РОЗДІЛ 9 СЕРЙОЗНИЙ ПІДХІД ДО ДОСВІДУ

Чи змінилася б економіка, якби хтось серйозно підійшов до двох попередніх розділів? Цей розділ відповідає на питан­ня двома способами. Щодо першого, ми вивчаємо деякі при­клади того, як економіка спотворювалася позбавленим кри­тики прийняттям домінантної ідеології знань.

Жоден з них не доводить, що інший вид економіки був би дружнішим до спільноти. Але економіка, яка серйозно сприй­має досвід, неодмінно буде відкритою до людських стосун­ків, а людські стосунки — основний принцип спільноти. За ці­єї умови економіст помітить спільноту. У будь-якому випад­ку, яким би не був наслідок у розумінні спільноти економікою через серйозне сприйняття досвіду, я не сумніваюся, що та­кий серйозний підхід до досвіду допоможе економістам кра­ще зрозуміти світ. Дозвольте розпочати з критичного погляду на свою власну працю.

Звідки знають начальники? У статті «Що роблять начальники?» та в наступних (Марґлін, 1974, 1979, 1984 Ь, 1990, 1991 рр.), я доводив, що найважливі­шою інновацією Промислової революції була не технологічна, а організаційна: типова для ремесла лінійна ієрархія (майстер- працівник-учень) була замінена на пірамідальну ієрархію (на­чальник-старший працівник-працівник) сучасного, капіталіс­тичного підприємства. Як це трапилося? Як вплинув капіталізм на працівника, що через нього почала процвітати нова форма організації, яка зрештою стала домінантною?

Загальноприйнята відповідь — вища ефективність, краща мишоловка. Якщо капіталістичне підприємство починає існува­ти через те, що воно ефективніше за інші, тоді начальник може переманити працівника, запропонувавши йому більше грошей, ніж він сам може заробити. Вища ефективність капіталістично­го підприємства (ефективніша, ніж цех, ефективніша, ніж при­ватне підприємництво чи інша форма підприємства у власності працівника) дозволить отримувати більшу платню для праців­ника та вищі прибутки капіталіста.

На відміну від цього, відповідь у «Начальниках» — капіта­лістична організація роботи почала існувати не через вищу ефективність, але внаслідок рентоорієнтованої діяльності капі­таліста. Так як і у випадку з обгородженням общинних земель (див. розділ 5), розподіл, а не ефективність, привели в дію цю важливу формально встановлену зміну. Але якщо капіталіс­тичне підприємство не було ефективнішим, то як капіталісто­ві вдалося вижити у дарвіністській боротьбі альтернативних форм підприємств? Якщо капіталістична форма менш ефектив­на або така ж ефективна як і альтернативні форми у власнос­ті працівників, тоді за допущенням, відсутній надлишок (щодо

альтернатив у власності працівника), яким можна переманити працівника та нагородити капіталіста. Якщо капіталіст отримує дохід, то працівники повинні погодитися на нижчу платню. Але чому вони повинні? Чому б працівникам не створювати продук­цію самим, на підприємствах у власності працівника, щоб по­збавитися капіталістичних рентошукачів?

Однією причиною є та, що капіталісти не тільки організува­ли роботу, вони забезпечили капітал — будівлі та обладнання, які багатократно підвищили продуктивність працівників під час Промислової революції. У цьому аргументі очевидна заслуга — начальник не завоював репутацію капіталізму просто так. І зро­зуміло, що працівники мали обмежений доступ до ринків ка­піталу. Отже, вища продуктивність механізму капіталіста може дати простір для капіталіста та його прибутку: якщо вибір ви­никає між ручною працею на неповністю обладнаному підпри­ємстві у власності працівника і роботою машин на підприємстві капіталіста, тоді вища продуктивність капіталу може дати пра­цівникові вищу платню, а капіталістові — прибуток.

Але у багатьох провідних індустріях Промислової револю­ції обладнання залишалося на нерозвинутому рівні протягом довгого часу. Шерстяні вироби є наочним прикладом: капіта­лістичні виробники та гравці вели свій бізнес, використову­вали таке ж обладнання, як незалежні ткачі вдома. І оскіль­ки капіталістична організація стала домінантною, перешкоди для вступу, викликані засобами виробництва, не можуть бути головним поясненням домінування капіталістичного підпри­ємства.

Аргументація «Начальниках» така, що капіталістична організація роботи, яка базується на високо удосконаленій спеціалізації праці, була створена, щоб зробити капіталіста

незамінним. З такої точки зору, капіталісти гналися за поді­лом праці не як за засобом підвищення ефективності, а як за способом посилити контроль начальника над працівника­ми — тобто, як за способом забезпечити місце для начальника на підприємстві. Звужуючи спеціалізації окремих працівників до окремих завдань та залишаючи за собою невід’ємне завдан­ня об’єднання усіх частин в одне ціле, начальник перешкоджав цим працівникам набути знань загального, а отже, забезпечив свою незамінність. Вислів «Розділяй і володарюй», мабуть, придумали римляни¹, але він добре згодився і капіталістам. Один виробник початку XIX ст. написав у своєму заповіті пе­ред тим, як парламентська комісія досліджувала виробництво вовняних товарів: «Припустимо, що людина заходить у кімна­ту, де є 12,13 або 14 ткацьких верстатів, і її там закривають, то чи може вона мати кращий досвід в іншому виді бізнесу [іншо­му], ніж цей?! («Звіт спеціального комітету з розгляду ста­ну виробництва вовняних товарів в Англії», Британські пар­ламентські документи [1805], том 1, р. 74; цитовано у Moppic 1972 р.). Коротко, поділ праці на проміжному рівні був радше результатом пошуку ренти, ніж ефективності.

Уявіть капіталіста часів Адама Сміта, який представляє но­вий продукт або процес. Уявіть, для кращого розуміння, що підприємець вирішує розпочати виробництво шпильок у ра­йоні, де вони ніколи раніше не вироблялися. Уявіть наступне число готових придатних працівників. Припустимо, що техно­логія виготовлення шпильок нейтральна до організації, тобто, шпильки може виготовляти з однаковою ефективністю про­стий робітник, який переходить від одного завдання до ін­шого (можливо з достатньою неперервністю кожного завдан­ня так, що витрати на переналагодження танка амортизують­ся протягом довгого виробничого циклу), ніби 20 працівників спеціалізуються в індивідуальних завданнях.

що внесок капітального обладнання у процес виробництва мі­німальний і навчальні витрати теж². Як капіталіст організовує виробництво для того, щоб досягнути та підтримувати високу норму прибутку?—^y

Перша частина — отримання високого прибутку — про­стіша. Існування безробіття, гадатимемо, втримує зарплатню на низькому рівні, і затримування працівників не було б вели­кою проблемою, якщо навчальні витрати мінімальні. Тобто, ка­піталістам не потрібно занадто перейматися щодо структури підприємства з виготовлення шпильок, щоб ускладнити вихід з нього працівників.

Але що буде, коли індустрія розшириться настільки, що більше не існуватиме надлишку робочої сили? Як капіталіст збереже прибутки на ринку праці з високим попитом на робочу силу, якщо працівники вийдуть, щоб започаткувати власні це­хи? Відповідь: не зможе. Отже, якщо він передбачливий, він по­чне діяти завчасно, щоб гарантувати, що його працівники не ма­тимуть достатніх знань, щоб започаткувати власну справу. Він обмежить роботу деяких працівників виготовленням голівок для шпильок, деяких — основної частини, деяким дає завдан­ня прикручувати голівки до основних частин, інших — фарбу­вати у білий колір та решту — складати готові шпильки на карт­ки. Ніхто, окрім нього, не знає усіх процесів. Ніхто, крім нього, не може розпочати власну справу.

У «Начальниках» йдеться про неможливість виникнення суперників для будь-якого капіталістичного підприємства, зва­жаючи на конкуренцію та вільний доступ, і, крім того, це не­ефективний розподіл ресурсів. Прибуток капіталіста — рента, наслідок його здатності організувати роботу так, щоб він мав вирішальну роль в об’єднанні окремих виробничих процесів у загальне, яке може бути придатним для продажу, але не здій­снюватиме ніякого сприяння кінцевому продукту.

Це спрямовує нас до головного питання: як організаційна рента капіталіста продовжує існувати в умовах вільного досту­пу? Якщо навчальні витрати мінімальні, чому не виходить, що школи або персональні «інструктори» за окрему платню не да­ють працівникам загального знання, яке навмисне утримують капіталісти, але яке б дозволило працівникам мати такі ж успі­хи, як у начальників?

В одній із праць, що народилася завдяки «Начальникам» (Марґлін, 1984 Ь), я зробив спробу відповісти на питання, об­говорюючи специфічні якості, розумові та психологічні, які не­обхідні, щоб або вирішити для себе, як скласти докупи все необ­хідне для успішного функціонування бізнесу, або щоб навчити цього інших.

Такий вихід може видатися відмовою від гри. Якщо необ­хідні знання недостатні через те, що певні характерні особли­вості мають обмежену пропозицію, тоді питання — чи винаго­рода за ці знання не буде визначатися на принципах конкурен­ції (прибуток капіталіста) та вимірюванням соціальної цінності базових особливостей?

Моя відповідь спирається на розрізнення, яке роблять еко­номісти між громадськими та приватними благами: так, знан­ня бізнесу недостатні через обмежену пропозицію основних

характерних особливостей персони, але такі знання — це гро­мадське благо, що схоже характеризується особливою умовою про те, що, доступність одиниці для однієї особи не зменшує її доступність для інших. Канонічним прикладом громадсько­го блага, який наводив Адам Сміт, є маяк, який може дава­ти попередження для одного судна у каналі, не применшую­чи попередження для інших. Зрозуміло, що доступність світла буде цінною для тих, хто ним володіє. Якщо тільки одне судно омине мілину і зможе доставити свій вантаж з перцем та спеці­ями з Індії, за ці товари можна ставити вищу ціну на ринку і, від­повідно, чим менше кораблів матимуть доступ до світла, тим вищим буде «похідний попит» на нього від окремого корабля.

Так само і зі знаннями. Рента, яку отримає капіталіст за свої знання про,об’єднання процесу виробництва у ходові товари, за­лежатиме від того, наскільки загальнодоступними є такі знання.

Жваві дискусії проходили стосовно формалізації ознак гро­мадських благ Поля Самуельсона (Самуельсон, 1954, 1955 рр.). Для декого відсутність механізму неусунення агентів від споживання благ була такою ж важливою умовою, як і неконку­рентна природа споживання. Громадські блага такі, що не кон­курують і не виключаються. Для інших питання стосувалося лише відсутності конкуренції.

У мене немає причин чи бажання знову розпалювати тут цю дискусію. Але проблема невиключності другорядна для цих цілей. Можуть чи не можуть агенти виключатися зі споживан­ня громадських благ, виняток не буде ефективним. Якщо вико­ристання послуг маяка Ноєвим ковчегом не применшить кіль­кості світла, доступного для інших суден, тоді навіть якщо во­но безкоштовне, виключення ковчега, доки Ной одержує хоча б копійку прибутку від маяка, зменшує загальний економічний пиріг (див. додаток А щодо подальшого обговорення питань про виключність та конкуренцію).

Таким чином, капіталістичний режим може встановити рів­новагу в умовах конкуренції, незважаючи на свою неефектив­ність. Ні існуючі виробники, ні потенційні вступники не мають стимулу до впровадження некапіталістичної форми підприєм­ства, яка просто зможе скасувати ренту, яку дістає підприє­мець. Але доки знання можуть ставати доступними для інших без применшення доступності для підприємців, то приховува­ти свої знання неефективно.

Капіталізм — не єдина економічна система, у якій пере­дача знань обмежується мотивами агентів стримувати або сприяти обміну знаннями. Середньовічні цехи накладали су­ворі обмеження — як позитивні, так і негативні на спільне користування знаннями. Цеховим майстрам, наприклад, бу­ло заборонено ділитися знаннями із сторонніми людьми, але від них вимагали обмінюватися ними з учнями. Справді, кож­на спільнота, ризикуючи руйнуванням своєї цілісності, повинна мати правила та традиції передачі виробничих знань. У суспіль­ствах мисливців та збирачів, у суспільствах селян, ця передача найчастіше відбувається у межах домашнього господарства, яке є основною як для виробництва, так і споживання. Механізм передачі ускладнюється разом із соціальною організацією. Epa капіталізму вирізняється тим, що після того, як застаріли пра­вила цехів, мотиви до обмеження знань стали домінантними — без спільноти, яка б обмежувала обмін знаннями, індивід став дотримуватися власних інтересів, щоб залишити знання собі. Називаючи знання вільними, у тому сенсі, що не існує закон­них обмежень на їх розповсюдження, капіталіст має всі підста­ви на втримання монополії на важливі знання та не має при­чин ділитися цими знаннями з потенційними суперниками³. Не можна стверджувати, що існує суперечність між припущенням про те, що залишившись без підтримки, більшість працівників не зможе домовитися про незалежне виготовлення шпильок,

і припущенням про те, що обмін необхідними знаннями між цими самими працівниками — безкоштовний. Уявіть, що може статися, якщо одного дня ви опинитеся у Богом забутому міс­ті — на краю світу, і муситимете вирощувати собі їжу і матиме­те всі необхідні інструменти — насіння, добрива, плуг, боро­ни і так далі. Якщо ви раніше працювали на землі, у вас, мабуть, усе вийде. Але якщо ви не фермер, чи хоча б городник, наважу­ся сказати, що ви не зможете спланувати роботу, щоб уникнути голоду, навіть маючи щедрі запаси їжі, щоб пережити один-два посівних сезони. На відміну від Робінзона Крузо Даніеля Дефо, більшість опиниться у скрутному становищі, розбиратиметься з тим, як вирощувати, коли вирощувати, і наскільки глибоко са­джати — проблеми, які важко вирішити, коли не знаєш як. Але наша неспроможність самим розібратися із процесом ідеаль­но узгоджується з фактом, що не виникне жодних витрат, як­що декілька фермерів та городників серед нас поділяться сво­їми знаннями з рештою. Може виявитися, що вони неохоче це робитимуть, щоб захистити свою владу, статус та престиж, яки­ми нагороджує їх нестача знань, але це вже зовсім інша справа.

Поки я не почав розглядати знання з точки зору цієї книж­ки, я не усвідомлював, що характеризування знань як громад­ських благ ґрунтувалося на винятковому розумінні знань. Щоб знання вважалося громадським благом, воно має набути форми алгоритмічних знань, адже лише алгоритмічні знання доступ­ні для всіх, хто вміє читати. Додатковий примірник будь-якої книжки, по суті, не перевищує вартість паперу, чорнила та ро­бочого часу друкаря або, у наш час, вартості дискети (диску або флешки — як швидко просуваються технології) і часу, щоб ско­піювати дані.

Але у випадках, коли виробництво базується на емпіри­чних знаннях, воно перестає бути громадським благом. Як­що передача знань вимагає індивідуальної мережі, наприклад, батько та дитина, майстер та учень, або вчитель та студент — тобто, спільнота — тоді обмін знань ніколи не буде безкоштов­ним. Отже, головна передумова мого аргументу ставиться під сумнів через визнання факту, що знання бізнесу значною мі­рою є емпіричним знанням, обов’язково присутнім у спільно­ті. Якби я писав статтю про «Начальників» зараз, я б, як і ра­ніше, керувався преаналітичним баченням (про використання терміна Шумпетера, див. попередній розділ) про те, що сто­сунки між різними людьми, які причетні до виробництва, не визначаються ефективністю і, тим більше, технологією; те, як ми пов’язані один з одним у процесі виробництва, є результа­том боротьби за розподіл. Але я б також звернув увагу на взає­мовплив систем знань у процесі виробництва. Я б, напевно, не так впевнено стверджував, що відповідні знання були алгорит­мічними за природою⁴.

Існує споріднена проблема, яка не порушується у «Нача­льниках». Якщо колектив працівників володів знаннями ви­робництва, хоча вони могли не бути доступними більшості з них індивідуально, чому працівники мовчки погоджувалися на низку кроків, які були націлені на організацію роботи таким чином, щоб посилити капіталістичний контроль? Чому колек­тивний опір працівників — рішучих та геройських — у бороть­бі за вищу платню, коротший робочий час та кращу безпеку як правило, нё наважувалися побороти контроль над проце­сом виробництва?

Частково, відповідь полягає у слабкості колективної органі­зації та неуспіху спільноти. Та лише почасти. Але навіть при до­брій організації працівників в історії знайдеться мало прикла­дів систематичного опору послідовних кроків, які здійснили ка­піталісти задля контролю над процесом виробництва.

З капіталістичного проекту витиснули все можливе у мрії Фредеріка Вінслоу Тейлора про «науковий менеджмент», який

міг трансформувати емпіричні знання працівників у алгорит­мічні знання, які могли служити основою для управлінського контролю. Мовою Тейлора (1967 [1911] pp., 36-38):

«Під науковим менеджментом керівники розуміють... тя­гар зібрання докупи всіх традиційних знань, якими у минуло­му володіли працівники з наступним класифікуванням, зведен­ням у таблиці та скороченням цих знань до правил, законів та формул... Це заміняє судження індивідуальних працівників... Тому все планування, яке за старої системи виконували пра­цівники як результат їхнього власного досвіду, через потребу нової системи повинно виконуватися керівництвом відповід­но до законів науки».

Зрозуміло, що мрія Тейлора не здійснилася. Керування за­водом за алгоритмічними знаннями було фантазією, але про­ект, який забезпечив їй легітимність, у свою чергу був досить реальним, і панівна ідеологія знань була вирішальною у його максимальному успіху утримання працівників від заперечен­ня капіталістичного контролю над виробничим процесом. Коротко кажучи, переконання у тому, що капіталістичний контроль базується на вищій формі знань, було вирішаль­ним для обеззброєння опору (С. Марґлін, 1990 р.). Навіть ко­ли працівники розуміли ідеологічні основи цього переконан­ня, воно дозволило вирости успішному поколінню капіталістів. Капіталісти, як більшість із нас, вважають простішим, коли Бог на їхньому боці. І громадська думка, повсякденне вираження культурних норм, доброзичливі до боротьби з прожитковим мінімумом або поміркованим розміром робочого дня, не за­пропонувала помітну підтримку тому; що сприйнялося як зво­ротній та регресивний опір прогресу.

Загальним висновком буде той, що культурним вимірам знань слід надавати важливішу роль у нашому розумінні класу та класової боротьби. Класи не виокремлюються в історії, якщо вони не озброєні культурою, а культура встановлює умови для класового конфлікту. Культура визначає, що включається та ви­ключається із програми конфлікту. Класовий інтерес — ніщо без культурного підтвердження. З усіх цих причин влада капі­талістів, що перебирає та підтримує контроль над процесом ви­робництва, та обмеження опору до цього проекту — не можуть стати зрозумілими без сучасної ідеології знань. Поняття про те, що справжнє знання, істина, знаходиться в алгоритмічних знан­нях, що знання досвіду заслуговує на довіру лише до міри, за­твердженої алгоритмом, зруйнувало знання досвіду настільки, що воно втратило цінність в очах як працівника, так і начальни­ка. Капіталіст тримав високі позиції як з точки зору культури, так і економіки та політики.

Ефективний соціалізм? Тепер дозвольте мені перейти до іншої сфери економіки, у якій вирішальною є природа знань. Багато років тому життєво важ­ливим зацікавленням економістів та інших була «реалістич­ність соціалізму». Питання, яким вони переймалися, стосува­лося не так реальності, як ефективності: економісти гаряче спе­речалися про те, як система, де ринок не був основним засобом для розміщення ресурсів, могла функціонувати без надмірних втрат. Людвіґ фон Мізес, як правило, відомий тим, що «піді­грів» це обговорення (фон Мізес, 1935 p.[1920]). Фон Мізес до­водив, що без цін не було осмисленої основи для конкуренції ресурсів і що без ринків не було б осмислених цін.

У президентському зверненні Фреда М. Тейлора⁵ до Аме­риканської економічної асоціації пропонувалася відповідь на виклик фон Мізеса, зокрема, що окрім встановлення доходів, соціалістична економіка могла та повинна копіювати механізм режиму конкурентних ринків (Тейлор, 1929 р.) від споживачів,

які, зрештою, задають тон через голосування доларом (або руб­лем). Мені невідома відповідь Фон Мізеса Тейлору. Мабуть, він відповів, що з такими друзями, як Тейлор, соціалістам не по­трібні вороги: Тейлор фактично опустив руки, прийнявши ри­нок і ринкові ціни як спосіб визначення розподілу ресурсів.

Декілька років опісля, для визначення цін Ґ. Д. Дікінсон за­пропонував процедуру з двох складових. На першому етапі ці­ни на споживчі товари справді встановлювалися на ринку: про­давці споживчих товарів вибирали ціни, які просто прирівню­вали до попиту та пропозиції. Але друга стадія мала б замістити обчислення на гру ринкових сил. На основі цін на споживчі то­вари виробники можуть скласти шкалу попиту на фактори та шкалу пропозиції продуктів, і загальна система рівнянь визна­чилася для рівноважної кількості (Дікінсон, 1933).

Оскар Ланґе переніс аргумент на крок уперед, стверджу­ючи, що грандіозне завдання розв’язати рівняння Дікінсона може виконати Леон Вальрас, один з перших теоретиків рів­новаги ринку XIX ст., використовуючи інтерактивний метод: Центральний комітет з планування (ЦКП) оголосить пробні ці­ни, і фірми обчислять рівні максимізації прибутку, затрат і ре­зультатів на основі цих цін; фірми передадуть ці пробні вели­чини ЦКП, після чого комітет перегляне ціни відповідно до пробного балансу попиту та пропозиції, ціни підвищать там, де попит перевищив пропозицію, і знизять, де пропозиція переви­щила попит^б. Коли попит та пропозиція повністю врівноваже­ні, пробні величини ставали фактичними рівнями виробництва. Але пробні ціни виконували своє завдання щодо спрямування ЦКП до оптимального розподілу й ніколи не ставали справ­жніми ринковими цінами. Насправді Ланґе відкрив тіньові ці­ни, які з’явилися через десятиліття, виникли через нові техно­логії лінійного програмування як «двійник» до проблеми роз­поділу (Ланґе, 1936 р.). Змодельований ринок Ланґе досягає інформаційної економії реальних ринків — фірмам4ґе потрібно надсилати детальну інформацію про виробничі функції до ЦКП й обмежувати свою комунікацію до числових сигналів, які від­повідають на цінові сигнали, що надсилаються ЦКП.

Ланґова демонстрація теоретичної можливості ефектив­ного, «нібито» ринкового соціалізму, кинула виклик загально­визнаним ідеям про планування. Виникло питання, чи запро­понований ітеративний алгоритм був централізованим чи де­централізованим? Відповідь — обидва варіанти. Порівняно з процедурою Дікінсона, процес «спроб та помилок» Ланґе (йо­го фраза) надзвичайно децентралізований, оскільки він вклю­чає фірми в ітеративному обміні інформацією з ЦКП. Але що стосується реального ринкового процесу, він сильно централі­зований, адже фірми реально непоспішно вирішують рівняння попиту-пропозиції від ЦКП.

Як багато з дискусій в економіці, ця ніколи не була виріше­на. Фрідріх Гаек, студент фон Мізеса, представив чимало показ­ників проти Ланґе (деякі з них раніше показував Фон Мізес), включно з проблемами мотивів, інновацій та розподілу інвести­цій (Гаєк, 1940, 1945 рр.). Але, зрештою, я гадаю, справедливим буде сказати, що позиція Ланґе виявилася народною мудрістю, що забезпечила підтримку, як не дивно, через зростаючу роль моделі конкурентної економіки Eppoy-Дебре (Eppoy та Дебре, 1954 p.; див. також Eppoy, 1963-1964 рр. та Дебре, 1959 p.).

Моя участь у цій дискусії змінилася суттєво протягом часу. Спочатку я дотримувався думки, що найпомітнішим недогля­дом у підході Ланґе була проблема з мотивами, але мої розумін­ня цієї проблеми зазнали важливих змін. Насамперед я зосе­редив лише непряму увагу на мотиви, як результат висновку про те, що інформаційні твердження від імені Ланґе були над­то роздуті. Алгоритм Ланґе збігається з ітеративним пошу­ком Вальраса (tdtonnement) власності, ціна на яку — це єдиний

сигнал, який отримує фірма від вищих (вищим в одному випад­ку є ЦКП, а в іншому — ринок) та число затрат і результатів — єдина інформація, яку фірма відсилає назад. Але це не додаєть­ся до істотного заощадження на інформаційних потоках. Фірма волею-неволею передає інформацію про зразок її виробничих функцій — інформацію, яка потрібна ЦКП, щоб сформувати план у масштабах економіки — кожного разу передається ін­формація про фактори попиту та випуски продукції: коли про­бні величини змінюються у відповідь на зміни у пробних цінах. Фірма приховано передає інформацію про зразок виробничих функцій, з такою ж точністю, ніби відповідає на пряму вимо­гу від ЦКП щодо інформації про маржинальну продуктивність (С. Марґлін, 1969 р.).

Тобто, якщо небагато можна сказати на користь інформа­ційних основ так званої децентралізованої системи Ланґе, то що говорити про альтернативи, за якими фірми спілкуються напряму про виробничі умови та ЦКП встановлює квоти на виробництво, що базуються на інформації, яку вони зібрали? Очевидно, якщо фірми зібрали прибутки, пов’язані з планами, які стали результатом tatonnement, керуючись максимізацією прибутку, тоді, за умови достатньої кількості фірм, кожна фір­ма має відповідний мотив для того, щоб знайти найсприят­ливіші умови та впровадити оптимальний план (С. Марґлін, 1969 р.). З такого погляду, тіньова складова у цінах Ланґе стає проблематичною. Тоді або ціни є реальними — вони реалізу­ються за умов отримання доходів фірмою, або ціни не будуть дійовими при плануванні чи застосуванні. Як на капіталістич­них ринках.

Зверніть увагу, що потреба в мотивах не обмежується алго­ритмом Ланґе. Будь-який алгоритм для витягування інформації з підприємств до ЦКП робить необхідними відповідні мотиви для фірм, щоб отримати і точно передати цю інформацію — не згадуючи мотивів для впровадження плану виробництва, який, зрештою, визначає ЦКП.

Тепер я вірю, що проблема з мотивами — лише вершина айсберга; глибшою проблемою є природа економічних знань. Гаєк зрозумів, у чому суть справи у 1945 р. Його основною дум­кою у праці «Використання знань у суспільстві» є те, що ри­нок економить на знаннях — кожному агентові потрібно зна­ти лише про свої місцеві умови, щоб відповісти на ринкові ціни. З першого погляду, це може видатися навмисним неправиль­ним тлумаченням Ланґе, чи принаймні нездатність Гаєка оціни­ти аргумент Ланґе. Суть «нібито» ринкового соціалізму в тому, що копіювання ринку дозволило планувальникам отримати ви­году від поділу знання на складові. Поки знання цілісні, здаєть­ся, не буде нічого, що може бути зроблено ринком, і не може так само добре виконатися ЦКП.

Але така відповідь неправильно пояснює позицію Гаєка, чия основна думка чітко виражає, що знання не цілісні. Гаєк розпочинає з питання про відносну ефективність централь­ного планування, яка отримала визначення «децентралізоване планування багатьма окремим особами». Відповідь розпочи­нається з твердження, що «все залежить від питання, від якого з них ми можемо очікувати повнішого використання існуючих знань» (Гаєк, 1945 р., 521). Після цього він пояснює, чому, на йо­го думку, конкуренція є важливішою:

«З першого разу виявиться очевидним, що позиція що­до цього питання буде різною залежно від різних видів знань; і відповідь на наше питання великою мірою буде залежати від відносної важливості різних видів знань; ті, що ймовірніше бу­дуть у розпорядженні окремих індивідів, та ті, які ми сподіває­мося знайти у розпорядженні влади, сформовані належно ви­браними експертами. Якщо сьогодні так широко вважається, що останні будуть у вигіднішому становищі, це тому, що один

вид знань, зокрема, наукові знання, зараз займає таке визначне місце у громадському уявленні, що ми, здається, забуваємо, що це не єдиний вид, який стосується справи. Можна припусти­ти, що доречними є наукові знання, орган з належно вибраними експертами може виявитися у найвигіднішому становищі, щоб розпоряджатися усіма доступними знаннями — утім, це просто пересуває труднощі у проблему пошуку експертів. На що я б хо­тів звернути увагу, враховуючи, що цю проблему можна швид­ко вирішити, так це на те, що вона є лише малою частиною шир­шої проблеми.

Практично єрессю буде стверджувати сьогодні, що науко­ве знання не є сумою усіх знань. Але трохи роздумів продемон­струють, що, поза сумнівами, існує група дуже важливих, але неорганізованих знань, які не можна назвати просто наукови­ми у значенні знання загальних правил: знання певних обста­вин часу та місця. 1 це при тому, що майже кожний індивід має певні переваги над іншими через те, що він володіє унікальною інформацією, яка може отримати корисне застосування, але яке може здійснитися лише якщо ця особа прийме таке рішен­ня або братиме активну участь у його прийнятті [підкреслю­ється]. Нам потрібно пам’ятати лише скільки ми повинні вчи­тися у будь-якій професії після того, як закінчили теоретичну підготовку, яку велику частину нашого загального трудового стажу ми витрачаємо на те, щоб навчитися окремих завдань, і наскільки дорогоцінною річчю у будь-яких професіях є знан­ня людей, локальних умов та спеціальних обставин. Знати про обладнання та почати користуватися тим, що не викорис­товувалося на повну потужність, або застосувати чиєсь умін­ня, яке могло б краще використовуватися, або бути обізна­ним про надлишкові запаси, які можна використати під час пе­рерв у постачанні. Ці дії є такими ж корисними для суспільства, як знання кращих альтернативних технік. І експедитор, який заробляє собі на життя, використовуючи іншим способом рей­си порожніх або напівпорожніх трапових суден, або агенти з не­рухомості, чиї сукупні знання є практично лише тимчасовими нагодами, чи арбітражер, який заробляє через локальні відмін­ності у цінах на товар, — усі вони виконують надзвичайно ко­рисні функції, що базуються на спеціальних знаннях миттєвих обставин, що невідомі іншим.

Курйозним виглядає те, що до такого типу знань сьогодні загалом ставляться з презирством, і що кожен, хто за допомо­гою них отримує перевагу над тим, хто краще озброєний тео­ретичними технічними знаннями, вважається таким, що вчи­нив майже непорядно. Отримання переваги завдяки кращим знанням можливостей комунікації або транспорту інколи вва­жається майже нечесним, хоча настільки ж важливим є те, що суспільство має кращі можливостями у зв’язку й користується найновішими науковими відкриттями. Таке упередження зна­чною мірою вплинуло на ставлення до комерції загалом по­рівняно зі ставленням до виробництва. Навіть економісти, які вважають себе безсумнівно вищими за грубі помилки матері­алістів, постійно роблять ту саму помилку, коли справа сто­сується дій, спрямованих на отримання практичних знань — напевне, через те, що, за їхньою схемою, усі такі знання вва­жаються «подарованими». Загальною ідеєю тепер здається така, що всі ці знання, зрозуміло ж, повинні легко потрапляти у розпорядження будь-кого, і докір щодо нелогічності, що про­тиставляється наявному економічному порядку, часто базуєть­ся на факті, що вони не такі й доступні. Така точка зору пропус­кає той факт, що метод, який може зробити це знання наскіль­ки можливо широкодоступним, є тією проблемою, на яку нам потрібно знайти відповідь...

Мабуть, у цей момент мені потрібно коротко згадати факт про те, що тип знань, який мене цікавив, є знаннями такого

виду, який за своєю природою не піддається статистиці і, от­же, не може передаватися будь-якій центральній владі у статис­тичній формі. Статистика, якою має користуватися централь­на влада, повинна складатися цілком через відбір серед незнач­них відмінностей між речами, та змішування у загальну масу ресурсів одного виду, предметів, які відрізняються розташуван­ням, якістю та іншими властивостями, які можуть виявитися іс­тотними для спеціального рішення. З цього випливає, що цен­тральне планування, яке базується на інформації, статистичній за своєю природою, не може безпосередньо брати до уваги ці обставини часу та місця і що центральному планувальнику до­ведеться одним чи іншим способом дізнатися, які рішення за­лежно від них можуть залишитися на «людині без підготовки» (Хаєк 1945 р„ 521-522, 524).

За моєю термінологією, Хаєк доводить, що досвід — не­від’ємна частина економічних знань, частина, яку неможливо сформулювати або передати формальними процедурами ме­ханізму типу Ланґе. Знання, про яке йдеться, можливо, не до­ступне агентові в іншій формі, окрім як здогадка, відчуття, ін­туїція. Справа в тому, що лише на актуальному ринку, з його подяками та покараннями, знання можуть реалізуватися не як гіпотетична відповідь на гіпотетичний набір умов, але як реа­лістичне зобов’язання агента. У допомозі стане аналогія: як і багатьох людей, які захоплюються кухнею, час від часу мене запитують про рецепт тієї чи іншої страви. Я завжди охоче ді­люся списком інгредієнтів, але ніколи не можу дати пропорцій. Сам же я не можу загадати пропорцій, поки не опинюся у кух­ні за приготуванням вечері.

Головною роллю емпіричних знань, гадаю, є урок з виді­леної курсивом частини цього довгого витягу зі статті Хаєка. Якби знання не були алгоритмічними за своєю природою, не бу­ло б підстав удоступнювати знання лише за умови, коли агент є активним учасником у застосуванні своїх знань. Лише коли знання, яке обговорюється, має невід’ємну емпіричну складову, що може використовуватися лише якщо ця особа прийме таке рішення або братиме активну участь у його прийнятті. На теперішньому жаргоні, агенти володіють приватною інформа­цією, чи, швидше, суперприватною: знання настільки приватні, що сам знавець стає обізнаним лише тоді, коли застосовує ці знання на практиці.

Якби люди справді змогли сформулювати всі свої знання алгоритмічними термінами та обчислювати, Як припускають в економічній теорії, тоді не було б потреби у реальних ринках. Ланґе стверджує, що ринки нормально жили б. Чеснота реаль­ного ринку саме у тому, що він породжує знання, які не можна пояснити, підтверджені або інтелектуально захищені людьми, знання, які не можуть не повністю зрозуміти економічні аген­ти. Він породжує ці знання через мотиви, які надаються задля дії, та жорстокість, з якою він викорінює помилки. Як не пара­доксально, симбіоз між ринками та економічним ростом зале­жить від реальності знань, яка вражаюче не в злагоді з ідеоло­гією знань, що є алгоритмічною.

Аргументи Хаяка повертається до виправдання ринків, цін та прибутків, які передували розумінню системи ринків як ка­налового комп’ютера. Це, на мою думку, потужна оборона капі­талізму як двигуна росту та акумуляції у контексті світу, де ем­піричні знання є критичними, а фундаментальна непевність — локальною, у помітному контрасті з постланґівським захистом Ерроу-Дебре, який містить у собі статистичний світ алгорит­мічних знань і завершені розподіли ймовірностей.

Але ми повинні усвідомлювати важливе приховане допу­щення у виправданні Хаєка, а саме те, що дефіцит є економіч­ною проблемою, і вирішення її у ще більшому виробництві. Що б там не було у минулому, основною і споконвічною потребою

народів Західної Європи, Північної Америки та Японії була зростаюча кількість товарів і послуг. Нехай живе Хаєк зі своїм розумінням природи економічних знань та її стосунку до еко­номічних дій. Але жодної похвали концепції сучасності, яка пе­редає повне панування ринкам, цінам та прибуткам. Сучасність колись могла бути частиною вирішення проблеми з дефіцитом, але тепер вона стала частиною проблеми.

Якщо мотиви є вершиною айсберга соціалістичного обчи­слення, дискусія про можливості соціального обчислення сама по собі є вершиною іншого айсберга. Структура Eppoy-Дебре підточує наше розуміння так само, як і наш розум, але вона від­вертає увагу від важливих питань. Я вже звертав увагу на іро­нію в ролі, зіграній зростанням моделі Eppoy-Дебре капіталіс­тичної економіки за умови перемоги Ланґе над Фон Мізесом та Хаєком, але, як зазначив Нобелівський лауреат Джозеф Стіґліц (1994 р., 65 ff) у своєму ударі у відповідь на соціаліс­тичну дискусію, проблеми ланґівського соціалізму і проблеми Eppoy-Дебре як опис капіталістичної економіки тісно переплі­таються. Перетворивши час у форму диференціації продукту та припустивши, що агенти володіють повними знаннями про можливості виробництва та споживання, Eppoy-Дебре усклад­нює уявлення про те, що відбувається поза рівновагою, коли агенти володіють лише частковою та неповною інформацією. Структура Eppoy-Дебре ставить занадто прості завдання для економістів.

Захист раціональних очікувань ринку заходить ще далі, до­водячи, що за відсутності зовнішніх інституційних обмежень агенти, які приймають ціну, відразу переходять до конкурентної рівноваги. Аогіка досить проста: конкурентна рівновага є та­кож рівновагою Неша, тобто, ніхто не може перевершити свою гру в конкурентній рівновазі. Зважати на те, як поводяться інші агенти, — це найкраще, що кожен може зробити для себе.

Але що станеться, якщо споживачі знають лише, що мар- жинальна ставка заміни персиків на груші перевищує коефі­цієнт цін на груші до цін на персики, але не розподіл їх бюд­жетів згідно з максимізацією користі. Що станеться, якщо ви­робники знатимуть лише, що маржинальна продуктивність праці перевищує зарплатню, але не точну поділку, коли во­ни дорівнюють одне одному. Очевидно, вони пристосуються до напрямку підвищення користі або прибутку, але місцева природа знань унеможливить досягнення рівноваги як щодо максимізації прибутку, так і користі разом. Агенти дізнають­ся про свої функції користі або виробництва завдяки та через процес пристосування. Світ емпіричних знань є обов’язково світом, у якому покладаються на вчинки, де нездатність аген­тів відразу перейти до конкурентної переваги є невід’ємною у самій природі знань. Нам слід більше хвилюватися про те, як поводяться агенти, про динаміку поза рівновагою та мен­ше — про існування рівноваги. Насправді, якби ми розумі­ли цю динаміку незбалансованості, ми б залишили рівнова­гу в спокої.

Чому контракти неповні? Урешті-решт, давайте коротко розглянемо, як адекватніша те­орія знань може інформувати іншу ділянку економіки, зокре­ма, теорія контрактів. Головною інновацією у цій сфері є та, що контракти зазвичай є неповними, але неочікувано існує низка пояснень цієї фундаментальної неповноти. Різні авто­ри підкреслюють різні причини, що коливаються від обмеже­ної раціональності до пов’язаної неспроможності договірних сторін точно визнати всі доречні непередбачені витрати, до непевності та вартості угоди, через які неможливо або майже неможливо укласти контракт.

Олівер Гарт наголосив, що відмінність між тим, що мож­на помітити, та тим, що можна перевірити, є ключем до не­повноти (Гарт, 1995 р.; Гроссман та Гарт, 1986 р.; але див. Гарт, 1995 р., 76 та Гарт і Мур, 1988 р., 1125-1126. Для пояснення во­ни наголошують на вартості угоди замість можливості переві­рити). Згідно з таким поглядом, деякі змінні можуть бути помі­чені договірними сторонами, але їх не можуть перевірити треті сторони. Це важливо, бо умови контратаку, які не перевіряють треті сторони (суддів та присяжних, не можуть забезпечувати примусово. Гарт подає два приклади:

«Якість [а] книги виражається у тому, що будь-хто може її прочитати. (Звичайно, комусь давати оцінку легше, комусь складніше.) Проте [було б] складно... [укласти] контракт, який зробить... авторський гонорар ознакою якості, зважаючи, що при виникненні суперечки, буде складно... довести, що кни­га задовольнила чи ні деякі попередньо визначені стандарти... Іншими словами, якість неможливо перевірити. Другим при­кладом буде рішення про постійний викладацький контракт. В ідеальному світі, умови для отримання постійного контракту мали б визначатися наперед у найдрібніших деталях (кількість та якість публікацій, викладацька діяльність, професійні успі­хи та ін.). На практиці таке неможливе, і тому критерії залиша­ються досить невизначеними. У той же час, багато аспектів ре­зультатів діяльності кандидата помітні (неодмінним є матеріа­ли публікацій). Складно довести, що чиясь робота відповідає або не відповідає відповідним стандартам для підтвердження постійного контракту, іншими словами, неможливо перевіри­ти, чи виконується стандарт» (Гарт 1995, 37-38 п).

Відмінність між тим, що можна помітити, та тим, що можна перевірити, я гадаю, вимагає від нас прийняття відмінності між алгоритмічними та емпіричними знаннями. Що стосується ал­горитмічних знань, перевірити можна те, що помітно, і різниця між спостеріганням та перевіркою руйнується. Лише коли емпі­ричні знання визнати окремою системою знань, ми можемо ро­зібратися з відмінністю. Візьмемо приклад Гарта: справжнє по­няття про якість книги або справи кандидата має сенс у контек­сті емпіричних, а не алгоритмічних знань.

Незалежність Центрального банку та політика знань Економічна ідеологія знань легітимізує думку про те, що еконо­міка є нейтральною наукою, яка стоїть вище за грубу політику «давай і бери». Наслідки цього помітні не лише в економічній науці, а й загалом в економіці. Перш за все, це допомагає пояс­нити брак опору проти плану створення центральних банків — як Федеральна резервна система у США, — які є незалежними від політичного контролю та підзвітності. Брак опору, який в ін­шому випадку був би загадковою аномалією, особливо у країні, яка гордо позиціонує себе лідером демократії.

Незалежність Федеральної резервної системи (ФРЗ) має довгу історію, і я не збираюся надто це спрощувати. Пишучи у 1950-х, коли влада та престиж Федеральної системи були значно слабші, ніж зараз, Джон Кеннет Гелбрейт запропону­вав, що, перш за все, незалежність ФРЗ перебільшувалася та, по-друге, така незалежність, якою користувалася система, бу­ла відображенням «переконання, що монетарна система є ви- сокопрофесійною прерогативою фінансової спільноти. З огля­ду на це, хитро зазначив Гелбрейт, її слід оберігати від грубо­го натиску демократичного уряду» (Гелбрейт, 1958 p., 227). Мені не дуже хочеться зазнати обвинувачень у применшенні або недооцінюванні сили Волл-Стріт, але я гадаю, що залишаєть­ся більше, ніж можна пояснити просто в контексті влади бан­ків та їх союзників. Те, що Рада керівників ФРЗ та, конкретніше, Федеральний комітет з відкритого ринку (ФКВР) і його Голова

не підзвітні ні президентові США, ні Конгресу, не згадуючи про простих американців, на мою думку, може бути зрозумілим ли­ше у контексті суспільства, в якому ідея про економічну науку міцно засіла у громадській свідомості.

Економісти твердять, що 'їхня дисципліна є невід’ємною складовою постбеконіанської науки (див. розділ 7, нотатка 5), тобто, економіка, як і фізика, базується на алгоритмічній дедук­ції пропозицій, що, своєю чергою, підлягає суворій перевірці у зіставленні з підтвердженими емпіричними даними. У цьому відношенні немає значення, чи економічні агенти обчислюють і максимізують, але важливим є те, що ці агенти сприймають­ся у контексті суворої неспростовної системи, отже, висновки економіки мають повне право на наукову повагу. Якщо хтось не бажає, щоб критерії дозволеної місткості моста були пред­метом політики, так і з економічними питаннями, як, напри­клад, інфляція та безробіття. Розробники економічної науки не повинні бути політично підзвітними.

Питання про незалежність центрального банку драмати­зується повторними пропозиціями ФРС дотримуватися чітких правил замість того, щоб керуватися власною емпіричною оцін­кою економіки. Такі пропозиції надали б нового значення ідеї про незалежність: ФРС, своєю чергою, зайняла б позицію ней­трального гравця в економіці⁷.

Найвідоміша з цих пропозицій — ідея Мілтона Фрідмана про те, що ФРС повинна підтримувати постійний ріст грошо­вої маси разом із темпом росту реальної продукції, яка має ви­никнути ззовні. Цікавішою для нашого розгляду є пропозиція Джона Тейлора (1993, 1998 pp.), який був провідним економіс- том-теоретиком і видатним практиком, що працював заступни­ком міністра казначействам 2001 по 2005 рр. За Тейлором, моне­тарна політика США повинна дотримуватися простого прави­ла: на кожні 100 базових пунктів, за якими інфляція випереджає заплановані темпи, відсоткова ставка по федеральних фондах⁸ повинна підвищуватися на 150 базових пунктів; на кожен від­сотковий пункт, менший в обсязі виробництва від потенційно­го валового внутрішнього продукту (ВВП), відсоткова ставка по федеральних фондах повинна знижуватися на 50 базових пунк­тів. (У праці Тейлора 1998 року пропонується, що коефіцієнт віддачі повинен становити швидше 100, ніж 50.)

Правило Тейлора цікаве через дві причини. По-перше, на відміну від Фрідмана, Тейлор визнає компроміс між обсягом виробництва та інфляцією. По-друге, це правило вбачається та­ким, що досить добре відстежує актуальну політику Федеральної резервної системи за часів Алана Ґрінспена, який був кращим у своїй сфері, хоча і єдиним у ФРС з 1987 до 2006 року. Якщо пра­вило Тейлора містить компроміс, який безумовно керує ФКВР, ми маємо право запитати, яким чином налаштовані параметри. Чому б не почати активніше боротися проти інфляції? Чому не звертати увагу на падіння ВВП? Ці питання не мають на меті по­казати, що я маю кращу відповідь, ніж Ґрінспен або його наступ­ник Бен Бернанке, але кожному, хто приймає ці рішення, слід звітуватися через політичний процес. Декілька років тому кор­порація «Mobil ОЇ/» (перед злиттям з «Exxon» та зміною назви на «Exxon-Mobil»} обґрунтувала незалежність ФРС в одній із серій проплачено!’ політичної реклами. Йшлося про законопроект (на­скільки мені відомо, він залишився на папері), яким змінювався спосіб обрання президента ФРС, на що «Mobil» відповіли так:

«Нації потрібна Федеральна резервна система, що не обме­жується короткочасним політичним впливом і вільна прийма­ти складні непопулярні довгострокові рішення, що часто вважа­ються занадто важкими для виконання обраними чиновниками.

Дуже просто, ФРС, через своє регулювання грошової ма­си та відсоткові ставки, намагається створити стабільне еконо­мічне середовище і в такий спосіб мінімізувати непевність. Як

.наслідок, американці можуть приймати фундаментальні еко­номічні рішення, які заохочують збереження та інвестування, що, своєю чергою, підвищує продуктивність і забезпечує вищий ріст та поліпшені стандарти життя на довгий час...

Керування ФРС — завдання не з простих. Це наче балансу­вання на натягнутому канаті між зашироким збільшенням та до­статнім рівнем — з такими ж наслідками, якби ви ходили по ка­нату без страхування. Це не робота для обраних чиновників...

Надання додаткової влади над ФРС обраним чиновникам на­дає політичного характеру процесові встановлення відсоткових ставок та визначенню грошової маси. І не помиляйтеся. Ці функ­ції не приховані... Вони мають вплив на кожного американця.

Наприклад, якщо ви збираєтеся купити або продати бу­динок, відсоткові ставки часто визначальні для прийняття та­кого рішення. А розпочинаючи бізнес або розширюючи наяв­ний? Вам, мабуть, доведеться позичати гроші, і, певне, вас хви­люватиме відсоткова ставка... Коротко кажучи, ФРС впливає на наше життя дуже різними та безпосередніми способами. Політизація цієї системи абсолютно не має змісту.

Конгрес має чим займатися, і краще йому залишити все на своєму місці». (Корпорація «Mobil», 1993 р.)

Сильний аргумент. Проблема в тому, що такий самий аргу­мент, по суті, можна навести відносно всього, чим займається Конгрес. Монетарна політика, як інші види політики, неодмін­но є політичною у тому значенні, що вона є основною функцією сучасного уряду, не залежно від того, «заполітизована» вона чи ні. У будь-якій монетарній політиці є переможці та переможе­ні, урівноваження цих здобутків та втрат залежить від майстер­ності тієї ж хорошої політики. Надання політичного змісту для однієї людини вважається демократією для іншої.

Зміна адміністрації або зміна складу сенату або палати мо­жуть, як аргументується у рекламі «Mobil», утворити страшну непевність, але, як звичайно у нашому світі, Сухарто, Піночети і Саддами Хусейни привели аргументи за стабільність та пев­ність диктатури замість нестабільності та непевності демокра­тії. Підтекст аргументів «Mobil» глибоко антидемократичний, і ніякі солодкі прикраси цього не приховають.

Червоною ниткою, що проходить через ці історії, є обме­ження та спотворення чистої алгоритмічної економіки. Знан­ня стають ключем у найрізноманітніших доведеннях щодо функціонування економічної системи — від організації роботи до її обмежень, від економічного обчислення до контрактів, які не можуть повністю обумовлюватися. Доки економіка підтри­мує погляд про те, що знання людей, які вона досліджує, є, по суті, алгоритмічними, вона не зможе дати задовільної відповіді на будь-яке з цих питань.

Але проблема виходить далеко за межі припущень про знання агентів: звідки відомо про це самим економістам? Твердження про те, що економіка — це наука, легітимізує ідею про економіку, що знаходиться над політикою, і що економіч­ні принципи не є еквівалентними видам заходів безпеки, які справедливо є цариною технічних експертів, ні предметом по­літичних дискусій. Через використання центрального банку, результат руйнує політичну відповідальність, та, зрештою, руй­нує саму демократію.

Наостанок, спроба відокремити економіку від політики опирається на те, що я б розглядав як невдалу спробу відділити розмір пирога від способу його нарізки, ефективності від роз­поділу. У наступному розділі ми розглянемо ключовий принцип у такому розподілі: націю-державу.