РОЗДІЛ 6 ВІД ВАДИ ДО ЧЕСНОТИ ЗА СТОЛІТТЯ

Розділ висвітлює змінну значення власної вигоди у ранньомо- дерному періоді. Тут продовжується дискусія щодо того, як основоположні припущення економіки виявилися прийнятним способом характеристики людських істот.

Хтось поділятиме думку про те, що ідеї тут необхідні. Якщо ви дотримуєтесь позиції про універсальність припущень еко­номіки, то, швидше за все, ви відмовитеся від моєї думки про трансформацію власної вигоди: хоч яку б думку стосовно цього не мали деякі інтелектуали, власна вигода — це константа люд­ської природи. Але поки що хай читачів не дивує, що я відхиляю такий погляд. Праця Роберта Франка та його колег (Франк та ін- ' ші, 1993 р.), про яку згадується у розділі 1, здається, доводить гіпотезу про те, що спроба мислити економічно змінює дві ре­чі: сприйняття власної вигоди та поведінку. Спосіб сприйняття власної вигоди суттєво змінився у ранньомодерному часі.

Спостерігається, що власна вигода, як і спільнота, як і ін­дивідуалізм та багато з ідей, які піддаються критиці у цій книзі, означають різне для різних людей. У розділі 4 я доводив досить вузьке визначення власної вигоди, щоб протиставити її погля­дам інших, щоб люди не визначали її дуже широко, як це зазви­чай робиться. Таким чином, як і в звичайній англійській мові, тут власна вигода означатиме зосередження на собі, стан, при якому переваги індивіда не лише надаються, а коли його чи її наявний добробут не має нічого спільного з тим, що споживає або робить якийсь інший член спільноти.

Альтруїстична поведінка також дає право на два різні тлу­мачення: одне базується на екстерналіях.— прямий вплив ва­ших дій на мою корисність — інше, — на моральному обов’язку.

Розпочнемо з проповіді Джона Вінтропа на борту флагма­на «Арбелла» у 1630 р., яка запам’яталася згадкою «міста на го­рі», нового Єрусалима, яке збудували пуритани в Новій Англії. Для губернатора Вінтропа експеримент з колонізацією був пе­ревіркою християнської чесноти на природну схильність на­щадків грішного Адама. Справжня людина справді була корис­ливою, але християнське милосердя зробило її уважною щодо своїх обов’язків до побратима:

«Адам, відірвавши себе від свого Творця, також розділив усіх нащадків один від одного; звідси виходить, що кожна лю­дина народжується з таким принципом всередині, люблячи та шукаючи лише себе, і, отже, люди продовжують так само, поки

ВІД ВАДИ ДО ЧЕСНОТИ ЗА СТО ЛІ ЛЯ не прийде Христос і не візьме у власність душу та вплине на ін­ший принцип, — любов до Бога та брата, і пізніше, завдяки по­стійному впливу Христа, так як голова та коріння, якими він об’єднується, любов запанує у душі, таким чином потрохи вико­рінюючи попереднє». (Вінтроп, 1838 р. [1630], 41-42).

Поселенці могли вижити та досягнути успіхів лише як­що індивідуальні інтереси підпорядковували більшому благу спільноти:

«Тепер єдиним шляхом до... забезпечення нашого потом­ства, є наслідування Міка, потрібно діяти справедливо, лю­бити милосердно, іти покірно за нашим Богом. Заради цьо­го ми повинні об’єднатися разом у цій роботі, як одна людина. Ми повинні розважати один одного, як брати. Ми повинні бу­ти готові позбавляти себе надмірностей, щоб задовольнити не­обхідності інших. Ми повинні підтримувати дружнє спілкуван­ня разом у смиренності, покірності, терплячості та свободі. Ми повинні захоплюватися одне одним; співпереживати та радіти разом, сумувати, працювати і страждати разом, усіма способа­ми пам’ятати про свої обов’язки та спільноту щодо роботи як частини одного тіла.

Так, як Бог у Старому Заповіті запропонував дітям Ізраїлю на краю Святої землі вибір між добром та злом, достатком та голодом, те саме він зробив із новими ізраїльтянами. Якщо ми можемо діяти спільно, сказав губернатор Вінтроп:

«Господь буде нашим Богом та із задоволенням житиме по­між нас, як серед своїх людей, та благословить нас у всіх наших починаннях. Таким чином ми ще більше переконаємося у йо­го мудрості, силі, доброті та справжності, ніж ми знали до того. Ми дізнаємося, що Бог Ізраїлю серед нас, коли десятеро з нас зможе протистояти тисячі наших ворогів; коли він подарує нам звеличення та торжество, з якими люди повинні говорити про процвітаючі плантації, «Господь зробить щось подібне на Нову Англію». Для цього нам потрібно подумати про місто на горі. Усі люди дивляться на нас». (Вінтроп 1838 р. [1630], 47)

Але якщо члени товариства не виконують заповідей Бога про безкорисні діяння, на них чекатиме лихо:

«А якщо ми будемо неправдивими з нашим Богом, викону­ючи роботу, за яку взялися, то через це йому доведеться припи­нити свою поміч для нас, ми складемо історію та передаватиме­мо її з вуст в уста по всьому світу. Ми відкриємо роти ворогів, щоб говорити зі злістю про шляхи Господні, та усіх сповідників на користь Бога. Ми зганьбимо обличчя багатьох із слуг Бога, і їхні молитви перетворяться у проклинання нас, поки нас не викинуть із землі, до якої ми йдемо». (Вінтроп 1838 р. [1630], 47)

Взаємозалежність стала нагальнішою за часів нестатків, ви­пробовувань та небезпек під час колонізації далекої землі, по­чуття губернатора Вітропа навряд чи були унікальними. У роз­ділі 5 підсумовується красномовна заява Джона Кука про «пра­вило благодійності» («Єдина необхідність» 1648 р., цитовано в Епплбі 1977 р., 56), у якому відбивалося засудження власної вигоди Вінтропом. Справді, Кук уточнює те, що не висловлю­валося прямо у проповіді Вінтропа: не лише потреби інших ви­ходять наперед, порівняно з нашими власними, коли вони є на- гальнішими, але й уряд повинен заохочувати добродійність: «Чи може хтось сумніватися у тому, що магістрат отримав пра­во від Бога наказувати кожній людині жити за правилами при­роди та здоровим мотивуванням».

Як тільки встигло пройти століття, Адам Сміт підсумував власне правило благодійності у двох афоризмах, що були най­помітнішими та найчастіше цитувалися у праці «Розгляд приро­ди та причин багатства народів». Перше:

«М’ясник, пивовар або пекар готують нам обід не через свою доброзичливість, а через власну вигоду. Ми самі звертаємося не

ВІД ВАДИ ДО ЧЕСНОТИ ЗА СТОЛІПЯ до їхньої людяності, а до їхнього себелюбства і ніколи не каже­мо їм про свої потреби, а говоримо про їхні переваги». (Сміт 1937 р. [1776], 14)

Але самолюбство — це не лише життєвий факт, але й ко­рисна річ для «кожного індивіда... що обов’язково працює над виконанням максимально високого річного прибутку для сус­пільства. Насправді, він не намагається сприяти громадській вигоді й не знає, наскільки він сприяє... Він планує тільки влас­ні прибутки, і в цьому випадку, як і в багатьох інших, керується невидимою рукою, щоб йти до мети, яка не була складовою йо­го намірів. Для суспільства не гіршим є те, що ця мета не вклю­чала її. Бажаючи мати власну вигоду, він часто допомагає сус­пільству більше, ніж коли він навмисно намагається підтриму­вати його»¹. (Сміт 1937 р. [1776], 423)

Що стосується альтруїстичних можливостей, Сміт зневаж­ливо відгукується на цю тему:

«Я ніколи не чув, щоб ті, хто любили жертвувати заради громадського добра, зробили багато корисного. Така показна любов, насправді, рідко має місце серед торговців, і зовсім не­багато потрібно, щоб відмовити їх від такого прояву». (Сміт 1937 р. [1776], 423)

А до магістрату, якому готовий довіряти Кук, Сміт ставить­ся нещадно:

«Очевидно, кожен індивід, у своїй окремій ситуації, може оцінювати краще, ніж будь-який державний діяч або законода­вець за нього. Державний діяч, який повинен намагатися спрямо­вувати рядових людей на використання власного капіталу, не має перевантажувати себе непотрібною увагою, а приймати на себе владу, якій легко довіряти, довіряти не лише окремій особі, а раді чи сенату, які ніколи не будуть такими небезпечними, як у руках людини, у якої достатньо дивацтв та самовпевненості, щоб уяви­ти, що вона здатна з таким справитися.

У цьому розділі досліджується інший бік цього питання, те, що перетворило егоїстичних індивідів з моральних дегене­ратів у соціальних добродійників і навіть зробило їх зразко­вими щодо чеснот. Ми краще усвідомлюємо змінне розуміння власної вигоди, дивлячись на те, як ідея розглядається у чо­тирьох впливових роботах цього періоду, а саме: «Левіафан» Гоббса, «Другий трактат про правління» Локка, «Байка про бджіл» Мандевіля і «Розгляд природи та причин багатства народів» Сміта. Різкість зміни у структурі поведінки стає зро­зумілою, коли ми усвідомлюємо, що це відбулося за такий короткий період, що якби хтось народився у той час і в то­му місці, то можна було бути особисто знайомим з усіма ци­ми чотирма людьми: Гоббс помер у 1679 р., а Сміт народив­ся у 1723 р.

Від Гоббса до Сміта через Повна та Мандевіля Томаса Гоббса, що народився у 1588 р., виховував дядько, до­сить багатий торговець рукавицями з Малмсбері, який віді­слав молодого Томаса вчитися в Оксфорд. Після здобуття освіти Гоббс отримав посаду домашнього вчителя сина графа Девонширського, який дав йому можливість розширити свої горизонти завдяки читанню, спілкуванню та подорожам в інші країни. Окрім того, він міг бачити занепад старого порядку зсе­редини — господарство графа було у надзвичайно скрутному фінансовому становищі. Гоббс показав себе розумним спосте­рігачем занепаду старого суспільства, яке базується на статусі, визначеному при народженні, так як і підйому нового суспіль­ства, що базується на багатстві та досягненнях.

Для Гоббса і його сучасника Джона Кука, егоїстичний інди­від є проблемою, але Гоббс та Кук розходяться щодо її сприй­няття. Для Гоббса егоїстичний індивід є також і вирішенням.

Людські істоти, за Гоббсом, мотивуються порівняно про­стими «бажаннями» безпеки і матеріального успіху та «не­охотою» до болю, страждань і найбільше — смерті. У «при­родному стані» політична анархія, яку Гоббс (разом з багать­ма іншими) ставить як метафоричну оригінальну передумову, ці бажання та неохота порівнюють власну вигоду кожного не­згідного з власного вигодою інших.

Абсолютна політична сила — Левіафан — є рішенням Гоббса у проблемі безпеки. Рішення, якому я надаю перевагу — ви бу­дете обмеженим, коли я вільно задовольнятиму свої бажання. Але з вами так само: обмежте мене і дозвольте вашим бажанням помчатися з нестримною силою. Отже, природний стан триває. Вихід для нас усіх — відмовитися від нашої природної свободи ганятися за своїми інтересами будь-яким та всіма прийнятними способами — як умова змусити всіх інших підкоритися закон­ним правилам. Кожен з нас, опираючись на власну вигоду, підко­ряється Левіафану ціною, якою ми платимо за інших.

Як власна вигода може бути одночасно проблемою та вирішенням? Природний стан, за Гоббсом, структурно екві­валентний коаліційній грі, знаній як «дилема ув’язненого», ситуації, у якій двоє підозрюваних у кримінальній справі ма­ють вибір — доносити один на одного або відмовчуватися. Спільним рішенням буде відмовчуватися, позбавляючи владу свідчень, яких вони потребують для обвинувачення, та, отже, у найгіршому випадку, наражають себе на засудження за міні­мальне порушення.

Двоє ув’язнених можуть зрозуміти логіку співпраці, але як вони накладуть цю логіку один на одного? Без примусового механізму, аналогічного до Левіафана, підозрювані можуть по­кластися один на одного через обіцянку толерантності в обмін на свідчення, сприятливі для суду. При відсутності попередньо домовлених дій зі знайомим ув’язненим, мені немає чого втра­чати — врятувати свою честь — та отримати все, донісши на нього. У світі Гоббса злодії не знають честі — чи люди у при­родному стані. Левіафан вказує на різницю між тим, що фор­мує власну вигоду для одного, коли інший повинен діяти сам, політично ізольований від своїх знайомих, і що формує чиюсь власну вигоду, коли дії узгоджені. У першому випадку — кож­на людина діє для себе; у другому — підпорядковується логі­ці співпраці.

Джон Локк народився майже на півстоліття пізніше від Гоббса, був нащадком дрібного дворянства Північно-Західної Англії і зробив кар’єру як лікар та радник графа Шефтсбері (і пізніше як домашній вчитель його внука, третього графа). Шефтсбері був одним із провідних, чи єдиним таким провід­ним політиком Реставрації, частково через графське оточення Локк перетворив свою енергію та багатогранний талант у по­літичну теорію. Локк багато чим відрізняється від Гоббса, але одна з найважливіших відмінностей стосується теперішньої справи: навіть за природою егоїстичні індивіди не повинні бу­ти налаштованими один проти одного. За Локком «Очевидна відмінність між природним станом та станом у бойовій

готовності, яку дехто не розуміє [Гоббс?], настільки ж вели­ка, як і мирний стан, добра воля, взаємодопомога та збережен­ня і стан ворожнечі, злість, жорстокість і взаєморуйнація» (1988 р. [1690], 19, 280).

На думку Аокка, у природному стані кожен з нас не проти­ставляється решті через те, що вистачить усім:

«Поки всі можуть користуватися будь-якою перевагою життя, доти вона не зіпсується; так само своєю працею можна закріпити власність... А, отже, беручи до уваги велику кількість природних ресурсів, які були доступні у світі протягом довго­го періоду часу, і малу кількість марнотратників, і те, наскільки маленька частина ресурсів індустрії однієї людини може роз­ширитися і стати збитком для інших; особливо при дотриман­ні меж, встановлених через причину його використання; то­ді б залишилося мало місця таким сваркам чи суперечкам про майно... Не було б цього привласнення будь-якої частки Землі, покрашення її, будь-яких збитків для іншої Людини, адже зали­шилося також достатньо доброго; крім того, можна використо­вувати багато чого із непідготовленого. Тому насправді іншим ніколи не залишалося менше через чиєсь обгородження свого». (Аокк, 1988 р. [1690], 131, 290-291).

Те, що пізніше назвали обізнаною власною вигодою², спря­мовує нас до того, щоб брати лише те, що нам потрібно, і ресур­си справді не вичерпуються, якщо ми не витрачаємо природної щедрості даремно. У природному стані усе виходить, бо коли хтось бере щось для себе — це крапля в морі, ми не заподіює­мо шкоди іншим, привласнюючи ресурси, покращуємо багато чого для людства, змішуючи нашу працю з природними дара­ми, якими Бог наділив нащадків Адама. Звучить парадоксально, але віднімання стає додаванням: те, що віднімається від загаль­ного фонду, — не губиться, і те, що виникає у вигляді приват­ної власності через домішок індивідуальної праці, — набагато плідніше, ніж ресурси у необробленому стані. Природний стан, за Локком, перш за все є світом, у якому земля та інші ресурси є вільними для використання, і власна вигода допомагає зроби­ти ці ресурси пліднішими.

Гроші багато чого змінюють. Функція грошей — забезпе­чити довготривале збереження цінностей у світі, де товари не довговічні. Забезпечення такого збереження цінностей дає ме­ні стимул до підвищення продуктивності, тобто майна, окрім того, що я споживаю з власного саду та міняю свій салат за ва­ші помідори. Гроші насправді стимулюють людські бажання чи, точніше, усувають технологічні обмеження щодо задоволення цих бажань.

Для цього питання Aokk поєднує два дуже виразні аргумен­ти. По-перше, немає сенсу підвищувати чиюсь власність, крім тієї, що задовольняє потребу в недовговічних товарах, якщо не існує способу перетворення виробів у тривале збереження цін­ності. По-друге, довгострокова перспектива торгівлі, яка є ви­ходом для надлишкового виробництва, обмежується відсутніс­тю грошей.

«За відсутності чогось одночасно тривкого та дефіцитно­го і настільки цінного, щоб зберігати, люди не матимуть змоги збільшити свої Володіння землею, якщо вони ніколи не будуть достатньо цінними, достатньо вільними для того, щоб їх здобу­ти. Запитаю, як може людина оцінити п’ять тисяч чи п’ятдесят тисяч гектарів відмінної Землі... якщо не можна сподіватися на торгівлю з Іншими частинами світу чи отримувати Гроші через Продаж Товару?» (Локк, 1988 р.[1690], 148, ЗОЇ).

Цей опис, що й казати, не підходив Англії за часів Локка, але також у розумінні автора він і не був вказівкою, «як має бути». Завдяки близьким стосункам з Шефтсбері, Локк брав участь в управлінні торгівлею між Англією та Америкою, так як і коло­нізацією Нового Світу, і, як більшість європейців, Локк дивився

на Новий Світ як на пустий континент із землею, вільною для використання. Корінні американці були наче олені та лосі, чи з більш хижого боку — лисиця та ведмідь, які блукали по землі, але не мали прав на неї.

Така необмежена доступність землі є наслідком відсутнос­ті грошей і, отже, торгівлі. «Люди не матимуть змоги збільшити свої Володіння землею, якщо вони не є достатньо цінними, до­статньо вільними для того, щоб їх здобути», коли немає мож­ливості торгувати продукцією із землі. І Америка — найсучас­ніший приклад первісного стану світу: «На початку увесь Світ був Америкою, і більше тоді, ніж зараз; ніде не знали більше про Гроші, ніж там» (інші, 49, ЗОЇ).

Хоча висновок Локка про те, що гроші є центральним еле­ментом у розширенні майна, без сумніву, правильний, його ло­гічне міркування бажає бути кращим. Локк визнає, що як прак­тичні, так й етичні обмеження не можна витрачати дарем­но. Справді, марнування — єдине обмеження, яке визнає Локк у жадобі до наживи. Гроші, як довгострокове збереження цін­ності, вирішує проблему псування, дозволяючи обміняти те, що може змарнуватися, отже, спожити. Таким чином гроші ви­рішують як практичну, так і етичну проблему та легітимізують надбання без обмежень.

Але чи потрібні гроші у жадобі до наживи? Навіть у немо- нетарній економіці надлишок у власних потребах однієї людини забезпечує засоби для домінування над іншими, що може вияви­тися непоганим стимулом для розширення власності та вироб­ництва. Товари короткотермінового зберігання можна заміни­ти на сприяння. Лише декілька століть відокремлювали Локка від феодально-маноріальної економіки, у якій сила керування людьми тісно пов’язувалася з керуванням надлишком товарів, і це стосується в основному аграрних суспільств, у яких гроші використовувалися більше як розрахункові одиниці, а не були засобом збереження цінності. І особистий досвід Локка як рад­ника графа Шефтсбері (за чиєю компетенцією він став членом господарства графа) допоміг йому дізнатися про силу, яку на­дає надлишок людям.

Аргументи щодо грошей та торгівлі однаково заплутані. Локк неодмінно мав рацію в тому, що торгівля на довгій від­стані не може поглинути надлишку виробництва з «п’ятдесяти тисяч гектарів відмінної Землі», яка розміщена далеко від сусі­дів, якщо немає «ніяких надій на торгівлю з Іншими частина­ми світу». Але це не дає відповіді нам, як гроші вирішують про­блему. Наприклад, поселенці у Вірджинії бажають експортувати тютюн в обмін на англійські промислові товари, але витрати на транспорт — надмірні. Як гроші змінюють стан речей?

У найсприятливішому для Локка випадку, поселенці з Вір­джинії захочуть якнайшвидше нагромадити залишки на ра­хунках у лондонському банку. У такому випадку, витрати на транспортування зменшаться, але, ймовірно, не набагато: еко­номією є лише різниця між посиланням завантаженого кораб­ля у далеке плавання з Англії та посиланням порожнього ко­рабля. Якщо замість нагромадження залишків на рахунках у лондонських банках поселенці наполягатимуть на отриман­ні золота в обмін на їхній тютюн, то економія може виявити­ся за умови, що доставляти золото — дешевше, ніж промисло­ві товари, але знову ж економія обмежується різницею на тран­спортні затрати.

У будь-якому випадку історичний запис повністю демон­струє, що поселенці не використали жодний із способів: ви­торг від експорту тютюну в Англію використовувався для фінансування розкішного стилю життя, який базувався в основ­ному на імпорті англійських промислових товарів. У цьому ви­падку важко помітити, до яких фундаментальних змін призвели гроші. Звісно, гроші сприяють торгівлі, оскільки вони усувають

подвійний збіг бажань, які вимагає бартерна угода. Але гроші не змінюють ситуацію, пов’язану з транспортними витратами.

Ще проблематичнішою є нездатність Аокка розпізнати, на­скільки гроші підрізають його головний аргумент: з появою грошей природний стан більше не є настільки благотворним, щоб індивід гармонійно у ньому жив, адже більше для одного — не означає менше для інших (Передмова С. Б. Макферсона до Аокка 1980 p., xvi-xix). Так, привласнення може привести до ви­щої продуктивності: «Той, хто обгородить Землю і матиме на­багато більше вигоди для життя від 5 гектарів, ніж міг з 50 за­лишених Природі, можна чесно сказати, віддає 45 гектарів людству» (Локк, 1988 р. [1690], 137, 294), але ніщо не зобов’язує обгороджувана общинних земель віддавати незаплановано більшу кількість вироблених товарів побратимам. Якою б ро­дючою не була земля, якщо не накладаються рамки на моє чи ваше отримання, моя вигода безсумнівно мусить на якомусь відрізку шляху зіткнутися із вашою.

До того ж, як ми побачимо у розділі 11, узагальнення дефі­циту є важливою функцією грошей, якщо хоч щось є дефіцит­ним, то нехай все буде таким. Привласнення та покращення мо­жуть привести до вищої продуктивності, але достаток руйну­ється бажаннями, яким дали волю.

За Бернардом де Мандевілем, народженим у 1670 р., усе складніше. Мандевіль виховувався у сім’ї працівників у Голландії та переїхав після закінчення навчання у Роттердам. Подібно до Аокка, Мандевіль мав медичну освіту і, виявляється, був непо­ганим, якщо не знаменитим лікарем. Як і Локк, Мендевіль пред­ставляє нам парадокс. Якщо парадокс Аокка у тому, що мен­ше може означати більше, то парадокс Мандевіля — гонитва за власною вигодою може сприяти соціальному добробуту.

«Байка про бджіл, або приватні вади — суспільні ви­годи» побачила світ як роздруківка без автора у 1705 р. із назвою «Ремствуючий вулик, або шахраї, що стали чесними». Згодом Мандевіль розширив свою алегоричну байку, вклю­чивши декілька есе, які розробили основотвірну філософію, і це саме та збірка, що прийшла до нас як «Байка про бджіл». У «Ремствуючому вулику»,

Неначе люди, жив той комашиний рій, Повторюючи безліч людських дій.

Як і мешканці процвітаючої нації, вони діють за гедоністич­ними захопленнями:

По вінця бджолами забитий,

Все цвів той вулик плодовитий;

Мільйонні старання не були даремні

Пристрасті та марності були там певні.

Мандевіль не вважав за простий збіг існування багатства поруч із пристрастями, марностями та негативними прикла­дами. Підзаголовок «Приватні вади — суспільні вигоди» роз­криває наміри Мандевіля. Ось як він говорить про це у вірші «Ремствуючий вулик»:

Таким чином кожна частина вулика була повна вад,

Але загалом там був рай;

Який хвалили за мирних часів та боялися за воєнних,

Іноземці поважали мешканців вулика,

За марнотратство їхніх багатств та життєву силу... Коріння злості, скупості,

Проклята злісна згубна вада,

Служили достатку,

Розкіш від цього благородного гріха

Давала роботу мільйонам бідних,

А відразлива гордість — ще одному мільйону:

Заздрість та марнота,

Служили працьовитості;

їх (мешканців вулика) любов до дрібниць та непостійність,

У їжі, меблях та одязі,

Цей дивний недолік,

Став рушієм торгівлі

(Мандевіль, 1988 р. [1714], 18, 24-25).

Мандевіль вважав, що недоліки індивідів — скупість, мар­нотратство, гордість, пиха, непостійність — були справжніми двигунами соціального добра.

І навпаки. Коли бджоли отримують релігію і чесність за­міняє обман, велике перетворюється у тінь свого колишнього розквіту, яка нездатна підтримувати ні внутрішню економіку, ні захист вулика:

Тепер подивіться на славетний вулик

І побачите, як чесність та торгівля знаходять

між собою згоду.

Показна пишність зникла, а вулик марніє;

Набуваючи зовсім іншого вигляду.

Адже пішли не тільки ті,

Хто щороку тратив величезні суми

Але і безліч тих, хто на них працював

Та щодня робив одне і те саме.

Намагалися знайти собі нове заняття;

Залишаючись без діла.

Ціна на землю та житло впала...

Будівельна галузь практично зруйнувалася,

Ремісники без роботи...

Мистецтво та ремесло забулися;

З руйнацією індустрій, тепер задовольняються Домашнім магазином,

І ніхто не шукає більшого.

Так мало мешканців залишилося у просторому вулику, Що вони не можуть захистити сотої частини Від нападів численних ворогів (Мандевіль, 1988 р. [1714], 32-35).

Спеціалісти проводили довгі дебати щодо того, чи Ман­девіль виступав за чесноту спільноти, чи проти особистого не­доліку, сприймати його буквально, чи як сатирика лицемірства всенародної моралі вибраної ним країни та суспільства (Див. Думон, 1977 р., 70-75, для обмірковувань та довідок). Він без­сумнівно захоплювався полемікою і не мав нічого проти неяс­ності, навіть скандалів та недоброї слави, які супроводжували видання «Байка про бджіл».-

Урешті-решт, важливою є час, що минув після Гоббса. Мандевіль поділяє думку Гоббса про те, що люди керуються егоїстичними захопленнями, але він стоїть далеко від позиції Гоббса, який вважав, що такі захоплення руйнують суспільство, що соціальна гармонія вимагає стримування дій, які базуються на власній вигоді. Швидше, такі захоплення є спонуканнями до економічного добробуту та національного розквіту.

Але Мандевіль тільки наполовину сучасний. Хоча егоїс­тична поведінка корисна для суспільства, вона все-таки є ін­дивідуальною вадою. Коло замикається на Адамові Сміті: на індивідуальному рівні, так як і загалом на суспільному, егоїс­тична поведінка стає чеснотою.

Сміт був сином посереднього державного службовця, кон­тролера на митниці у шотландському порту Керкколді, який помер перед народженням Адама. Вихований матір’ю, Сміт

навчався в Університеті Ґлазґо та Оксфорді. Кар’єра в Анг­ліканській церкві, до якої він, ймовірно, був підготовлений в Оксфорді, не припала йому до душі, і він повернувся у Ґлаз­ґо до наукової кар’єри у своєму колишньому університеті. Публікація «Теорія моральних почуттів» у 1759 р. приверну­ла увагу інтелігенції до Сміта не лише у Британії, але і на кон­тиненті. Це, своєю чергою, привело його до посади домашньо­го вчителя та супутника у подорожах для молодого Герцога Бакклейха, завдяки чому він зустрівся з інтелектуальними лі­дерами французького Просвітництва. Після тривалого гранді­озного туру Сміт провів десять років на пенсії у своєму рід­ному шотландському селі, поки світ не побачив праці «Розгляд природи та причин багатства народів».

Для Сміта, як і Мандевіля, егоїстична поведінка соціально доброчесна — зрештою, це невидима рука. Але, на відміну від Мандевіля, Сміт теж вважає себелюбство чеснотою індивіда, чи хоча б нейтральною характеристикою. У «Теоріїморальних по­чуттів» Сміт пише:

«Що стосується нашого приватного щастя та вигоди, які та­кож у багатьох випадках є принципами дії, то вони заслуговують на похвалу. Загалом вважається, що характерні риси, які стосу­ються економіки, промисловості, уваги та застосування думки, виникають через егоїстичні мотиви і в той же час передбача­ються як гідні похвали якості, які заслуговують на шанування та схвалення від усіх. Великою помилкою книги Др. Мандевіля стало змальовування кожної пристрасті як повністю розпус­ної, у будь-якій мірі та напрямку. Таким чином, він розглядає як суєтність усе, що пов’язане з тим, що є або має бути почут­тями інших; і це завдяки його софістиці, у якій він робить свій улюблений висновок про те, що особисті недоліки є громад­ською користю. Якщо ми любимо розкіш, маємо смак до вишу­каного мистецтва та полегшення людського життя, чи чогось

приємного в одязі, меблях чи спорядженні, архітектурі, скульп­турі, живописі та музиці, віддаємося чуттєвості та показовим проявам, без завдання будь-яких незручностей, тоді розкіш, чуттєвість та показний прояв є суспільними благами» (Сміт, 1982 р. [1759], 304, 312-313).

Зважаючи на таке підґрунтя, епізод про м’ясника, пивовара та пекаря, що стосується нашої власної вигоди, більше не зда­ється простим повторним підтвердженням Мандевіля. Сміт пе­реніс дискусію на новий рівень, з якого економіка може затвер­джувати розуміння того, що має бути разом з тим, що є.

Перехід від Гоббса до Сміта Як Англія (з невеликим запізненням, і Європа загалом) так швидко перейшла від Гоббса до Сміта? Немає єдиної підста­ви для цієї різкої зміни всередині морального клімату, але де­кілька фактів видаються важливими. Перший — перехід від ві­йни до миру. Гоббс жив упродовж Англійської громадянської війни, яка виставляла парламент у ролі ворога короля і закін­чилася лише з відновленням монархії у 1660 р. Можливо, Гоббс, чиї праці вже зарекомендували його як поціновувана полеміки, відсиджувався під час громадянської війни у Франції. На по­чатку XVII ст. не було миру на континенті. Тридцятилітня війна прийшла до кінця, коли в Англії справи лише розігрівалися і, за загальним визнанням, Європа не бачила більш кровопролитні­шої чи руйнівної війни — до страхітливого XX ст. На відміну від цього, період від 1660 р. до повстання Наполеона був одним із найспокійніших, які бачила Європа у минулому тисячолітті.

Навряд чи когось здивує те, що наступники Гоббса не пого­джувалися, коли він вважав, що «природним» станом для лю­дей є той, коли всі один проти одного у війні. Таким же перед­баченим є висновок Гоббса про те, що абсолютна покора була

першорядною потребою. Його наступники були більш уважні до небезпек від надмірної влади. Неконтрольована власна ви­года була розкішшю, яку світ Гоббса не зовсім міг собі дозволи­ти; існувала думка, що світ після Гоббса міг не лише розважати, а й вирощувати. Самозбереження залишається проблемою для наступників Гоббса, але це питання більше не стосується сус­пільства — питання один проти одного у війні; воно трансфор­мується у проблему збереження усього суспільства, об’єднан­ня з державою проти загроз від інших держав. І такий наслідок може підтримати вивільнена власна вигода. Мандевіль, напри­клад, бачить егоїстичну поведінку його бджіл перед тим, як во­ни отримали релігію, такою, що стимулює не лише добробут, а й військовий потенціал вулика.

Другий чинник — пов’язаний, але відмінний, став переходом від зайнятості розподілом товарів до зосередження на вироб­ництві товарів — чи, швидше, до росту продукції. Різноманітні спостерігачі помітили зростання добробуту Британської еконо­міки у другій половині XVII ст.: до кінця століття виникла ймо­вірність того, що ріст може бути постійною рисою економіки. Разом з реалізацією цього, виникла нова проблема: як сформу­вати лінії поведінки та інституційні структури, які зроблять ре­альною можливість росту (Епплбі, 1977 р., Розд. 7).

Дискусія про обгородження общинних земель ілюструє цю зміну. Завжди існували дві проблеми: як обгородження общин­них земель вплине на продуктивність і на розподіл товарів. Прихильники заявляли (справедливо чи помилково) про важ­ливі переваги виробництва та применшували важливість пи­тань розподілу. Опоненти підкреслювали проблему щодо роз­поділу, від фіскальних і військових турбот Френсіса Бекона (див. розділ 5 та додаток Б) до турбот про надання прав і го­лод. Фіскальні та військові питання применшені у вазі, оскільки ріст торгівлі, виробництва та технології змінили як податкову, так і воєнну базу, а ріст виробництва (у залежності та окремо від землі), практично унеможливив голод. Завдяки таким змі­нам, проблема щодо розподілу зменшилася, а прихильники обгородження общинних земель могли вимагати все більше до­статнього обґрунтування.

Преподобний Др. Джозеф Лі, чий аргумент у розділі 5 зі­ставлявся з безсердечним твердженням Джона Кука, що лише його справою було, скільки слуг наймати, але Ai вважав себе за­хисником того, що пізніше отримало назву «жорстокість через милосердя», заявляючи, що його турбота про бідних дорівню­вала тій, що стосувалася критики обгороджень, і стверджував, що більш вміло веде курс на зниження бідності. Власна виго­да приведе до того, що «обгороджувальник» найме оптимальну кількість працівників — безсумнівно оптимальну, на його думку, але також і з погляду великого суспільства: «Якщо люди завдяки землеробству, оранці та підживленню добривами своєї землі по­кращують її, то хіба цим не поліпшиться загальний добробут?» «Виправдання контрольованого обгородження», 1656 р., цитова­но в Епплбі 1977 р„ 62). Суть не в тому, мав Ai рацію чи ні, а в то­му, що його аргументація мала більше ваги у контексті зростаю­чої економіки, ніж незмінної, циклічної або занепадницької.

Зростання перетворило економіку з поля битви, де ваші доходи зростають за мій рахунок — гра з нульовим результа­том — на поле битви, де ми обоє можемо отримувати прибу­ток — приплив, який піднімає всі човни. Aokk уже моделює не- нульову економіку, коли доводить, що віднімання може означа­ти додавання, що у природному стані суспільство загалом може отримувати користь, коли індивід привласнює частину та по­кращує її. Справді, витрати малі настільки, що майже непомітні, адже, як ми вже бачили, природний стан Аокка — один з необ­межених ресурсів, обмежити його може лише продуктивність людської праці.

Америка стала прикладом з реального життя, який підтвер­див теорію Аокка про ріст як кооперативне підприємство. Але достаток вільної землі в «Америці» — Америці за концепцією Аокка — якнайкраще підтверджує ідею про те, що я не зазнаю збитків, коли ви забираєте ресурси із спільної бази. Як я отри­мую користь?

Джон Локк, як я вже зазначав, не відповідає на це запитан­ня. Але Адам Сміт так. У «Теорії моральних почуттів» Сміт розробив ідею гармонійного зростання в умовах, які передбача­ють основний урок з праці «Розгляд природи та причин багат­ства народів», включаючи поняття «невидимої руки»:

«Багаті вибирають лише серед найдорогоціннішого та най­приємнішого. Вони споживають трохи більше, ніж бідні, і, не­зважаючи на їх природний егоїзм та жадібність, все-таки вони мають на думці лише власну зручність, навіть якщо єдиний ре­зультат, який вони бажають отримати від праці тисячі найманих працівників, стане задоволенням їхніх показних та ненаситних бажань, вони поділяться з бідними результатом їхніх поліп­шень. Вони керуються невидимою рукою до такого ж розподілу життєвих потреб, який би діяв, якби земля була поділена на рів­ні частини між її усіма мешканцями і, навіть не підозрюючи і не знаючи про це, вони удосконалюють суспільну вигоду і дають засоби для збільшення видів» (Сміт, 1982 р. [1759], 184-185).

Сучасна економічна теорія виражає свою пропозицію че­рез ідею про те, що нагромадження капіталу підвищить маржи- нальну продуктивність праці і звідси реальну платню³. Тобто, кожен з нас отримує користь, а не тільки той, хто займається нагромадженням. Тактика «просочення вниз» стала відповіддю Джону Куку.

Ще одна причина, чому власна вигода стала легітимною, — це хід часу та краща обізнаність щодо індивідуалізму не як вчення, а як реального факту. Перебільшенням буде казати, що Гоббс був прийнятий: «гоббський» і до сьогодні залишається докором у деяких колах. Але індивідуалістичний спосіб бачен­ня світу став, швидше, частиною щоденного людського досві­ду, ідея про суспільство, яке функціонує на основі гонитви інди­віда за власною вигодою, відповідно стала менш скандальною. Фамільярність може породити зневагу, але вона також веде до прихильності.

Піднесення, яке філософи називають принципом результа­тивності, значно збільшило частку власної вигоди. Принцип результативності — вчення, яке складається з сукупності вчин­ків, а не дій чи мотивів, що стоять за вчинками, які є важливи­ми в етичному оцінюванні. Мандевіль, покладаючись на прин­цип результативності, очевидно йшов за філософською, а не ін­новаційною течією, але його акцент на результатах гордості, марнотратності та пов’язаних вадах — зайнятості для бідних, багатства для підприємця, власників майна — відкриває нову сторінку в історії власної вигоди. Справді, основний парадокс Мандевіля виходить з неповного використання нової доктри­ни: громадська сфера оцінюється за результатами, тоді як при­ватна — за намірами.

Тенденції розглядати мотивацію в аспекті інтересу, а не пристрасті, стали ще однією зміною у філософському настрої часів, з важливою причетністю до теперішньої історії. Я сфор­мулював свої аргументи так, що вони перетворилися в диску­сією про власну вигоду, однак популярнішим словосполучен­ням у період 1650-1800 рр. було «самолюбство». Різниця, яку Альберт Гіршман обговорював у праці «Пристрасті та ін­тереси», більш ніж семантична. Навіть з часів грецької класи­ки, «пристрасті» належали до нижчої частини людського духу, «інтереси» — до вищої частини⁴. Гоббс схилявся до того, щоб асимілювати два аспекти мотивації в єдину ідею про бажан­ня та небажання. Безумовне підпорядкування характерної

людської здатності раціонального підрахунку — що, в кінце­вому результаті, відрізняє інтерес від пристрасті — було ще однією причиною, чому слова «гоббський» та «сумнівна ре­путація» були тісно пов’язані з багатьма людьми. Локк же сві­домо наголошував на раціональному аспекті людської моти­вації, тому егоїстична поведінка, за Локком, належить до ви­щої частини нашої натури — це ще одна причина, чому власна вигода може стати прийнятною⁵.

Сміт, як було зазначено, трансформує недолік Мандевіля у щось між етичною нейтральністю та позитивною чесно­тою. Тепер можна помітити, що частково ця зміна є наслідком перейменування. М’ясник, пекар та пивовар Сміта діють трохи інакше, ніж торговець Мандевіля. Вони турбуються більше про свої заробітки, ніж про обслуговування інших. Але якщо вони спокійні, розумні та розважливі, а не, емоційні та запальні, Сміт може говорити про них у контексті інтересу. Це, зазвичай, за­бирає трохи часу, щоб виправдати їх в обвинуваченні того, що скупість, гордість, заздрість та марнославство є провідними си­лами їхніх дій. З точки зору Сміта, саме «характерні риси еко­номіки, індустрії, обачності, уваги та використання мислення» приводять у рух торгівлю, і ці особливості, ми помітили, «вва­жаються якостями, гідними високої похвали та схвалення усіх навколо» (Сміт, 1982 р. [1759], 304)⁶.

У цьому є певна спритність рук. Як у грі з трьома картами, Сміт переносить нашу увагу від споживача до бізнесмена, а по­тім демонструє нам, що його мотиви дуже відрізняються від то­го, у що нас змусив вірити Мандевіль. Це допомагає у випадку Сміта, коли торговець, на якому він зосереджується — м’ясник, пекар та пивовар, на відміну від, скажімо, драпірувальника, про­давця перук та декоратора інтер’єрів — мають справу з товара­ми нетривалого використання, для яких мода та непостійність відіграє порівняно неважливу роль.

Насправді, прославляючи ощадливість, Сміт кидає прямий виклик зіставленню Мандевіля між особистим недоліком та громадською чеснотою. «Капітали», відповідно до Сміта, «під­вищуються завдяки ощадливості і применшуються через ще­дрість та невміле управління» (Сміт, 1937 р. [1776], 321). Яким чином Сміт уникає парадоксу Мандевіля, що індивідуальна ощадливість, зменшуючи видатки, є збитковою для економіки?

Усе просто: Сміт переглядає економічну модель Мандевіля у критичній точці. Мандевіль є прото-кейнсіанцем, для яко­го сукупний попит є незалежним і критичним чинником для визначення того, чи буде економіка процвітати. Таким чином усі недоліки, які стимулюють вищий попит ^;— на товари споживан­ня чи товари інвестування — сприяють добробуту вулика.

Сміт — це піонер у світогляді, який став домінантним в еко­номіці. Центральний принцип — сукупний попит не має значен­ня. На відміну від Мандевіля, Сміт зазначає, що ощадливість не може привести до дефіциту попиту, адже все, що економиться, витрачається на товари промислового призначення, замість то­варів споживання. За словами Сміта:

«Усе, що особа економить із свого доходу, додається до її капіталу і або використовується для підтримки додаткової кіль­кості продуктивних рук, або дозволяє іншій особі зробити це, позичаючи під певну вигоду, тобто, за частку вигод. Так як ка­пітал індивіда може підвищуватися лише завдяки тому, що він економить з річного прибутку або річної економії, тоді капітал суспільства дорівнює загальному капіталу всіх індивідів, які йо­го складають, може підвищуватися тим же способом... те, що за рік економиться, так само регулярно споживається, як щорічно витрачається і приблизно в той же час... Ту частину, що [інди­від] щорічно економить... споживають працівники, промислов­ці та ремісники, які відтворюють разом з прибутком вартість їх­нього щорічного споживання» (Сміт, 1937 p.[1776], 321).

Задовго до революційного трактату Джона Мейнарда Кейн­са «Загальна теорія зайнятості, відсотків і грошей», який вийшов у 1936 р., економісти визнали, що можуть виникнути короткотермінові труднощі через неспроможність людей ви­трачати свої доходи; концепція Кейнса дала нове життя ідеї про те, що відсутність попиту може підірвати добробут, а перева­га його формулювання надала твердженню контекст та систе­му⁷. За розумінням фундаменталістів, проблема відсутності попиту не обмежується коротким періодом. І ця лінія кейнсі- анського фундаменталізму продовжувала існувати і навіть про­цвітати у Британії після Другої світової війни, її основними по­пуляризаторами були Рой Гаррод в Оксфорді (Гаррод 1948 р.) та Джоан Робінсон у Кембриджі (Робінсон 1956, 1962 рр.). Але згідно з твердженнями мейнстріму в США дуже швидко вирі­шили, що кейнсіанська теорія обмежена короткостроковим пе­ріодом, декілька років, у найгіршому випадку, коли певна рин­кова недосконалість або нестабільність перешкоджали всім ринкам, особливо ринку праці у зіставленні попиту та пропози­ції. У довгостроковій перспективі проблем не було — ринки са- моврегулювалися, як і передбачали Сміт та його послідовники.

Підсумковий «неокласичний синтез» у свій час взяв гору не лише у США, але й у Британії, і справді у всьому світі трі­умф технічних прийомів переважав над розумінням. В еконо­міці мейнстріму досі ведеться полеміка між неокейнсіанцями та неокласиками, неокейнсіанці — спадкоємці неокласичного синтезу та його поділу між короткостроковою ринковою неста­більністю та довгостроковим ринковим саморегулюванням, не­окласики — група ринкових фундаменталістів, які вірять, що всі ринки постійно саморегулюються⁸.

Важливим для теперішніх цілей є погодження між двома напрямками наукової думки про довгостроковість. У довго­строковому періоді мода, непостійність, усі недоліки, які, на думку Мандевіля, були необхідними, щоб підтримати сукупний попит і, отже, добробут, не тільки зайві, але й зменшують про­дуктивність. Старанність, важка праіця, раціональний розраху­нок стали причиною добробуту, який, на думку Мандевіля, міг прийти лише завдяки марнотратності критичної маси одержи­мих недоліками споживачів. Кейнсіанські фундаменталісти вва­жають, що добробут потребує оптимізму — бадьорого «стад­ного інстинкту», за висловом Кейнса, — з боку підприємців. Споживачі вважаються пасивними агентами, які просто витра­чають те, що отримують. Якщо недолік не є необхідною умовою добробуту, залишається на одну причину менше для заперечен­ня корисливості.

Як я вже говорив, не було єдиної причини для легітимізації власної вигоди. Перехід від війни до миру, відкриття зростання, зростаюча наближеність індивідуалізму, виникнення принци­пу результативності, зміна принципів в інтереси, та ідея про те, що попит не викликав сумнівів — увесь цей розвиток сформу­вав клімат, у якому власна вигода набула не лише легітимності, а й похвали. До кінця XVIII ст. передові мислителі вважали его­їстичну поведінку приватною та загальною чеснотою. «Кожна людина окремо та Диявол забирають останнє», — записано при вході у церкву економіки.

Моя думка щодо радикальної зміни етичного значення влас­ної вигоди одного разу піддали сумнівам на підставі того, що відмінність між власною вигодою за Гоббсом та Смітом була ли­ше у тому, що вони по-різному її розуміли. Гоббс думав про гір­ку боротьбу, Сміт — про прибутки від торгівлі. Я точно не знав, що стане результатом цього сумніву, але, як на мене, він просто повторював основну думку моєї історії, тобто, що ставлення до власної вгоди принаймні частково залежить від контексту. Сміт відобразив контекст пізнього XVIII ст., контекст, який помітно відрізнявся від середини XVII ст., яке сформувало сприйняття

ВІД ВАДИ ДО ЧЕСНОТИ ЗА СТОЛ∣πH власної вигоди Гоббсом. Не дивно, що розуміння Сміта різко відрізнялося від гоббського.

З часів Сміта ідеологія власної вигоди закріпилася серед за­гальної маси. Передова думка XVIII і XIX ст. стала традиційною мудрістю для XX ст. Найвизначніше, що звичайні люди купили­ся на чесноту власної вигоди. Як я зазначав, «Economics 101» до­помагає успішно доводити уроки до кінця.

Залишаються важливі ділянки економіки та соціального жит­тя, у яких панування власної вигоди є спірним, та інші, у яких вона лише нещодавно почала переважати. У першій половині XX ст. американці вважали військову службу під час війни па­тріотичним обов'язком, а не роботою. Зустрівшись із таким національним надзвичайним станом, як Друга світова війна, більшість американців вважали, що загалом усі придатні чоло­віки (ідеологія домінантного гендеру з урахуванням жінок) од­наковою мірою були зобов’язані ризикувати життям та кінців­ками. Будучи нацією, ми відхилили ідею громадянської війни, за якою тобто хтось може заплатити іншому, щоб той воював замість нього, і ще не дійшли до ідеї про добровільну армію як кращий спосіб вести війну. Помилково стверджувати, що єди­ною проблемою було протистояння власної вигоди до чеснос­ті, але виявилося б ще більшою помилкою применшувати важ­ливість цього аспекту в обговоренні військової служби. Саме через міру, до якої власна вигода стала шанованою у проміж­ні роки, питання чесності рідко вступає у дискусію про відносні заслуги волонтерської армії та армії призовників. Справді, я не чув про жодні такі обговорення⁹.

Немало дискусій відбуваються в інших ділянках. Більшість людей, що в американському авангарді прихильників власної вигоди та інших країнах, вірять, що ідея про ринки з торгів­лею в життєво важливих органах — погана, навіть якщо існу­ють охочі продавці та покупці. Насправді існує багато добрих

аргументів щодо обох сторін цього питання, але, гадаю, першо­рядною увагою для більшості не економістів є, знову ж таки, питання чесності. Одна річ дозволити ринкам розподіляти зви­чайні товари таким чином, що я питиму вино «Chateau Plonk», коли ви, маючи вдесятеро більше доходу, питимете «Chateau Petrus». Ситуація буде інакшою, якщо дозволити відносному доходу та корисливості визначати, хто буде жити, а хто помре через те, як розміщені нирки. Загалом, багато дискусій про охо­рону здоров’я стосуються відносних ролей власної вигоди та справедливості, і питання ще далеке від вирішення.

Одне з важливих завдань XXI ст. — знайти кращий баланс між своїми та чужими вимогами. Було б правильно, якби ми по­важали застереження Джона Кука: «За правилом благодійнос­ті надлишок однієї людини повинен давати матеріальну виго­ду для іншої, його матеріальна вигода — задовольняти необхід­ність інших, його менші необхідності — інші крайні потреби» («Єдина необхідність»,1648 р., цитовано в Епплбі 1977 р., 56).