РОЗДІЛ 3 УДАРНІ СИЛИ СУЧАСНОСТІ

Економісти часто поводяться так, ніби економіка з’явилася нізвідки або, що вона повсюди. Колись процвітаючий пред­мет та невід’ємна частина економіки, — історія економіч­ної думки, зараз існує у підвішеному стані серед антикварі­ату.

Зрозуміло, що у XXI ст. сучасність поширилася досить да­леко за межі самого серця Атлантики. Культура еліти Ліми та Нью-Делі має таке ж західне спрямування, як і культура еліти Нью-Йорка та Парижа, і така ж далека від застарілої культури поселень Перу Альтіплано чи сіл Індії, як і американська чи французька. Сучасний Захід — це свій склад мислення.

Економіка глибоко пов’язана з сучасністю, основополож­ні припущення економіки, на мою думку, є просто неписаними припущеннями сучасності. Центральний елемент в обох — ра­ціональний, економний, егоїстичний індивід з необмеженими бажаннями, для якого суспільство є державою. Але, як гово­рить наступна історія, люди в найкращому випадку (чи в най­гіршому, все залежить від вашої точки зору) є напівсучасними.

Продаж забруднення? Декілька років тому Лоуренс Саммерс, — відомий економіст, держслужбовець та ректор університету, який пізніше став го­ловним економістом Світового банку, надіслав повідомлення одному зі своїх підлеглих. Це повідомлення подається частково: «Не для сторонніх вух, але хіба Світовий банк не повинен заохочувати перенесення забруднюючих галузей у КЩР (країни, що розвиваються)?...

Забруднення, шкідливі для здоров’я, можуть дозволити со­бі країни з найменшими витратами. Такими країнами є та, що мають найнижчі зарплати. Гадаю, економічна логіка поза звалищами токсичних відходів у країні з найнижчою зарплат­нею — бездоганна, і.ми повинні змиритися з цим...

Єдиними прикрими фактами, які перешкоджають тор­гівлі забрудненням повітря та відходами (яка підвищує світо­ве багатство), є такі: багато забруднення створюють галузі, які не займаються торгівлею (транспорт, виробництво елек­трики), надто високі витрати на засоби для транспортуван­ня твердих відходів».

Видання «Економіст» (від 08.02.2010 р.), до якого дійшло повідомлення, визнало висловлення «грубо матеріалістичним, навіть як для внутрішнього використання», але «з точки зору економіки важко дати відповідь на його зауваження».

З власного досвіду знаю, що людей, які не пройшли універ­ситетського курсу економіки, образить це повідомлення «еко­номічна логіка за звалищами токсичних відходів у країні з най­нижчою зарплатнею — бездоганна». Але як змінюється справа через рік. Після першого курсу економіки студенти починають думати, як економісти, врешті-решт, це і є метою економіки на першому курсі, і будуть пояснювати, яку користь матимуть кра­їни з низьким та з високим рівнем зарплатні від переміщення токсичних відходів.

Складіть список товарів, які ви вважаєте небажаними для торгівлі на ринках, навіть якщо існують зацікавлені продавці та покупці. Якщо ви економіст, чи хоча б пройшли початко­вий курс з економіки, найімовірніше, ваш список буде досить коротким, можливо обмежений ліками, які спричиняють за­лежність, і один-два інші товари. Але якщо ви з ряду мало­компетентних, то можете включити щось починаючи від сек­суальних стосунків до голосів на всенародних виборах, вже не згадуючи про токсичні відходи. Крім того, у список мо­жуть увійти частини тіла, порнографія (мабуть, лише дитя­ча). Менша частина переліків міститиме охорону здоров’я, освіту, військову службу чи все разом. В американському суспільстві є ще й групи, які б додали у список страхування.

Незважаючи на це, я зацікавлений не в особливостях того чи іншого переліку, а в різниці між критеріями для включен­ня у списки економістами та іншими. У цій книзі відстежують- ся такі відмінності у припущеннях про людей, які формують основу економіки та які не збігаються з міркуваннями не еко­номістів (тобто, більшості з нас) про людей. З погляду еконо­містів, більшість з нас недостатньо сучасні.

Економіка як міф Економічні припущення напівправдиві, коли стосуються лю­дей, навіть у культурі, яка народила економіку. Ніхто з нас, навіть найосвіченіший економіст, не є повністю сучасним. Сучасність (економіка) сперечається з досучасним у кожному з нас, і тому висновки економіки є спірними навіть у рамках сучасного Заходу.

Економіка втілює міфи сучасності. Мій «Американський історично-культурний словник» (1991 р., 827) по-різному по­яснює міфи. Починається визначенням про міф як «традицій­ну історію про надприродні істоти... які подаються як спокон­вічні види за первісним поглядом на світ». Друге визначен­ня у словнику навіть наближене до абсолютно правильного: «справжня або вигадана історія... яка звертається до свідомос­ті людей, втілює їх культурні ідеали чи описує глибокі, загаль­новідомі емоції». Третє значення зриває джекпот: «Вигадка або напівправда, головним чином те, що частково формує ідеологію суспільства».

Я не протиставляю міф правді. Навіть в останньому значен­ні слова (міф як ідеологія) ми знайшли не правду чи помил­ку, а швидше те, що ми можемо підтвердити або заперечити. Отже, ідеологія для мене не є «негативним терміном для опи­су чиїхось політичних поглядів, які вважаються нездоровими» («Кембриджський словник філософії» 1999 р., 406). Діяння за міфом або ідеологією не є слабкістю чи хворобою Іншого. У ме­не та й у вас від цього імунітет. Ми всі діємо на основі припу­щень, які не можуть бути доведені або спростовані. Це не озна­чає, що немає про що говорити чи чого навчатися.

____________________________________________ УДАРНІ СИЛИ СУЧАСНОСТІ кутом зору. Але перша передумова виходу за межі наших міфів та ідеологій — розрізняти, якого сорту вони є, а не вважати їх правдою про людей у всі часи. Звичайно, я рішуче раджу не до­віряти повністю будь-якому припущенню про людську природу. Наші знання про неї порівняно із запитаннями, яким піддаєть­ся людська природа, є такими ж, як при порівнянні ваги вашого мізинця з вагою вашого тіла.

Декілька років тому в Москві я зрозумів, що основні при­пущення економіки — це радше культурні міфи, а не загально­прийняті істини. Невдовзі після розпаду Совєтського Союзу, колега-фін і я приїхали туди, щоб знайти добровольців для спільної інтелектуальної економічної ініціативи, що стосувала­ся екологічних проблем. Якось після обіду ми розпочали над­звичайно жваве обговорення, і всім було цікаво продовжити розмову ввечері. Росіяни запропонували повечеряти в кварти­рі Сергія та Лени. Сергій співпрацював із Школою культурної політики, у якій відбувалася післяобідня зустріч, але насправ­ді ми набагато краще знали Лену, адже вона була нашим пере­кладачем ще з того часу, як ми приїхали. Напередодні, за вечір до цього, Лена вже влаштувала нам теплий прийом та чудову вечерю, тому їм довелося докласти немало зусиль, запевнив­ши нас, що 6 чи 8 людей, які зійдуться в гості, не спричинять значних незручностей. Єдиною її поступкою стало дозволити нам купити їжу та напої для події. Ми пішли у гастроном, ку­лінарно-продуктовий магазин, який, хоча і був державним за­кладом, мав досить пристойні запаси продуктів. Довгі черги та незграбна система (клієнти отримують талон, у якому вка­зується їхня покупка, ідуть платити до касира і потім поверта­ються до продавця за продуктами), забирали трохи часу, але шанс побачити, що більш чи менш, зазвичай, могли купити москвичі на початку 1993 р., переважав будь-які незручності.

При виході з гастроному Лена, як грім серед ясного неба, заявила: «Жах, це жах». Попередні висловлення вже підготува­ли мене до якогось непередбачуваного, якщо не катастрофічно­го, коментаря, але нічого особливо жахливого мої непідготов- лені очі не помітили. «Що жах?», — запитав я.

— Молоко.

— Молоко?

— Так, молоко. Це жах. Тут воно коштує 54 рублі за літр (приблизно 0,09 долара за тодішнім курсом), а в кіоску перед нашою квартирою — 92 рублі.

Жартуючи, я відповів:

— Це не жахливо, це чудова нагода.

Тепер настала черга Лени дивуватися:

— Чудова нагода? Що ти маєш на увазі?

— Просто. Купуєш молоко тут по 54 рублі і продаєш пе­ред своїм будинком, наприклад, за 75. Заробляєш купу грошей, а люди з твого будинку отримують дешевше молоко.

Хто одного разу став економістом, той ним залишиться на­завжди.

Лена подумала про це хвилину і відповіла:

— Це не спрацює. Неможливо доставити молоко сюди. Дорого вийде купити пальне.

— Послухай, — сказав я. — Якщо виходить заробити гроші, купуючи дешеве молоко, то вийде і купити пальне.

Лена помовчала ще хвилину, похитала головою, демонстру­ючи своє обурення іноземцем, який ніяк не зрозуміє:

— Ні, однаково не спрацює. Навіть якщо вийде знайти паль­не — немає транспорту.

Тепер я відчув виклик. Ось економіка, яку вивчають на пер­шому курсі. Ось можливості: багатоквартирний будинок Лени

____________________________________ УДАРНІ СИЛИ СУЧАСНОСТІ може перестати бути залежним від молока по 92 рублі, а вона отримуватиме вигоду у вигляді чистого прибутку.

— Глянь, якщо ця справа приноситиме достатньо грошей, то можна подолати всі перешкоди.

Після недовгої суперечки мене осяяло: усі ці розмови про «є» насправді мали заховати побоювання Лени щодо «слід». Труднощі були не в логістиці, а в моралі. Правильним викладен­ням буде таке, що молоко повинне продаватися перед її багато­квартирним будинком за такою ж ціною, як у центральному га­строномі.

Я зрозумів, що моя друга натура була абсолютно чужою Лені. Швидкість та впевненість моїх відповідей безсумнів­но певною мірою завдячували спеціалізованій освіті, але моя професія була всього лише кремом на торті ринкової куль­тури. Більшість людей, вихованих у ринковій культурі, еко­номісти чи ні, без проблем би зрозуміли цю елементарну ар­бітражну операцію, навіть якщо вони не знають визначення цього терміна.

Я чітко зрозумів дві інші речі. Перш за все, 70 років кому­нізму спричинилися до цієї культурної відмінності, але опір Лени логіці ринку виявився значно глибшим, це, швидше, на­слідок століть обережності, аніж десятиріч комуністичної пропаганди.

По-друге, неважливо, наскільки закоренілою була ринко­ва логіка для сучасного покоління німців, французів та амери­канців, сумніваюсь, що століття тому такі підозри, як у Лени, можна було знайти у Західній Європі чи в США. Цим спро­щується ідентифікація популізму, який поширився по амери­канських преріях у 1890-х з масовим засудженням ринкової логіки, але я вірю, що багато популістів прийняли б сторону Лени, а не мою.

Нам не потрібно їхати у Росію чи повертатися у Канзас XIX cτ., щоб пересвідчитися в опорі та акліматизації до еконо­мічної логіки. Кожного року тисячі студентів по всіх Сполучених Штатах проходять курси з основ економіки, можливо, їх запро­вадили через корисність для шкіл бізнесу чи права, але частко­во, я впевнений, задля обізнаності. Багато хто запитує (і Адам Сміт), як з моральної точки зору виправдати світ, що базуєть­ся на власній вигоді. Батьки, певно, турбуються лише про се­бе, але ідея Сміта про невидиму руку, яка просуває власну виго­ду задля загального добра, звучить подібно до інших форм до­рослого лицемірства, якого все більше набувають молоді, коли підростають. Уявіть полегшення, не кажучи вже про піднесен­ня, коли дізнаєтеся витончені аргументи про те, що турбота ли­ше про себе — одна з соціальних достоїнств. І якщо залишають­ся якісь сумніви, студенти зажди можуть підтвердити право на існування з джерел мудрості «Economics 101»: аргументи надхо­дять від професорів економічної науки, об’єктивних, неупере- джених фахівців, які не мають інших власних корисних мотивів для досягнення мети, окрім як самих загальноприйнятих істин. Існує меншість, яку не переконали. Неважливо, наскільки ста­раються, вони просто не розуміють. Зайвим буде говорити, що ці студенти намагаються обмежити свою подальшу взаємодію з економікою. При вказаному відхиленні від вибору не дивно, що економіка не є розсадником самоаналізу своїх передумов.

Навряд чи розвиток ринку відбувся автоматично. Він вима­гав підкріплення та легітимізації. Була потрібна допомога еко­номічних фахівців у самій основі ринкової економіки. Задовго до Адама Сміта економісти у всьому світі розпочали руйнувати опір «Лєн» ринковій логіці ринку. Знадобилися століття, щоб переконати (чи маргіналізувати) учасників спротиву навіть най- непристосованіших до ринку суспільствах, саме це є одиницею виміру глибини, до якої дійшов опір.

Сучасник Адама Сміта, філософ та політик Едмунд Берк, поспішно зробив висновки, коли висловився, що настав вік економістів (і софістів, і обчислювачів, можливо, і Берка у то­му числі), але на зорі нового тисячоліття голос економіста за­грожує заглушити всі інші. Це не означає, що опір минув. І досі є багато «Аєн», і одне із завдань цієї книги — підсилити їхні го­лоси. На мій погляд, кожен з нас, навіть найзатятіші економіс­ти, мають усередині щось від «Лени». Фактично, я б заперечив, що суспільство, яке базується винятково на економічних прин­ципах, не змогло б прожити і чотирьох хвилин, уже не кажучи про чотири сотні років.

Це не означає, що мені не відомо про велику кількість досягнень сучасності. Навіть коли зосередитися лише на ма­теріальній стороні, неможливо заперечити, що матеріаль­ний достаток, поліпшене харчування та збільшена трива­лість життя залишаються серед найпомітніших ознак сучас­ного Заходу, які є причиною високої привабливості у всьому світі. Найбільш вражаючі та помітні покращення — у рівні виживання немовлят і дітей протягом минулого століття та підвищення тривалості життя. У Сполучених Штатах смерт­ність немовлят упала із 150 на 1000 народжень до 7 у проміж­ку між 1900 та 2000 рр. (за статистикою для 1900 р. зверніться до «Історичної статистики США» 1975 р, серія В, 182; для 1999 р„ див. Мініно та інші, 2001 р., таблиця 11), і ймовірність виживання при народженні відповідно виросла з близько 50 до більше ніж 75 («Історична статистика США» 1975 р, се­рія В, 107; Андбрсон та ДеТурк 2002 р., таблиця 7). Подібна історія розгорнулася ближчими часом у країнах, до яких ви­годи сучасної охорони здоров'я дійшли лише у період після Другої світової війни. У Португалії, до прикладу, смертність немовлят знизилася з 53 до 6 всього за останні три десяти­ліття XX ст.; а в Саудівській Аравії, як інший приклад, — із 118 до 24; відповідно, ймовірність виживання підвищилася з 68 до 75,2 у Португалії і з 53,9 до 70,9 у Саудівській Аравії («Програма розвитку ООН», 2002 p., таблиця показників 8, с. 174-175).

Зменшення важкої фізичної праці теж вражає. Якщо хо­чете переконатися, прочитайте розділ у першому томі біогра­фії президента Ліндона Джонсона, який Роберто,Каро назвав «Важкі праски» (Каро 1982 р., 502-515). У ньому Каро описує період, коли Джонсон боровся за те, щоб провести електри­фікацію сільської місцевості у горбистому Texaci після того, як його вперше обрали в Конгрес наприкінці 1930-х. Важкими прасками користувалися жінки горбистої місцевості, щоб прасувати одяг своїх сімей, вони ж символізували важку пра­цю, яку потрібно було виконувати перед появою електрики. Прасування було останнім кроком у сімейному пранні, що­тижневому ритуалі, який зазвичай відбувався щопонеділ­ка та вівторка. У понеділок носили воду з криниць, відстань до яких часто перевищувала 100 м. Потім воду нагрівали на плиті, яку опалювали дровами. Лише після цих підготовчих заходів могло розпочатися фактичне прання та полоскання у відкритих ваннах, за допомогою лише фізичної сили жінок, якою вони керували кийками для вибивання бруду та катка­ми і валунами для віджимання води. Вівторки лишалися для прасування. Праски вагою 3-4 кг, не легкі праски з алюмінію або сплаву сталі, якими користуються сьогодні, нагрівалися на дров’яних плитах (ті самі плити, на яких гріли воду та го­тували їжу), потім прасували одяг, випраний та висушений за тиждень до цього. Надзвичайна рутинна робота — у найкра­щому випадку, і пекельна, якщо виконувати при 30-40 граду­сів тепла влітку в Texaci.

Усе це відбувалося у Сполучених Штатах за пам’яті тепе­рішнього покоління, але сьогодні є неймовірним для більшості

американців, для яких стандартом є «поправ і вдягнув». Саме по собі воно є оцінкою того, як далеко ми відійшли від того, що стосується фізичних труднощів життя.

Але не ми всі, і не винятки розповідають нам дещо про те, як сучасність не дозволяє думати про складну роботу інакше, ніж про тяжку роботу. Аміші прийшли у Штати в пошуках ре­лігійної свободи у XVIII ст. і розповсюдилися зі своїх початко­вих поселень у Пенсильванії на Середній Захід та Канаду. Для більшості Північноамериканського світу аміші — чудернацький народ, який остерігається пристроїв, що пропонує сучасність для полегшення важкої праці та збільшення розваг. Більшість амішів використовують лише постійні джерела енергії — нія­ких автомобілів, літаків чи іншої сучасної техніки. Більшість ко­ристується балонами для рідкого пропану в приготуванні їжі та в інших повсякденних роботах, але без електрики, принай­мні не з енергосистем. Жодних електричних приладів, радіо, телебачення, відео чи фільмів. Одягаються вони просто (жін­ки у світле, чоловіки у стилі американської готики), що інколи їх називають «одноколірним народом». Але оригінальність амі­шів не важлива для нашої теми.

Крім Каро, прочитайте книгу Сью Бендер (1989 р.), у якій докладно розповідається про період у 1980-х, коли вона жила з сім’єю амішів. Як і очікувалося для спільноти, у якій робота розподіляється за статями, Бендер провела більшість свого ча­су з іншими жінками, тому значна частина її книги описує жінок зі спільноти амішів під час роботи. У фізичному вираженні, ро­бота цих жінок сьогодні мало чим відрізняється від того, що ро­били жінки з горбистої місцевості у 1930-х, до того як електри­ка зробила диво. Аміші зазвичай мають водопровідну систему в приміщенні, тому жінкам не потрібно носити воду з далекої криниці, гаряча вода тече з крана, але без цих інновацій пран­ня та прасування ближчі до таких технологій, через які праця на горбах Техасу була такою важкою 2-3 століття тому, ніж до тех­нологій, які зараз використовують типові американці.

Однак словосполучення «важка робота» не з тих, які вини­кають у голові для опису жінок чи чоловіків спільноти амішів за роботою. Чому ні? Перш за все, жінки-аміші, так як і чолові­ки, вважають, що виконують Божу роботу. Вони цінують не ли­ше результат, а й процес. Вони оцінюють себе через свою робо­ту. Крім того, жінки-аміші займаються пранням і прасуванням та великим обсягом роботи разом, колективно. Робота — гро­мадська подія¹. Абсолютна протилежність до жінок з горбис­тої місцевості. Жінка з горбистих місцевостей, певно, отримує задоволення від того, що бачить свою сім’ю у чистому, випрасу­ваному одязі, але саме по собі прання та прасування не прино­сять їй нічого, крім болю. І для цих жінок праця була життям — фактична ізоляція, кожна на своїй фермі, часто не зустрічаючи нікого, крім своєї сім'ї, хіба рідкісних найнятих працівників, які з’являлися, щоб допомогти зібрати врожай.

Ці обидві відмінності пов'язані з сучасністю. Робота на Заході довгий час служила засобом для придбання товарів, ймовірно, з тих пір, як Адама та Єву вигнали з Саду, і робота була покаран­ням за заборонений плід. Правда, що для Мартіна Лютера та деяких протестантських сект, які сповідують ідеї Лютера, ро­бота стала покликанням, невід’ємним для божественного пла­ну порятунку людства. Але, окрім амішів (та інших груп за рам­ками загальноприйнятого, наприклад, менонітів старого об­ряду), по суті, всі ті, хто досі існують за ідеєю про покликання у Північній Америці, підпадають під неуніверситетське, вироб­ниче відгалуження середньої освіти, яке часто називають «про­фесійним», від латинського слова — «покликання».

Економіка надає роботі негативне значення, коли її тракту­ють просто як відсутність дозвілля, а коли вона особливо важ­ка, нудна, шкідлива для здоров'я, або фізично виснажлива, тоді,

при підрахунку задоволення-страждання, додається покарання, яке вважається таким, що лежить в основі вибору, який ми ро­бимо. У свідомості економіста робота точно не пов’язується зі спільнотою.

Ми зазнали втрат разом зі зростом економічної ідеології. Економіка вчить нас рахувати все — від відносної користі ва­нільного та полуничного морозива до цінності людського жит­тя. Вона вчить нас рахувати не тільки те, що ми зможемо і самі, але й те, що неможливо порахувати. Нікого не повинно дивува­ти, що при економічному підрахунку цінності людського життя виявиться, що середньостатистичний житель Пуерто-Ріко ко­штує приблизно одну третю мешканця Сполучених Штатів — коефіцієнт середніх заробітків у 2 місцях. Вартість африканця з-під Сахари випадає з підрахунків. Хтось ще здивується, чому бажано вивозити сміття з Лос-Анджелеса до Момбаси?

Економіст у свою чергу, неохоче або з готовністю, може від­крити шлях до незліченного, а бо того, що неможливо порівня­ти. Як мінімум, економіст відповість, що економіка вчить нас необхідності досягати будь-яких поставлених цілей з наймен­шими зусиллями — це ефективність. А економіка пропонує критерій для оцінки ефективності навіть у тих випадках, коли ми можемо ставити цілі в одному вимірі, що не порівнюються з іншими. А це означає: ринок.

Наприклад, припустимо, що мета — досягнути певної ці­лі у сфері біологічної різноманітності, скажімо, збереження ви­дів через обставини, які не зводяться до економічних умов. Економісти можуть сперечатися, що, незважаючи на нееко­номічну природу мети, у проблемі однаково залишається еко­номічний напрямок діяльності, а саме: мінімізація витрат при досягненні будь-яких визначених цілей щодо збереження ви­дів. Ефективність може вимірюватися тим, скільки кубів твер­дої деревини можна пожертвувати задля видів, врятованих від вимирання, і економісти будуть доводити, що найкращим спо­собом досягнення ефективності буде той, яким налаштується ринок обігу «прав» на знищення одного з декількох видів під загрозою. Факти, як «Економіст» писав про Саммерса, можуть здаватися зовсім голими, але вигоди — реальними. Можливість купувати та продавати ці права дає можливість лісорубам (які використовують техніку або працюють у певних місцях, де їх­ня діяльність може поставити під загрозу більше видів на куб зібраних колод) зробити прибутковішим продаж своїх прав ін­шим лісорубам, які працюють за вигіднішими умовами.

Логіка тут така ж, як для ринків забруднення, про які згаду­валося на початку цього розділу, або для ринку сексуальних по­слуг, які обговорювалися у розділі 1. Проблема у логіці така, що для мінімізації витрат, щоб досягнути визначених цілей, потріб­не чітке поняття, що саме вважати витратами. Економісти бе­руть до уваги лише те, що можна підрівняти під лінійку ощадли­вих егоїстичних індивідів. Те, що впливає на цінності, ставлення, поведінку та способи взаємодії з іншими людьми, знаходиться поза кругозором економістів.

Припущення економіки: перший ПІШОВ У наступних розділах цієї книги будуть досліджуватися основ­ні міфи економіки: індивідуалізм, знання як алгоритм, нація як єдине легітимне суспільство та необмежені бажання. Основна ідея індивідуалізму — суспільство повинне розумітися як су­купність автономних індивідів, чиї групи — за винятком на­цій — не мають нормативного значення груп, тобто уся пове­дінка, політика і навіть етичні судження повинні обмежувати­ся їхнім впливом на індивідів. Економіка прямує далі. Індивід з економічної точки зору — сталий та незмінний; він відпові­дальна діюча особа в усі часи та в усіх місцях; його переваги не

обговорюються, не оцінюються і не аналізуються; зрештою, йо­го власна вигода вузько обмежена.

Під сталими та незмінними індивідами розуміється, що пе­реваги надаються раз і назавжди. Відповідальність означає, що діяльність є невід’ємною для індивідів: їхні переваги підляга­ють обмежувальним факторам (як дохід), але не примусу (як фізична сила), — визначають їх вибір, дії та поведінку. Ідея про те, що переваги не обговорюються, містить у собі радикаль­ний суб’єктивізм; одна стала перевага варта іншої. Егоїзм усу­ває діяння заради інших, зокрема дії для інших через почуття обов’язку або зобов’язання.

Другим основним міфом є сучасна ідеологія знання, ідеоло­гія, яка надає перевагу алгоритмічному над емпіричним, ідеоло­гія, яка підносить знання, яке може логічно виводитися із того, що вважається основними першопричинами вивченого на інту­їції та владі, на відчуттях та почуттях. У вищій формі цієї ідео­логії перевага надається не лише алгоритму; це єдина легітимна форма знання. Інше знання — просто віра, яка стає легітимним знанням лише після перевірки алгоритмічними методами. Таке розуміння знання виникає при неправильно розміщеній старан­ності задля певності, навіть якщо зрозуміло, що ми повинні об­ходитись тим знанням, яке дозволить нам справитися з фунда­ментальною непевністю, яка є нашою долею.

По-третє, нація — принаймні, коли вона промовляє через державу — є єдиним соціальним легітимним угрупуванням. З часів Адама Сміта економісти сприйняли суспільство як на­цію. Легітимним є запитувати, чи нація стане багатшою завдя­ки вільній торгівлі, але обмеженим буде питання про те, чи пра­цівник, старше покоління чи фермери житимуть краще або гір­ше. Якщо читачі мали хоч якісь сумніви про те, що малося на увазі під суспільством, коли Адам Сміт писав про дива «неви­димої руки» у сприянні соціальному добру, їм не потрібно було шукати далі, ніж у назві цього видатного твору: він досліджу­вав не те, в яких умовах хворі, скалічені, вдівці, або сироти мог­ли процвітати економічно, а про умови, які визначали «доста­ток нації».

Чому зосередження припадає на націю? Частково це від­бувається тому, що нація — це умовна позначка для держа­ви, а держави — одиниці, які творять економічну політику. Економісти ведуть немало розмов, і не останньою серед них є така, що відбувається із владою. Економісти відповідають на запитання «Навіщо зосереджуватися на державі?» у цей самий спосіб, враховуючи необхідні зміни, як банківський грабіжник XX ст. Віллі Саттон, за таких же умов, відповів на запитання «Чому ви грабуєте банки?» — «Тому що там ле­жать гроші», — сказав Саттон. Але у цій історії є продовжен­ня: держава представляє не просто владу, а легітимну владу, і це ознака, яка змальовує націю, що надає легітимності дер­жавному вияву влади. Абстрактна структура «суспільство» стає нацією-державою, адже вважається, що нації вирішують проблему розподілу економічного пирога етично дозволеним способом і дають волю економічному зосередженню на роз­мірі пирога, як це робилося за часів Сміта. Іншими словами, концепція нації-держави як арбітра легітимності у дистрибу­тивних питаннях є ключовою для економічного зосереджен­ня на ефективності.

Четвертий міф стосується необмеженості бажань. У люд­ській природі закладено хотіти більше, ніж є, і, відповідно, ні­коли не буває досить. Ідея про необмеженість бажань і її єди­ний результат у вигляді загальної нестачі, є фундаментальни­ми для економіки. Справді, усі тексти мейнстріму, з якими я знайомився, визначають економіку як науку про розподіл дефіцитних ресурсів відповідно до необмежених цілей². Але справжньою проблемою необмежених бажань є не та, що люди

бажають більшого за інших рівних умов; а та, що це бажан­ня більшого, дало свободу дій в економіці. Моїм твердженням є таке, що сучасний Захід є унікальним настільки, наскільки ми дозволяємо суперництво, «щоб було, як у сусіда» та подіб­них, яке має виражатися у надбаннях та багатстві. Інші сус­пільства, з глибшим розумінням деструктивного потенціалу суперництва, запровадили детально розроблені бар’єри та за­соби управління тим, як люди можуть змагатися за престиж. Загальним правилом є те, що економіка без обмежень, чи при­наймні яка регулюється не так суворо, як поле діяльності для чиєїсь демонстрації переваг.

Декілька застережень за порядком. Дозвольте мені розпо­чати із очевидного. Я не є нейтральним спостерігачем, і ця кни­га не займає нейтральної позиції між сучасністю та її критичним аналізом або між економікою та її критикою. Тут не говориться «з однієї сторони, з іншої сторони». Я не нехтую достоїнствами сучасності чи сильними сторонами економіки. Швидше, чес­ноти та сильні сторони, особливо ринки, звичні для більшос­ті з нас і про них постійно повідомляють навколишнім, тоді як недоліки та слабкі сторони загалом оминають та замовчують. Я вважаю, що ця книга має відновити рівновагу.

Друге застереження стосується використання терміна еко­номіка. У розділі 1 я вказав, що користуюся економікою як умов­ною одиницею з консенсусу в мейнстрімі, який, я вірю, існує все­редині нормативної програми — а саме, пропозиція про те, що система вільних ринків, що підлягає класифікації, обговореної у додатку А, є доброю для людей. Після сказаного я маю вра­хувати межі консенсусу. Знаходимо декілька поглядів, альтерна­тивних до мого, за якими цю пропозицію можна піддавати кри­тиці, тому нормальним буде запитати, щонайменше, як сучасний критичний аналіз інтерпретує два з багатьох відомих альтерна­тив, екологічного та марксистського поглядів на економіку.

Чи є Маркс альтернативою?

Я критично відгукуюсь про капіталізм та ринки, але кри­тикую я не з позиції соціалізму, і вже точно не марксизму. Можливо, потрібно надати двояке тлумачення: марксистську економіку, як і немарксистську, можна сформулювати різни­ми способами, і безсумнівно існують формулювання, близь­кі до погляду цієї книги. Але взявши до уваги найпростіше тлумачення Маркса, немає особливого вибору між марксист­ською критикою та типовими захисниками капіталістично­го порядку, принаймні, це не стосуються головних проблем цієї книги. Обидві сторони з того ж самого егоїстичного ін­дивідуалізму (проте Маркс властиво скептично ставиться до можливості процвітання у капіталістичному суспільстві), і обидві віддані сучасній ідеології знання³. Щодо необмеже­них бажань, то марксисти вбачають історичну роль капіталіз­му у створенні матеріальних умов для подолання дефіциту — в належний час, продуктивний механізм буде достатнім для того, щоб задовольнити матеріальні потреби усіх. Достаток може перемогти дефіцит лише завдяки «розвитку продук­тивних сил» (використовується улюблена фраза Маркса та його послідовників). Розділ 11 піддає сумніву таку точку зо­ру на дефіцит.

Єдине питання, щодо якого думки Маркса і його послідов­ників розходяться із мейнстрімом, стосуються ролі нації-дер- жави. У цьому марксисти не дійшли правильного розуміння сили тиску націоналізму на робітничий клас протягом Першої світової війни, у якій німецькі, австрійські та угорські праців­ники влаштували кровопролиття над російськими, британ­ськими, французькими, італійськими та (під кінець) амери­канськими працівниками та навпаки. У будь-якому випадку,

офіційний марксизм у Росії та пізніше у Китаї відмовився від інтернаціоналізму за Марксом на користь здебільшого грубо­го. націоналізму, коли довелося зіткнутися із потребою мобілі­зувати масову підтримку. А могутність націоналізму лишаєть­ся не меншою у першому десятиріччі XXI ст.

Коротко кажучи, економісти мейнстріму та марксисти за­галом погоджуються з сучасними припущеннями навіть ко­ли повністю розходяться у думках щодо питання, наскіль­ки добре капіталізм виконує обов’язок суспільства, що базу­ється на раціональному, ощадливому, корисливому індивіді. Боротьба не на життя, а на смерть, базується не на цілях, а на засобах: «Утопія» Маркса, у якій можна «робити одну спра­ву сьогодні, іншу завтра, полювати вранці, ловити рибу після обіду, доглядати за худобою ввечері, критикувати після обіду, тому що мені так хочеться» (Маркс та Енгельс 1959 р. [1845], 254), є індивідуалістичною Утопією. Так само гіпотеза Маркса про вищість соціалізму над капіталізмом опирається на ідео­логію знання, яке надає перевагу плануванню та підрахунку над пробудженням інтуїції. Проблема Маркса про буржуазне суспільство не в обов’язковому пануванні ощадливого індиві­да, який діє заради власної вигоди, а нездатність капіталізму виконати обіцяне. Проблема з «Свободою, рівністю, власніс­тю та Бентамом» (К. Маркс 1959 р. [1867], 176) полягає у тому, що робітничий клас досягає так мало у вищезазначеному, а не в тому, що такі цілі проблематичні самі по собі.

А як же екологія?

Мій критичний аналіз не дотримується радикальних політич­них поглядів, однак у ньому помітні «зелені» переконання. Екологія стоїть на першому місці для багатьох екологів та дея­ких членів спільноти, спільнота включає екологію. В «Альманасі округу Сенд», одній з базових праць сучасного екологічного ру­ху, Альдо Леопольд представляє філософію турботи, яка базу­ється на ідеї про те, що люди є членами більшої спільноти та прив’язані до цієї спільноти етичними узами:

«Ми зловживаємо землею, бо ставимось до неї як до това­ру, що належить нам. Коли ми почнемо сприймати землю як то­вар, до якого належимо ми, то, можливо, почнемо користувати­ся нею з любов’ю та повагою...

Основною ідеєю екології є та, що земля є спільнотою, а те, що землю потрібно любити та поважати — розширенням етики...

Уся етика, що розвинулася до цього часу, покладається на просту передумову: індивід є членом спільноти з незалежних частин... Земельна етика просто розширює кордони спільноти, включаючи ґрунти, води, флору та фауну, або разом — землю... Земельна етика змінює роль людської істоти від завойовника земельної спільноти до простого її члена та жителя. Вона перед­бачає повагу до друзів по спільноті та повага до спільноти як та­кої (Леопольд 1968 р. [1949], viii-ix, 203-204)».

У Сполучених Штатах ідеї Леопольда навряд чи стали мейнстрімовими протягом шістдесяти років з часу публіка­ції «Альманаху округу Сенд». Але поза сучасним Заходом, де­які люди насправді живуть тим, що проповідував Леопольд. Культура андінів, наприклад, виходить із спільноти, що вклю­чає людей, богів та природу, які існують, взаємодіють та підтри­мують відносини на основі обопільності та взаємодії:

В андійському способі мислення, Ayllu (спільнота) стосу­ється не лише взаємин між людськими створіннями, але і від­носин між усіма членами Pacha — зірками, сонцем, місяцем, схилами, озерами, річками, горами, лугами, флорою та фауною sallqa (дикої природи) та chacra (оброблені поля та фруктові сади), разом з камінням та людськими створіннями runas, усі одночасно є родичами та дітьми, батьками, рідними братами

і сестрами. (Вальядолід Рівера 1998 р., 58-59) Важко перебіль­шити різницю між ставленням до природи як до частини яко­їсь спільноти та як внесок у розрахунок користі егоїстично­го індивіда. Спільнота, що розширюється на флору та фауну, поля та скелі, ріки та гори, спільнота, що розширюється у ча­сі до предків та до ще ненароджених поколінь, вважатиме мо­ву взаємовпливу та ціну вибору такою ж чужою, як економний егоїстичний індивід вважає ідею відповідальності та етично­го обов’язку.

Навіть якщо екологічна критика відштовхується від інди­віда, ця критика залишає чимало спільного з комунітарист- ською критикою. Індивідуалістична економічна критика також має дві гілки: перша — ринки руйнують перспективи на ста­лий розвиток; друга — економіка сприяє ринку.

Яким чином ринок як саморегулююча система з розміщен­ня ресурсів та розподілу доходу і багатства, руйнує еколо­гію? Економісти дійшли одного правильного висновку: ринки сприяють виробництву товарів та послуг⁴. Якщо ви дивите­ся на світ з екологічного ракурсу, тоді заохочення виробницт­ва саме по собі проблематичне: економічний ріст і, можли­во, навіть теперішні обсяги виробництва та споживання не є стійкими. Виникає питання, як обмежити виробництво та споживання.

Деякі екологи (згадуються пізні праці Ґерретта Гардіна) ба­чать проблему в контексті росту населення і пропонують ети­ку «рятуйся, хто може» для кожної окремої людини. Бідні краї­ни з високою густиною населення, зокрема країни, де кількість населення швидко зростає, покинуті напризволяще — «то­пись або пливи» (Гардін 1968 р.). Будь-яка допомога лише за­гострить проблему.

До глобальної перспективи закликає комісія Бурнтланда, яка вперше ввела в обіг термін сталий розвиток (Міжнародна комісія з навколишнього середовища і розвитку 1987 р.). Згідно з цією концепцією зосередження докорів на бідних видається недоречним. Багаті, а не бідні країни роблять основний внесок у погіршення навколишнього середовища та вичерпання ресур­сів. І лідером в обох випадках, не дивно, є Сполучені Штати, чиї 5 % світового населення відповідають за приблизно 25 % світо­вих викидів вуглекислого газу, показник непропорційного вкла­ду США як у глобальне потепління, так й у вичерпання невід­новлюваних енергоресурсів планети (Американський музей природознавства, 2007 р.).

Однак питання, що стосується нашої мети, не шукає вин­них: бідних чи багатих, а те, чи ринки належним чином беруть до уваги деградацію навколишнього середовища та вичерпання природних ресурсів. А якщо ні, то чому?

Деградація та вичерпання насправді порушують різні про­блеми. Деградація навколишнього середовища відображає на­слідки виробництва та споживання, які не проходять крізь рин­кову систему, економічні «екстерналії». Забруднення, — на­приклад, сірчаний газ, що утворюється у процесі виробництва електрики з вугілля з високим вмістом сірки та.нафти (основна причина кислотного дощу), або вуглекислий газ, що утворюєть­ся як побічний продукт від згоряння вуглеводних видів палива (головна причина глобального потепління) — приклад екстер­налії з підручника, і найвідданіший з відданих захисників ви­знає, що екстерналії руйнують здатність ринків виконувати обі­цянку забезпечити найбільше користі. Після оцінки екстерна- лій, проблема для більшості економістів — як винайти ринки, яких не вистачає, за браком фактично існуючих, як зімітувати ринковий механізм. З цього часу економіст говорить про ком­проміс між навколишнім середовищем та іншими товарами, так як він чи вона говорить про обмін між будь-якими двома това­рами на ринку.

Вичерпання ресурсів, на думку екологічних критиків, пе­реобтяжує дієздатність ринку обробляти інформацію. Ринки недостатньо далекоглядні, щоб відобразити справжній дефі­цит природних ресурсів відповідно до попиту, який може ви­никнути у майбутньому. Цей аргумент не справляє враження на захисників ринків: з погляду економіста, ринки збирають усю доступну інформацію, включаючи інформацію про тих, хто переживає щодо вичерпання ресурсів. Сьогоднішні ціни відо­бражають завтрашні і максимально віддаленого майбутньо­го. Пан X, який очікує, що запаси нафти вичерпаються, скажі­мо, через 50 років, спроектує значне підвищення ціни, ніж пан Y, який очікує, що нові ресурси будуть відкриті швидше, ніж закінчаться старі. Якщо на ринку достатньо іксів, тоді не ли­ше майбутня, а й теперішня ціна буде вищою на ринку, де до­мінують ігреки. І це саме по собі стимулюватиме збереження. Достоїнство ринку в тому, що він змушує людей відповідати за свої слова, а ринкова ціна відображає консеснус між знаннями та поінформованістю⁵.

Моя позиція дуже проста. Якими б не були теоретичні мож­ливості ринків щодо обробки інформації, ринкові ціни мало що розповідають про майбутнє: люди мають дуже обмежені мож­ливості підкріпляти слова справами. Ринок, необхідний для, скажімо, постачання неочищеної нафти навіть у відносно близь­ких роках, наприклад, 2020 — не загадуючи на 50 чи 100 років наперед — не існує. При відсутності цих «майбутніх» ринків, пан X може випробувати свою інтуїцію, постійно продовжуючи відносно короткострокові майбутні контракти або зберігаючи фізичні запаси нафти. Але світ не завжди дотримується теорії. Навіть якщо пан X має рацію щодо підвищення ціни на нафту, скажімо, вдесятеро через 50 років, у тому проміжку ціна може опуститися так низько, що забезпечення пана X зведеться на­нівець. Всього-на-всього запитайте у чарівників з гедж-фондів, які «згоріли» у 1998 р., коли ціни «тимчасово» відхилилися від траєкторій, заданої моделями, які мали зробити їх мультиміль­йонерами (Ловенштайн 2000 р.).

Крім того, немає підстав гадати, що люди з грошима більш відповідальні за свої слова, ніж інші, чи що у них кращі мізки. Це не проблема асиметричної інформації, не інформаційна про­блема, яку критикують економісти, Це питання описане в роз­ділах 7, 8 та 9.

Усе це може різко обмежити роль ринку, але, як у випад­ку з комунітаристською критикою, ми повинні запитувати, чи є там щось спільне з економікою. Я відповідаю, що екологічна критика сильніше засуджує економічний спосіб мислення, аніж кумунітарна.

Завдяки важливості екстерналій, навіть найбільш дружні до ринку економісти ймовірно визнають роль уряду чи інших ко­лективних втручань у розподіл ресурсів. Але які саме втручан­ня? Навіть визнаючи обмеження ринку, економісти загалом ма­ють на увазі втручання, які базуються на самому ринку, напри­клад, податки та дотації, які змінюють ціни, з якими стикаються агенти, і майже завжди формулюють свій аналіз у контексті рин­кових обчислень прибутків та витрат. Екологічна критика кидає виклик самій ідеї про те, що ми можемо обчислювати прибутки та витрати, необхідні для того, щоб припинити погіршення та покращити сталий розвиток. Багато, якщо не всі критики-еко- номісти з екологічного погляду мали б змусити нас зрозуміти екологію, як Джон Мейнард Кейнс та Джезі Шумпетер розумі­ли інвестиції та підприємництво — як такі, що поза межами під­рахунку і лежать у царині емпіричних знань, за термінологією Кейнса, у царині «стадних інстинктів» (Кейнс 1936 p., 161-162). І за такою ж підставою, що спрямувала Кейнса та Шумпетера до применшення ролі обчислення. Переважає непевність та необіз­наність, у яких ми повинні діяти. Настороженість еколога щодо

спроб обчислити прибутки та витрати глобального потепління або вичерпання нафтових резервів відображає таку ж перспек­тиву, як і аргументування про те, що ринки не можуть ефектив­но розподіляти ресурси, коли агенти, відповідно до актуальних намірів та цілей, не мають поняття про майбутнє.

Звісно, існує важлива різниця між логічними висновками покладання на емпіричні знання з урахуваням двох парамет­рів. Там, де Кефнс та Шмумпетер бачили потреби свого дня як вимогливі підприємці, чиї стадні інстинкти змусили б їх вико­ристати шанси та засудити наслідки (див. розділ 7), наша тепе­рішня екологічна ситуація вимагає обачності та розважливос­ті, рішення не використовувати шанси, якщо існує безпечніша альтернатива.

Цей підхід має свої недоліки, але він, мабуть, найефектив­ніший антидот до бажання більшості економістів покладати­ся на прості (та спрощені) моделі, щоб підтримати міф про те, що екологічні питання — глобальне потепління — є у найгіршо­му випадку маленькими неприємностями, які можна вирішити, трохи зайнявшись податками та ринками. У цих економістів бу­де що сказати, якщо матеріалізуються катастрофічні відхилення показників (Ґоґґін 2004 р., розд. 3).

Два економісти — Герман Далі та покійний Кеннет Боулдінґ, перші аргументували, що економіка мейнстріму зазнає невдачі після звернення достатньої уваги на екологічні обмеження, за якими працює економіка. Боулдінґ (1966 р.) розрізняв «ковбой­ську економіку», властиву відкритій системі, яка може викорис­товувати фактично необмежені запаси ресурсів та має таку ж необмжену кількість смітників, і «космічну економіку», влас­тиву закритій системі, яка, не маючи ні запасів, ні смітників, повинна переробляти свої матеріали і обмежувати споживання енергії відповідно до надходжень від сонця. Далі схоже розріз­няє економіку, яка має справу з локалізованими екстерналіями, та економіку, яка повинна звертатися до всеохопних екстерна- лій (Далі та Кобб 1989 р.). Коротко, Далі та Боулдінґ намагають­ся донести, що економіка мейнстріму чудова, коли вплив еко­номіки на навколишнє середвище та ресурсну базу малий, але та сама економіка стає недоречною, коли ми зустрічаємо еколо­гічні обмеження.

Правда, ні проблема екстерналій, ні вичерпання ресурсів не базується на економічному зростанні. Незмінна економіка без зростання також забруднює та використовує сталі ресур­си. Основним моментом є те, що економічне зростання транс­формує економіку настільки, що економіка мейнстріму більше не компетентна у діагностиці проблем або прописуванні рішень. Разом з ростом, екстерналії, що можуть бути надзвичайними не­приємностями, можливо, загрожуватимуть виживанню. Димар мого сусіда спричиняє забруднення, але якщо у мене єдиний су­сід у радіусі півкілометра, я, мабуть, зможу жити разом із екстер- налією у вигляді диму від його домашнього каміна. Але ситація зовсім інша, якщо я живу дуже близько до моїх сусідів. Подібно і з такими природними ресурсами, як нафта: з ростом чи без нього, нафта, якою ми користуємося сьогодні, не буде доступна завтра чи післязавтра, але проблема загостриться у середу, як­що споживання нафти у вівторок вдвічі більше, ніж у понеділок.

Крім того, експоненційний ріст може зруйнувати нашу сві­домість з вибуховою силою. Проблема, яку критики вважають притчею, розповідає про озеро з ліліями, які збільшують площу, яку займають, вдвічі кожного дня. Якщо озеро заповнити лілі­ями на 30-й день,, то в який день воно буде наполовину повне? Відповідь, яка декого здивує, — 29-й день.

Боулдінґ та Далі висвітлювали проблему обчислення най­кращого способу дотримуватися обмежень ресурсів та навко­лишнього середовища, але обоє ухиляються від предмету диску­сії щодо того, коли навколишнє середовище та ресурси стануть

стримувальними чинниками. Якщо день, коли лілії заповнять усе озеро — 31 грудня 2049 р. чи навіть 31 грудня 2099 р., біль­шість із нас погодяться, що відповідальні люди не уникнуть то­го, що потрібно щось робити зараз. Але якщо день розплати 31 грудня 2999 р., більшість з нас почуватимуться, що нам не по­трібно дуже спішити. Якщо день розплати досить далеко у май­бутньому, екологічними проблемами можна керувати; якщо зо­всім поряд, нам доведеться вийти за межі ринку і далеко за межі економіки у пошуках нових способів зменшити кількість ресур­сів, якими ми користуємося, та обсяг сміття, яке ми викидаємо.

То що ж це: сотня чи тисяча років? Стосовно деяких пи­тань, наприклад, глобального потепління, існує широкий нау­ковий консенсус, що день розплати зовсім поруч. Щодо інших питань — як резерви твердого пального — магічна куля тем­ніє. Головне, ми маємо мізерну ідею про вартість послаблення глобального потепління або вартість та доступність замінників твердого палива. У будь-якому випадку, скільки б екологічних обмежень ми не створювали, особливо обмежень щодо ресур­сів, це залежить, на мою думку, більше від психології ніж від на­уки; «стадні інстинкти» важливіші, ніж оцінка екологічних на­слідків продовження (не згадуючи про пришвидшення) та іс­торичних взірців зростання чи різних результатів попередньо погодженого оцінювання екологічної перспективи.

Оптимісти вірять, що поряд завжди знайдеться технологіч­не рішення — була б це проблема в озоновій дірці, глобальному потеплінні чи вичерпанні нафти^б. Вони вказують на історію, по­вну людської винахідливості, яка відвернула кризу. Наприклад, обмеження до ресурсів деревини та вугілля для обігріву та транспорту, або китового жиру для освітлення у XIX ст. спричи­нили невиправдане хвилювання про майбутнє без достатніх лі­сів, резервів вугілля та китів. Відкриття нафти усунуло такі тур­боти. Та чи буде так у майбутньому: технології забезпечать ще одне джерело енергії, коли ми виснажимо існуючі нафтові запа­си. Чи технологія просто на деякий час відкладе день розплати? Песимісти сприймають майбутнє як гру в російську рулетку — тільки тому, що куля не з’явилася перед дулом перші декілька разів, коли ви покрутили барабан свого револьвера, не гаранту­ється, що цього не станеться наступного разу. І якщо ви досить довго продовжуєте гру, то будьте певні, що рано чи пізно ваша удача закінчиться.

Хто ж має рацію? Я не можу відповісти на це запитання, але завдяки причинам, які пояснює ця книга, мені простіше вирі­шити дилему між природженим оптимістичним економістом мейнстріму та природженим песимістичним екологічним кри­тиком. Розгляньте проблему в контексті теорії ігор, будучи тим, хто вибирає між діяти за припущеннями про рацію песиміс­тів чи за припущеннями про рацію оптимістів. На перший по­гляд, це мало допоможе, адже немає способу примусити вибра­ти, кому вірити, немає «домінантної стратегії». Ми будемо за­можніше жити з вірою песимістам, якщо виявиться, що у них краща магічна куля, і з вірою оптимістам, якщо їхнє припущен­ня правильне..

Екологічний спосіб вирішити проблему — так званий запо­біжний принцип, за яким нам би прийшлося рухатися за стра­тегією «мінімакс», максимізувати наш добробут за найгіршим сценарієм. Тоді ми б стали на сторону песимістів, щоб мінімі­зувати ймовірність неприємного сюрпризу у вигляді ажіотажу.

Я дійшов такого ж висновку, як песимісти, але не для то­го, щоб мінімізувати ймовірність неприємних сюрпризів. Якщо більшість або просто багато іншого споживання присвяче­но виконанню відносних бажань, які виникають через наше прагнення поважності або статусу, виконання яких дозволя­ють «жити, не гірше ніж сусід», тоді моє споживання формує екстерналії для вас: чим більше я споживаю, тим у складнішій

ситуації опиняєтеся ви. І навпаки. У такому випадку всі ми мо­жемо отримувати користь від обмежень на споживання, не бе­ручи до уваги екологічних вигод від цих обмежень. Тоді, без­умовно, має з’явитися домінантна стратегія: ми усі можемо жи­ти краще, якщо припустимо, що песимісти мають рацію, але ми будемо діяти відповідно до цього, навіть якщо, зрештою, вия­виться, що рацію мали оптимісти увесь час. Згідно з таким по­глядом, ми всі робимо крок назад, крутимось, як білка у колесі, працюючи та витрачаючи, навіть якщо екологічні аргументи за просте життя виявилися неправильними.

Ставлячи проблему під таким кутом, ми все одно описує­мо розв’язку у матриці з чотирма записами, залежно від страте­гії розвитку, якої ми дотримуємося, і яка служить для того, щоб вирішити, потрібні нам песимісти чи оптимісти, і за ким буде рація. Навіть не заглиблюючись у цифри, легко помітити, що ця гра відрізняється від останньої: якщо ми повіримо оптимістам і віддамося любові до споживання товарів, ми скоротимо всі свої задоволення, порівняно з такими, що досяжні при обмеже­ному способі життя, через негативну екстерналію, якої завдає ваше споживання моєму добробуту (і моє на ваш). Результат бу­де кращий, якщо рація за оптимістами, ніж коли виявиться, що вони дотримуються хибного погляду. Однак не на стільки, як­що б ми послухали песимістів та обмежили своє споживання. З іншого боку, якщо ми будемо дотримуватися ініціативи опти­містів, але песимісти матимуть рацію, то отримаємо подвійну порцію негативних екстерналій споживання та екологічну шко­ду від високого рівня життя у слабкій екології. В обох випадках, ми досягнемо кращих результатів, якщо житимемо скромно за рекомендацією песимістів. Висновок: хто б не мав рації, ми по­кращуємо свій добробут, ведучи стриманий спосіб життя. Ми можемо діяти правильно, хоча й через хибну причину, але при­наймні ми діятимемо правильно.

Доказ на сьогодні

Ось теми, які ми розвинули:

1. Спільнота необхідна для достойного та змістовного життя.

2. Ринок руйнує спільноту через те, що заміняє особис­ті зв’язки за економічною необхідністю на безособові ринко­ві операції.

3. Економіка надає сприяння та є співучасником ринку; її засади роблять спільноту і її достоїнства невидимими та узако­нюють зосередження на ефективності як типовій нормі, за якою оцінюються економічні результати.

4. Ці основоположні припущення повинні відрізнятися від припущень про структуру ринків, товари та інформацію. «Струк­турна» критика у власності економіки і дисципліна змінюється, реагуючи на ту чи іншу структурну критику. Критичний аналіз, що базується на основоположних припущеннях, на відміну від цього, є руйнівним для цієї науки, за найновішими досліджен­нями. Якщо критичний аналіз засад сприймається нормально, тоді важко ігнорувати спільноту.

5. Засади економіки не є загальноприйнятими істинами про людську природу, а гіпотезами сучасності. Неоднозначні сто­сунки між не економістами та економістами відображають ту суперечливість, з якою розглядається сучасність. Навіть у Єв­ропі та Північній Америці, колисках сучасності, ми сучасні ли­ше наполовину (і це теж заголосно сказано).

Наступні 8 розділів досліджують ці засади і в двох остан­ніх розділах застосовується аргументація щодо питань еконо­мічного розвитку. Ми розпочинаємо з індивідуалізму.