РОЗДІЛ 12 ЕКОНОМІКА ТРАГІЧНОГО ВИБОРУ

Розділ 3 почався з опису справи Лоуренса Саммерса, який був високопосадовцем у Світовому банку: африканці можуть по­легшити проблему з продовольством, якщо погодяться по­глинути забруднення індустріального світу, у свою чергу на­даючи в оренду індустріалізованим країнам місце, куди мож­на вивезти сміття.

Чи важка фізична робота є трагічним вибором? Чи такі підприємства вважаються трагічним вибором у рам­ках економіки? Працівники, часто молоді жінки та навіть діти, змушені вибирати з набору трьох непривабливих можливос­тей: 1) години у важких, шкідливих і часом небезпечних умовах, шиття черевиків, одягу або футбольних м’ячів; 2) ще принизли­віша робота — жебракування або проституція 3) голодування.

Звіт від організації «Оксфам» про те, як бідні жінки потра­пили на робочі місця в умовах глобалізації, і як праця в склад­них умовах впливає на здоров’я та добробут: «Працівники фа­брик одягу від Бангладешу до Марокко разом потерпають від головного болю, кашлю, розладів тралення, гарячки та фізич­ного виснаження. Погана вентиляція у кімнатах, повних пуху, може призвести до респіраторних захворювань, що погіршують здоров’я. Влаштовуючись на роботу, яка вимагає високої сприт­ності та повторювальних рухів, багато жінок потерпають від травм суглобів і болю в спині, ногах та плечах».

На важкій фізичній роботі у полях працівники сільського господарства зазнають ще більших ризиків для здоров’я:

«Використання пестицидів на фермах має приголомшли­ву історію у деяких країнах. Десятилітнє дослідження вияви­ло, що у членів організації «Союз фермерів Каліфорнії» був під­вищений рівень захворювань на лейкемію та рак, пов’язаний з використанням пестицидів. Дослідження проводили в лікарні у міста Ранкагуа, Чилі, у проміжку між січнем та вереснем 1993 року, під час його проведення виявили, що всі 90 немовлят, які народилися з вадами нервової системи були дітьми тимчасових працівників із збору фруктів». ([Ровере] 2004 p., 27)

У теорії мейнстріму такі наслідки породжують компенса­ційний розкид — надбавку, яка компенсує шкідливу дію на тіло, розум та дух. Чи компенсаційний розкид достатній? Захисники такого виду підприємств доводять, що саме готовність ін­дивідів вибирати підприємства зі складними умовами праці і продовження їх роботи там є переконливим доказом, що вони розглядають підприємства зі складними умовами праці, незва­жаючи на недоліки, найкращою доступною можливістю.

Відомо, що економісти вважають, що вибір між такими підприємствами та жахливішими альтернативами не такий уже і трагічний. Багато років після того, як Саммерс покинув Світовий банк, він запропонував таку проповідь під час ранко­вих молитов у каплиці Гарвардського університету, у якій він тоді працював керівником:

«Багато хто вважає, що неправильно купувати імпортні то­вари, вироблені працівниками, які отримують нижчу платню, ніж певний визначений прожитковий мінімум. Ми всі засуджу­ємо умови, у яких працюють так багато людей на цій планеті та мізерну компенсацію, яку вони отримують. А ще, звісно, існує моральний чинник, адже працівники влаштовуються на роботу за власним бажанням, і це означає, що вони вибрали її через те, що це було найкращим варіантом. Чи є актом поваги, благодій­ності або турботи звуження вибору індивіда? З такої точки зо­ру не дуже зрозумілою є етичність обмежень імпорту або бой­котів, які активно обстоюють» (Саммерс, 2003 p.).

Умови на таких підприємствах можуть бути жалюгідними, та все ж це краща альтернатива.

Припустимо, ми погоджуємось, що індивіди вільно та сві­домо обирають важку фізичну роботу як найкраще серед мож­ливого ¹. Однак це приведе нас до висновку про те, що виробни­цтво та розподіл одягу, взуття та багатьох інших товарів вико­нують принаймні мінімальні цілі ефективності (оптимальність за Парето на жаргоні): через захист таких підприємств вини­кає багато сумнівних припущень, починаючи зі структурних припущень, які самі економісти визначають такими, що повин­ні керувати ринками (див. додаток А). Для новачків ці індустрії не видаються моделлю ідеальної конкуренції, яку передбачає ринок. З іншого боку, зовнішніх факторів більш ніж достатньо. Ось що повідомила організація «Оксфам» про екстерналію, спричинену дітьми працівників таких підприємств:

«Для деяких матерів, які працюють, єдиний вихід справи­тися зі своїми подвійними обов’язками (домашні турботи та офіційна робота) — забирати своїх старших дочок зі шко­ли, щоб вони доглядали за молодшими дітьми, але тоді дівча­та втрачають свій шанс на кваліфіковану роботу в майбутньому. У Марокко 80 % жінок, які мають старших дітей, забирали до­чок до 14 років зі школи з такою метою — не дивно, що багато з них потім пішли кроками своїх матерів» ([Ровере] 2004 p., 26).

Але навіть якщо заради доказів ми відкладемо в бік стан­дартні заперечення проти таких підприємств, які виходять пря­мо з теорії мейнстріму, захисники цих виробництв однаково не впевнені у своїх успіхах. Ще дещо зі звіту «Оксфам»: «коли жін­ки мігрують через роботу, вони часто втрачають зв’язки зі сво­їми традиційними спільнотами, які забезпечували підтримку: доглянути за дитиною, позичити гроші, допомогти із безпекою в районі» ([Ровере] 2004 p., 28). Не лише індивід втрачає важли­ву систему підтримки, але і спільнота сама по собі ослаблюєть­ся, адже індивіди використовують ринкові відносини замість зв’язків у спільноті.

Відповідь економіста нам вже відома: якщо люди вибира­ють міграцію, тоді це — кращий варіант серед можливих.

Чому працівникам, особливо молодим жінкам, може бра­кувати діяльності? З одного боку, їхні рішення можуть зазнава­ти впливу батьків, чоловіка і т. д. А можливо, і ні. Імовірно, що вони, за словами Саммерса: «працюють за найкращою альтер­нативою, вільно вибираючи згадане підприємство, тому що ін­ші варіанти занадто страшні. Чи бідність, яка так різко обмежує вибір, вважається примусом? Бідність — обмеження, охоче по­годяться економісти, але ми всі обмежені у нашому виборі, тим, що доступне нам, і тим, чого ми добиваємося з огляду на вміння та інші ресурси. Бідність — різниця за рівнем, а не видом.

Це дуже сильне припущення. Примус може полягати не ли­ше у силі брата чи чоловіка, але і в обставинах вибору. У розділі 4 я доводив, що в контексті виду вибору, де немає добрих резуль­татів (прикладом була торгівля небезпечними відходами між ба­гатим каліфорнійцем паном C та бідним африканцем паном А), жодним чином не є очевидним, що той, хто приймає рішення, веде справжню діяльність, як вважається за стандартною еко­номічною думкою. У ситуації, де пан А повинен або голодувати, або наразитися на ризики для здоров’я, припущення про діяль­ність до такої міри, що воно опирається на обдумування та під­рахунок, може бути недоречним. Зверніть увагу, що я кажу може бути недоречним. Страшна необхідність не обов’язково виклю­чає обдумування. Але це впливає на рівновагу рішення настіль­ки, що припущення про те, буцім усі рішення є однаковими, а стосовно вибору існує універсальна логіка, обов’язково слід доводити.

У стандартній економіці підприємства зі складними умо­вами праці є корисними для індивіда, він би не вибрав такий вид діяльності, якби не довелося. Але подібні виробництва на­дають користь і більшому світу. Вони не тільки забезпечують споживачів у багатих країнах дешевим одягом та іншими това­рами; вони дозволяють людям у бідних країнах нагромадити капітал, покращити вміння та стати дисциплінованими. Це не­обхідно для промислової роботи. Усі — як працівники, так і ка­піталісти — отримують користь від нової інвестиції, яка стає можливою через прибутки від важкого фізичного виробництва, від кращих вмінь та дисципліни. Як зазначено у розділі 11 (від­носні нестачі сприяють росту зусиль для заохочення), користь від нагромадження капіталу зрештою просочиться вниз до усіх працівників. Вищі рівні капіталу покращують продуктивність працівника, так як і вищі рівні вмінь, краща дисципліна і про­дуктивність зрештою приводять до вищої оплати праці, тому працівники загалом отримують користь. Екстерналії позитивні.

Це не просто економічна теорія навчального закладу. Hi- колас Крістоф, який об’їздив Азію перед тим, як став огляда­чем у газеті «Нью-Йорк Тайме», та його дружина Шеріл ВуДун, ще один видатний журналіст, публікували глибші думки про по­дібні виробництва у журналі «Нью-Йорк Сандей» декілька ро­ків тому. Ось ’їхнє тлумачення підприємства-каторги як двигу­на нагромадження:

«Правдою є те, що ці похмурі фабрики у Дунґуані та решті південного Китаю посприяли дивовижному розквіту. З часу на­ших перших бесід там, ми багато разів повертались у Дунґуан та навколишні міста і помічали трансформацію. Зарплатні зрос­ли з приблизно 50 дол. США за місяць до 250 дол. США або і більше на сьогодні. Умови роботи на фабриці поліпшилися,

оскільки бізнес почав боротися за приваблення та втримання найкращих працівників» (Крістоф та ВуДун, 2000 p.)∙

Тобто, існують й позитивні аргументи для важкої фізичної праці: нові можливості створені для індивіда й суспільства.

Справу закрито? Усе залежить від того, з чого складаєть­ся трагедія. Стандартна інтерпретація трагедії Антігони — це відсутність будь-якого курсу дій, який зберігає як політичний, так і божественний порядок, і аналогічно трагедія працівника потогінного виробництва є відсутністю будь-якого курсу дій, який зберігає фізичний добробут і крихту людської гідності та духу. Але, можливо, справжньою трагедією в обох випадках є щось інше: у випадку з Антігоною, це нездатність політичного порядку підкоритися божественному порядку;² у випадку з під- приємствами-каторгами, в економічній науці та економіці, що базується на індивідуалізмі — це раціональний підрахунок, не­обмежені бажання та нація-держава. Так, ця економіка дозво­ляє китайцям, гаїтянцям або бангладешцям заробити більше, ніж вони можуть без таких виробництв, але і ця економіка та її виправдання в економічній науці змушують їх працювати до­вгі години у неприємних і часто шкідливих та небезпечних умо­вах, підпорядковуватись деспотичній владі босів, які щодня до­дають нові значення (чи, можливо, просто відроджують старі) до слова «експлуатація».

Справжня трагедія у тому, що споживачам у багатих краї­нах, які формують ринок для продуктів таких підприємств, зов­сім не складно перетворити вибір цих працівників у нетрагіч- ний. Я зазначав у розділі 6, що каліфорнієць при гіпотетичній торгівлі небезпечними відходами не матиме докорів совісті сто­совно африканського партнера, якому доводиться погодитися із забрудненням, щоб уникнути голоду, поки пан C керується влас­ного вигодою. Однак, якщо наділити пана C хоч крихтою етичної сприйнятливості, то він зрозуміє, що зобов’язаний допомогти знайомій людині уникнути голоду та забруднення. Проблемою з ринком забруднення є не участь пана А; називаємо ми це при­мусом чи ні, пан А може мати малоефективний вибір. Проблема швидше полягає в участі пана C на цьому ринку без прийняття відповідальності за наслідки без тих незначних дій, необхідних, щоб трансформувати трагічний вибір у нетрагічний.

Розглянемо таке: кросівки — бізнес, що становить 15 млрд. дол. США у Сполучених Штатах. На рубежі цього століття, біль­ше 100 мільйонів пар купили для американських дітей ("«Ва­шингтон Пост», 2002 р., 4). У парі кедів за 80 дол. США при­близно 3 долари йдуть на платню працівника у Китаї, Південній та Південно-Східній Азії або країнах зони Карибського моря, це менше 4 % від загальної ціни. Решта — матеріали (скажімо, 11 дол. США), оренда та інші операційні витрати власника фа­брики (ще 3,00 дол. США), та прибутки власника фабрики (до­даткові 2,00 дол. США чи щось таке). Усе це доводить витра­ти «Nike» (або «Adidas» чи будь-яких менших виробників кро­сівок) до 18 дол. США. Тоді перейдемо до витрат на підтримку та рекламу торгового знаку і розробку наступної партії кросі­вок плюс витрати на відправлення взуття роздрібному торгов­цю (приблизно 13 дол. США за все), податки (1,50 дол. США) та операційні прибутки (ще 6,50 дол. США). Підсумувавши це, бачимо, що витрати для роздрібного торгівця становлять при­близно 39 дол. США: 18 дол. США, які «Nike» або їх конкурен­ти платять за закінчену пару взуття плюс 21 дол. США «доданої вартості» від підтримки, реклами та розвитку торгового знаку. Решта, приблизно половина від загальної вартості, — витрати і прибутки роздрібного торгівця: оренда, зарплати та інші опла­ти, інші операційні витрати та операційні прибутки (можливо, 10 дол. США на кожну з 4 категорій). Додайте ще 1,00 дол. США податків, і ми досягнули встановлення ціни у 80 дол. США. Аналіз витрат подається у Таблиці 12.1.

Таблиця 12.1. Куди йдуть гроші: як розподіляються витрати пари кросівок вартістю 80 дол. США

Джерела: у цьому аналізі витрат я об’єднав два докумен­ти: дані за 2001 р. «Трудова політика» зі Звіту по корпоративній відповідальності «Nike» 2001 фінансового року (Корпорація, «Nike», 2001 р. 12). та детальніша інформація з «Вашингтон Пост», 2002 р., 7.

Компанія «Nike», на яку часто скаржаться через трудову по­літику (несправедливо, на думку компанії), відповіла на крити­ку. Після розгляду витрат по парі цього взуття (приблизно так, як зробив я), «Nike» дає відповіді та ставить питання, які турбу­ють не економістів:

«Q&A»: Чому просто не подвоїти зарплатню для працівни­ків? Як і з будь-якими іншими витратами, зміни у зарплатні мо­жуть мати чималий ефект у витратах на продукт і зрештою на суму виробленого продукту виставленого на продаж...

Такі підвищені витрати повинні передаватися споживачам у формі вищих цін. Оскільки ринок спортивного взуття від­повідає законам про попит та пропозицію, вірогідно, що ви­щі ціни спричинять скорочення продажу одиниць. Звісно, ак­ціонери «Nike» зароблять менше грошей. Але нижчі обсяги продажів також означають менше робочих місць і нижчі заро­бітки постачальників, працівників та робітників фабрик «Nike». (Корпорація «Nike», 2001 р., 12).

У цій відповіді безсумнівно є істина, неправильним буде змішувати в загальну масу власників, постачальників, праців­ників та робітників фабрик «Nike» в одну групу тих, для ко­го вищі зарплати обов’язково означатимуть менші заробіт­ки. Для акціонерів, постачальників «Nike» та працівників у Сполучених Штатах, справді, підвищення зарплати для тих, хто шиє взуття, може зменшити продажі, якщо цей резуль­тат передадуть клієнтам. Економіст зверне увагу на те, що як­що підвищення цін ще не знизило обсяг продажів, то у май­бутньому, ймовірно, «Nike» вже підвищить ціни — це логіка максимізації прибутків. Споживачам, яким складно вибрати між «Nike» та «Adidas», додаткові 3,00 дол. США можуть до­помогти із вибором сторони у змаганні. І навіть прихильники «Nike» можуть вирішити обмежити часту купівлю взуття, на­даючи перевагу іншим товарам, коли підскочать відносні ціни на продукцію «Nike». Тому вищі ціни передбачувано спричи­нять нижчі обсяги продажів. І зрештою це може означати, що буде потрібно менше американців для продажу та поширення «Nike». Так само, як і нижчі обсяги продажів і прибутків для власників фабрик, які виробляють взуття в Індонезії або Китаї, не згадуючи вже про нижчі прибутки та нижчу дохідність ак­ціонерів «Nike».

Але ситуація зовсім інакша для працівників фабрик, які, за нашими припущеннями, зароблять вдвічі більше. Через це у продажах виявиться приголомшливий спад, щоб відшкоду­вати цю несподівану удачу, говорячи точніше, 50 % скорочен­ня. Насправді, хоча частка ринку, яку займає компанія «Nike», дуже змінилася за останні роки, вона завжди була домінантним гравцем, близьким до половини від загальних обсягів продажів у Сполучених Штатах у сфері спортивного взуття в 2006 р.;³ вона далеко не встановлювач цін на конкурентному ринку, для якого підвищення ціни означало загальні збитки на ринку. Тому трохи нещиро буде натякати, що працівники на фабриці в Індонезії або Гаїті можуть, як інші категорії акціонерів, втра­чати, якщо їхня оплата праці підвищиться.

Навряд чи це служить переконливим доказом для ви­щих зарплат. «Nike» може продовжувати доводити, разом з Калвіном Куліджом, Мілтоном Фрідманом та іншими при­бічниками ринку, що бізнесом бізнесу є бізнес, що компанія «Nike» зобов’язана своїм акціонерам, що керівництво «Nike» не впоралось би зі своїм фудуціарним обов’язком, якби дове­лося передати дохід від власників до їх працівників, можливо особливо недбало, адже працівники з Азії та Латинської Аме­рики навіть не є працівниками «Nike», а працівниками її поста­чальників. Нічого не заважає мешканцеві Північної Америки пожертвувати 3,00 дол. США у фонд індонезійського зши­вана взуття, купуючи пару спортивних черевиків. Клієнти та й навіть акціонери можуть віддавати на благодійництво, як­що це їх так турбує, але свої гроші, а не кошти компанії. Такий спосіб спонукання до благодійництва не впливає на ефек­тивність ринку як на пристрій для розподілу та не шкодить здатності ринку спрямовувати ресурси на найоптимальніше використання.

І що змушує критика гадати, що гаїтянин, якому пощастило отримати роботу зшивача взуття — найнужденніший? Це ліво­центричний економіст якось сказав, що для бідного, єдине, що може бути гіршим за експлуатацію капіталізмом — не піддатися їй. Якщо когось турбує допомога бідним на Гаїті, чому б не ро­бити внески на користь тих бідних, які не зуміли добитися по­сад на підприємствах-каторгах, аніж їхнім братам та сестрам, які, завдяки такій роботі, є відносно багатшими?

Коротко кажучи, турбота споживачів, зокрема молодих, за людей, які виробляють продукти, — або не стосується справи, або завдає прямих збитків належному функціонуванню еконо­міки. Благодійність належить до окремої сфери, яка закінчуєть­ся на порозі ринку.

Такий спосіб сприйняття платні та робочих умов на фізич­но важкому виробництві, очевидно, ігнорує Асоціацію справед­ливої праці, яка здійснює контроль за постачальниками компа­ніям одягу та взуття щодо виконання кодексу поведінки компа­ній. Так як й ініціативу справедливої торгівлі, яка вже декілька років намагається встановити мінімальну ціну для дрібних ви­робників кави і зараз поширює свій вплив на виробників шо­коладу та бананів, і навіть на товари виробництва, починаючи

з м’ячів для футболу. Погляд на фізично важке виробництво у такий спосіб є ще і чимось іншим, а саме: відображенням бід­ності економіки.

Справедлива торгівля як пошук спільноти Кава — повчальна. Ініціатива справедливої торгівлі запропону­вала дрібним виробникам мінімальну ціну приблизно 1,25 дол. США за півкілограма звичайної арабіки⁴ та 1,40 дол. США орга­нічної арабіки у той час, коли загальновизнані виробниками ці­ни менші, ніж половина від цих. У випадку, якщо ціна виробни­ка перевищує мінімальну, маленька надбавка 0,05 дол. США за півкілограма однаково сплачується виробникові.

Ціна на так звану зелену або необсмажену каву різко впа­ла з часів закінчення холодної війни, коли Сполучені Штати ви­йшли з міжнародного договору про каву. Ціна арабіки на нью- йоркській біржі кави впала з приблизно 1,20 дол. США за пів­кілограма протягом останніх декількох років за міжнародним договором до менше ніж 0,50 дол. США за півкілограма декіль­ка перших років на початку XXI ст. (З того часу ціни підняли­ся, але передбачалося, що вони залишатимуться на рівні ниж­чому за 1,00 дол. США протягом наступного десятиріччя (Аевін та ін., 2004 р., 15).

Виробник не отримував повну вартість кави на нью- йоркській біржі. Характерним є те, що витрати на очистку, просушування, транспортування кави з ферми на обсмаження у Сполучених Штатах та Європі коштує 0,25 дол. США за пів­кілограма, і більшість цих дій, навіть тих, що можуть викона­ти виробники (такі, як очистка та сушка), зазвичай виконують місцеві посередники або експортери, які забирають собі дода­ну вартість. Із ціни 1,25 дол. США на нью-йоркській біржі ка­ви, виробник може отримати цілих 1,00 дол. США; якщо ціна падає до 0,50 дол. США на нью-йоркській біржі кави, вироб­ник зможе отримати лише 0,25 дол. США. Цифри приблиз­ні: несподівано мало даних про фактичний розподіл доларо­вої вартості півкілограма кави, яка постачається у Нью-Йорк, Лондон або Роттердам. Звісно, існує суттєве відхилення, за­лежно від відстані від виробника до порту, інтенсивності кон­куренції серед посередників та інших пов’язаних чинників. Але ці цифри, хоча і не точно, але передають величини, які стосуються справи.

Тим часом, роздрібні ціни у Сполучених Штатах на сьо­годні майже такі, як були при розірванні міжнародного дого­вору про каву у 1989 р., приблизно 3,00 дол. США за півкіло­грама. У свою чергу витрати на обробку, підтримку та про­даж кави, яку доставляють на берег США, зросла з менше ніж 2,00 дол. США за півкілограма до 2,50 дол. США за півкіло­грама, разом із загальним підвищенням 50 % у споживчих ці­нах за період з 1989 до 2005 років. У результаті частка вироб­ника погіршується з однієї третьої до менше ніж однієї деся­тої, це краще ніж 4 % частка зшивача пари кросівок «Nike», але приголомшливо нижча за історичними стандартами, не згадуючи стандартів виживання виробників кави, їхніх сімей та спільнот. При подвоєнні доходу виробника, мінімальна ці­на додає лише маленький відсоток, можливо 15 % до ціни, яку платить споживач.

Першопричиною низьких ринкових цін є розрив Міжна­родного договору про каву, який підтримували Сполучені Шта­ти та інші капіталістичні нації як спосіб купити прихильність країн виробників кави під час холодної війни. Разом з падін­ням Совєтського Союзу прийшов кінець квотам на експорт, які були основним способом підтримувати баланс між попи­том та пропозицією. Виробництво кави швидко розширило­ся як у старих країнах виробників кави, таких як Бразилія, так і в нових, таких як В’єтнам. Нові плантації вкрай продуктивні⁵. В інтерв’ю «Оксфам», трейдер кави зауважив: «щоб допомогти вам помітити різницю, у деяких ділянках Гватемали більше ніж тисячі людей доведеться працювати цілий день, щоб наповни­ти еквівалент контейнера з 275 мішками, кожен мішок вагою 69 кг. У бразильському серрадо, знадобиться п’ять людей та ком­байн, щоб наповнити контейнер за два-три дні. Один зрізає, а інші збирають» ([Грессер та Текелл] 2002 р., 18).

Порівняно з цим, економісти вважають виплати надбавок просто неправильною стратегією. Світу треба менше кави, але сигнал, який посилає справедлива торгівля — вища ціна від тієї, яку прийме ринок — призначений для того, щоб спо­нукати до більшого виробництва кави. З точки зору еконо­міста, єдиним достоїнством справедливої торгівлі, що пере­вершує недоліки, є її незначний вплив: справедлива торгівля відповідальна за приблизно половину відсотка споживання кави у Сполучених Штатах у 2002 р., і лише 4 відсотки — у Нідерландах, де рух з’явився два десятиріччя тому (Левін та ін. 2004 р., таблиці 7, 43, та 123). Якщо вільна торгівля мала досягнути успіху в захопленні значної частини ринку, тоді — за логікою економіки — ціна з надбавкою була б нічим іншим, як катастрофою.

Брінк Ліндсі з дружньої до ринку організації« Cato Institute» відзначає, що ситуація вже досить складна:

«Історія з теперішнім надлишком кави є по суті історією зниження витрат та поліпшень виробництва як з боку пропо­зиції, так і попиту. Іншими словами, ринок кави постачає те, що і повинен постачати ринок — економічний прогрес. За за­гальним визнанням, відповідальні за ринок особи не дуже ра­ді, коли на заміну їм приходять ефективніші наступники, і та­кі заміщення можуть бути особливо важкими, якщо особи проживають у бідних країнах, де вибір засобів для існування невеликий. У Перу та Колумбії «альтернативним засобом для існування» є вирощення коки — сировини для кокаїну — до якого виробники кави звертаються все частіше. Але творча руйнація лежить у самому серці ринкового процесу; це не рин­кова невдача» (Ліндсі 2003 р., 5).

Справедлива торгівля може тільки погіршити стан справ. Для Ліндсі, справедлива торгівля є просто ще однією кампані­єю активістів, аби загрозами змусити дрібні фаст-фуди та роз­дрібних торговців торгувати продуктами, непопулярними се­ред споживачів» (Ліндсі 2003 р., 7). Тому роздрібні ціни зрос­туть, та непродана кава валятиметься на полицях магазинів, коли виробники отримують (хибний) сигнал вирощувати каву.

Такий аналіз відверто можна вважати «Економікою 101», але у ньому не вистачає такої ініціативи, як справедлива тор­гівля. Можливо, як кажуть підручники, люди почнуть купу­вати менше кави, тобто зреагують на зростання ціни, якою «годується» нижня лінія обсмажувальників та робочих. Це відповідає підняттю від’ємно нахиленої кривої попиту. Але ті ж споживачі, чи у будь-якому випадку, деякі, захочуть ви­трачати більше на каву, якщо додаткові витрати «годувати­муть» сім’ї виробників кави — зміна цілої кривої попиту. Докази? Перш за все, швидкий ріст справедливої торгівлі та союзницьких ініціатив у сфері кави й інших товарів наводить на думку, що деякі споживачі по-різному реагують на під­няття цін, пов’язане зі збільшенням доходів виробників, що передбачається типовою теорією (Левін та ін. 2004 р., 123). Такого ж висновку дійшли за допомогою опитувань — на­приклад, опитування журналу «Новини США та міжнарод­ний огляд», яке показало, що 70 % американців бажали б пла­тити «на декілька доларів більше за одиницю» за товари, які не виготовлені у важких умовах праці (грудень 16, 1996 р., цит. за Варна 1998 p., 3).

Головне у справедливій торгівлі — отримати відповідь від споживача, що базується на солідарності з виробниками, діа­метрально протилежну від економіки, яка розглядає спожива­чів у контексті обчислення індивідуальної вигоди. З точки зо­ру економіста, як вже зазначалося, справедлива торгівля змішує дві особливості, яким слід залишатися окремими, це благодій­ний перерозподіл та ефективність. Але за її власним баченням справедлива торгівля піддає аналізу цілий новий вимір, який не можна осягнути в межах стандартної економіки.

Коротко кажучи, ідея поза справедливою торгівлею у то­му, що споживачі платитимуть більше за свою каву, якщо во­ни повірять у запевнення про те, що левова частка підвищеної ціни опиниться у руках виробників, а не кане у кінцевий рядок звітності компаній «Проктер енд Ґембел» (Фолджерз Кофі) або, «Крафт» (Максвелл Гауз). На економічному жаргоні, правиль­ним питанням буде не наскільки підвищення ціни знизить об­сяг продажу кави разом з негативно нахиленою кривою попиту, а наскільки зміняться продажі, коли підвищення ціни поєдна­ється зі зміною назовні кривої попиту. Коли рух за справедливу торгівлю успішно сприяє попиту на справедливу торгівлю ка­вою, виробники отримують сигнал про те, що існує ринок для їхньої кави за цінами з надбавкою, який підтримуватиме план­татора, його сім’ю та спільноту.

Можна по-різному розуміти бажання (деяких) спожива­чів платити більше за каву чи банани або спортивне взуття, коли предмети торгівлі виробляються в умовах, які забезпе­чують щось подібне на достойний рівень життя самих вироб­ників. Можливо, наприклад, навести аргумент за більш-менш індивідуалістичним баченням, мовою людських прав, яким не може заперечити той, хто занурився з головою в індивіду­алізм Іммануїла Канта (див. розділ 4). Але я вірю, що моти­вація в основі участі споживачів у намаганні до справедливої торгівлі виходять далеко за межі індивідуалістичного. Якби мотивація була просто одним з абстрактних людських прав, тоді не було б підстав або потреб брати на свій рахунок вироб­ників. Але, по суті, захисники справедливої торгівлі та подіб­ні докладають чималих зусиль, щоб зробити виробників та їх спільноти реальними для споживачів, заохотити усвідомлення відносин між споживачем та виробником.

На мою думку, рух за справедливу торгівлю встановлює зв’язок із чимось дуже важливим. Що стосується аналізу ефек­тивності затрат, то існує чимало літератури про різницю між тим, як люди беззастережно оцінюють «статистичне» життя. Мається на увазі життя пересічного представника населення, наприклад, водія або шахтаря, та спосіб, яким деякі люди без вагань оцінюють «життя, яке можна ідентифікувати», напри­клад, життя дівчинки на ім’я Дженні, що потрапила у закину­ту криницю⁶.

Ідентифікація знайомої людини містить у собі якісь відно­сини, а відносини — основа спільноти.

Може здатися перебільшенням думка про те, що спожива­чі у Північній Америці та Європі створюють спільноту з бан- гладеською швачкою взуття або перуанським селянином, що вирощує каву. Чому люди бажають зв’язків з жінкою, яка зши­ває черевики, які вони взувають, чи з чоловіком, який виро­щує каву, яку вони п’ють вранці? Я відповім, що у світі, позбав­леному спільнот, люди шукають зв’язки у дивних місцях. Цей зв’язок має бути необов'язково на свідомому рівні, але без та­кої складової, мені здається, важко знайти зміст у справедли­вій торгівлі та русі проти фізично важких виробництв, особли­во, якщо визнати, що жертви низьких цін на предмети торгівлі та малих зарплат менш нужденні, ніж їхні співвітчизники, які не мають землі, щоб вирощувати каву, або доступу до фізич­но важкої роботи.

Ми більше прихильні до людей, які піклуються про наші потреби, аніж до тих (якщо не враховувати капіталістичну екс­плуатацію), що більш нужденні через ту ж причину — відчуття зв’язку. Ми найприхильніше ставимось до власних дітей, хоча реально вони не найнужденніші. Справді, ми вважатимемо, що нам бракує людських емоцій, якщо ми з економічного погляду ставимось однаково до всіх дітей незалежно від того, наскільки близько ми з ними пов’язані. Інакше би було, якби ми обмежили своїх дітей, щоб вивільнити ресурси для дітей з нетрів Порт-о- Пренса або Калькутти, яким перш за все найбільше бракує ма­теріальних благ.

Я приголомшений схожістю мотивів університетських сту­дентів загалом (та інших), які підтримують такі ініціативи, як справедлива торгівля, та мотивів студентів Гарвардського уні­верситету, які підтримували рух за прожитковий мінімум де­кілька років тому, деякі з них настільки, що, попри загро­зу покарання, окупували кабінети адміністрації університету. Передумовою руху за прожитковий мінімум є така, що праців­никам слід отримувати стільки, щоб вистачало підтримувати дорослого працівника та дитину на рівні, вищому за межу бід­ності. До 2001 року, коли у Гарварді відбувся сидячий страйк, основними успіхами руху стали такі, що різні муніципалітети по країні повинні постановити, що надавачі послуг для цих міст повинні виконувати таку оплату праці, яка дозволить окремо­му працівникові утримувати сім’ю з двох або трьох над межею бідності (Поллін та Льюс 1998 р.). Студенти Гарварду вимагали подібне ставлення до працівників Гарвардського університету та працівників, з якими підписали контракти на підтримку, ре­монт та будівельні роботи.

Економісти, за окремим винятком, відреагували перед­бачувано. Ґреґорі Менк’ю, пізніше президент Джордж В. Буш призначив його головою Ради економічних консультантів, вперше порушив питання про те, чи вищі зарплати справді принесуть добро для працівників — адже тоді найманими бу­де менше працівників за більшу плату, особливо це стосуєть­ся працівників знизу кар’єрної драбини, що мають низьку ква­ліфікацію, на яких спрямовується рух стосовно зарплат. Але козирем Менк’ю був повторний аргумент, що такий бізнес, як «Nike», завдячує своєю відданістю власникам, а не акціонерам. Гарвард має фудуціарний обов’язок перед своїми донорами, які дають гроші на освіту студентам, а не на поліпшення жит­тя працівників:

Протести стосовно прожиткового мінімуму порушують питання про місію Гарварда у суспільстві. Добродійники, які дають кошти університетові, роблять це, щоб підтримати осві­ту, а не перерозподіл прибутків (і якби Гарвард порушив питан­ня про перерозподіл прибутків, то довелося б визнати, що на­віть найбідніші працівники у Кембриджі [штат Массачусетс, де розташовано Гарвард] є багатими за світовими стандартами). Гарвард має платити своїм працівникам, прибиральникам та професорам достатньо, щоб привабити та мотивувати їх. Але не варто платити більше, ніж потрібно... Такий вчинок піддасть ризику обов’язок університету формувати та поширювати знан­ня. (Менк’ю, 2001 р., 70).

Суті тут не видно. У світогляді економіста чітко розрізня­ються ефективність та перерозподіл, виплата прожиткового мінімуму може справді «наразити на ризик зобов’язання уні­верситету щодо формування та поширення знань». Але сту­денти без вагань відхиляли передумови аргументів економіс­тів. Студенти не просили про благодійність для людей, які самі прибирають свої ванні кімнати, готують їжу та підмітають під­логу, тому недоречно доводити, що десь у світі є нужденніші люди. Студенти не просто вимагали благодійності, вони вира­жали свою солідарність з цими працівниками, шукали зв’язок між собою, були дітьми привілейованих та людьми, чия чор­на робота сприяє їхньому привілейованому існуванню. Вони шукали спільноту за морями з економічними, соціальними та культурними відмінностями. Наївно? Ілюзорно? Можливо, але, тим не менше, сильне обвинувачення та твердження мейн- стрімової економіки універсальні.

'Диявол ховається у деталях

Можна довго обговорювати рух проти важких фізичних ви­робництв, справедливу торгівлю та пов’язані з цим ініціати­ви. Чи справедлива торгівля адекватно спрямовує нерівномір­ний поділ вартості каналом постачання? Чи проблема з розпо­ділом, наслідок обробки та розподілу зосереджена у декількох руках, тоді як зшивачі взуття, виробники сорочок та кавові фермери є неорганізованими і працюють на ринках, які біль­ше скидаються на «ідеальну» конкуренцію з економічних тек­стів? Чи солідарність має виражатися загальним бойкотом то­варів, які вироблені країнами, що дозволяють важке фізично виробництво?

Чи кавових торговців, які включать помірний обсяг спра­ведливої торгівлі у свій продукт, потрібно вітати (теоретично, півхлібини чи навіть 10 % хлібини краще, ніж нічого) чи жор­стоко критикувати (теоретично, ці обсмажувальники говорять, але не підкріпляють слово ділом, вдало здобувають легітим- ність завдяки зв’язку з рухом за справедливу торгівлю)? Дитяча праця — абсолютне табу?

Ці питання — складні. Перше питання — нерівномірний розподіл цінності пари спортивного взуття або півкілограма кави: зшивач взуття отримує 3 дол. США, а перший зустріч­ний — 77 дол. США; вирощувач кави отримує частку, але у най­кращому випадку вона дорівнює відносно малому відсотку роздрібної ціни півкілограма кави і ще меншому відсотку ка­ви, що продається у чашці. Навіть якщо справедлива торгівля подвоїть платню зшивана взуття, він отримуватиме менше, ніж 8 % від загальної вартості продукту; навіть якщо справедли­ва торгівля підніме вартість кави для вирощувана до 1,25 дол. США за півкілограма, він буде щасливчиком, якщо отримає од­ну третю загальної вартості.

Чим виправдовується такий розподіл пирога? Чому по­треби виробників не закладені в ціни предметів торгівлі? Знову ж, звичайні люди розходяться у думках. Людей, які не знають про «Економіку 101», глибоко турбують ці питання; економісти вважають цю тему наївною. Стандартна економі­ка ставить за основу конкурентний ринок праці, з результа­том, який ринки оцінюють відповідно до «маржинальної про­дуктивності»: люди нагороджуються відповідно до їхнього внеску в процес виробництва. Якщо бангладеський зшивач взуття отримує 4 % від ціни пари спортивного взуття, при­чиною цього є вартість її роботи. Це зі сторони попиту. Він погоджується з такою оплатою, адже немає кращого вибору. Це зі сторони пропозиції. Якщо його праця коштувала б біль­ше, підприємець надбавив би йому зарплатню. Якби у них був кращий вибір, вони б не працювала за гроші, які пропонує фі­зично важке виробництво.

Теорія маржинальної продуктивності, як зазначається у ро­зділі 10, — це сильна теорія, що базується на сумнівних при­пущеннях конкурентних ринків праці та зовнішньо робочій силі. Без цих «допоміжних» припущень, теорія маржинальної продуктивності скорочується до максимізації прибутку та ви­значенням платні, сумісним з абсолютно відмінною логікою, за якою центральною є спільнота.

Я вірю, що подібний аргумент застосовується до розподі­лу цінності по каналу постачання пари спортивного взуття або півкілограма кави. Продуктивність визначає розмір пирога, але не спосіб його розподілу. Знову ж таки, розподіл залежить від безлічі факторів які ми можемо назвати стандартами спільноти. Але питання, що порушувалося у розділі 10, потрібно розгляну­ти і тут: що, чи радше хто формує спільноту?

Відповідь ховається у фактичному визначенні розподі­лу вартості, відсутності справедливої торгівлі, у тому, що не існує спільноти, яка зв’язує працівника важкого фізично­го виробництва або фермера кави з іншими агентами у кана­лі постачання або споживачами: тому немає міждержавних стандартів спільноти, які застосовуються від цих виробників, як такі, що приблизно у 1850 гарантували британському ро­бітникові право на буханку білого хліба, або американсько­му працівникові приблизно у 1950 році право на автомобіль. За відсутності спільноти серед виробників та споживачів, не­має нічого, крім місцевої спільноти, скованої місцевою про­дуктивністю, яка б вберегла від падіння праці до рівня альтер­нативної вартості людей Третього світу, які, можна і не казати, мають декілька дорогоцінних можливостей. Тобто, вживаючи термін «загальноприйнята платня» в обговоренні платні в ме­жах національної спільноти може залишатися доречним, але це платня, визначається радше звичаями Бангладешу чи Перу, а не умовностями, що виникають з міжнародної солідарнос­ті. Маржинальна продуктивність у виробництві взуття чи ка­ви складає попит на працю країн Третього світу, як і маржи­нальна продуктивність складає попит на працю у Сполучених Штатах чи Європі, але з фактично необмеженим постачанням праці за загальноприйнятою платнею, попит впливає на рівень зайнятості більше, ніж сама платня.

Справедлива торгівля різко порушує питання спільно­ти. Якщо заклик до справедливої торгівлі пов’язаний з ідеєю створення спільноти з тими, хто виробляє товари та послуги та кому ми довіряємо, тоді сама логіка справедливої торгівлі має привести до спільноти, яка переступає національні кордони та до абсолютно іншого розподілу прибутку.

У розділі 10 представлено поняття нації як «уявленої спільноти» (Б. Андерсон 1983 p.). Але нація — не єдина мож­лива уявлена спільнота; релігійні групи з розкиданими по сві­ті членами — мусульмани, євреї, християни і без сумніву ін­ші — довгий час боролися із питанням визначення «уявлених» спільнот (див. Дж. Марґлін 2006 р., розд. З, наприклад, спіль­нота, уявлена євреями, які перебувають між старим звичаєм та сучасністю у Марокко прибл. у 1900 р.). Уявити спільноту ви­робників та споживачів за національними кордонами — це ри­вок, але можливий.

Відкритим залишається питання те, наскільки спожива­чі або, у цьому питанні, виробники — американці, європей­ці або громадяни інших багатих країн — причетні до каналу постачання та бажають дотримуватися цієї логіки. Одна спра­ва, коли клієнт бажає додатково заплатити 3,00 дол. США за пару кросівок «Nike» або на 0,75 дол. США більше за півкіло- грама кави. Трохи інша справа — розглядати бангладеського зшивача взуття або перуанського фермера кави як прирече­них на пристойний рівень життя за нашими стандартами при­стойності, включити освіту бангладеської дитини або охорону здоров’я перуанця у підрахунок оптимальної платні. Ще зарано казати, чи ідея про спільноту виробників та споживачів крізь національні кордони є такою, чий час настав, чи вона є утопіч­ним баченням.

Зайвим буде казати, що проблему розподілу можна розгля­дати не лише через спільноту. Раніше я запитував, чи фактич­ний розподіл вартості, включеної у спортивне взуття або ка­ву є наслідком ринкової сили — альтернатива бачення пробле­ми у контексті спільноти. Не виникає питання про те, що такі

могутні компанії, як «Nike» або «Procter & Gamble», займають основні позиції у каналі поставок, який розпочинається з сиро­вини та закінчується готовим продуктом, і, ймовірно, що їхня ринкова сила дозволяє світовим «Nike» та «Procter & Gamble» захопити непропорційну частку вартості продукту у формі олі- гопольних прибутків. (Олігополія — економічний термін для позначення ринку з декількома торговцями). Якщо так, то ви­правити це можна, кинувши виклик ринковій силі олігополістів силою асоціацій виробників та профспілок⁷.

На мою думку, олігополія є частиною проблеми, але не найбільшою. Я не кажу про те, щоб захистити «Nike» та подіб­них, але довести, що проблема полягає менше в олігополії, ніж у відмінностях між платами, зарплатами, та прибутками за власністю усіх видів (включаючи нематеріальні, як, наприклад, знання) у країнах, де живуть і працюють виробники одягу та фермери кави. Окрім того, відрізняються рівні продуктивнос­ті та доходів на завершальних етапах ланцюгу вартості. Моє твердження, іншими словами, у тому, що надмірні прибутки олігополій перевищують економічний стандарт конкурент­ної віддачі, вони малі, якщо врахувати різницю у рівнях дохо­ду між Європою, Північною Америкою, Японією та бідними країнами, де вирощується кава та виробляється одяг, і це різ­ниця у рівнях доходу по країнах, які відповідають за найбіль­шу відмінність у тому, скільки вартості продукту виявляється в одному місці і скільки — в іншому. Працівникові сільського господарства у Високій Амазонії в Перу пощастить, якщо він отримає 3,00 дол. США за день, порівняно з державним про­житковим мінімумом у Сполучених Штатах 5,85 дол. США за годину. За власною статистикою «Nike», працівник на їхній фа­бриці у Сполучених Штатах заробляє в двадцять разів більше, ніж його індійський колега, та в шість разів більше, ніж перу­анський партнер (корпор. «Nike», 2001 р., 11). Реклама коштує великих грошей. Потрібно платити оренду в торгових цент­рах. Саме ці відмінності, а не прибутки «Nike», відповідають за левову частку різниці між малою сумою доданої вартості до часу, поки продукти досягнуть берегів Сполучених Штатів, і великий обсяг доданої вартості з того часу, як продукти роз­вантажуються на пристані й доходять до споживача. За оцін­ками ринку спортивного взуття у Сполучених Штатах більше трьох четвертих ціни у 80 дол. США — це «додана вартість» і з цих трьох четвертих, заледве одна четверта — 20 % загаль­ної ціни представляє операційний прибуток «Nike» і роздріб­ного продавця. 20 % — помітна цифра, але це не левова част­ка у левовій частці⁸.

Це наводить на думку, що незважаючи на поверхневу схо­жість, такі рухи, як за справедливу торгівлю, не повинні прирів­нюватися до профспілок або угоди між виробниками, основною метою яких є підняти ціни та внормувати (знижений) попит се­ред учасників спілки або угоди, насправді щоб перерозподіли­ти цінність по каналу, який з’єднує виробників одне з одним та з клієнтами. Справедлива торгівля менше зосереджується на перерозподілі прибутку від «Nike» чи «Nestle» до зшивача взут­тя або фермера кави, а більше на формування нової цінності через солідарність між споживачем та зшивачем або ферме­ром. Щоб такі рухи були успішними, вони повинні мати мож­ливість викликати попит на спортивне взуття, вироблене поза потогінними підприємствами або справедливу торгівлю кавою. Залишається подивитися, я вже пропонував, наскільки доціль­но розпочати такий процес.

Очевидно, над виробництвом необхідний певний конт­роль; необхідно постачати каву або спортивне взуття за ці­нами, які нададуть виробникам те, що ми у країнах-спожива- чах вважаємо пристойним рівнем життя. І це неминуче приво­дить до дивних результатів. Таке заперечення статусу вільної

торгівлі щодо плантацій кави, перенесене у світ фізично важ­ких виробництв, стане показником чесності. У 2002 році, Бредлі Мічам повідомив у газеті «Сіетл Тайме»: «200 працівників у ка­вовому господарстві Едді та Mayci Куль [у Нікарагуа] отриму­ють прожитковий мінімум і мають дома електрику, водопровід та бетонну підлогу. Вони допомагають приймати рішення щодо функціонування господарства розміром 225 гектарів, і 400 їхніх підлеглих отримують вигоди, включаючи місцеву школу та лі­карню» (Мічам 2002 p., E-I).

То чому таке прогресивне підприємство не пройшло сертифікацію справедливої торгівлі? Тому, що сертифіка­ції підлягають лише кооперативи, а великі фермери, такі як Кулі — виключаються. З упевненістю можна сказати, що ор- ганізація-парасолькарухузасправедливуторгівлю —Міжнаро­дна Організація Маркування Справедливої Торгівлі (FLO; www.fairtrade.net), має справу з великими роботодавцями в інших сферах товарного виробництва як, наприклад, бана­ни або футбольні м’ячі; справді, FLO має два набори стандар­тів, один пристосований під дрібних фермерів, інший — ве­ликих роботодавців, як фабрики та плантації. Але у каві вони проводять межу, включаючи малі фермерські кооперативи в межах привілейованого кола та виключаючи великих, та­ких виробників, як Кулі, не беручи до уваги, наскільки друж­німи вони є до працівників або екології.

Це може видатись деспотизмом, але більше сенсу з’являє­ться після роздумів. Що стосується деяких товарів, то на­справді виробництво відбувається у великих підрозділах: ви­годи від справедливої торгівлі можуть досягнути людей на дні ланцюга вартості лише якщо включаються великі вироб­ничі підрозділи, що базуються на найманій праці. Для інших товарів, для яких кава є основним прикладом, великі та ма­лі виробничі підрозділи співіснують. Справді, малі підрозділи є нормою, принаймні для високоякісної арабіки, вирощеної у тіні, яка переважає в асортименті кавового ринку. Цей факт разом з тою реальністю, що лише мала частка потрібної ка­ви насправді продається за цінами справедливої торгівлі⁹, до­зволяє краще зрозуміти попередні дрібні упередження. Так, тут прив’язана ідеологія — віддзеркалення ідей республікан­ця Томаса Джефферсона, який вважав економічну демократію малих фермерів та ремісників єдиною беззаперечною осно­вою для політичної демократії.

Незважаючи на ідеологію, у світі, де попит на каву спра­ведливої торгівлі перевищив пропозицію, не повинно бути ко­ла обраних; сертифікація справедливої торгівлі має бути від­крита для Кулів, як і для власника ділянки розміром в 2 гекта­ри, за умови, що вигоди від вищих цін досягатимуть цільового населення. У нашому світі, якщо сертифікація справедливої торгівлі відображає різницю між голим виживанням та при­стойним життям для малого фермера — за стандартами влас­ної спільноти фермера, якщо не нашими — тоді морально зміс­товним буде поширити вигоди справедливої торгівлі на нього (чи неї) перед тим, як звертати увагу широкої громадськості на велику плантацію.

Чи потрібно робити загальний бойкот експорту з бідних країн, щоб виразити свою солідарність з робітниками у бід­них країнах, якщо їхні уряди не можуть запровадити стандар­ти зарплат або робочих умов? Поставити питання у такому формулюванні означає майже відповісти на нього. Загальний бойкот — це полювання на качок із рушницею на слона. Як го­ворить сама назва, загальний бойкот без розбору карає невин­них разом з винними, і в першу чергу карає працівника і власни­ка фізично важкого виробництва.

Колективне покарання може бути прийнятним, якщо не можна добитися дотримання вимог іншим способом і коли

_:уряди здатні домогтися виконання вимог щодо платні та інших робочих стандартів. Але обидві згадані передумови ненадій­ні. Моніторинг «Nike» та іншими — складний та дорогий, але можливий, тому за умови відсутності інших способів виконан­ня він може залишитися в силі. А урядам може бракувати ре­сурсів (як і бажання), щоб покращити умови праці, тобто друга передумова теж може бути поза виконанням. Коротко кажучи, здається, у більшості випадків продемонструвати солідарність краще іншим способом, ніж широкими бойкотами. На прак­тиці неурядові організації, активні у русі проти фізично важ­ких виробництв, надають перевагу проведенню моніторингу за окремим фабриками, а не прямими загальнодержавними забо­ронами на імпорт.

А як щодо питання про утримання великих заготівельни­ків на відстані, маркуючи лише малу частку їхньої кави знаком справедливої торгівлі? Така чіткість стосовно зобов’язань заго­тівельника видається мені чеснотою, яку навряд чи може до­зволити цей рух. Перший крок у розвитку ділових відносин ве­ликого виробника, такого як «Procter & Gamble», або середньо­го, такого як «Green Mountain», є приголомшливо важливим у просуванні ідеї справедливої торгівлі, не лише щодо кави, але всього асортименту товарів. Від руху, а не від заготівельників, залежить формування попиту на справедливу торгівлю — по­питу, на який, без сумніву, відгукнуться великі та середні заго­тівельники. Ось логічна схема, зображена у фільмі «Поле його мрії», «збудуй його, і він прийде», прийняття бажаного за дій­сне. Правильною логікою є «він прийде, якщо ти його збудуєш». Якщо споживачі хочуть каву з маркуванням справедливої тор­гівлі, і готові заплатити трішки додаткових грошей, заготівель­ники нададуть каву. Конкретний приклад: «Procter & Gamble» анонсували восени 2003 року, що додадуть каву, сертифіковану за Справедливою торгівлею у свої Пропозиції.

Дитяча праця, мабуть, найболючіша проблема. У мене чима­ло питань щодо шкільної програми, яка, навмисно чи ні, рекла­мує бачення світу через економіку мейнстріму, тобто як сукуп­ність ощадливих егоїстичних індивідів, але я не сумніваюся, що сучасна освіта, навіть враховуючи всі її культурні упередження, є частиною схеми виживання неекономічних методів розуміння та існування у світі. Правда, навіть сім’ї, які палко бажають збе­регти своє власне бачення світу, у той же час визнають потре­бу у вміннях виживати, що набуваються з офіційною освітою, можуть відіслати своїх дітей на роботу в поле або на фабри­ку замість школи. Більшість, зустрівшись з одним із найтрагіч- ніших виборів для батьків, роблять так, щоб збільшити мож­ливість виживання сім’ї. Однак рішенням не буде заборона ди­тячої праці, як справедливо зазначають прибічники руху проти фізично важких виробництв, це просто приведе дітей до навіть гірших занять, ніж зшивання м’ячів або пошиття сорочок — жебракування та проституції.

Чи є причини сподіватися на те, що істотне підвищен­ня у платні дітям може полегшити тягар цього трагічного ви­бору та повірити, що ринок може принести щось добре — освіту — на яку, внаслідок вищої платні, підвищиться попит? Я не дуже оптимістично налаштований щодо такого ринко­вого рішення. Для багатьох сімей, які посилають своїх дітей працювати за мізерну плату, зшивати футбольні м’ячі, сороч­ки чи черевики, проміжок між ресурсами та потребами такий великий, що навіть істотне підвищення платні не може змі­нити вибору батьків: справді, так званий ефект заміщення, відповідно до якого дитяча праця стає відносно привабли­вішою можливістю залежно від вищої оплати, працює у зво­ротному напрямку.

Тут мені здається, що кращим за пряму заборону бу­де вимога до роботодавця забезпечити шкільну освіту для молодих робітників. Від великих роботодавців можна вимага­ти створення шкіл на території приміщень фабрик, менші мо­жуть об’єднатися разом, щоб збудувати та підтримувати форми, які будуть відкритими для дітей, вільний час буде компенсувати роботодавець для відвідин школи дитиною.

Зрозуміло, що окрема країна навряд чи візьметься за такий проект. Якби Індія встановила таку політику, то Бангладеш та Пакистан мали б скорочені витрати на виробництво, адже їхні «додаткові пільги» суттєво нижчі. Але якщо «Nike» або FLO ви­магатимуть від шкіл виконувати таку умову для ведення бізне­су, жодна країна не матиме конкурентних переваг: усі зіткнуть­ся з однаковими додатковими витратами.

Це нелегке завдання. Необхідність в фізичній інфраструк­турі, вчителях, не кажучи вже про потребу в примусі, приголом­шують. Але оскільки робота+навчання є альтернативою для звинувачення ще одного покоління бідних дітей без освіти та засудження їх та їхніх сімей за голодування, такий феномен за­слуговує на увагу.

Такі короткі коментарі навряд чи будуть адресуватися, і застосовуватися як відповіді на незліченну кількість питань, з якими сперечаються ініціативи, які хочуть переступити межі ринку. Сподіваюся, вони додають ваги до інших випадків аб­страктної дискусії про обмеження ринку.

З точки зору альтернативної економіки пропозиції руху за справедливу торгівлю, проти фізична важкого виробництва та ін. виявляються відмінними від логіки тих, яким подобають­ся усі ринки. Такі ініціативи не стосуються заперечення вибору для бідних в Америці, Африці та Азії, а про зміну групи альтер­натив таким чином, що людям, які шиють одяг та вирощують їжу, не доводилося вибирати між наявністю роботи та безпе­кою праці, можливістю купувати ліки старим батькам та робо­чою гідністю, між харчуванням дітей та їхньою освітою. Ці рухи стосуються надання пріоритету цілісному баченню, у якому, за словами Джона Донна, капелана короля Англії Якова І та на­стоятеля Собору Святого Павла, «жодна людина не є окремим островом; кожен є частиною континенту, частиною головного» (Донн 1975 р. [1624], Міркування 17). Ці рухи за надання прі­оритету концепції, за якою обов’язок, зокрема перед тими, хто працює швидше на нас, ніж на власну вигоду, керує нашими дія­ми, а також за надання пріоритету нашим відчуттям спільнос­ті зі зшивачем взуття та фермером кави замість обчислення ко­ристі; за те, що варто відступити на декілька крихітних кроків від ідеї про те, що наше споживання є виміром нашого багат­ства; за те, щоб глянути в очі світу, який відрізняється від того, якому ми повністю віддалися як нашій нації-державі.

Якими б не були розходження щодо деталей або граничних обмежень, можна тільки вітати таке бачення, бачення, що за та­ку малу ціну для людей, які мають так багато, можна послабити трагічність виборів, які роблять так багато людей у світі заради того, щоб вижити.