрізняється так само, як теорія пізнання. Алгоритмічні знання загалом доступні завдяки чистим логічним міркуванням, але на практиці вони, як правило, здобуваються через офіційне навчання. Більше того, «західні» знання все частіше прирівнюються до того, чого на­вчають у школах, а школи в основному призначені для надання алгоритмічних знань настільки, що племінник одного разу за­пропонував протиставляти «книжкові знання» «вуличним» за­мість протиставлення між алгоритмом та досвідом⁶.

Канонічним варіантом передачі досвіду є такий, що викону­ється через персональні зв’язки, виражені через стосунки «май- стер-учень». Приклад майстра краще, ніж будь-яке правило,

навчає учня, який практично несвідомо хапає все, чого навча­ють. Майже будь-хто таким чином може здобути початкові на­вички ремесла, але якість вже залежить від питання інтуїції так, як і підвищення значення проб та відчуттів, що розвивається за роки практики.

Алгоритмічні нововведення ведуть подвійне життя. Офі­ційна модель дозволяє лише замінити помилкове логічне ви­ведення на правильне або змінити припущення. Можна допов­нити існуючі аксіоми, чи, рідше, замінити їх на нові, як Ньютон зробив це для своїх попередників, а Айнштайн зробив для Ньютона. З новими аксіомами можна перейти до нових теорем через старі методи: нові теореми — просто логічні висновки з нових припущень. Як уже зазначалося, чимала частина досві­ду включається навіть в алгоритмічні нововведення: новаторові необхідно знати, куди він прямує, і карта формується більше че­рез інтуїцію, ніж через логіку. Емпіричні нововведення — знач­ною мірою стосуються спроб та помилок. Не можна говорити, що вони випадкові, але структура, що лежить в основі емпірич­них нововведень, часто прихована від самого інноватора.

Якщо знання є текстом, канонічна форма алгоритмічного нововведення — критика. Нововведення набуває форми пря­мого наступу, виклику логіці самих першопричин. Через це ал­горитмічне нововведення може процвітати лише у групі рів­них, де повага до особистого авторитету відносно послабле­на ⁷. У свою чергу канонічна форма емпіричного нововведення є коментуванням, зміною та поясненням тексту. Авторитет батьків не піддається сумніву, але тлумачиться по-новому.

Алгоритм та досвід міняють стосунки між зовнішньою та внутрішньою силами. Якщо в алгоритмічному знанні перед­бачається група рівних, досвід, що базується на знанні, міс­тить у собі ієрархію знання, та відповідне емпіричне знання не є і не може бути знанням теоретично рівних. Як правило

воно існує у мережах стосунків і не може передавитися чи хо­ча б зберігатися окремо від них. Нормальні шляхи для переда­чі — батько-дитина, майстер-учень, гуру-шіш’я — без винят­ків особисті та ієрархічні.

У цих ієрархіях змішується вік, влада та знання. Інколи ієрархія така ж широка зверху, як і знизу, тоді ті, хто знахо­дяться знизу, мають небезпідставні очікування з часом підня­тися вгору. Прикладом є ієрархія гільдії, де кожен учень спо­дівається на те, що стане майстром, не так як на фабриці, де кілька працівників можуть стати старшими працівниками, не кажучи про керівників.

Звісно, існують ієрархії, що базуються на тендері або кольорі шкіри, у них люди не піднімаються догори завдяки здобуванню досвіду. Ієрархії, що базуються на виключенні, можуть підтвер­джуватися згідно з алгоритмом і досвідом: цілком можливо, важливим елементом у підпорядкуванні жінок та чорношкірих на сучасному Заході було твердженням того, що білі чоловіки мали вищу алгорйтмічну здатність⁸.

Якщо емпіричні знання внутрішньо ієрархічні, то вони більш відкриті зовнішньо. Заявляючи претензії щодо універ­сальності, визнаючи обмеження часу, місця та. мети, люди, чиї знання базуються на досвіді, загалом не виявляють тенденції тих, чиї знання алгоритмічні, щоб розкритикувати інші спосо­би здобуття знання. Якщо ваші знання сягають корінням у до­свід, ви, мабуть, не є поборником рівноправності ваших стосун­ків з людьми з інакшим досвідом, але, ймовірніше, ви живете і дозволяєте жити.

Так як із багатьма моїми улюбленими «оригінальними» ідея­ми, одного разу усвідомивши, що алгоритм та досвід складають окремі та відмінні системи знання, я знайшов подібні ідеї в ба­гатьох інших місцях. Одне з кращих розрізнень Роберта Пірсі- ґа між «класичними» та «романтичними» знаннями описано

у праці «Дзен та мистецтво догляду за мотоциклом». Деталі відрізняються, але класичне знання Пірсіґа чітко перекликаєть­ся з алгоритмом, а романтичне знання — із досвідом. Майкл Полані (1962 р. [1958]) характеризував «неявне» знання як ви­разний спосіб відрізнити, тут метод проб та відчуттів віді­грає важливу роль — подібно у випадку емпіричного знання. В іншому контексті, Жером Брунер (1979 р. [1962]) розрізняв «правостороннє» та лівостороннє» знання, перше базувалося на логіці, друге — на інтуїції, розпізнання, яке також використову­ється для характеристики алгоритму та досвіду.

Всередині економіки, розрізнення, подібні до мого, виника­ли у різні часи. Торстейн Веблен (1990 р. [1908]) вирізняє «ри- зикове» та «буденне» знання, Ніколас Джорджеску-Реґен при­святив цілий розділ праці «Закон ентропії і економічний про­цес» «науці, арифморфізму та діалектиці», і Дейрдре МакКлоскі (1985 р.) гостро та переконливо обговорював ліміти «науко­вої» економіки (алгоритму) та визнання ролі риторики (досві­ду) у нашому аргументуванні.

Чому важливим є те, звідки ми знаємо? Коротко відпові­даючи, те, що нам насправді відомо, відрізняється від наших переконань про знання. На практиці ми, люди нового часу, знаємо численні способи, саме так, як і несучасні, але з такою відмінністю: наше знання та розуміння викривлене через наші переконання про знання, зокрема ідеологією, яка підпорядко­вує досвід алгоритму. Два наступні розділи з’ясовують ідеоло­гічну складову наших знань і як вона обмежує та стримує те, звідки нам насправді відомо.