РОЗДІЛ 5 ТРОХИ ІСТОРІЇ

Суперечка у цій книзі точиться навколо того, що осново­положні припущення економіки не є вічними істинами про людську природу, а радше групою міфів, які винили завдя­ки культурним змінам у Європі та Північній Америці за ми­нулі 4 сотні років.

Проблема в тому, що англійський політичний філософ То­мас Гоббс поставив питання: що утримує суспільство разом? що не дає спільноті зруйнуватися під тиском людей, які борю­ться за виживання та переваги? І Гоббс відповідає у тракта­ті «Левіафан», що індивіди самі бачать потребу у всемогут­ній державі, яка б утримувала порядок. Кожен бажає віддати своє природне право діяти заради самозбереження та вигоди, за умови, що інші також передадуть свої рівні права. Люди від­дають особистий суверенітет як плату за суспільний порядок.

У наступному розділі ми матимемо нагоду детальніше до­слідити Гоббса; що тут більше питань, ніж відповідей. Століття чи два тому ніхто і гадки не мав порушувати проблему людських стосунків за Гоббсом. Раніше ніхто не запитував, що зв’язує лю­дей разом, що запобігає саморуйнації спільноти. Люди пов’язані одне з одним найрізноманітнішими узами: вертикальними — як батько і дитина, майстер і учень, лорд і слуга, пан і кріпак, свяще­ник і парафіянин; та горизонтальні узи, які пов’язують членів се­ла або клану чи віри один з одним. Одним словом, спільнота бу­ла центральною ознакою людських життів. Зв’язок між суверені­тетом та об’єктом, який для Гоббса був єдиним об’єднуючим, був серед багатьох, навряд чи єдиною основою соціальної зв’язності.

Іншими словами, взаємна залежність, сила, прихильність та обопільні зобов’язання сприймалися як належне. Але за часів Гоббса усі з них піддавалися критиці, і більше не було очевид­ної основи для суспільного порядку. Гоббс ставив такі питан­ня: «Що тримає суспільство разом за взаємної залежності, си­ли, прихильності чи зобов’язання? Що тримає разом суспіль­ство з рівноправних індивідів, кожен з яких діє, базуючись на розрахунку власної корисливості?

Питання Гоббса позначає перехід від середньовічної кон­цепції суспільства до сучасної. Ми запитуємо, як взаємна за­лежність, сила, прихильність, обов’язок — як спільнота — зв’язують людей докупи, наскільки ці зв’язки занепали до того рівня, що нова основа для соціального порядку — сучасності — з’явилася, щоб окреслити наше буття. Твердження економіки є твердженнями сучасності: економічна людина — це голі фак­ти, роздягнена версія сучасної людини.

У цьому немає єдиної сутності, а швидше, це складна ме­режа змін, яка породила сучасність. При цьому, нам потрібно

звідкись розпочати, і в Англії, де зміни відбулися рано та швид­ко, доброю вихідною точкою стала трансформація інституцій- них структур, які керували земельними володіннями, зокрема «розподілом общинних земель», який найгарячіше розгорнув­ся у пізньому XIX ст.

Розподіл общинних земель Перше, на чому потрібно наголосити — слово «розподіл» при­ймає форму за суть. Розподіл землі (огорожами чи іншими фі­зичними позначками), як правило, був останньою дією у довгій драмі трансформації сільського господарства, яке базується на спільноті, в індивідуалістичне. По-друге, потрібно розумі­ти, що сільське господарство, яке базується на спільноті, — не колективне, у якому бригади працівників разом орали, борону­вали, пололи бур’яни та збирали урожай. Багато, мабуть, біль­шість роботи фактично виконувалося індивідуально або у ма­леньких групах.

По-третє, земля не була спільною власністю. Постійні «спільні» землі становили лише маленьку частку в загальних угіддях сіл і зазвичай були землями поза населеними пунктами, які зовсім не культивувалися.

Що стояло за розподілом общинних земель? Грубо кажу­чи, є дві думки. Дехто бачить розподіл через призму допусти­мої недієвості сільського господарства, яке вимагає координа­ції серед багатьох членів спільноти, які мають частини певного поля, що може бути за розміром у декілька гектарів. Така дум­ка цілком і повністю збігається з економічним поглядом, який підкреслює ефективність як нормативну мету економічної організації та бачить історію у межах теології навмисної ево­люції ринків, прав власності та інших інституцій, спрямова­них на таку мету.

За таким традиційним поглядом розподіл відображає трі­умф ефективності: перед розподілом землероби вирощували врожаї відповідно до громадської дисципліни; після розподілу ту саму землю більш раціонально обробляли індивіди, які ма­ють свої інтереси, й часто перетворюють орні землі на постій­ні пасовища для овець, даючи не лише більші доходи для земле­власників, а й також роблять суттєвий внесок у національний обсяг виробництва та прибуток. З такої перспективи місцева громада стояла на шляху економічного прогресу і розпалася, бо індивід, який розраховував на свою корисливість, міг добити­ся більшого — для себе та для усього суспільства — сам по собі.

Такий погляд на ефективність не ідеальний через досить обмежений емпіричний підхід та епізодичність. На рівні об­меженого емпіричного підходу, гадаю, що Роберт Аллен, який ретельно вивчав розподіл у Центральних графствах Великої Британії, мав рацію. Аллен дійшов висновку, що значна про­дуктивна користь була лише у в’язких ґрунтах зі схильністю до заболочення: розподіл забезпечував встановлення та підтримку так званих дренажних труб без обов’язкової співпраці багатьох землевласників, завдяки їх часткам ці труби могли запрацювати (Аллен 1992 p., 119-121). Окрім таких випадків, основним ефек­том, за Алленом, було перерозподілення доходу від орендарів до землевласників.

Альтернативний погляд сприймає розподіл пирога як цент­ральне питання. Розподіл сприймається як рух через призму класової боротьби селян та землевласників. Концепції ефектив­ності та перерозподілу виходять за межі особливостей розподі­лу. Ці концепції однаково інтерпретують розподіл у проведенні історичних змін та розподілі пирога¹.

Кожна з цих історій містить частку правди: як ефектив­ність, так і перерозподіл зіграли певну роль у розподілі земель. Але тут наголошується (в додатку В конкретизуються деякі де­талі цього аргументування про перерозподіл): розподіл земель проводився в основному через те, що традиційна організація спільноти загнала землевласників у кут, коли вони спробували дістати більший шмат економічного пирога. Розподіл общин­них земель був важливим сам по собі — до сучасного етапу більшість людей жили та працювали на землі. Але це було важ­ливо як ознака великих змін: поза розподілом общинних зе­мель відбувся перелом феодального державного устрою та ма- норіальної економіки. Коли феодалізм та маєтки розпалися на окремі складові, соціальне становище почало важити все мен­ше, порівняно з багатством, чи радше багатство почало визна­чати соціальне становище. Зміни у соціальних стосунках буду­валися на володінні землею, забезпечували шаблон для шир­шого суспільства.

Не варте забувати про те, що розподіл земель був необ­хідним чи достатнім для переходу до сучасності. Справді, більша частина Європи здійснила перехід без розподілу зе­мель. Але передчасне прийняття сучасності Англією, зокре­ма індивідуалізму, корисливості та нації-держави, на мій по­гляд, тісно пов’язане зі змінами, спричиненими розподілом землі — реально, від метаморфоз у сільському господарст­ві, що базуються на спільноті землеробів, до сільського гос­подарства, що перед тим, як розпочати історію про зміни, допоміжним буде дізнатися про деякі передумови того, як сільське господарство було організовано перед розподілом земель. У більшості Англії (величина — спірна) і також на ве­ликих частинах континентальної Європи, досучасне сільське господарство базувалося на феодальних маєтках, що склада­лися з декількох так званих відкритих полів, кожне розміром до декількох сотень гектарів.

Але говорити про власність — анахронізм. Середньовічний словниковий запас у сфері землеволодіння уникає слова «ра­зом»: кожен, від наймогутнішого землевласника до найбідні- шого кріпака «володів» землею когось іншого, у ланцюгу, який вів вгору до вищого територіального землевласника — коро­ля Англії. Наймач (tenant) може означати орендар сучасною ан­глійською, але воно походить від латинського кореня, що озна­чає «володіти», еквіваленту досі немає у сучасній Франції та Іспанії. Замість власності, продукту сучасності, різні люди ма­ли різні права на єдиний шмат землі, права могли перекривати­ся та навіть конфліктувати, і за них часто сперечалися.

«Норми для феодальних маєтків» пов’язували всіх оренда- рів-землевласників та селян подібним чином — спільною дис­ципліною, яка мала бути домінантною сільськогосподарською методикою. Наприклад, поле, що складалося з сотні гектарів, могло містити десятки часток землевласника (володіння), де­які частки селян у цій сотні гектарів, засіви (здебільшого хлі­би: пшениця та жито восени, овес та ячмінь весною) відбували­ся приблизно в той самий час, так само і врожаї, і ціле поле мо­гло пролежати незораним усі пори року.

Худоба землевласника та селян випасалася разом на незо­раних полях, межі розміщалися за звичаями, як правило, від­повідно до пропорції власності на полі. (Пропорційність час­то визначался мінімальним обмеженням, яке за правом належа­ло кожному господарству, що було членом спільноти, байдуже, наскільки бідно було наділене землею. Втрата цього права бу­ла винятковою образою бідним, коли відкрите поле розділене).

Будучи незораним, відкрите поле певний час ставало спільним, керувалося спільнотою орендарів.

Але всупереч вимогам Ґеррета Гардіна та інших, хто під­тримував ідею Гардіна, відкрите поле — не придатна метафора, ні ранній прототип катастрофи некерованого споживання, яке Гардін та інші бачили як долю перенаселеної планети.

Члени спільноти були взаємозалежними різними шляха­ми, окрім дисципліни, накладеної спільним часом для посівів, збору врожаю та оранки. На в’язких ґрунтах багатші селяни мо­гли звести разом своїх буйволів, щоб кращим чином зорати свої ділянки або ділянки землевласника, за які вони відповідальні. Кожен чоловік, старший 13 років, повинен був входити у гру­пу забезпечення, члени якої гарантували іншим штрафи або інші покарання у місцевому суді. Інколи колективні покаран­ня накладали таким чином, що вся спільнота повинна була зі­братися разом. І навіть на найбільш централізованих маєтках багато управління та вирішення суперечок у судовому поряд­ку обов’язково лягало на самих селян. Селяни не тільки жили близько один до одного, але також потребували один одного. Виживання спільноти було умовою індивідуального виживання. Горе для чоловіка чи жінки, які не мали зв’язків зі спільнотою.

З XV до XIX ст. англійські землевласники, інколи об’єдну­валися зі своїми успішними орендарями, нищили спільноту, що базується на сільському господарстві, та переходили на сільске господарство, що базується на індивідуальному підприємстві. З якими наслідками? Чому землевласники приймали таку диво­вижну трансформацію?

Я вже розкрив свої карти між двома суперечливими пояс­неннями, розподіл та ефективність. Але в історії (більше ніж у соціальній теорії) термін розподіл земель — використовуєть­ся як умовне позначення для усієї драми, а не останнього кро­ку: спорудження фізичних позначень. Ця історія досить склад­на. Перша складова — це тривале демографічне скорочен­ня у XVI ст., яке зменшило населення Англії на 50 % між 1300 та 1520 (Врайтсон 2000 р., 99). У багатьох місцях зменшення населення залишило землевласників без достатньої кількості орендарів, щоб обробляти землю у традиційний спосіб. Роз­поділ земель, який посприяв перетворенню оранки на пасови­ща — це наслідок.

Друга складова розподілу була стратегічна: спроба зем­левласників підвищити їхні доходи за рахунок селян, та контр- стратегія опору селян. Стратегічний план А земевласників — просто зібрати гроші у селян-землеробів. Грошові збори — до ери розподілу общинних земель, могли бути анахронізмом до словосполучення «орендна плата» частково була спричине­не жадобою, частково — спробою компенсувати втрати, які виникли через надування цін, та бажанням мати прибутки від підвищення продуктивності. Але план А натрапив на опір, і цей опір вимагав плану В, який означав: «якщо не можеш їх поборо­ти, позбудься їх», зовсім відмінний від скорочення населення, спричинене політикою обачності землевласників.

Третім елементом розподілу земель була зміна стосунків землевласників та селян із державою. Ключовим моментом ста­ла Славетна революція 1688 р., яка підпорядкувала інтереси мо­нархії парламенту, а отже, інтересам землевласників.

Ці три складові — демографічне скорочення, боротьба зем­левласників та селян і зміна стосунків цих двох класів із дер­жавою — переплелися, і їхня відносна важливість змінилася протягом часу. У ранньому періоді, скажімо, 1520 р., поступове

■скорочення населення, мабуть, заклало фундамент для того, щоб землевласник знищив залишки селян замість неохочо­го визнання їх вимог на сприятливіші умови, вимоги, за яки­ми селян заохочував відносний дефіцит праці. В окремих ви­падках розподіл земель міг бути тільки coup de grace по системі під демографічним тиском. В інших випадках падіння кількості сільських господарств, здавалося, було не більше, ніж відмов­кою. У будь-якому випадку на початку XVI ст., якщо не рані­ше, населення знову почало зростати, і в розподілі земель було тимчасове затишшя, темп прискорювався разом зі століттям. Ось другий елемент історії — боротьба землевласників та се­лян вийшла на перший план.

План А, спроба збирати орендну плату, різнилася залежно від жадібності землевласника, фактичних прав феодального ма­єтку та впертості селян, що захищали свої права. Але немає сум­нівів щодо двох важливих питань. Перше, проект землевласни­ків здобув успіх, коли селянам завдавали значні збитки: коли умови, які пов’язували землевласника та орендаря, доходили до рівня поновлення, землевласник намагався накласти вищі річ­ні збори, або, частіше, вищу «плату за вхід», сума, яка платила­ся за привілей (на погляд землевласника) або право (як це бачив орендар) здійснювати обробіток землі. Орендарі порівнювали таку практику з катуванням, звідси термін «катівна оренда».

По-друге, навіть якщо землевласник міг здійснити свою волю, якщо право маєтку дозволяло йому це або якщо він міг перебороти традиції, селянський опір міг виявитися дуже до­рогим, особливо коли у XVI-XVII ст. Англія стала на захист се­лян — не через любов, а відповідно до принципу, що чим біль­ше успішного селянства належить землевласникові, тим більше ресурсів може отримати держава². Або, як зазначив Френсіс Бекон: чим більше панів, тим менше замовлень на субсидії» (Бекон, 1972 р. [1622], 123)³. Коливаючись від пасивного опору у формі страйків проти оренди до небажаного бунту, селянська опозиція, навіяна землевласниками для пошуку нової стратегії, дала рішення, яке вирішило конфлікт раз і назавжди.

Це рішення, план В, мав позбавити власності оренда­рів, припинити їх вимоги на землю. Через зрозумілу причи­ну, «розподіл земель» мовою XVI-XVII ст. прирівнювався до «всепоглинального» та пов’язаний зі «скороченням населен­ня». Оволодівання, грубо кажучи, еквівалент монополізації, бу­ло ключем, у ньому був акт сили та агресії. Ці дії створили су­часне поняття власності, позбавили сукупності, співіснували за частково ідентичних вимог, обов’язків та прав на землю, яка пов’язувала усіх членів місцевої спільноти з системою відрито­го поля. Розподіл землі — паркани та подібне — просто накла­ло фізичний відбиток на нову систему⁴.

У ранньомодерному періоді, розподіл земель часто (але не незмінно) супроводжувався перетворенням оброблених земель на пасовища. Менше людей було потрібно, щоб піклуватися про овець, ніж обробляти землю для хлібів та інших врожаїв. Перетворення оброблених земель на пасовища стало прототи­пом використання технологічних змін для вирішення проблем з працею, прототип, який, доведено, дав широке використан­ня для капіталістів. Якщо працівники опиралися змінам в ор­ганізації роботи або змінам у їхньому стандарті існування, то їх просто позбувалися.

Стосунки землевласників та селян з державою, які змі­нювалися, стали домінантними в історії наприкінці XVII ст.: Славетна революція 1688 р. знищила союз між англійською дер­жавою та селянством. Уряд фактично змінив стратегію і радше сприяв, а не опирався розподілу земель. Справді, «парламен- тарський розподіл» у XVIII ст. подає рідкісний приклад, у яко­му афоризм Маркса, що виконавча влада (і, він міг додати, та­кож законодавча) є трохи більшим, ніж комітет для виконання

політичної програми домінантного класу (Маркс та Енгельс, 1955 р. [1848], 11-12), виявився правдивим.

Уже під час завершення цих процесів на місці селян і дріб­них землевласників опинилися великі власники, господарі ді­лянок, які не завдячували й не очікували співпраці у сільсько­му господарстві відкритих полів. Там, де колись була спільнота, з’являлося все більше і більше індивідів, які якнайкраще дотри­мувалися власних інтересів. Насіння сучасності посіяли в ан­глійських селах.

Орендар позбавлений власності, значення його існування стерлося, адже його економічні, політичні та соціальні зв’язки з землею та знайомими членами спільноти поступово руйнува­лися, він став сучасним працівником на зарплаті й залишився на землі тільки через терплячість господаря. Це був короткий соціологічний та психологічний крок — однак, довгий у геогра­фічному вимірі — у «резервну армію», яка склала робочу силу англійській індустріалізації (Лазонік 1974 р.). До XVII ст. Англія вже давно перебувала в епосі класів, де відмінності між людьми були економічними, а не соціальними; чи, радше, де економічні відмінності стали основою для соціальних.

Трансформації дворянства Зміни, якими позначився перехід від середньовіччя до новіт­ніх часів були однаково разючими і для владних чинів: васаль­на залежність застаріла, а дворянство діяло у межах королів­ського уряду, а не як місцеве самоврядування. Хоча дворянство продовжувало передаватися спадково, на початку новітніх ча­сів воно втратило свою феодально-помісну функцію стосовно головування у місцевому самоврядуванні, поліція, судова вла­да та армія — всі увійшли в економічну владу землевласника. Від будь-якого іншого багатого поміщика його відрізняв лише титул. І що стосувалося самоврядування, то не дворянин нічим не відрізнявся від будь-кого, хто конкурував з ним за станови­ще, владу та прихильність.

Політичні перетворення фактично почалися задовго до сві­танку сучасності. Протиборство у Ранніміді в 1215 р., внаслі­док якого виникла Велика хартія вольностей («Маґна Карта»), було великим досягненням у позиції магнатів проти влади ко­роля. Хоча магнати переважали у цій битві, вони програли ве­лику війну, захищаючи свою колективну владу та привілеї про­ти королівської влади. До середини XIII ст„ барони зрозуміли, що вимагати владу краще, впливаючи на короля ніж захищати феодальні привілеї. Але минуло чотири сотні років боротьби, поки барони разом із повсталою бужуазією могли проголосити перемогу. Парламентарське панування утвердилося лише після Славетної революції.

Усі ці зміни трансформували природу соціальної нерівно­сті. Разом з баронами, лицарями, купцями, вільними селянами та кріпаками, суспільство було однорідним за законом: через практичні причини, усі були рівнопідданими королю, усі були по суті вільні стати тим, ким могли. Суспільство індивідів.

Розширення за географічні та інтелектуальні горизонти У формуванні засад сучасності важливу ролі відігравали й ін­ші чинники: з одного боку, дослідження інших країн та початки у Новому Світі. Загальновідомо, що вплив Європи у світі різко підвищився протягом ранньомодерного періоду. Але, у той же час, відкриття та завоювання відкрили Європу новим ідеям та іншим формам існування.

Немає кращого прикладу нового духу, ніж того, що подає есеїст Мішель де Монтень. Було не так, що на Монтеня та його

колег-гуманітаріїв звертали всебічну увагу — радше навпаки, Монтень представляє той шлях, який не вибрали — але до пев­ної міри, як той всім відомий собака, який вмів говорити, але не мав голосу. Успіх Монтеня у релятивізмі є символічним («Про канібалів», 1965 р., 152): «Немає нічого варварського та дикого... крім того, що кожна людина називає варарським те, до чого не звикла; і справді, здається, що ми ніяким іншим способом не мо­жемо перевірити правду, не врахувавши думки і звичаї країни, у якій ми живемо. Там завжди ідеальна релігія, ідеальний уряд, ідеальні та довершені звичаї у всьому. Нові часи, нові звичаї.

Нові технології

Технології також змінюються. Без друкованих видань ні Мон­тень, ні якісь нові висловлювання не могла б почути громад­ськість. Без нових технологій у військовій справі та навігації (як апаратура для нових кораблів і програмне забезпечення для но­вих технологій, обчисленні довготи), ні відкриття, ні імперія не були б можливими.

До того ж, нові технології підвищили прибутки сільсько­го господарства. Джойс Епплбі (1977 р., розділ 3) доводить, що приборкання голоду знизло потребу в соціальній солідарності та посприяло піднесенню нового політичного дискурсу В XVII CT., тому, що було засноване на індивідуалізмі та власній вигоді. Це звучить почасти іронічно, якщо ми поділямо погляди Аллена (1992 p.). Здобутки у продуктивності здебільшого бралися з ро­боти дрібних працівників, які були задіяні в сільськогосподар­ській структурі спільноти. Важливість солідарності підсумував Джон Кук у «Єдиній необхідності», незадовго до того як став заступником генрального прокурора Англії (з такою ж компе­тенцією він працював юристом у «Охвості», яке випробовува­ло Короля Чарльза І на зраду у 1649 р.): «Правило благодійності говорить, що надлишок однієї людини повинен сприяти іншим, вигоди цього надлишку повинні задовольняти потреби інших, тих, у кого ці потреби крайні, і таким чином, механічне збіднін­ня багатших допоможе жебракам вдовільнити їхні крайні по­треби, і це є нічим іншим як велінням Закону природи (цитова­но в Епплбі 1977 р., 56).

Така філософія виправдала підпорядкування ринку до ін­тересів економічно слабких. Уже в XVI ст. було незвично неда- вати перевагу прямим споживачам перед посередниками та спе­кулянтами на англійських ринках зерна (Овертон 1996 p., 135).

Так як з плином часу загроза голоду зникала з пам’яті, ло­гіка солідарності багатьом видавлася такою, що не стосуєть­ся справи. За Джозефом Лі, ректором парафіяльної церкви у Лестерширі (та бенефіцієнти від розподілу земель місцевих общин), важливим було те, що обгородження земель привело до ефективнішого сільского господарства. «Захист контро­льованого обгородження» (1656 р.), опубліковано менше ніж де­сятиріччя після оборони Джоном Куком старого порядку, твер­див, що немає значення чи перехід від вирощування зерна до розведення овечок перемістило селян:

«Допустимо, що... буде утримуватися менше прислуги; хі­ба хтось буде тримати більше прислуги ніж потрібно для їхньо­го бізнесу; або вони не знають як робити ту ж роботу з меншою кількістю працівників... чи потрібно тримати працівників, які займаються дріб’язковою або даремною роботою? За яким за­коном? Якщо дотримуватися принципу наймання працівників, за яким кожен повинен займатися своєю справою у цьому світі, навіть якщо це не пренесе користь, то я наважуся сказати, всі­ма схвалней плуг потрібно викинути у рів, ате орання землі, яке так всім подобається... замінити на копання лопатами та сапка­ми, завдяки чому зайнятими буде більше людей ніж при оранці, (цитовано в Епплбі 1977 р., 61)

, Глибокі соціальні зміни відбулися навіть там, де техноло­гічні були мінімальними або й цілком відсутні. Із розширен­ням ринків, розширилось виробництво і торгівля, задовго до появи нових механізованих технологій виробництва. Із рос­том виробництва та торгівлі, збільшуються малі та великі міс­та. Наплив людей з різних місць, людей без спільної історії та взаєморозуміння, люди, які живуть у безликих та скоромину- щих умовах, зробив свій внесок у руйнування спільноти.

Так, звісно, Реформація Реформацію не задумували як політичну і соціальну реформу. Справді, Мартін Лютер спромігся порушити гегемонію Риму, коли попередні спроби зазнавали повного краху через те, що Лютер обмежив себе відновленням та посиленням релігійно­го індивідуалізму примітивного Християнства. Християнам не були потрібні ні священик, ні сповідник для посередництва з Богом; внутрішній голос совісті може вести вірних дорогою справедливості. У той же час, вороже ставлення Лютера до повстання селян у 1525 р. чітко доводить, що Лютер не мав на­міру повалити тодішній суспільний лад.

Однак попередні реформаторські заворушення не визнава­ли відмінності між релігією, з одного боку, та політикою, еко­номікою і суспільством — з іншого. На відміну від Лютера, чия підтримка місцевої сили знову зібрала німецьких князів на свою сторону, ці початкові протестантські повстання знизили спіль­не обурення церкви та держави щодо них. Прелат та магнат на­довго відклали в сторону суперечки, щоб зустріти напад знизу.

Дух попередніх заворушень добре передано у промові Джона Болла, священика, якого позбавили духовного сану, до повсталих селян та ремісників, які зібралися разом у Блекгіті, на окраїні Лондона, у червневий день 1381 р. Болл та інші лідери повстання 1381 року чекали на здійнсення християнських ідеа­лів про свободу та рівність у цьому світі, у людських взаєминах одне з одним, не лише у взаєминах із Богом та вічними істина­ми. Свою сучасну доповідь⁵ Болл розпочав із загальновідомого середньовічного формулювання про «вихідне становище»:

Коли Адам орав, а Єва пряла, то хто був дворянином?

І продовжуючи почату проповідь, [Болл] намагався, за до­помогою слів, які він взяв зі своєї теми, довести, що з самого початку всі люди народилися рівними, а поневолення виникло через несправедливий утиск злих людей, проти бажання Бога; адже, якби створення кріпаків було його волею, тоді, без сум­ніву, ще з початку створення світу він би вирішив хто має бути кріпаком, а хто паном. Отже, розглянемо, що Бог дав йому час, за який вони могли б вивільнитися з-під ярма поневолення, як­що бажали, та насолоджуватися надією на свободу. Через це по­трібно бути розсудливими, і з любов’ю досвідченого землеро­ба обробляти землі, викорчовувати та знищувати бур’яни, які звикли глушити злаки. По-перше, слід вбити великих повели­телів королівства; по-друге, винищити юристів, суддів, та при­сяжних країни; зрештою, треба викорінити всіх, хто вважав­ся шкідливим для загального добробуту в майбутньому. Отже, так можна здобути мир та безпеку в майбутньому, якщо, усуну­ти всіх вельмож, і залишаться тільки рівна свобода і благород­ство та подібним чином гідність і влада. (Волсінґем, «Хроніки Англії», том II, 32; цитовано у Маєрс 1969 р., 141)

Протестанство під «маркою» Лютера не завдавало такої ж небезпеки світській владі, як від Болла, адже Лютер вирізняв цей світ та інші, і його вимоги обмежувалися владою й авто­номією, і, можливо, суверенітетами, індивіда — не згадуючи про рівність індивідів у духовному світі^б. Згідно з Лютером, внутрішній голос не має голосно говорити про політику або економіку.

Але навіть у сфері духовності, програма Аютера була про­блематичною, адже він не міг забезпечити надійного керів­ництва тим, хто його слухав. Як і очікувалося, це викликало внутрішнє різноголосся, часто діаметрально протилежне од­не до одного. Без сумніву, про надзвичайний випадок повідо­мив французький філософ і критик ITєр Бейль: внутрішній го­лос одного молодого чоловіка вказав йому відрізати голову його ж брата, який наче за релігійним звичаєм саті пішов на смерть перед натовпом віруючих (повідомляється у досліджен­ні Олдоса Гакслі про явище оволодіння дияволом у Франції XVII ст. [1952 p., 86])⁷.

Навіть не впадаючи в крайнощі, багатоголосся, яке переслі­дувало Аютера, допомогло зруйнувати наявні соціальні установ­ки в XVI та XVII ст., чим більше було голосів — тим більше ви­никало сумнівів; чим більше істин, тим менше причин прийня­ти один, але найбільш прийнятний для особистого просування. Реформація виявилася останнім цвяхом у труні спільноти, вла­ди та оборони.

На найвіддаленішому краї Протестантизму знаходився Жан Кальвін. Англійські наступники Кальвіна, знані як пури­тани за суворість своїх доктрин, одягу та манер, значною мі­рою були причетними до економіки: світський успіх був озна­кою вибраних, і саме завдяки цьому — додаткове узаконення та виправдання старань в економічній сфері. Як майже будь- яка сучасна людина, пуританин вбачав значення та правдивість в успіхові. На впливовий (якщо визнавати полеміку) погляд Макса Вебера (1958 р. [1926], 241) «Етика протестантизму» була переломним явищем як стимул піднесення капіталізму і в ран- ньомодерному періоді.

Таке наголошення на економічному успіхові, варто підкрес­лити, саме по собі не поліпшувало роботу, на відміну від еко­номічних нагород за працю. Якщо Лютер впровадив у життя роботу, то Кальвін та його наступники — гроші. Частково нон­конформіст, англійський богослов Річард Бакстер, уточнив на­ступне у своїх мемуарах, які писалися наприкінці XVII ст.: «Якщо Бог показує вам шлях, яким законним способом мож­на отримати більше (не обманюючи свою чи чиюсь душу), якщо ви відмовляєтеся від нього і вибираєте менш вигідний шлях, ви викреслюєте одну з цілей вашого Покликання та відмовляєтеся від ролі божого управителя» (цитовано у Тоуні 1938 [1926], 241).

Для тих, хто знаходиться ближче до християнського сере­довища аніж кальвіністського, світський успіх був нічим іншим, як світським успіхом, тепер економічна арена, як ніколи раніше, стала відкритою для цілеспрямованих, талановитих та успіш­них. Економічний успіх був шляхом до підвищення мобільнос­ті в соціальній ієрархії.

Реформа породила антиреформу. Насправді, Реформація була не просто кризою духовності, вона спричинила політичну кризу як на європейському материку, так і в Англії. Така дис­кусія, що закипіла з часів Мартіна Лютера, втягнула Францію у релігійні війни у XVI ст. та у XVII ст., призвела до початку Тридцятилітньої війни на континенті та громадянської війни у Британії.

Час випробувань та нещасть для католицької церкви у Фран­ції продовжувався навіть після придушення протестантської «єресі». Боротьба між янсеністами та єзуїтами за вимогу міс­цевої влади «універсальної» церкви, світське проти священика, священика проти єпископа і короля проти священика. І така бо­ротьба перейшла на політичну арену, забезпечивши плацдарм, якщо не генеральну репетицію для політичного перевороту, який досяг кульмінації у революції(Ван Клей 1996 р., особливо 203, 217-218, 233-234).

Подібна ситуація склалася у Британії. Як тільки було встанов­лено верховенство Протестантизму, пуритани і пресвітеріанці

∙∙почали боротися зі зверхниками англіканської церкви, вима­гаючи децентралізації та участі населення в управлінні церк­вою. Ця полеміка загрожувала вплинути на державний устрій. У 1950 р. Єлизавета І (королева Англії) писала кузину Якову IV (королю Шотландії) (який став Яковом І, королем Англії після смерті Елізабет):

Справді, як і у Франції, релігійні суперечки в Англії сфор­мували політичну історію — громадянська війна, Реставрація та Славетна революція..

Через кризу духовності виникла інтелектуальна криза, яка дійшла до критичної межі у XVII ст. Стівен Талмін (1990 р.) доводить, саме через крах релігійної терпимості Рене Декарт зробив спробу закласти нову основу знань. Як політика плю­ралізму Генрі Наваррського (король Франції Генрі IV, 1589­1610 рр.) та скептицизм плюралізму Монтеня розбилися об скелі нетерпимості.

Сам скептицизм розглядали у контексті соціального та ін­телектуального порушення порядку, яким супроводжувалася відсутність співзвучності вимог до релігійної істини (Попкін, 1979 р.). Складно прийняти зростання скептицизму в ран- ньомодерному періоді як щось інше, окрім відповіді на конста­тацію внутрішньою владою очевидної істини або істин. Як ви­явилося, цих відповідей є більше, адже протестанти застосову­вали вимоги до папської влади. Скептицизм спрямовував усі звинувачення у бік елементарної істини й намагався віднови­ти легітимність вимог, перевірених часом і традицією та, при­наймні за версією Монтеня, регулював ці вимоги за допомогою стримування і терпимості.

Проект скептиків не відбувся як такий частково через те, що поміркований плюралізм Монтеня не виконав вимог спроби католицької церкви захистити себе від протестантизму. Замість плюралізму та терпимості, усі сторони спрямували свої вимоги на елементарну істину. Декарт встановив зв’язок із новою сис­темою знань, яка не вимагала звернення до влади, інтуїції або відчуттів, без звернення до досвіду, системи знань, відновлен­ня евклідової ідеї про знання, що базуються на раціонально­му обчисленні від самоочевидних першопричин. Як ми побачи­мо у нашій дискусії про економічні знання, ці нові декартівські знання зрештою стали опорою економічної ідеології.

Декарт розпочав проект; не можна вважати, що він ство­рив повну систему знань. Найближчі послідовники Декарта у Франції, так звані логіки Порт-Роялю, зробили перші кроки до нової теорії ймовірності, призначеної для внесення непев­ності у сферу раціонального. На ранньому етапі Гоббс розши­рив декартівський підхід до політичної науки. Бенедикт Спіноза шукав пояснення усієї природи через раціональну дедукцію, що базувалася на самоочевидних першопричинах.

Але знадобилося ціла ера Просвітництва, щоб великий проект XVIII ст., проект з перегрупування знань, дав результа­ти у проекті Декарта. Француз Ciec Еммануель-Жозейф наво­дить приклад найбільш та найменш вдалої спроби перетвори­ти просвітницьке мислення у політичну дію. Quest-ςe que Ie Tiers Etat? (Що таке третій Штат?) Сієса, опублікований у переддень скликання Генеральних Штатів 1789 р., надав випадок для замі­ни старого режиму на державний устрій, що базується окремо на раціональному обчисленні⁹. Раціональне обчислення дало світові замість революції терор і тиранію Наполеона Бонапарта.

Які Ж З ЦЬОГО ВИСНОВКИ? Очевидно, немає єдиної сутності для трансформації — соціаль­ної, політичної, релігійної, технологічної як і економічної, — яка дала поштовх для розвитку сучасного суспільства та економіки. Сучасність не має рушійної сили. Хоча і правильно зіставляти

розвиток обчислення, егоїстичного індивіда з занепадом спіль­ноти, перше не є причиною другого, так само як і друге не є при­чиною першого. Швидше, ці двоє є подібними результатами ма­сових змін, які вплинули на кожен аспект суспільства. Зміни, які супроводжували землеволодіння, були основними, але та­ким було і піднесення виробництва та торгівлі у малих та вели­ких містах. Таким був і розподіл у християнській спільноті. І та­кими ж були технологічні трансформації, від мистецтва друку до мистецтва навігації у морі та мистецтва вбивства.

Моя аргументація дратуватиме тих, хто шукає гарно запа­ковані прості відповіді. Вони перегукуються з Карлом Марксом у підкресленні ролі економіки та технологічної зміни і, зокрема, ролі обгороджень громадських земель, пришвидшенні настання сучасності у принципах керівництва землевласництвом; справ­ді, Маркс вважав обгородження земель основним джерелом так званої примітивної акумуляції, з якої розвинувся капіталізм. Але на відміну від Маркса (як і більшість економістів мейнстрі- му та істориків економіки), я не вважаю ефективність — роз­виток виробничих сил на марксистському жаргоні — провід­ною силою історії. Марксистська історія про обгородження, як і моя, сповнена класовою боротьбою, але для Маркса, кла­си змагаються між собою, свідомо чи ні, задля підтримки теле­ології ефективності. На відміну від цього, рух за обгороджен­ня земель зображується у контексті бортьби за розподіл пиро­га, а не способу збільшити пиріг — без телеології ефективності, яка функціонує за кулісами.

Чому так важливо, що саме є рушійною силою? З огляду на таку причину, поки ефективність є невирішеним питанням, ймо­вірніше, що б не було втрачено у кінцевому результаті — спіль­ноту, у випадку з обгородженням земель — це просто неуникний побічний продукт зростаючого рівня життя. Просто так стало­ся, що спільнота опинилася на хибній стороні компромісу між соціальною організацією та економічним зростанням. Але поки що історія стимулюється розподілом, -тому виходить, що втра­чене на шляху економічного прогресу зникає.

Якщо аргументи, що наводяться тут, відхиляються від Маркса залежно від трактування ролі ефективності, тоді вони абсолютно немарксистькі стосовно Реформації та її послідов­ників, тобто не залежні від джерела нової ідеології знань. Ця но­ва ідеологія народжується не з класової боротьби, яка ведеть­ся від імені зростання виробничих сил, а від імені боротьби лю­дей за те, щоб розібратися із власним світом, який обмежений потребою Європи XVII ст. в об’єднанні гноселогії на зорі брато­вбивчих французьких релігійних воєн, Тридцятилітньої війни, та англійської громадянської війни.

Зрештою, ми не повинні забувати про роль самих економіс­тів, або «бачити їх роль як явне суперструктурне відображен­ня економічної бази за Марксом. За чотири сотні років еконо­місти активно застосовували ініціативу формування сучасних економіки та суспільства, легітимізуючи Ринок та просуваю­чи цінності, ставлення та поведінку, які спряють економічно­му успіхові. Жодне з вибачень тут не застосовується — окрім видимості наукової упередженості, нейтральності та небажан­ня бачити колективним зором світло логіки¹⁰.