РОЗДІЛ 10 ЕКОНОМІКА ДОБРОБУТУ ТА НАЦІЯ-ДЕРЖАВА

Економка мейнстріму запевняє, що, відповідно до важли­вих чи не дуже умов, ринкова система робить ціле суспіль­ство настільки багатим, наскільки можливо завдяки доступ­ним ресурсам.

Чому нас взагалі повинно турбувати суспільство? «Залізна леді», колишній прем’єр-міністр Британії Марґарет Тетчер, якось сказала (наскільки впевнено — залежить від вашого

сприйняття), що суспільство не існує. На відміну від пані Тетчер, економісти мейнстріму думають інакше разом з великими лі- бертаріанцями, для яких «суспільство» є вигадкою фантазії, а «держава» — слово, у якому кількість звуків не збігається із кількістю літер¹. Економіка надзвичайно стурбована добробу­том суспільства, забезпечений суспільний добробут звужуєть­ся до однієї чи іншої сукупності індивідуальних користей.

Загалом «суспільство» — це поняття, яке можна застосо­вувати до будь-якої групи індивідів. Але в історії економіч­ної думки суспільство має далеко не довільну форму: нація- держава складала привілейовану суспільну групу принаймні з часів Адама Сміта. Праця «Багатство народів» зосереджу­ється не на тому, як аристократія може стати заможнішою чи, якщо на те пішло, на тому, як вдови та сироти можуть ста­ти забезпеченими. Звісно, Сміт вважав, що достатки робочо­го класу пов’язані з достатками нації, але, як бачимо, він не вибрав назву «Багатство робітників».

Чому нація-держава є тією законною групою? Чому зо­середження на працівниках або адміністративно-територіаль­них спільнотах, провінційних, якщо не зовсім незаконних, неодмінно менш легітимне, ніж зосередження на нації як цілому?

Коротка відповідь полягає у тому, що в сучасному світі уря­ди здобувають законність через їхню вимогу представляти на­цію. Влада — легітимність плюс сила, і коли державна части­на рівняння «суспільство = нація-держава» забезпечує силу, то

частина нації забезпечує легітимність. До чого приводять сила та легітимність? Сила та легітимність врегульовують конфлікти, які неминуче виникають при змінах, зокрема змінах, пов'язаних з економічним ростом. Зміни означають як втрати, так і здобут­ки, переможених та переможців; конфлікт включається у зміни навіть за параметрами стандартної економіки.

Довша відповідь, з якою пов’язаний цей розділ, має роз­початися з коротким повтором про відмінність між дескрип­тивним та прескриптивним. Дескриптивна (чи позитивна) еко­номіка заявляє приблизно таке: «10 % найбагатшого населення отримує 35 % доходу суспільства», або «Якщо податки на до­хід знизяться, люди працюватимуть більше». Прескриптивна (чи нормативна) робить такі заяви: «Було б добре, якби 10 % найбагатших отримували половину свого доходу», або «Якби люди працювали більше, суспільство ставало б багатшим». Зазвичай економісти вважають, що дві частини економіки ло­гічно відмінні та спільництва, але умовну базу для відмінності, факт проти цінності, протягом останніх десятиріч почали все частіше заперечувати (Путнам, 2002 р.). У будь-якому випадку, як зазначалося у розділі 1, прескриптивна програма сформу­вала основоположні припущення дисципліни.

Джон Невілл Кейнс, батько Джона Мейнарда Кейнса і так само батько розділу економічної методології, вважав відмін­ність між дескриптивним та прескриптивним центральною в економічному аргументуванні, але наступні покоління вико­ристали ярлики Кейнса, значно змінюючи зміст. Для старшого Кейнса, як сучасного економіста, скриня з ярликом «позитив­на» містить пошук економічних законів. Це наукова скриня, припустимо, вільна від оцінювальних суджень. Кейнс та те­перішні економісти можуть дотримуватися тієї самої думки у переконаннях щодо вільної від оцінювальних суджень пози­тивної економіки, але це тому, що обидва не бачать цінностей, захованих в ощадливих егоїстичних індивідах, які завжди бо­рються за більше. Насправді, справжні припущення економі­ки, обумовлені прескриптивною програмою, наповнені умов­ними цінностями.

На відміну від цього, прескриптивізм, як йому і слід, опи­рається на чіткі оцінювальні судження. Це скриня, яка зміни­ла своє значення з часів Кейнса. Для Кейнса прескриптивізм включав «економічні ідеали», у XXI ст. прескриптивізм припус­кає, що ефективність — мета економічного життя.

Щоб напустити трохи туману, Кейнс використав третю категорію, мистецтво економіки, що визначалося як «прави­ла досягнення конкретних цілей» (Дж. Н. Кейнс, 1917 р. [1890, 34-35). Ця коробка виживає, але ярлик втрачено. Плутанина ускладнюється фактом, що сьогоднішня нормативна короб­ка — економіка добробуту на сучасному жаргоні — мало схо­жа на те, що Кейнс називав нормативною, але подібна на «мис­тецтва» Кейнса.

Причина проста. Всесвіт економічних ідеалів скоротив­ся до однієї точки: замість зображення конкуренції в добрій економіці, єдиним ідеалом для сучасної економіки є ефектив­ність. Тобто, все, про що нам залишилося говорити — меха­нізми конкуренції для досягнення обумовлених цілей, тоб­то, обговорювати ми можемо лише «мистецтво» досягнення ефективності.

Дискусія дескриптивна чи позитивна? Незрозуміло. Для Кейнса мистецтво економіки не включає оцінювальних су­джень, оскільки цілі не обговорюються. За логікою вихо­дить, що сучасна нормативна економіка насправді не дуже

і нормативна, адже вона шукає правила для мінімізації втрат. Але з Кейнсом, так як і з економістами нашого часу, можна посперечатися, адже оцінювальні судження з’являються без дозволу, навіть якщо не обговорюється мета: вибір системи показників для порівняння альтернативних способів вимагає точно стільки ж оцінювальних суджень, як і вибір цілей, на­віть якщо оцінювальне судження виявляється таким, що спо­сіб не має значення.

Від нормативних цілей до нормативних способів Як ми перейшли від концептуального представлення еконо­міки Кейнса до сьогоднішнього? Від нормативної економіки, яку цікавлять альтернативні цілі, де може бути корисною еко­номіка (господарство), до нормативної економіки з найкращи­ми способами для досягнення ефективного розподілу ресур­сів? Покоління, яке з’явилося після Кейнса, поділяло уявлен­ня Кейнса про поділ на дескриптивне та прескриптивне. Артур Піґу — автор видатного трактату про економіку добробуту першої половини XX ст. «Економіка добробуту». Книга в основ­ному зосереджується на питанні про те, чи рівномірніший розподіл доходів суперечить максимізації обсягу виробницт­ва, дескриптивне питання, яке опирається на прескриптив­не судження, за яким рівномірніший розподіл доходу покра­щить загальний соціальний добробут. Прескриптивна логіка була пряма: Піґу приєднався до ідеї про граничну корисність, що зменшується, до того, що послідовний приріст споживан­ня загалом забезпечує менші порції задоволення, та що люд­ські істоти за своєю суттю є подібними. Для Піґу порівнян­ня між багатими та бідними у своїй основі були подібними до порівнянь різних сум доходів або споживання окремого ін­дивіда. Загалом передача доходу від багатих бідним підвищує соціальний добробут, тому що долар, який забирають від се- редньостатистичного багатія, мало чим йому корисний, але той самий долар у руках середньостатистичного бідняка дає чимало користі.

Відкритим питанням лишалося те, чи такі передачі вико­нуватимуть за рахунок загального розміру економічного пиро­га. В основному Піґу мінімізував конфлікт, але для сьогодніш­ніх: цілей це важливо не настільки, як визнання того, що еко­номіці слід розглядати і розмір економічного пирога, і спосіб його нарізання.

За таких умов Лайонел Роббінс представляє вирішальний період в економічній думці. Його праця «Природа і зміст еко­номічної науки» відділила розподіл від оцінювальних суджень, які він вважав неодмінно суб’єктивними та особистими (не­науковими), і, отже, нелегітимними. Для Роббінса наука була вершиною людських знань, адже вона не опирається на оціню­вальні судження. Єдиною економікою, що вправі носити назву наука була вільна від оцінювальних суджень позитивна еко­номіка, економіка, що отримала визначення (і має на сьогод­ні) «науки, яка вивчає людську поведінку як відношення між цілями та обмеженими засобами, які можуть мати альтерна­тивне використання» (Роббінс, 1948 [1932], 16). Економіка для Роббінса — не більше і не менше, ніж логіка альтернативної вартості, втрачені можливості, які є неминучим результатом дефіциту: якщо ви дійдете до роздоріжжя, то підете в один чи інший бік — ціною піти по одній дорозі означає відмовитися

від можливості скористатися іншою. Таким чином економіка зводиться до обмеженої максимізації (див. додаток А), і ціни є просто безумовними коефіцієнтами, які вимірюються гра­ничними діями. Роббінс у свою чергу ліквідує поняття норма­тивної коробки, чи трансформує її на коробку, на яку Кейнс повісив ярлик «мистецтво економіки». Економіка визначаєть­ся через поняття позитивізму, науковим критерієм для яко­го є здатність перевірити твердження об’єктивним, емпірич­ним доказом.

Першою проблемою для Роббінса виявилася така, що для оцінки добробуту суспільства потрібно порівнювати добробут одного індивіда з добробутом іншого. Роббінс відкидає утилі­тарний лад Піґу для формування етичних суджень про порів­няльні заслуги цих індивідів. Роббінс вважає, що порівняння обов’язково суб’єктивне. Ось як він пояснює відмінність між оцінюванням чиєїсь індивідуальної користі та порівнянням двох різних індивідів:

«Припустимо, розбіжність у поглядах виникла через пе­реваги А. Припустимо, я подумав, що, за певних цін, він надав перевагу п перед т, а ви подумали, що за таких самих цін він надав превагу т перед п. Досить легко врегулювати ці відмін­ності суто науковим способом. Ми або можемо попросити А сказати нам, або, якщо ми відмовляємося вірити у можливість самоаналізу з боку А, ми можемо вплинути на нього питанням та простежити за його поведінкою. Перевірка може забезпе­чити основу для вирішення розбіжності у поглядах.

Але якщо ми розійшлися в думках щодо задоволен­ня, отриманого А від доходу в сумі 1 000 фунтів стерлінгів, та задоволення, отриманого В від вдвічі більшого доходу,

то, запитавши їх, ми не знайдемо рішення. Припущення мо­жуть відрізнятися. А може переконувати, що його граничне задоволення було вищим, ніж В. У той же час В може переко­нувати, що, навпаки, він отримав більше задоволення, ніж А. Не потрібно бути відданими бігейвіористами, щоб зрозумі­ти, що у цій справі не існує наукового методу. Немає способу перевірити величину задоволення А порівняно з В» (Роббінс, 1948 р. [1932], 139-140).

Відмінність між Роббінсом та Піґу чітко демонструє роль припущень в економіці. З упевненістю можна сказати, що відмінності не існує, беручи до уваги готовність зробити універ­сальними характеристики англійської людини XIX ст. як «люд­ської природи». Але різниця у сутності цих допущень була різ­кою. Піґу явно стверджував, що людські істоти загалом подібні, що принаймні в середньому задоволення одного індивіда мож­на порівняти із задоволенням іншого (1952 р. [1920], 850-851). Так само очевидно Роббінс вважав, що не існувало об'єктивного способу порівняти задоволення, і, отже, із запровадженням суб’єктивних суджень економіка добробуту відходила від засте­режень економічної науки.

Роббінс узяв верх. До середини сторіччя Мілтон Фрідман міг детально доводити, що економіка загалом доводила, що не могло бути конструктивного обговорення про цілі, але така дискусія не була потрібна, бо всі погоджувалися з одним і тим самим. Роббінс вимостив шлях для Фрідмана, бо пріоритетне бачення економіки Роббінсом як науки, що вивчає альтернатив­ну вартість, містило переконання, що чітке розуміння альтер­нативної вартості звузить, якщо не відкине, дискусію про полі­тично суперечливі питання. Знання про альтернативну вартість не. обов’язково дозволять нам узгодити меню сьогоднішньої ве­чері, але вони точно допоможуть у зосередженні уваги в дис­кусії, скажімо, про суть капіталізму та соціалізму, питання, яке

бурхливо обговорювалося у дні Роббінса, ось що він пише у роз­палі Великої Депресії:

«Без економічного аналізу неможливо зробити раціона­льний вибір між альтернативними суспільними системами. Ми вже бачили, що коли вважати суспільство зловмисним за своєю суттю, й акцентувати на тому, що воно утримує нерів­ність доходів й призводить до егалітарності, тоді нелегітим- ним буде вважати його перевагу неекономічною. Але не мож­на вважати її перевагу раціональною, якщо вона не сформу­льована з повною усвідомленістю про природу жертовності, без якої тут не обходиться. І ми не можемо зробити цього, поки не зрозуміємо, що не лише невід’ємна природа капіта­лістичного механізму, а також і необхідні умови та обмежен­ня, для яких тип суспільства пропонується як замінник, віді­граватимуть певну роль... І в цьому найвищому зважуванні альтернатив лише повне прийняття сучасного економічного аналізу може дозволити виконувати раціональне судження» (Роббінс, 1946 [1935], 155).

З цього моменту стає досить просто помітити, що роз­глядалися не цілі, а засоби їх досягнення. У світі егоїстичних індивідів розподіл буває «моїм або твоїм». Але якщо одним чи іншим способом ми зможемо поставити розподіл на од­ну зі сторін (наприклад, зосередитись на змінах, які не при­меншують жодного індивідуального шматка пирога), ті са­мі егоїстичні індивіди дійдуть висновку щодо привабливості більшого економічного пирога. Як тільки розподіл та вироб­ництво будуть розділені, економіка зможе зосередитися на царині гармонії — тобто, на виробництві якнайбільшого пи­рога, і залишити царину конфлікту й розподілу в політиці та філософії.

Коротко кажучи, економіка добробуту з узгодженими ці­лями вимагає від нас тактично обійти проблему розподілу. Це у свою чергу потребує показника соціального добробуту, який не опирається на міжособистісні порівняння індивідуальних користей. Це складне завдання, яке, однак, не перевищує мож­ливостей економіста. Насправді основні принципи економіки добробуту були розроблені і до того, як вийшла праця Роббінса. Італійський економіст Вільфредо Парето розробив саме таку систему показників під час викладання (з 1982 по 1912 рр.), бу­дучи професором економіки в університеті Лозанни, та інші, серед яких сучасник Парето — англійський економіст Френсіс Еджоурт працювали на тій самій ділянці. Хоча доки Роббінс не взявся за міжособистісні порівняння, мало чого досягнули у цьому підході.

Нова економіка добробуту: ефективність, розподіл та критерії Парето Основа для так званої Нової економіки добробуту, яка виникла як наслідок суворої критики Роббінса та прийшла від Парето: ефективність — найбільший можливий пиріг — визначається за результатами, які не можуть удосконалюватися для кожно­го, результати, які на жаргоні називаються Оптимумом Паре­то. Говорячи детальніше, Покращення Парето означає змі­ну, яка покращує життя усіх. Суть Нової економіки добробуту в двох твердженнях: зміст першої теореми добробуту в тому, що якщо система конкурентних ринків хоч раз досягає рівно­ваги, то вона оптимальна за Парето. Починаючи з конкурент­ної рівноваги, поліпшення більше неможливе для індивідів. Іншими словами, ціни, які очищають конкурентний ринок, ви­рівнюють лінії попиту та пропозицію, а також формують ре­зультати, які вже не можуть поліпшуватися для всіх разом. Друга теорема добробуту має ширший розмах: будь-який оптимальний результат за Парето можна досягнути через

рівновагу конкурентного ринку за умови абсолютно гнучко­го розподілу ресурсів між індивідами. Тобто початковий роз­поділ можна скоригувати так, що він відповідатиме потребам бажаних результатів розподілу (У додатку 2 детальніше опису­ється, що тягне за собою конкурентна рівновага і коригування початкового розподілу ресурсів).

Нова економіка добробуту відображає перехід від диску­сії про різноманітні цілі, які можуть бути корисними в еконо­міці, до обговорення потенційного досягнення найбільшого економічного пирога. Нова економіка добробуту відповідає на питання про засоби: відповідно до примітки про структур­ні припущення (див. додаток А) система ринків веде до най­більшого пирога, якого можна досягти за допомогою існую­чих ресурсів.

Нова економіка добробуту пропонує спосіб обговорен­ня суспільного добробуту без застосування оцінювальних су­джень. Але зовнішність, як і випадок, — оманлива: оцінюваль­ні судження продовжують існувати, заховані в основополож­них припущеннях про те, що соціальний добробут полягає у задоволенні егоїстичної погоні за споживанням раціонально ощадливого індивіда.

Навіть беручи до уваги всі умови, навряд чи нова еконо­міка добробуту переконлива: справді, чому хтось повинен ду­мати про ефективність або оптимальність Парето, не згадую­чи вже про конкурентну рівновагу, особливо якщо результати включають надзвичайно нерівномірний розподіл прибутку?

Уявімо діалог між економістом E та представником просто­го народу У. E говорить: «Ефективність — це коли Білл Ґейтс зі своїми 40 млрд. дол. США (приблизно), замінює транспорт­ні послуги на комунальні або медичні послуги у такому ж тем­пі, як і Джейн До, помічниця медсестри, яка ледве виживає на 10 дол. США за годину. Оскільки Білл та Джейн мають однакові граничні ставки заміщення, їх не можна покращити, переміс­тивши між собою житло, авто та лікарів, чи зачіпаючи ціни, які виникають через взаємодію покупців та продавців».

У каже: «Чому я повинен думати про ефективність, якщо це означає, що Білл Ґейтс має 100 машин, 10 будинків та ліка­ря, який приходить до нього додому кожного разу, як той діс­тає нежить, коли Джейн До має 1 машину (яка ледь тримається, перев’язна шнурком та заклеєна скотчем) та брудну квартиру і не може дозволити собі піти до лікаря частіше, ніж раз в рік? Чому мене повинно хвилювати те, що в них однакова гранична ставка заміщення на речі, які вони споживають? Чи світ не став би кращим, принаймні якби лікарі займалися пацієнтами відпо­відно до серйозності їх хвороб, а не величини кишень?»

«Можливо», говорить Е, «але це породжує оцінювальні судження та переносить нас в царину суб’єктивного. Як мож­на порівняти страждання Білла з Джейн? Можливо, Білл має чутливу душу, яка помирає тисячу разів при кожному чханні, а Джейн хоробра, не помічає болю. У будь-якому випадку, пе­рерозподіл повинен виконуватися не за рахунок ефективності. Просто реорганізувавши початкову точку для Білла та Джейн, так як ми урівноважуємо сили коней, додаючи на них тягар, щоб гонка була справедливішою, ми можемо досягнути таких же розподільчих результатів, яких хочете ви, втручаючись у певні ринки, без втрат, які неодмінно спричиняються таким втручан­ням. Заберемо 1 млрд. дол. США від Білла та дамо Джейн і до­зволимо ринку зробити диво. [Це, у свою чергу, є другою тео­ремою добробуту.] Залежно від того, прибічником якого ви­ду втручання ви є, конкурентні ринки пропонують можливість поліпшення Парето».

«Добре, — заперечує У, — але що станеться, якщо не відбу­деться передача матеріальних цінностей? Як у цьому випадку можна сперечатися, що ефективність не суперечить бажанішим

результатам, які можна досягнути, розподіляючи інші речі — охорону здоров’я для учасників — через неринкові канали?»

«Нема чого хвилюватися», — відповідає Е, швидко як ба­тіг, гостро як лезо. — Зміна з неврівноваженої ситуації у кон­курентну рівновагу є потенційним поліпшенням Парето, адже суспільство може, якщо захоче, перерозподілити ресурси між членами таким чином, що кожен матиме більше ніж при почат­ковому неврівноваженні».

Ключовим моментом у цьому діалозі стала ледве поміт­на зміна від поліпшення Парето до потенційного поліпшен­ня Парето. Поліпшення Парето можна критикувати через йо­го опору на спірні обґрунтування (індивідуалізм та решта), але саме по собі воно переконливе. Потенційне поліпшення Парето не переконливе навіть саме по собі. E більше не може ствер­джувати, що «суспільство може... перерозподілити ресурси... щоб всі отримали більше». Через те, що фактична компенса­ція не потрібна, потенційне поліпшення Парето може погірши­ти становище людей порівняно з тим, яке було раніше. І це не поліпшення Парето, а реальний світ. Приклад з розділу 1, у яко­му така торговельна ініціатива як NAFTA підвищує загальний обсяг виробництва, коли люди втрачають свою роботу, є кон­кретним прикладом².

Це надзвичайно важливо. Як пояснюється у додатку А, вид реорганізації ресурсів, передбачений у другій теоремі добробу­ту, виявився мало помічним у реальному світі; поділ між гар­монійною сферою виробництва та конфліктною сферою розпо­ділу дуже штучний. На практиці, зміни у виробництві та роз­поділі заплутуються, наче павутина. Нові технології можуть виявитися більш продуктивними і додати до розміру пирога, але це може вплинути на природу продукту і вимагати як ново­го набору вмінь, так і нової організації роботи. Загальновідомо, що поява автомобілів забрала роботу у виробників карет та їх працівників, або змусила їх пересісти з транспорту, який при­водився в рух кіньми, на пішохідний. У наші дні аутсорсинґ мо­же збільшити загальний пиріг, але він не збільшує шматки для людей, які втрачають роботу в Мені або автомобільних заводах у Мічигані.

По-друге, існує важлива різниця між способом, у який трактують потенційну оптимальність Парето та поліпшення Парето у текстах базового або прогресивного рівня. У текстах прогресивного рівня зазвичай звертається увага на пробле­ми розподілу, пов’язані з такими змінами, як аутсорсинґ, коли компенсація насправді не відбувається. І так далі (наприклад, Мас-Коллел та інші, 1995 р., 830). На відміну від цього, у тек­стах базового рівня зазвичай цілком уникають цього питання. Найпопулярніший текст базового рівня запитує риторично, чи ринок може покращитися — і відповідає гучним «ні»: «Чи може соціальний планувальник підвищити загальний еконо­мічний добробут, підвищуючи або понижуючи кількість добра [відповідно до ціни за рівновагою]? Відповідь — ні» (Менк’ю, 2004 р., 149). Це «ні» просто відкидає розподіл таким чином, що оптимальність за Парето стає придатним критерієм до­бробуту, а потенційне поліпшення за Парето — придатним за­собом для змін у добробуті.

Це все викликає мало інтересу, якщо не стосується ситу­ації, коли економісти переходять від теорії пізнання до онто­логії, з наукової до політичної сфери, їхні аргументи та поради стають більш співзвучними з базовими текстами замість про­гресивних. Осуд економістів щодо питань настільки різних, як міжнародна торгівля, норми охорони здоров’я і безпеки та контролю цін загалом відображають критерій потенційного поліпшення за Парето як доречну перевірку на доброякісність тверджень політики. Відповідно до одного з провідних текстів

базового рівня з міжнародної торгівлі, «існують три основні причини, чому економісти зазвичай не наголошують на тому, що розподіл прибутків впливає на торгівлю». Три причини на­ведені нижче:

1. Результати розподілу прибутків не стосуються міжнарод­ної торгівлі. Кожна зміна в економіці нації, включаючи техноло­гічний прогрес, зміну переваг споживачів, вичерпання старих ресурсів та відкриття нових, і так далі, має вплив на розподіл прибутків. Якби кожна зі змін в економіці допускалася лише після її дослідження щодо впливу на розподіл, економічний прогрес би просто застряг у бюрократії.

2. Завжди простіше дозволити торгівлю і компенсувати втрати постраждалих, аніж заборонити торгівлю. Це стосуєть­ся й інших форм економічних змін. Усі сучасні індустріальні країни забезпечують таку собі «подушку безпеки» у вигляді програм на підтримку прибутку (наприклад, виплати по безро­біттю, фінансування перекваліфікації або програми зі сприян­ня переселення), що можуть пом’якшити втратити тих, хто по­страждав через торгівлю. Економісти стверджуватимуть, що коли пом’якшення буде недостатнім, правильним буде збіль­шення підтримки, а не зменшення торгівлі.

3. Ті, хто приготувалися зазнати втрат від торгівлі, зазви­чай краще організовані, ніж ті, хто зібралися отримувати ви­году. Через таку невідповідність у політичному процесі вини­кає необ’єктивність, яка вимагає противаги. Традиційна роль економістів — енергійно підтримувати вільну торгівлю, вказу­ючи на вигоди навколо; ті, хто зазнали втрат, найчастіше май­же нічого не роблять, щоб хтось почув їхні скарги (Круґман та Обстфельд 2000 р., 57).

Як нація-держава виправдовує потенціальне поліпшення за Парето Чи існує якийсь спосіб виправдати нехтування тими, хто за­знає втрат, аби зосередитися на розмірі пирога? Чи можемо ми віднайти критерій потенційного поліпшення за Парето? Так, але це болісний шлях: якщо ми бажаємо припустити, що дер­жава відображає волю народу, тоді ми можемо аргументува­ти відокремлення ефективності від розподілу та зосередження ефективності.

Як зазначалося на початку цього розділу, суспільство може бути будь-якою соціальною сукупністю, від сім’ї чи низки друзів до всього людського населення на землі. Але, як зазначалося, економісти ототожнювали суспільство з нацією-державою ще з часів Адама Сміта. Причина повністю прагматична. Економіка народилася з політичних дискусій, дебатів та суперечок, а еко­номісти завжди вважали себе тими, хто говорить до влади — як правило істину, — проте вони часто розходяться у думках щодо змісту істини, хоча завжди спілкуються із владою. А владі нале­жить держава.

Існує етичний вимір, який Виходить за межі не лише прагма­тичного. Чому економіст частіше ототожнюється з державою, ніж, скажімо, з робітничим класом, чи місцевою спільнотою, чи представниками їх релігійних вірувань? Зрозуміло, що нічим не підкріплена влада не є достатньою етичною причиною для того, щоб держава претендувала на відданість економіста, всупереч вимогам класу, спільноти чи релігії. Ось тут з’являється держа­ва. Держава репрезентує владу, тоді як нація надає легітимнос- ті цій силі; нація-держава — одиниця, що переступає окремі ін­тереси індивідів чи, швидше, поєднує конкретні інтереси в за­гальний інтерес. Якщо влада - сила + легітимність, то основою

;нації є те, що робить державну силу легітимною та віддає вла­ду нації-державі.

Суть у тому, що, за винятком парадоксу (див. примітку 2), потенційне поліпшення за Парето стає достатньою умовою для покращення у загальному добробуті, якщо нація-держава зав­жди може прийняти потрібні дії, щоб впевнитися, що ті, хто за­знав втрат, справді отримали відшкодування. А відшкодуван­ня не повинно виплачуватися. Відшкодування має виплачува­тися лише тоді, коли ті, хто зазнав збитків, на це заслуговують. Звідки нам знати, чи заслуговують вони? Ми дивимося на те, чи виплатилося відшкодування.

Будь-яке обґрунтування може виявитися замкненим ко­лом, але щоб вирватися із нього, нам потрібно лише припущен­ня, що політичний процес є легітимним. Аегітимність політич­ного процесу гарантована через припущення про те, що уряд говорить за націю, швидше за всю, ніж за якісь її частини; за лю­дей, а не за короля чи імператора; за всіх нас, не за аристократів чи олігархів. Це звільняє економіку від відповідальності дума­ти про питання щодо розподілу і дає нам волю зосереджувати­ся на збільшенні розміру пирога; ми можемо залишити на полі­тичний процес вирішення, як розподілити пиріг.

Нація як Vox Populi Така логіка без сумніву вимагає справді спеціальної теорії про націю-державу. Марксистську теорію, у якій держава обслуго­вує інтереси домінантного економічного класу, важко назва­ти сумісною з легітимним політичним процесом, який припи­сують нації-державі у стандартній економіці. Так само із дер­жавою у розумінні, подібному до Ентоні Даунса та Джеймса Б’юкенена. їхня «економіка суспільного вибору» розуміє сус­пільний вибір та політику в контексті тих самих припущень, що стандартна економіка застосовує до особистих дій агентів: ра­ціональне обчислення індивідуальної користі. У цій концепції держава, яка переступає через конкретні та особливі інтереси економічних агентів, має не більше місця, ніж у марксистській теорії. Обом бракує ключового елементу легітимності.

Огляд щодо повноти теорій про націю-державу тут не­має сенсу. Але доречним буде виокремити дві широкі гіл­ки у численній літературі щодо націоналізму: ті, які сприйма­ють державу як штучно створену, щоб обслуговувати потреби сильних або потенційно сильних, і ті, хто вважає націю про­дуктом широкої підтримки народного руху. Очевидно — як­що хтось підтримує ідею про те, що націоналізм є вигаданою ідеологією, то нація-держава втрачає свою привабливість у то­му, що переступає через окремі інтереси; але якщо націоналізм є висхідним явищем, тоді є підстава для припущення про легі- тимність. Нам не потрібно вирішувати суперечку; справді, це суперечка, у якій рацію можуть мати обидві сторони чи при­наймні напіврацію — націоналізм може бути відображенням народного настрою, і в той же час цим настроєм може маніпу­лювати еліта.

Щоб передати особливість суперечки, дозвольте зробити короткий нарис двох теорій, по одній на кожен табір. У сво­їй праці «Нація та націоналізм» Ернест Ґеллнер дивиться на націю як на винахід заради індустріалізації. Перед індустріа­лізацією люди організовувалися за місцевими групами і по­рівняно мало взаємодіяли одне з одним. Навіть мова розби­та на діалекти, що не дає порозумітися двом сторонам, якщо одна з них проїхала лише коротку відстань. Таке добре підхо­дить для переважно сільськогосподарського суспільства, але повна невдача настає при спробі задовольнити потреби ін­дустріального суспільства. Індустріальний розвиток вимагає ясної та чіткої комунікації серед великої кількості індивідів.

Через динамічну природу індустріального суспільства ці ін­дивіди повинні не лише розуміти одне одного; вони повинні бути взаємозамінними саме так, як змінні частини стандарт­них промислових товарів. Для цього потрібна спільна куль­тура, яка є там, де з’являється націоналізм: «нація» уособлює встановлення спільної культури задля розширеної комуніка­ції. Як висловлюється про це Ґеллнер:

«Перелічімо загальні та центральні ознаки індустріально­го суспільства серед необхідних функціональних умов: загаль­на письменність та високий рівень математичної, технічної та загальної освіченості. Його члени є та повинні бути мобіль­ними і готовими перемикатися з однієї дії на іншу, і повин­ні мати загальну підготовку, яка дозволить їм дотримувати­ся інструкцій та вказівок щодо нової діяльності або профе­сії. Під час своєї роботи вони повинні постійно спілкуватися з великою кількістю інших людей, часто з якими не мали ні­чого спільного раніше, і тому це спілкування повинне бути чітким, без покладання на контекст. Вони мусять вміти спіл­куватися засобами письмових, безособових, контекстуаль­но незалежних, тим-кого-це-може-стосуватися повідомлень. Отже, така комунікація повинна виконуватися через однако­вий спільний та стандартизований носій та сценарій. Освітня система, яка гарантує таке соціальне досягнення, стає широ­кою та дуже потрібною...

Націоналізм по суті є загальним встановленням високої культури у суспільстві, де попередньо у житті більшості лю­дей панувала низька культура, а в деяких випадках в усього населення. Це означає, що узагальнено розповсюджена мова, що пройшла через школу та ВНЗ, була приведена в систему за­ради вимог досить чіткої бюрократичної та технологічної кому­нікації. Цим встановлюється анонімне, безособове суспільст­во взаємозамінних розпорошених індивідів, що першочергово тримаються разом завдяки унікальній спільній культурі, на міс­ці попередніх складних структур місцевих груп, що підтримува­лися народними культурами, яка своєрідно та локально відтво­рювалася самими мікрогрупами» (Ґеллнер, 1983 р., 33, 57).

Стосовно нашого попереднього обговорення знань³, Ґел­лнер говорить, що комунікація, яку вимагає індустріалізація, повинна виражатися алгоритмічними знаннями, знаннями ло­гічної дедукції, які базуються на очевидних передумовах, і це в свою чергу вимагає спільної освіти, мови, і, що найважливі­ше, спільної культури. Ось що надає націоналізм.

Мені дуже хочеться перевернути аргументацію Ґеллнера з ніг на голову. Якщо все, що нам було потрібно — спільні алгоритмічні знання, то навряд чи індустріалізація вимагає спільної культури. Чеснотою алгоритмічних знань є саме їх­ня здатність переступати через культуру. Швидше, мається на увазі спільна культура через обмеження алгоритмічних знань. Спільна культура передбачає спільний досвід та спільні емпі­ричні знання. Зрозуміло без пояснень, що вона повинна уза­гальнюватися у суттєво відмінних групах, які заселяють тери­торію держави; культура повинна уніфікуватися, націоналізм забезпечує основу для спільних емпіричних знань.

Погляд Ґеллнера на те, як культура змінюється разом з інду­стріалізацією, як на мене, підтримує таке тлумачення:

«Культура уже не просто прикраса, підтвердження та легі­тимація соціального порядку, чий сталий розвиток також під­тримується жорсткішими та примусовими обмеженнями; куль­тура тепер обов’язково спільний носій, джерело життєвої си­ли чи можливо, мінімально спільна атмосфера, всередині якої окремі члени можуть дихати, виживати та продукувати. Для певного суспільства мусить бути щось, у чому вони всі можуть дихати, говорити і продукувати; тобто, це має бути та сама культура» (Ґеллнер 1983 р., 37-38).

Так чи інакше, сприяє націоналізм алгоритму або доповнює його спільною частиною у вигляді емпіричних знань, теорія Ґел- лнера не є теорією перевищення. Однак у праці «Націоналізм: п’ять доріг до сучасності» Лія Ґрінфелд бачить націоналізм як нову ідентичність, створену зростаючими класами та для них же — бізнесменами, державними службовцями, інтелектуала­ми, агрокапіталістами, щоб виправдати зростаючу соціальну та економічну мобільність. Для Ґрінфелд «Національна ідентич­ність за великим рахунком є справою гідності. Вона дає лю­дям підстави для гордості». (1992 р., 487). Національна ідентич­ність протиставляється елітній ідентичності вищих порядків, чи, швидше, трансформує поняття статусу еліти з тих порядків до людей як одне ціле.

За цією концепцією, націоналізм вперше виник в Англії якраз через рано розвинену соціальну мобільність у XVI ст. під керів­ництвом Тюдорів. Але ця історія не обмежується соціальною мо­більністю: національна ідентифікація була сформована у Європі, як стверджував Ентоні Маркс, Реформацією (Маркс 2003 р.).

Розрив Генрі VIII з Римом вселив у християнство англій­ську ідентичність, але в той час, суперечливість розколу між протестантством та католицизмом була замаскована обдума­ним применшенням елементу протестантства в англійській на­ціональній ідентичності. Показовий приклад: Томас Ваєтт, лідер однойменного і неуспішного повстання 1554 р. проти католиць­кої королеви Марії, написав знайомому повстанцю: «Вистачить назвати релігію, щоб відлякати від нас людей» (цит. за Флетчер та МакКулоч, 2004 р. [1968], 101). Наступниця Марії, королева Елізабет І, відома своїм висловом про те, що їй не потрібно вікна у душах її залежних людей, що вона вимагає лише відданості на­ції та видимого дотримання догматів церкви.

Якщо порівняти XVI ст. з XVII, то впадає у вічі зміцнен­ня релігійних течій, зниження толерантності до католицької меншини. Красномовний заклик до релігійної толерантності Локка, написаний майже наприкінці століття, був приводом до вияву толерантності до дисидентських протестантських сект. Справді, Aokk поставив крапку у толерантності до католиків (Е. Маркс 2003 р„ 175-184).

По іншу сторону Ла-Маншу Генрі IV також зробив спро­бу мінімізувати поділ між католиками та протестантами. Навернений у католицизм («Париж коштує меси» — безсумнів­но апокрифічні слова, приписані йому циніками), Генрі зробив спробу замінити гасло «Одна віра, один закон, один король» на політику терпимості: «я б хотів, щоб представники [християн­ської] віри мирно жили у моєму королівстві... Ми всі французи і співгромадяни однієї країни» (Марі-Мадлен Мартін, 1951 р., 144). Але політика толерантності зазнала невдачі у Франції XVII ст., точно так само, як в Англії. Генрі підступно вбив єзу­їт, який вважав, що він готовий відступити від принципів церк­ви, і разом з Генрі загинув експеримент у релігійному плюраліз­мі. «Нантський Едикт» Генрі, який гарантував релігійну свободу протестантам скасували наприкінці століття, а політика толе­рантності відновилася лише в останні дні Старого порядку.

Відповідно до Ґрінфелд (1992 р.), існують три типи націо­налізму. Перший доброго сорту, який пов’язаний з США та Англієкх що базується на індивідуалізмі та «громадянстві». Під громадянством Ґрінфелд має на увазі відкрите та добровільне зобов’язання, на основі спільних цінностей, що роблять грома­дянство чимось між членством у спільноті за спорідненістю та лібертаріанською асоціацією. І ще є два поганого сорту: фран­цузький націоналізм, що базується на громадянстві, але з інди­відом, який підпорядковується (за Руссо) колективу та автори­тарній владі, втіленій у державі; та німецький і російський наці­оналізм, не на підставі громадянства а на етнічності, а отже, для Ґрінфелд, обов’язково колективний та авторитарний⁴.

«Націоналізм» Ґрінфелд зображує формування національ­ної ідентичності, принаймні в Англії, як першочергово висхід­ний процес, який наповнює порожню ідентичність, що базуєть­ся на релігії і падає під наступом єресі, та ідентичність на основі дворянства, що руйнується соціальною мобільністю. Але у піз­нішій книзі, присвяченій розумінню відносин між піднесенням двох провідних «-ізмів» сучасності — капіталізму та націона­лізму — «Дух капіталізму: націоналізм та економічний, ріст», Ґрінфелд істотно змінює картину.

На рівні індивіда «дух капіталізму» зображує англійський націоналізм як такий, що виникає з потреби легітимізувати власну вигоду у контексті етично дозволеного інтересу групи. Дух капіталізму, на думку Ґрінфелд, є цілком етичним прикрит­тям, яке забезпечує нація за старання індивіда у його чи її інте­ресах: власна вигода стає етично прийнятною через те, що во­на служить інтересу нації (за Смітом). Ґрінфелд представляє цей погляд як Макс Вебер без протестантської етики, чи ймовірні­ше, замінивши протестантську етику на національну.

На рівні держави капіталізм уявляється таким, що забезпе­чує ресурси для держави для переслідування цілей щодо вій­ськової міці та національного престижу, тобто, традиційне пре­зирство до «торгівлі» піддається схваленню і навіть шані. Тому навіть за дружною оцінкою Ґрінфелд, націоналізм отримує дещо від вигаданого: держава стимулює почуття національності, щоб просувати капіталізм та збільшити економічний пиріг і держав­ну частку в ньому.

Тоді хто ж має рацію? Націоналізм висхідний чи низхідний? Незворотнім процесом є те, що націоналізм змішує спонтан­не та вигадане, створює хаос і унеможливлює сегрегацію інгре­дієнтів. Пристрасне захоплення Францією у Жанни д’Арк бу­ло спонтанним, хоча багато чого про Орлеанську Діву вигада­ли в легенді. У Першій світовій війні на полях битви у Європі за свої нації загинули мільйони, знову ж таки — суміш спонтан­ного патріотизму та керованої відданості. Декілька років тому, читаючи історію маленького міста у штаті Мен, на мене спра­вило враження велике число волонтерів для Армії союзу про­тягом громадянської війни: 84 протягом найперших тижнів ві­йни із загальної кількості 138, які служили — і це всі з загаль­ного населення менше ніж 1000 (Вест, 1923 р., 35-37; кількість населення з перепису населення CUIA від 1860 [Кеннеді, 1864 р., 204]). Беручи до уваги, що приблизно половина населення — жінки, і дві треті чоловіків не підходили за віком, число волонте­рів приголомшливе — майже половина придатного населення⁵. Що спонукало цих чоловіків та хлопців піти на війну? Комусь стало нудно жити у прикордонній смузі — це місто знаходило­ся на краю заселеної території (і досі там: люди перестали раху­ватися з кордоном штату Мен на Північ після того, як відкрив­ся Захід Трансаплачії на початку XIX ст.). Без сумніву, декого підняли заклики прихильників покласти кінець ганебному раб­ству. Але багато хто боровся за відверто визнану Аінкольном мету війни за збереження Союзу, збереження нації. І навіть ті, хто взяв до рук зброю, щоб звільнити рабів, частково робили це через аспект національної ганьби, адже рабство зайняло місце у їхній нації, нації, яка умовно віддана волі та рівності — з того міста не було волонтерів тому, наскільки мені відомо, щоб ви­зволити рабів у Бразилії.

Нація як спільнота Існує інша точка зору на націю: принаймні за двома впливови­ми думками, нація здобуває свою легітимність, виконуючи роль замісника спільноти. Ми вже (у розділі 1) зустрічали ідею про те, що нація заповнила вакуум, створений через те, що субна- ціональні спільноти були зруйновані у ранньомодерному часі.

Це основна ідея вчення Роберта Нісбета «У пошуках спільно­ти», у якому держава, а не ринок вважається винуватцем напа­дів на спільноту. Держава пропонує націю як замінник для се­ла, церкви, сім'ї, цеху та незліченних асоціацій, які вимагають відданості індивідів при відсутності сучасності — обоє у кон­тексті матеріальної підтримки і в контексті психологічного та духовного значення. Для Нісбета нація як замінник спільноти є базовою темою сучасності, темою, яка об’єднує правих, лівих та центристських політиків, що відрізняються між собою ступе­нем, до якого спільнота знищується або толерується.

Нація як спільнота є також базою для праці Бенедикта Ан­дерсона «Уявлені спільноти». Сучасна нація для Андерсона є «уявленою політичною спільнотою», уявленою тому, що члени спільноти особисто не знають один одного, справді, вони ніко­ли не приглядалися до співвітчизників і ніколи не будуть: «у сві­домості кожного з нас все одно живе приналежність... незалеж­но від фактичної нерівності та експлуатації, які там панують... нація завжди сприймається як глибоке і солідарне братерство» (Андерсен, 1983 p., 15-16).

Останнє питання вирішальне у легітимності нації. Жан- Жак Pycco — катастрофа для Нісбета так, як і для Ґрінфелд, пророк тоталітарної диктатури під назвою егалітарного демо­крата. Ідея Pycco про примус людей до свободи відкриває вік­но у країни з однією керівною партією лівих та правих, керів­ництво яких вимагає дотримання за інтуїцією єдиної волі ліде­ра в ім’я свободи людей. Навіть якщо ми сприймаємо погляди Pycco в інтерпретації Нісета та Ґрінфелд за чисту монету, за­лишається легітимність лідера, усе, в тому числі і легітимність парламентерських демократій, опирається на розуміння нації «як глибокого, солідарного братства. Саме це братство не тіль­ки приводить звичайних людей до крайнощів, як-от героїчна самопожертва на полі бою чи прихильність і охочої співучасть у геноциді, а також і до пошани до політичних лідерів стосовно щоденних політичних питань, включно з рішенням про розпо­діл економічного пирога.

Андерсон прикладає величезні зусилля, щоб дистанціювати себе від Ґелленра щодо вирішального питання про те, чи нація є штучно створеною та ієрархічно організованою, чи спонтан­ним, висхідним творінням (Андерсон, 1983 p., 15; посилання на Андерсона до попередньої роботи, Ґеллнер, 1964 р.). Ідея про братерство важко асимілюється в ідеєю про винайдення та встановлення, згаданою вище.

Андерсон та Ґеллнер не на такій і великій відстані один від одного. Ґеллнер, для якого ієрархічно організований винахід та встановлення є головним моментом цього викладу, у свою чер­гу визнає важливість масової свідомості у розвитку націоналіз­му. Він підсумовує свою теорію в оцінці того, як румунська на­ція була створена з «Імперії Мегаломанії» (Ґеллнер 1983 р., 58­62), тексту, у якому особливого значення надається ідеї про те, що якщо нація стає необхідною через культурні потреби інду­стріалізації, то виникнення якоїсь конкретної нації є випадко­вим. Руританці могли з такою ж легкістю залишитись на місці мегаломанців. Але копнувши глибше в історію Ґеллнера, мож­на визнати загибель інших форм спільноти заради народжен­ня націоналізму:

«Руританці попередньо міркували у контексті сім’ї як оди­ниці та села у контексті долин, і, можливо, час від часу релігії. Але зараз, потрапивши в плавильний казан ранньоіндустріального розвитку, вони опинилися без села та без долини: та інколи без сім’ї. Але існували інші зубожілі й експлуатовані індивіди, і бага­то з них розмовляли на досить зрозумілих діалектах, хоча біль­шість багатших говорили зовсім чужою мовою; і тому на такому протиставленні народилося нове поняття про націю руритан- ців... І це не було ілюзією: надбання деяких об’єктів незрілого

руританського національного руху таки принесло полегшення хворим, які перед цим допомогли йому виникнути... У такій на­ціональній формі воно також дало народження новій високій культурі та її опікунській формі» (Ґеллнер 1983 р., 62).

«Без долини і без села, — має бути зрозуміло, що без спіль­ноти. — нове поняття нації руританців... не було ілюзією» — це була нова уявлена спільнота.

У нас є вибір. Ми можемо сприймати націю як сукупність індивідів — ощадливих егоїстичних індивідів. Альтернативним буде сприйняття нації як спільноти.

Гадаю, перше задане питання буде стосуватися відмінно­сті у вищезгаданому. У першому випадку, держава є чорною скринькою, напрацювання якої нам насправді не потрібно ро­зуміти, залишаючись впевненими, що її видима рука легітимі­зує невидиму руку ринку, розподіл праці, за яким держава тур­бується через політику розподілу; ринок піклується про еконо­мічну ефективність. У другому випадку, в якому нація є формою спільноти, політика та економіка невідворотно переплітаються, а існування економічної царини, яка зосереджується лише на ефективності, не може заперечуватися.

З точки зору цієї книги, вибір повинен бути простим: чо­му б просто не скористатися ідеєю про націю як спільноту, що співіснує з «провінційними» інтересами, з іншими спільнота­ми? Якщо це правда, як я твердив, що нормативна економіка трансформується у конструктивну — будівництво суспільства за образом економічної теорії — чому б не використати це на свою користь?

Багато чого можна сказати на користь уявленої спільно­ти нації. З одного боку, вона забезпечила такий вплив, який може порівнятися лише з впливом релігійного переконан­ня. Коли сторони, які підписували Декларацію незалежнос­ті США, зобов’язали свої життя, свої долі і свою сакральну честь ще жовтодзьобим Сполученим Штатам, сумнівно, що вони займалися перебільшенням. Справа не в тому, що вони втратили честь і нужденність, це було тим, що асоціювалося з Війною за незалежність на відміну від Громадянської війни; багато з них закінчило життя на шибениці. Нація наступних поколінь та готовність до пожертви були у центрі поняття на­ції, як серед послідовників, так і серед лідерів. Жодним чи­ном не є унікальним американський приклад: приносити себе в жертву заради країни — це загальновідомий принцип націо­налізму по всьому світу. Навіть якщо обмежимось більш при­земленою цариною економіки, я б продовжив переконува­ти, що сутність спільноти була важливою для поширення ко­ристей зростаючої економіки. Національна спільнота, до якої ви належите, кожна частина, як і вміння та ресурси, підконт­рольні вам, є провідними у вашому рівні життя. Особливо як­що ви працюєте за плату.

Безпомилковим буде стверджувати, що спільнота є недо­речною у мейнстрімовій версії того, як визначається оплата. Стандартна економіка бере за основу конкурентний ринок праці (якщо об’єднання не зіпсуються), у яких платня визна­чається «граничною продуктивністю»: люди нагороджують­ся відповідно до їхнього внеску в процес виробництва. Але у цьому є певна хитрість. У певному сенсі, теорія граничної продуктивності є просто логікою обмеженої максимізації: це випливає з максимізації прибутку. Хитрість полягає у двох сильних припущеннях, що додаються економікою мейнстрі- му до максимізації прибутку, а саме, що всі ринки, включаю­чи ринок праці, є цілком конкурентними, тому там не існує та­кого поняття, як вимушене безробіття (див. додаток А щодо обговорення про ідеальну конкуренцію); забезпечення трудо­вими ресурсами є зовнішнім, визначається позаекономічними силами. Без цих «допоміжних» умов гранична продуктивність

не встановлює рівень оплати; швидше, рівень оплати визначає граничну продуктивність.

Декілька років тому я протиставляв мейнстрімову теорію граничності та продуктивності (максимізація прибутку плюс ідеально конкурентний ринок праці плюс екзогенність робочої сили) та «класичну» теорією оплати, навіяну Адамом Смітом, Дейвідом Рікардом, та Карлом Марксом (Марґлін, 1984 а). За класичною теорією вважається, що оплата визначається «засо­бами для існування», у лапках через те, що в Британії за часів Адама Сміта і тим більше у сучасному світі, неодмінно у бага­тих країнах, де протягом довгого часу панував капіталізм, рі­вень засобів для існування не дорівнював біологічному рівню, а загальноприйнятий рівень визначався взаємодією різноманіт­них сил — беззаперечно економічних, але також і соціальних, політичних, культурних і навіть етичних сил. Саме завдяки цьо­му другому набору «неекономічних сил спільнота стає важли­вою. Оплата загальноприйнята у двох значеннях, перше — те, що відображає звичаї, а друге представляє договір між сторона­ми з різними інтересами.

Це не означає, що технологія та продуктивність не є важ­ливими. Загальна (не гранична) продуктивність визначає роз­мір пирога, який буде ділитися між іншими сторонами, але ін­ші складові — соціальні, політичні і так далі — визначають, як цей пиріг буде ділитися на частини^б. Тому обсяг виробництва Британії у XIX ст. мав мати визначений розмір перед тим, як працівники отримували частину, якої було достатньо, щоб до­зволити купити якісний білий хліб замість грубого зернового, до якого призвичаїлися нижчі класи у попередні часи; XX ст. американське виробництво мало набути певного розміру пе­ред тим, як працівники змогли успішно боротися за частку, до­статню для того, щоб включити автомобіль у фонд заробітної плати. Але продуктивна технологія не гарантувала ні того, що британський пиріг XIX ст. або американський пиріг XX ст. бу­де ділитися таким способом, що дозволить працівникам дося­гати своїх цілей. Щоб так сталося, були необхідні певні стан­дарти спільноти.

Ці стандарти лежать в основі, наприклад, чистої ідеї про законну мінімальну платню — і руйнація спільноти, думаю, —- це важливий фактор у руйнуванні мінімальної платні у США протягом останніх трьох десятиріч. Питання у тому, чи про­блемою є лише мінімум. Останні тридцять років я також був очевидцем все ширшого розриву між працівниками, що стоять посередині розподілу прибутку, і найбагатшими — одним від­сотком розподілу, який включає як топ-менеджерів, так і вели­ких акціонерів. Більше немає навіть претензій на те, що ми всі разом у цьому, що США — спільнота, коли доходить до еконо­мічних питань.

Пишучи це, зазначу, що проблема імміграції, зокрема права нелегальних робітників, є надзвичайно актуальним питанням, на якому часто зосереджуються виборча та законодавча полі­тика у Західній Європі та Північній Америці. Імміграція має різні масштаби, але цей факт не допомагає чітко виокремити їх, як економічні, так і неекономічні, з фундаментальними питан­нями про те, що утворює національну спільноту і хто має право на членство. Неодмінно, виникає питання платні, забезпечен­ня зайнятості та подібні проблеми, пов’язані з питанням спіль­ноти. Якщо мексиканський працівник, що емігрує у США, отримує від США мінімальну платню в 5,85 дол' США за год., на противагу мексиканцю з мінімальною платнею 4,50 дол. США за год.?⁷ Чому? Хіба проста фізична присутність на зем­лі США робить його членом національної спільноти? 10 ро­ків проживання? Зобов’язання вивчити англійську? Він мусить припинити членство у мексиканській національній спільноті? Зелена карта має значення? Офіційне громадянство США? Що,

коротко кажучи, утворює уявлену національну спільноту і хто може отримати членство?

Це дратівливі питання і, ставлячи їх, розумію, що не існує політичної одностайності щодо того, як дати відповідь на них. Так само немає одностайності в аналогічних питаннях в інших країнах з великою часткою іммігрантів серед населення. Але факт порушення таких питань говорить нам, що питання про те, чи нація має вважатися спільнотою, є відкритим. Питання не вирішиться завдяки дотриманню економічної дихотомії між ефективністю і розподілом та зняттям з ринків обмежень для гонки за дистрибуційними цілями.

Темна сторона націоналізму Але є тільки ці дві переваги національної спільноти. Існує ін­ша сторона нації-держави, через яку мені важко сприймати уявлену спільноту нації. Я більш ніж неохоче сприймаю її як та­ку, що переважає над усіма іншими формами спільноти: будь- який вид націоналізму містить елемент ксенофобії, як і всі ре­лігії (принаймні основні) мають в основі фундаменталізм. Найбезкомпроміснішим прикладом звичайно є німецький на­ціональний соціалізм. Для нацистів, німецький націоналізм був невіддільним від жорстокої ненависті до євреїв та Інших. Але навіть інші приклади м’якого націоналізму містили в собі не­терпимість і навіть геноцид. Візьмемо Англію, відомий зразок «цивільної» національної ідентичності, який для Ґрінфелд та інших зображує добру сторону націоналізму. Релігійний плю­ралізм, як ми вже бачили, рано піддався виключенню зі сус­пільного життя католицької меншини (точно як французька національна ідентичність після короткого експерименту в плю­ралізмі) та об’єднався з католицизмом з наступним виключен­ням з протестантів (Е. Маркс 2003 р.). Політичне безсилля католиків в Англії продовжилися у XIX ст., а для протестантів у Франції — до кінця Старого порядку.

Націоналізм ставиться з недовірою до відданості іншо­му, так ніби відданість якійсь релігії, класу або етнічності озна­чає відданість нації — якщо релігія, клас, або етнічність не є домінантними, здатними претендувати на саму ауру нації. Революційне національне зібрання, яке скинуло французьку монархію та проголосило «свободу, рівність та братерство», відоме своїм наданням громадянства єврейському населен­ню — але за однієї умови: «єврею як індивіду — все», заявив Станіслас Клермон-Тоннер, «єврею як нації — нічого» (цитова­но у Дж. Керролл 2001 р., 415). Євреї у свою чергу могли вибира­ти між тим, щоб бути євреєм або французом: «Вони не повинні утворювати політичний орган або [окремий] порядок всередині держави. Вони мають бути окремо взятими громадянами» (ци­товано у Буаліл 2001 р.)⁸.

Ідея про те, що єврей, який не бажав підпорядкувати від­даність єврейській спільноті його французькій (або німецькій) ідентичності, не міг бути справжнім французом (або німцем), об’єднала лібералів, консерваторів та фашистів. Але ліберали запропонували вибір, вибір, втілений у словах Клермон-Тон- нера. Головною ідеєю у баченні нації, що було втілено у німець­кому та французькому націоналізмі (і можливо, так у консерва­тивному погляді на націю, але точно менш фанатичному), була ідея про те, що національність була у крові і що відповідно євреї не могли бути ніким, крім євреїв, незалежно від прийнятої релі­гії, навіть якщо вони не зараховували себе до жодної. А в руках нацистів ця ідея стала основою для вбивства шести мільйонів чоловіків, жінок та дітей, від тих, хто невідворотно дотримував­ся своєї релігії, до щирих атеїстів.

Але помилкою буде інтерпретувати нетерпимість націона­лізму лише крізь призму антисемітизму або призму взаємної

ЕКОНОМІКА ДОБРОБУТУ ТА НАЦІЯгДЕРЖАВА неприязні між католиками та протестантами. В Англії, як ми згадували у розділі 5, протестанти не могли помиритися між собою (дисиденти проти офіційної церкви), так як і католики у Франції (янсеністи проти єзуїтів). І на Піренейському півост­рові також, де релігійна злагода одного разу запанувала серед християн, мусульман та євреїв, але звідки протягом часу вига­няли мусульман та євреїв, не бракувало релігійного розподілу. Всередині XVIII ст. єзуїтів вигнали з Португалії та Іспанії (як із Франції) на тих же підставах, за якими нацисти вважали євре­їв та їх рід небезпечними для політичної держави. Єзуїти зви­нувачувались у більшій відданості Риму замість вірності краї­ні. Ось що Бернардо Тануччі (радник Карла III, який був коро­лем Неаполя перед тим, як зійшов на іспанський трон у 1759 р. та сина Карла і наступника у Неаполі) писав різним емісарам Неаполітанського королівства. (Усі листи датовані 1761 р., де­кілька років перед вигнанням єзуїтів). До представника Неа­поля у Парижі:

«Необхідно повністю знищити Орден отців єзуїтів, або заспокоїти цих джентльменів. Якщо згаданий орден не буде ви­нищено, він ставатиме сильнішим кожного дня, адже невда­ча вчить зібратися з силами та помножити свою пильність» (Данвіль Колладо, 1894 p., 284).

Та до іншого:

«Єзуїтські богослови породили зло своїми диявольськими та злочинними вченнями. Ох, якби монархи мали час дослідити звичаї та вчення згаданих джентльменів, як сказав Кронпринц, їх би давно викинули з їх країн» (там само, 1984 р.).

Мануель Данвіль і Колладо стверджують, що саме іспансь­кому історику ми завдячуємо цим поясненням про упереджен­ня Тануччі перед єзуїтами:

«Такою живою та глибокою була ідея про вигнання, що в зверненні до представника у м. Неаполь у Аісбні, він [Тануччі] вважав вигнання єзуїтів прийнятним [conviniente∖ для його ав­торитету та його нації, адже чужорідні тіла не могли породити нічого, крім запалень та гангрен, опинившись у країні, де їхній дух та життя суперечать тілу, у який вони проникають. Вони завжди викликали підозри та інтерес, маючи ласку від інозем­ного настоятеля, якому вони клялися у відданості та покірнос­ті. Внаслідок цього, вони були бунтівними шпигунами у країні свого перебування, ненаситними та віроломними, а коли їм бу­ло вигідно, ставали повстанцями, зрадниками, вбивцями і во­рогами законів та авторитету країни, у якій опинилися» (там само, 284-285).

Це може звучати так, ніби текст Йозефа Геббельса або Альфреда Розенберга через медичні аналогії з чужорідним ті­лом та гангреною, але ця думка відтворює нацизм на два століт­тя старший, спрямований одним католиком проти іншого.

Загалом націоналізм потребує Іншого, не конкретного ін­шого. У Сполучених Штатах сталася ціла послідовність вик­лючень: явне призначення забезпечило привід і пояснення для різні над корінними американцями, коли вони не прийня­ли віроломства та придерання, які використовували білі аме­риканці, щоб позбавити індіанців їх традиційних земель. І на­віть серед європейського населення американський націоналізм ще донедавна мав у собі елемент підозри про те, що лише бі­лі англосаксонські протестанти були справжніми американця­ми. Католики, ірландські євреї, південні та східні європейці та іберійці свого часу зазнавали дискримінації різного рівня. Не згадуючи вже про рабство, у яке потрапили афроамериканці, та обмеження, яких зазнали іммігранти з азійського континенту. (За моїх часів японців у США ізолювали в концтабори як воро­гів нації). Сьогодні прийшла черга мусульман грати роль Інших. Виявляється, багато американців, включаючи деяких чиновни­ків у Вашингтоні, ставляться до мусульман, зокрема мусульман

східноєвропейського походження, як до непійманих змовників Осами бен Ладена.

Суть цієї історії для економічної ідеології — врегулювати захоплення національною спільнотою, підсилити підозри будь- якої теорії, яка нібито намагається або претендує на те, щоб на­ція оминула «окремі інтереси», особливо коли в руках еконо­містів національний інтерес обмежується розміром економіч­ного пирога.

Мене радує пов’язаність з колегами-економістами у запе­реченні обдирства американського споживача імпортними кво­тами, якими цукрові барони забезпечили захист своїм неефек­тивним операціям від іноземних конкурентів⁹. Але це не робить з економістів справжніх захисників національного інтересу від парафіяльних інтересів або груп. Я не кажу про працівників на заводі посеред Америки, чия робота передана на виконання ін­шим. Щодо цього питання я також не згадую працівників, які зуміли втриматися на своїх роботах, але ріст їх платні призупи­нився протягом минулої чверті століття чи більше, як і парафі­яльний інтерес на рівні з цукровими баронами.

Метою не є ідеалізація субнаціональних чи дійсно трансна­ціональних груп на противагу нації. Справді, проблема з уявле­ною спільнотою нації є одним цілим з проблемами спільноти, які згадувалися у розділі 2. Історично склалося так, що ні суб- національна спільнота, ні нація не склали екзамен на толерант­ність. Як групи без привілейованого статусу нації, створені за етнічністю, релігією, культурою або іншими підставами, мали ставитися одне до одного та до держави, — це серйозне питан­ня, яке заслуговує серйозної уваги. Але таку дискусію більше не будуть випереджати протиставлення субнаціональних спіль­нот нації, і з огляду на цей факт краще визнати легітимність та­ких спільнот, ніж зрозуміти їх і відхилити великі та малі утис­ки, які зазнають люди всередині цих спільнот. Продовжуючи це обговорення, я б наполіг на здоровому скептицизмі щодо твердження про те, що економіст є справжнім охоронцем на­ціонального інтересу, «противагою», за словами Кругмана та Обстфелда (2000 р., 57), організованих спеціальних інтересів, що сприяють неефективному використанню ресурсів завдяки вигодам, які вони отримують за рахунок нації.

Історичний симбіоз між економікою та нацією-державою далеко не випадковий. Функція економіста в нації-державі — це не тільки аналітичний поділ між розміром пирога та його роз­поділ, але і легітимізація твердження про те, що зосередження на розмірі пирога не залежить від політики. Нація-держава пра­цює з економістом, забезпечуючи «накриття» для економіки, за допомогою якого вона уникає неспокійного боку змін та кон­фліктів: справжні випробовування для справжніх людей, чиї за­соби для існування, а інколи і зміст цього існування, приносять у жертву заради більшого економічного пирога.

Виняток — це оборонна війна. Збільшення пирога макси­мально близьке до об’єднання національної мети? Я відповім у формі питання: «Що-небудь сталося зі словом «достатньо»? Наступний розділ присвячується цьому питанню.