РОЗДІЛ 11 ЧОМУ «ДОСТАТНЬО» НІКОЛИ НЕ ДОСИТЬ?

Роберт Клайн ледве зводить кінці з кінцями. У статті з «Нью- Йорк Тайме» навесні 2001 р. повідомили, що Доктор Клайн хви­люється через пенсію. Його непокоїть оплата коледжу для шес­ти молодших дітей, не кажучи вже про весілля п’яти дочок» (Ярдлі, 2001 p.).

Але Доктор Клайн заслуговує на увагу тим, що в часи, ко­ли була написана стаття у «Тайме», він був хірургом, який за­робляв майже 300 000 дол. США на рік і жив зі своєю сім’єю у будинку, який коштував дві треті мільйона доларів. У 2000 ро­ці рахунок його няньки перевищив 25 000 дол. США. Доходи Доктора Клайна роблять його одним з тих 2 %, що належать до верхівки розподілу прибутків у США, що, декому може здатися, повинно звільнити його від економічних турбот, які не омина­ють більшості американців¹.

Анітрохи: один із парадоксів нашого часу в тому, що багат­ство завжди на один крок попереду від нашого дослідження. Незважаючи на величезний ріст виробництва і споживання, ми такі ж раби економіки, як були наші батьки, бабусі, дідусі та «прародичі». Ми переживаємо через виплати за іпотеку й ав­томобіль, пенсійні плани й витрати на дитсадок, за коледж для наших дітей та дім перестарілих для наших батьків. Більшість американських сімей вважають свій дохід недостатнім для задоволення власних потреб. Це стосується не лише дна розпо­ділу, у якому застійний рівень реальних зарплат за останні три десятиріччя узалежнив рівень життя від наступної зарплати, не лише для середини, а також, як нам нагадує приклад доктора Клайна, і на вищих рівнях розподілу.

Моєю метою у цьому розділі буде дослідити зв’язок між су­часною культурою та економікою, з одного боку, та, з іншого — нашу неспроможність усвідомити перспективи достатку.

Економіка та відсутність проблеми з достатком В економіці мейнстріму не потрібно доводити, що бажання — необмежені.

Проблема з ідеєю про необмежені бажання очевидна: ре­зультати досліджень показують, що відносно помірні суми мо­жуть задовольнити бажання більшості³. Запитайте когось із до­ходом у 50 000 дол. США про те, скільки йому потрібно, щоб за­довольнити свої бажання, і отримаєте стриману відповідь, щось на зразок 70 000 дол. США.

Але стриманість відповідей на запитання про бажання не є непереборними труднощами в ідеї про необмеженість бажань. Економісти скажуть і, гадаю, небезпідставно, що збільшення доходу — лише тимчасове вирішення. Дохід у 70 000 дол. США

ЧОМУ «ДОСТАТНЬО» НІКОЛИ НЕ досить? допоможе лише на короткий час, тому що бажання ростуть ра­зом із доходом. У 2005 р. інвестиційно-консультативна фір­ма «PNC Advisors» при «PNC Bank», провела дослідження се­ред декількох сотень забезпечених осіб: їх запитали, скільки їм потрібно, щоб почуватися фінансово забезпеченими у майбут­ньому, відповідачі одностайно згадували про потребу приблиз­но вдвічі збільшити їхній поточний рівень активів. Ті, хто отри­мували 10 мільйонів або більше, вважали, що їм потрібно 18,1 мільйона; ті, хто мали 5 мільйонів або більше, потребували 10,4 мільйона, а ті, хто мали від половини до одного мільйона, пові­домили про необхідність 2,4 мільйона». (PNC Advisors 2005 р.) Коротко кажучи, спостерігається динамічна взаємодія: бажан­ня перевищують засоби для ’їх здійснення, і бажання завжди зростають швидше за засоби.

Немає ніяких непереборних складнощів у моделюванні то­го, як формуються та змінюються переваги, і економісти інко­ли цим користуються. Проблема у тому, що навіть серія дуже точних результатів, які є суттю сучасної економіки добробуту (перша та друга теореми добробуту обговорювалися у розді­лі 10 та додатку А), більше не мають великої ваги, якщо пере­ваги змінюються; ми не можемо сказати, чи зміна у споживан­ні поліпшила добробут індивіда, якщо рівень його добробу­ту сам по собі трансформується через зміни у споживанні.

Тому, замість моделювання зміни переваги, економісти покладаються на статичні моделі, які розбивають еволюцію бажань на окремі серії переваг, що визначаються як теперіш­німи, так і майбутніми благами і кладуть в основу доведен­ня той факт, що бажання не мають обмежень. «Необмежені бажання» стають умовним знаком для динамічних допущень

про коеволюцію цілей та засобів. Це зручна, але навряд чи невинна фікція, яка дозволяє економістам замовчувати про­блему еволюції бажань і цим уникати небезпечного шляху, який відхиляється від припущення про те, що переваги — першооснова проблеми вибору.

Шкода виникає через припущення про те, що необмежені бажання навіть за реалістичнішим формулюванням, (як дина­мічна тенденція бажань) перевищують засоби для задоволення цих бажань, глибоко вкорінена у людській природі, притаманна для всіх людей у всі часи. Економіка може взяти за основу дока­зів необмежені бажання як універсальну аксіому лише через те, що вона сприймає допущення сучасності як свої власні, у той же час приписуючи їх людській природі.

У цьому розділі викладена альтернативна точка зору, зокре­ма про те, що сізіфівські відносини між засобами та бажаннями є продуктом розвитку сучасного Заходу протягом останніх чо­тирьох сотень років.

Кейнс та перспективи достатку У 1930 році світ почав входити у Велику депресію. Фактично, Великобританія занурилася у рецесію ще з середини 1920-х, у той час як більшість Європи та Північної Америки насоло­джувалися безпрецедентним процвітанням. Серед цієї карти­ни економічного безпросвіту Джон Мейнард Кейнс (декілька років опісля він став засновником нової галузі макроекономі- ки) намагався підбадьорити своїх співвітчизників, написавши есе, що прославляло довгострокові зростання... Часи можуть бути важкими, писав Кейнс, але теперішні труднощі є нічим іншим, як сигналом на поступальній та висхідній траєкторії, яка, врешті-решт, визволить людство від обмежень економіч­ного дефіциту.

ЧОМУ «ДОСТАТНЬО» НІКОЛИ НЕ досить?

В есе Кейнса «Економічні можливості наших внуків» зроблено ще сміливіше твердження про те, що внуки його покоління цілком можуть дожити до кінця дефіциту. Якщо темп росту, якого досягай за останні декілька декад, мож­на зберегти, то «економічну проблему можна вирішити, або принаймні знайти рішення протягом наступних ста років» (Кейнс, 1931 р. [1930], 366).

Таємницею є складні відсотки. Якщо обсяги виробництва та споживання на душу населення зростають на 2 % за рік, то ми спостерігатимемо подвоєння приблизно кожні тридцять п’ять років. Через століття (103,5 років, щоб бути точним), споживання та дохід зростуть у 8 разів, порівняно з їх поточ­ним рівнем. Ще через тридцять п’ять років споживання та до­хід зростуть вшістнадцятеро.

Кейнс, мабуть, вважав очевидним, що збільшення достат­ку товарів та послуг у 16 разів може перемогти економічну проблему; у будь-якому разі він не пояснив аргументацію, чому це має бути саме так. Проте під тиском Кейнс міг ви­конувати доведення за таким підходом. Припустимо, що гос­подарство при 95-му проценталі розподілу доходу (що озна­чає 94 % від господарств, які мають менші доходи, та 5 % мають більше) завжди використовує дохід у 16 разів біль­ший, ніж при десятому проценталі, більш-менш за зразком Сполучених Штатів наприкінці XX ст.⁵ Якщо, дотримуючись поглядів доктора Клайна, ми можемо правомірно припуска­ти, що перші 5 % не матимуть економічних проблем у 1930 р., тоді виходить, що після того, як мине 140 років, люди з остан­ніх 10 % також їх не матимуть. Господарство при 10-му про­центалі у 2070 р. матиме такі ж доходи та споживання, як і при 95-му проценталі у 1930 р. У 2070 році, коли раптово зникнуть останні «внуки» Кейнса, люди біля підніжжя то­темного стовпа будуть на рівні найбагатших у 1930 р. І навіть ті, що на самому дні, під 10 проценталем, будуть заможніши­ми, ніж більшість людей за часів Кейнса.

Якщо подивитися на шлях, який ми пройшли протягом минулого століття, то легко побачити силу (та обмеження) ці­єї логіки.

На перший погляд, таке розширення реабілітує тверджен­ня Кейнса. Тим більше через те, що Кейнс ототожнив економіч­ну проблему із задоволенням того, що він назвав абсолютними потребами — їжа, одяг, прихисток, охорона здоров’я, — ці по­треби «ми відчуваємо... у якій ситуації не були б наші знайомі». Рішення економічної проблеми знайдеться, «коли ці потреби будуть задоволені, тобто, якщо ми вирішимо віддати свої по­дальші сили на неекономічні цілі» (Кейнс 1931 р. [1930], 365).

Тут закрадається певна неясність. Чи «подальші» означа­ють вирішення після досягнення певної дати? Кейнс прирівнює вирішення до економічної проблеми з насиченням? З ідеєю, що якимось чином наші абсолютні потреби будуть задоволені та­кими малими зусиллями, що ми звільнимося від будь-яких еко­номічних необхідностей? Вільні ганятися за всім, що можемо собі вигадати? Чи, може, це твердження про «подальші» стосу­ється маржинальності, тобто, що враховуючи співвідношення ресурсів до отримуваного зиску, ми вирішимо почати виділя­ти більше енергії на неекономічне, а менше — на економічне?

Перше тлумачення звучить проблематично, тому що на­сичення може також вимагати підвищення продуктивності значно більшого розміру, ніж 2 % росту, які Кейнс вибрав конт­рольним показником. Друге є для економістів рівнозначним

ЧОМУ «ДОСТАТНЬО» НІКОЛИ НЕ досить? проблематичному, бо наша стандартна позиція зводиться до того, що люди фактично постійно керуються міркуваннями маржинальное^ при прийнятті тих чи інших рішень. Людям не потрібно чекати аж 2070 року чи якоїсь пізнішої дати, щоб почати виділяти більше енергії на дозвілля, а менше на това­ри, більше на неекономічні, а менше на економічні прагнення.

На мою думку, Кейнс не думав ні про насичення, ні про мар- жинальний аналіз. Його кут зору був радше психологічним, чи, можливо, навіть культурним. Проблема, за Кейнсом, у тому, що наше життя зосереджується на економічному. Ми не тіль­ки отримуємо щоденний хліб через економіку; ми живемо у ній. Через економіку ми не тільки годуємо наші тіла, але наш розум та душу. Ми вирішимо економічну проблему, коли вона переста­не тиснути на нас настільки, що нашими основними зобов’язан­нями будуть економічні.

Іншими словами, Кейнс передбачив поступове послаблен­ня економіки як домінантної сили у нашому житті. Економічна проблема йтиме на спад разом із збільшенням кількості людей, які будуть звільнятися від потреби у довгостроковому добре оплачуваному працевлаштуванні. Зрештою, економічні питан­ня тиснутимуть на нас не більше, ніж щоденні рутинні завдан­ня, як-от: вигуляти собаку чи винести сміття.

Він дивився на те, як майбутнє упорядкується без економіч-. ного примусу з агностичного боку. Разом з тим, як видихати­меться економіка, з’являться дві дуже різні можливості. З одно­го боку, була можливість розквіту людського потенціалу, який стримувався економічною проблемою. З іншого — можливість, що період існування в умовах дефіциту міг зробити переважну більшість людських створінь неприйнятними для нової свобо­ди від економічних потреб. «Ми, — розповідає Кейнс, — явно еволюціонували завдяки природі, з усіма нашими поривами та найглибшими інстинктами, з метою вирішити економічну про­блему. Якщо економічна проблема вирішиться, людство позба­виться своєї традиційної мети» (1931 [1930], 366).

Кейнс без оптимізму дивиться на поведінку керівної лан­ки, найбагатшого прошарку його часів. Подивіться, каже він, на «дружин забезпечених, це нещасні жінки, багато з них були по­збавлені своїх традиційних завдань та професійних занять че­рез своє багатство, через відсутність впливу економічної необ­хідності їх не цікавлять кулінарія, прибирання та шиття, і вод­ночас вони не можуть знайти чогось іншого цікавого» (1931 р. [1930], 367).

Звичайні люди подають не більше надій. Уява робочого кла­су така ж вузька, як і у свого часу обмеженою була уява багатих. «Традиційна епітафія, яку написала для себе стара прибираль­ниця», пояснює все:

Не оплакуйте мене, друзі, ніколи не ридайте наді мною, На віки вічні я більше не буду працювати.

Слухаючи псалми та солодку музику в раю, Але краще б я не мала ніякого стосунку до співів (1931 р. [1930], 367).

Така пасивність може бути зрозуміла для людей, які провели своє життя на роботі, що відчужує; зрештою, амбіції прибираль­ниці мало цим відрізняються від сьогоднішніх лежибоків, чия робота може бути фізично легкою і економічно кориснішою, але врешті-решт кориснішою, ніж її. «Проте, як твердить Кейнс, ли­ше з тими, хто має справу зі співами, життя буде толерантним — але як мало з нас вміють співати» (1931 р.[1930], 367).

Найразючішим спостереженням Кейнса є те, що свобода від економічних бажань нарешті дозволить нам звільнитися від

ЧОМУ «ДОСТАТНЬО» НІКОЛИ НЕ досить? системи етики, яка спрямовується на вирішення економічної проблеми, але протиставляється доброті та порядності, проти­ставляється життю:

«Ми повинні бути здатними відкинути численні псевдомо­ральні принципи, якими були одержимі дві сотні років, через які ми високо піднесли найогидніші людські якості до рівня найви­щих чеснот. Ми повинні бути здатними оцінити грошовий мо­тив як справжню цінність... почасти відразлива хворобливість, одна з напівзлочинних, напівпаталогічних схильностей, з якою, тремтячи від страху, передають себе у руки спеціаліста з пси­хічних хвороб. Будь-які види соціальних звичаїв та економічних дій, впливають на розподіл багатства та економічних нагород, як і покарань, які ми зберігаємо за будь-яку ціну, незважаючи на те, що всередині вони можуть бути огидними та несправед­ливими, через те, що вони надзвичайно корисні у стимулюван­ні нагромадження капіталу, ми повинні бути вільними, або при­наймні відмовлятися від них.

Тому можемо повернутися до найбільш безумовних і пев­них принципів релігії і традиційної моралі, які полягають в то­му, що пожадливість вважається пороком, здирство — злочи­ном, а любов до грошей — мерзенна, — ті, хто дотримується таких поглядів, вибирають найчесніші шляхи доброчесності та здорового глузду й менш за все думають про завтрашній день. Ми повинні ще раз оцінити перевагу мети над засобами та на­дати перевагу доброму перед корисним. Потрібно шанувати тих, хто може навчити нас ловити момент, дієво та доцільно, чарівних людей, які здатні отримувати неприховану втіху в ре­чах, скажімо, в польових ліліях, які хоч і не важко пробивають­ся, але й не плетуться» (1931 р. [1930], 369-370, 371-372).

Кейнс, який зазвичай дає нам чимало поживи для роздумів, насамперед, у своєму розумінні непередбаченої природи зви­чаїв, дій та навіть етики. Хоча чорт ховається в деталях, і мені справді непросто описати його ідею про те, що ми будуємо своє життя навколо ринків, адже дотепер ми потребували їх заради матеріального прогресу.

Соціальні установки для Кейнса — «Усі види соціальних звичаїв та практик, включаючи етику — відображають потре­би та вимоги економічної бази. Поки база спрямована на на­громадження капіталу, культурна надбудова підкоряється: не лише політика повинна сприяти економічному зростанню; «ми повинні робити вигляд... що на світле кажуть темне, а на тем­не — світле; темне — корисне, а світле — ні» (1931 р. [1930], 372. Лише після нагромадження достатнього капіталу ми може­мо відмовитися від елементів політики та претензій, що нале­жать до раннього віку.

«Основа» та «надбудова» взяті з термінології Карла Маркса та його наступників. Навіть якщо Кейнс доклав чимало зусиль, щоб дистанціюватися від Маркса⁶, і звичайно ніколи не вико­ристовує слів «основа» та «надбудова», все одно на злодієві шап­ка горить. Точка зору Кейнса дещо відрізняється від економізму Маркса, а саме ідеєю про те, що економіка формує суспільство. Маркс та Кейнс поділяють погляд щодо того, що капіталізм дик­тує культуру сучасного суспільства, і така культура повинна до­пускатися, поки капіталізм не матиме достатньо часу, щоб за­класти матеріальні основи для пристойнішого суспільства.

А якщо Революція почнеться до того, як будуть повністю сформовані ці матеріальні підвалини? Поки Кейнс писав «Еко­номічні можливості», Іосіф Сталін застосовував на практиці жорстокішу версію економічного бачення. Вимушене соціаліс­тичне нагромадження також мало бути тимчасовим, і лише про­тягом обмеженого часу, ми повинні були «сказати світле на тем­не, а темне на світле; темне — корисне, а світле — ні».

Я не говорю про якусь спорідненість Кейнса та Маркса (та між жодним із них і Сталіним), окрім економічних переконань,

ЧОМУ «ДОСТАТНЬО» НІКОЛИ НЕ досить? які вони поділяють. Але це вже не дрібна спорідненість. Це якраз той економізм, який змушує Кейнса вважати, що робо­та змусить нас вчитися співати. Якщо Кейнс розпочав з ширшо­го розуміння життя, він міг легко дійти до протилежного вис­новку: проблема не в тому, що нам доведеться навчитися спі­вати після вивільнення від економічної необхідності; швидше, наша фундаментальна проблема лежить у нашій неспромож­ності зробити нашу роботу піснею, навіть при виконанні наших економічних потреб.

Варто відзначити, що Кейнс далеко не єдиний, хто наполя­гає на факті, що робота перешкоджає досягненню вищих цілей. Для утопічного соціаліста XIX ст. Едварда Белламі, припинен­ня праці було передумовою для духовного життя (Белламі, 1996 р. 1881, 95). Цим Белламі та Кейнс солідаризуються з дав­ньою традицію західної думки, що бере початки ще з греків. І це не просто погляд на клас. Іудейсько-християнська традиція у залишилася вірною біблійній ідеї про працю як покарання за провину Адама та Єви. А отже, її можна порівняти з вітрянкою, з якою потрібно якомога швидше покінчити. Це разюче відріз­няється від багатьох незахідних традицій, у яких робота може бути способом духовного вираження (див. С. Марґлін 1990 р.).

Ми досі тут? Згідно з Кейнсом, вражаючі здобутки у матеріальному достат­ку не наблизили нас до вирішення економічної проблеми: якщо вимірювати її серйозність часткою, яку економіка забирає у на­шому житті, ми навряд чи вплинули на неї. Мало підстав вва­жати, що будучи людьми, ми «надаємо перевагу вкладенню сво­єї подальшої енергії в неекономічні цілі». Середній клас, ті, хто, відповідно до Кейнса, є в перших рядах тих, хто повинен по­лишати економіку, сьогодні працюють більше годин, ніж наші батьки покоління тому. (Щор 1991 р.) До того ж, робота нам по­добається менше, а страху за економічне майбутнє у нас більше (Фрейзер 2001 p.).

Чому передбачення Кейнса про економічне вивільнення зазнало невдачі? Однією з причин, яка має конкретний стосу­нок до Сполучених Штатів, є змінний розподіл прибутку, особ­ливо протягом останньої чверті XX ст. У проміжку між 1973 та 1998 рр. дохід при 95 проценталі зріс більше ніж на третину, у той час дохід при 10 проценталі піднявся лише на 7 %. Застій у доходах — явище не лише на дні розподілу. Протягом того ж періоду, середній дохід господарства також підвищився при­близно на 7 % (Джонс і Вайнберґ, 2000, 5, таблиця 3). Половині населення США можна пробачити їх скептичний настрій що­до чуда зі складними відсотками. Елізабет Варрен та Амелія Варрен Тяґі (2003 р.) доводять, що середній клас не просто спокійно стояв, а регресував, навіть (вони кажуть — особли­во) в сім'ях, де обоє батьків прив'язані до роботи. Незважаючи на те, що у реальному перерахуванні батьки отримують біль­ше, їхні справжні доходи не є вищими, якщо взяти до уваги ви­щі «постійні витрати» на житло, медичне страхування, догляд за дитиною і транспорт. Деякі з наведених витрат (наприклад, житло) зросли через бажання сімей оселятися у районах по­близу шкіл. Деякі (догляд за дитиною і транспорт) постали че­рез додаткові затрати, пов'язані з тим, що обоє в парі працю­ють. Але найгіршим аспектом однойменного «капкану двох до­ходів» є додаткова вразливість, яка виникає через те, що обоє батьків постійно працюють заради заробітку. У минулому коли тато працював поза домом, а мама вдома, оплачувана робота була такою собі підстраховкою, мама могла піти на неї у випад­ку якогось лиха, наприклад, коли основний годувальник втра­чав свою (або її, теоретично можливо, але рідко трапляється на практиці) роботу або через непрацездатність. Але коли обоє

ЧОМУ «ДОСТАТНЬО» НІКОЛИ НЕ досить? батьків працюють на оплачуваній роботі, кожного дня витра­чаючи заощадження на чорний день, щоб фінансувати щоден­ні затрати; мама більше не лишається в запасі на випадок над­звичайних ситуацій.

Не потрібно йти далі, шукаючи пояснення того, як еконо­мічні можливості внуків Кейнса зійшли з рейок. Окрім одно­го: верхівка розподілу доходів, з якою все було гаразд, особливо у недавньому майбутньому, не видається ближчою до економіч­ної нірвани, ніж дно. Важко уявити, що батько та дідусь доктора Клайна зазнавали більше тиску, ніж сам доктор Клайн. Мабуть, тут справа у ще чомусь, окрім погіршення розподілу доходів.

Кейнс видає себе, визнаючи на початку «Економічних мож­ливостей», що, крім абсолютних потреб, є відносні потреби: «ті [потреби] які... ми відчуваємо... лише якщо задоволення їх під­носить нас, заставляє нас почуватися вищими від наших ко­лег. Кейнс допускає, що відносні потреби не знають обмежень. «Потреби... які задовольняють наше бажання до переваги над іншими, справді можуть бути ненаситними; щоб бути вищи­ми над середнім рівнем, вони однаково залишаються вищими» (Кейнс 1931 [1930], 365).

Доречним буде внести деякі пояснення. Абсолютні потре­би мають дуже подібний вигляд на необхідності, а відносні — на предмети розкоші. Будьте обережні. Незважаючи на те, що абсолютні потреби, які за Кейнсом визначаються як відносні, тобто такі, що не залежать від того, що інші можуть чи не мо­жуть мати, можуть частково збігатися з необхідностями, во­ни не є одним і тим самим. Моя любов до лакриці може ні на крихту не залежати від того, що ви її обожнюєте, але у жодно­му разі я не вважаю лакрицю необхідністю — тим, без чого я не проживу. Так само необхідності не повинні залежати від того, що інші можуть чи не можуть мати — якщо ми свавільно не об­межуємо значення необхідностей. Адам Сміт (1937 р. [1776], 821-822) доводив, у протилежному сенсі, що необхідність має соціальний вимір:

«Під необхідностями я розумію не лише товари, без яких неможливе життя, товари, без яких людям, які заслуговують на довіру (нехай і нижчого класу) соромно жити. Наприклад, лляна сорочка, чесно кажучи, не є необхідністю. Гадаю, греки та римляни жили досить комфортно і без лляних виробів. Але в теперішні часи, у більшості Європи, надійному поденному працівникові буде соромно вийти в люди без лляної сорочки, її нестача вважатиметься ознакою ганебного рівня бідності, до якого, здається, ніхто не може опуститися, якщо не робив без­чесних вчинків.

Сильнішим за лляну сорочку є бажання на пристой­ний похорон. Уникання бідняцького похорону було причи­ною приєднання до однієї з «дружніх спільнот», які процвіта­ли у XIX ст. (див. розділ 1). Наприкінці ХІХ-початку XX ст., ко­ли рівень смертності немовлят та дітей на тисячу народжень зазвичай відображався трьома цифрами, поліси страхування життя «дуже молодих» стали великим бізнесом (Госден 1973 p., розд. 5). Незважаючи на переконання реформаторів середньо­го класу про те, що робочий клас відмовляється від бажання дорогих похоронів, вони залишаються самі, підбадьорюючи се­бе страховими компаніями та накопичувальними суспільства­ми (умовно великі дружні суспільства, які на практиці функціо­нували задля прибутку власників управління), дотримують­ся власних норм порядності та пристойності (Белмер 1982 р., розд. 5, особливо 120).

Таким чином відносні потреби та предмети розкоші мо­жуть значним чином перекриватися, але ці дві категорії не опи­сують одного і того самого явища. «Надійний поденний праців­ник» Сміта хоче лляну сорочку, бо у європейському суспільстві XVII ст. лляна сорочка була ознакою пристойного рівня життя,

ЧОМУ «ДОСТАТНЬО» НІКОЛИ НЕ досить? а отже, ознакою пристойної людини, не через її естетичні якос­ті чи фізичну зручність. На рубежі XX ст. працівник платив чи­малу суму, щоб поховати свою дитину, більше, ніж він міг дозво­лити, невиконання цього наклало б на нього клеймо, оскільки відсутність лляної сорочки таврувала б його прадіда ганебним рівнем бідності, до якого... ніхто не може опуститися, якщо не робив безчесних вчинків. Відносні потреби забирають стільки місця у нашому просторі бажань, тому що вони визначаються необхідностями⁷.

Відносні потреби у часовій динаміці: з часів нагромадження до часів достатку Хочеться звинуватити «ненаситні» відносні потреби у трива­лому економічному тиску, який відчував навіть Клайн та йому подібні, не згадуючи про людей зі скромнішими доходами. Але якщо це справді так, то як Кейнс може так просто переклада­ти відносні потреби на один бік, доводячи, що рішення еконо­мічної проблеми під руками? Чому навіть цілковите та завер­шене задоволення абсолютних потреб змушує нас віддавати свою енергію в інші сфери?

Ніколас Ксенос (1989 р„ 46) робить спробу вирішити цю головоломку й стверджує, що відносні потреби, за Кейнсом, часів нагромадження капіталу мають інший характер. Коли на­стає достаток. Ці потреби ефективні для нагромадження ка­піталу та росту обсягу виробництва. Заздрість, жадоба та ін­ші недоліки, які ми поки що називаємо чеснотами, служать економічною метою для мотивації індивідів максимізувати намагання та зусилля.

Як пояснював Мандевіль чотири століття тому (див. розділ 6), заздрість та подібні риси є локомотивом в економічному по­тязі — користю для усіх пасажирів⁸. Не буде заздрості, не буде «просочування вниз». Адам Сміт так само нестримно виражав­ся стосовно стимулятивного ефекту заздрості:

«Ми... зачаровані красою, зручностями, які переважають у палацах та економіці великих; та захоплюємося, як усе присто­соване, щоб демонструвати свою простоту, щоб запобігти їхній нестачі, задовольнити їхні бажання, бачити та розважати їх най- фривольніші бажання. Якщо розглянути реальне задоволення, яке можуть дозволити всі ці речі, саме по собі і окремо від кра­си та того налаштування, яке придатне для їх просування, воно виявиться максимально нікчемним та дріб’язковим. Але ми рід­ко розглядаємо вищезгадане в абстрактному та філософському світлі. У нашій уяві ми часто змішуємо його з порядком, регу­лярним та гармонійним рухом системи, машини або економі­ки, засобами, за допомогою яких воно створене. Задоволення від багатства та величі, з комплексної перспективи, постає в уя­ві як щось велике, чудове та благородне. Його досягнення вар­те того, щоб посилено трудитися та непокоїтися, що ми і часто робимо заради нього.

І добре, що природа справляє на нас таке враження. Це об­ман, який прокинувся та тримає у постійному русі індустрію людства. Це те, що першим спонукало їх обробляти землю, зво­дити будинки, засновувати міста та федерації, винаходити та покращувати науку і мистецтво, які облагороджують і прикра­шають людське життя; які повністю змінили обличчя земної ку­лі, перетворили дрімучі ліси у приємні та родючі рівнини, і зро­били з бездорожного та пустого океану новий резерв засобів для існування, та чудову величезну дорогу для комунікації між різними націями на землі». (Сміт 1982 р. [1759], 183-184)

«Обман», про який згадує Сміт, швидко трансформувався у невидиму руку, про яку згадано у розділі 6. Завдяки ній егоїс­тична поведінка працює на загальне благо. Ми всі отримуємо користь від покращень, які «облагороджують та прикрашають

життя» навіть якщо немає «руки», яка їм сприяє: «Вони [покра­щувані] завдяки своїй «невидимій руці» приходять до такого самого розподілу життєвих необхідностей, які б були викона­ні, якби землю поділили на рівні частини серед усіх мешкан­ців, а отже, без наміру, не знаючи про це, вони сприяють виго­ді суспільства та дають засоби для збільшення» (Сміт 1982 р. [1759], 184-185).

Коротко кажучи, скупість, жадоба та заздрість технічно не­обхідні для просуванні важкої роботи, у нагромадженні та еко­номічному рості — а отже, у виконанні абсолютних потреб та відносних бажань. Мої зусилля, щоб було «не гірше, ніж у сусі­да», приносять користь усьому суспільству. Не тільки я справ­ді отримую вигоду від важкої роботи та капіталу, який нагро­маджую; ви також отримуєте користь від збільшення кількос­ті машин на складі чи інших форм і капіталу. Збільшення та поліпшення запасів капіталу підвищують вашу продуктивність навіть якщо ви не працюєте важче, а вища продуктивність дає вищі зарплати, як і більші прибутки власникам капіталу, корот­ко кажучи, вищий стандарт життя навколо. З погляду мейнстрі- му, зарплати зростають у тандемі з підвищеним попитом на працю: зростаюча маржинальна продуктивність робочих змін вимагає пропозицію ззовні. Реальні зарплати піднімаються не завдяки працівникам, а додатковим капітальним благам, які стають доступними завдяки нагромадженню. За немейнстрі- мом — різниця стосується механізму, за яким підвищуються платня, але результат однаковий: загальний добробут виникає завдяки нагромадженню капіталу [С. Марґлін 1984 а]).

Отже, суспільству корисно, коли індивіди не об’єднуються, щоб обмежити споживання задля виконання абсолютних ба­жань. Мовою економіки, позитивні зовнішні чинники, які сти­мулюють ефекти відносних бажань, переважають будь-які нега­тивні зовнішні чинники, які продукують при суперництві⁹.

Але як тільки настають часи достатку, заздрість та інші не­приємні мотиви більше не діють, і Кейнс без вагань припускає, що у такий спосіб відносні потреби зникнуть. Змагання може продовжуватися, але воно трансформується: «Потрібно шану­вати тих, хто може навчити нас ловити момент, дієво та доціль­но, чарівних людей, які здатні отримувати неприховану втіху в речах, скажімо, в польових ліліях, які хоч і не важко пробива­ються, але й не плетуться». (Кейнс 1931 р. [1930], 372)

Таким чином, Ксенос ускладнив би економізм Кейнса, при­писавши йому наївний функціоналізм: як тільки відносні потре­би перестають бути корисними легітимній соціальній меті, во­ни припиняють існування. Замість гонитви за споживанням «не гірше, ніж у сусіда», користуючись BMW та джакузі, ми, мабуть, будемо намагатися прирівнятися до роздумів сусіда та його обі­знаності у красі навколишнього світу. Питання про те, як відбу­деться необхідна психологічна трансформація та, наважуся ска­зати, духовна трансформація, навіть не порушується, тим біль­ше, і відповіді на нього немає.

Раніше згадувалося про спорідненість тверджень Кейнса та Маркса, адже обидва включилися у ширшу традицію утопічної думки, яка народилася у період Просвітництва. Два томи фун­даментальної праці Джона Кеннета Гелбрейта — «Суспільство достатку» (1958 р.) та остання праця «Нова індустріальна дер­жава» (1967 р.) — можливо, остання праця такого штибу. Так як і Маркс, Гелбрейт визнає, що економіка не зав’яне просто тому, що ми володіємо достатніми ресурсами, щоб виконувати наші абсолютні потреби. Гелбрейт, знову ж, як і Маркс, вважає силу виробників головною перешкодою, але для Гелбрейта це не си­ла капіталістичного класу, а сила «техноструктури», групи, яка охоплює «усіх, хто вносить спеціалізовані знання, талант або досвід у прийняття рішень на рівні групи. Не саме керівництво, а провідний розум, мозок підприємства» (Гелбрейт, 1967 p., 71)

Статус, ідентифікація та творчий потенціал, усе їх життя, а не тільки економічний добробут цієї групи, пов’язані з корпора­цією. Вони не дозволять зникнути справжньому значенню їх­нього життя лише через те, що ми економічно здатні виконати наші абсолютні потреби.

Там, де Маркс бачив революцію відповіддю, чи принаймні передумовою трансформації, яка звільнить нас від економіки, Ґелбрейт вірив у здатність університетської освіти сформувати чоловіків та жінок майбутнього. Науковці, зокрема соціологи, за­йняли першочергово важливу позицію стосовно турботи та під­тримки новоприбулих у техноструктуру. Така важлива позиція забезпечує навчальний заклад силою та впливом, непропорцій­ними до його розміру, безумовно силою, яка може використову­ватися, щоб зруйнувати зобов’язання техноструктури, перетво­ривши їх на більше (або краще), ніж будь-коли непотрібні речі.

Чотири десятиріччя опісля публікації «Нової індустріальної держави» університет усе ще міг показати себе правдоподібним білим лицарем, який зміг би визволити нас з техноструктури чи, швидше, техноструктуру від себе. Внесок Ґелбрейта полягає не в запропонованому рішенні, але, швидше, у його визнанні нееко­номічних перешкод з часів достатку.

Кейнс зовсім не мав рацію. Економічний ріст не призведе до підкорення дефіциту. Можуть абсолютні потреби бути ви­конані чи ні, відносні потреби не зникнуть непомітно, коли во­ни перестануть сприяти мотивації росту та виконанню абсо­лютних потреб.

Хоча, як часто буває у такому випадку, Кейнс і далі прово­кує, у найкращому сенсі цього терміна. Він приводить нас до фундаментального питання: чому відносні потреби так глибо­ко вкорінилися у нашій душі?¹⁰ Щоб дати відповідь на це питан­ня, потрібно подивитися на різницю між дефіцитом у досучас- них суспільствах та дефіцитом у сучасному світі.

Поява дефіциту Кейнс міг вважати, що відносні потреби — це перемикач, на який натиснуло суспільство, щоб заохотити нагромадження капіталу, а через нагромадження — загальний добробут. Як і пе­ремикач, його можна так само легко вимкнути після завершен­ня роботи з нагромадження капіталу, а точніше забезпечити економічну базу для суспільства, яке більше не повинне тур­буватися про пошуки більшого. На відміну від цього, Бернард Мандевіль бачив роль відносних потреб переважно у створен­ні сукупного попиту, необхідного для працевлаштування ро­бочої сили. До цієї позиції Кейнс прийшов у «Загальній тео­рії». Але якщо відносні потреби відображають споживання як спосіб, що веде до статусу і поважності, тоді їхня роль випе­реджає Мандевіля та його попередників у XVII ст. на декілька сотень років. Уже на світанку сучасності правдивою була за­ява, що споживання передає статус.

Між сучасним і досучасним суспільством існує поміт­на відмінність у тому, що в досучасних суспільствах статус є засобом досягнення економічних благ, тоді як у сучасному світі економічні блага є засобом до статусу. У нас є нитка до розуміння цієї повної зміни у спробах королів покласти край демонстрації пишного вбрання. На думку середньовічного іс­торика Сільвії Трупп, перші англійські «закони, які регулюють споживання предметів розкоші», (це пізніше назвуть показо­вим споживанням), були принаймні частково прийняті «че­рез те, що спостерігалися тенденції до приховування класових розбіжностей» (Трупп 1989 р.[1948], 148). Одяг був першим та найпомітнішим показником позиції людини у житті і насам­перед керувався нормами, які приписували різні форми одягу до різних соціальних порядків¹¹. До XIV ст. вимоги виконання

дрес-коду вже повністю не виконувалися; у 1363 р. сталося так, що англійський монарх вперше відчув необхідність накласти законні приписи щодо питань з одягом¹².

Звідки купцеві коли-небудь могло спасти на думку, що він заслуговує на те ж саме, що і лицар, і, що головніше, має таке ж право демонструвати самооцінку? Або звідки заможний селя­нин міг подумати, що він був таким же поважним або кращим, ніж жалюгідний лорд? Чому нижчі за соціальним класом при­пиняють приймати свою підлеглість та починають проголошу­вати рівність своїм одягом? Я зробив короткий начерк відпо­віді на ці питання у розділі 5, відповідь, яка базується на роз­паді маноріальної економіки та феодальної форми правління, виклику мудрості, визнаному Реформацією, та випробовуван­ням від відкриттів та початками імперії, розробкою нових тех­нологій для боротьби з війнами і розкиданими ідеями, та по­чатками нової економіки, що базується на виробництві та зосе­реджується у малих і великих містах.

Досучасну Англію важко назвати прикладом суспільства, яке намагається регулювати показне споживання через закон. Немало суспільств, які вважали, що соціальному порядку загро­жує вплив нееліти на манери та поведінку еліти, вони експери­ментували із законами, що регулюють споживання предметів розкоші. Ці експерименти, як правило, закінчувалися цілкови­тим провалом. Причина у тому, що коли закони стосовно пред­метів розкоші прийняті, то це нагадує той випадок, що еліта на­магається замкнути стайню, коли коні вже втекли: коли справа доходить до контролю одягу та інших форм вираження, закон не замінить санкцій, які можуть накласти «очні» спільноти.

Спільноти мають безліч зброї для розправи з тими, хто переступає неписані закони щодо відповідних форм виражен­ня, — від висміювання до чаклунства. Приклад зі спільноти амішів: за їхнім дрес-кодом вимагається, щоб жінки носили одяг пастельних кольорів, а чоловіки одягалися у готично­му чорному стилі. Так аміші отримали назву «прості люди». Повторюсь ще раз, химерність приховує важливу мету, у цьо­му випадку — збереження соціальної рівності перед різними матеріальними обставинами. Ці санкції не тільки негативні: підтримання соціального порядку періодично може вимага­ти протилежного до обмежень — вираження пишноти для то­го, щоб вирівняти матеріальні відмінності. Свята, серед яких «потлач» (свято з роздачею подарунків — прим, переклада­ча) у корінних американців провінції Британська Колумбія — це чудовий приклад. Значення законів, що регулюють пред­мети розкоші, не в їх впливі, а в тому, що вони повідомля­ють нам про соціальні зміни: ці закони є знаком соціального розпаду, вказівки на те, що внутрішні механізми регулювання припинили роботу, що соціальні санкції більше не ефективні. Неофіційні санкції можуть працювати у тісно пов’язаних сіль­ських спільнотах, де «очні» стосунки кожного дня приводять у життя ці санкції. Те саме у малих містечках: середньовічні міщанини-иіляхтичі, житель малого міста, який прикидався шляхтичем, міг викликати своєю претензійністю висміюван­ням ¹³. Але у великих містах, які швидко з’являлися у Європі після XV ст„ через анонімність неофіційних санкцій це було майже неможливо і не лишало іншого вибору, окрім закон­них заборон — утім, врешті-решт, і такі виявилися неефек­тивними.

Як тільки міщани зможуть допустити появу на людях, гра в контролювання форми вираження за законодавством закін­читься. З цього часу економіка пропонує не лише доступ до товарів, а й драбини для того, щоб піднятися (або опуститися) по соціальній ієрархії. Із розпадом середньовічного суспіль­ства, суперництво перейшло в економіку не через людську природу, а через руйнування соціальних примусів, які одного разу обмежили роль багатства як лічильника у грі із соціаль­ним статусом.

Не я стверджував, що дефіцит існує лише у поєднанні з су­часністю. Ймовірніше, що дефіцит набуває особливої фор­ми у сучасному світі та починає панувати над нашим життям. Припустимо, заради аргументування, що англійський філософ XVII ст. Томас Гоббс мав рацію, коли доводив, що змагання, не­впевненість (недовіра у сучасній Англії) та слава є універсумом (Гоббс 1968 р. [1651], розд. 13, 183-188). Нехай змагання буде основою для умов людського існування¹⁴. При цьому засоби, за допомогою яких ми змагаємося, засоби, якими ми демонстру­ємо нашу непевність, та засоби, якими ми демонструємо свою славу, відрізняються у кожному суспільстві. Суперництво може виражатися красномовством або піснею, недовіра може вира­жатися через чари та чаклунство, а захоплення можна отримати через демонстрацію фізичної відваги на полі бою або інтелек­туальної вправності на парі. Особливістю сучасності є передача цього суперництва економіці.

Я не хочу сказати цим, що будь-яке суперництво перетікає в економіку. Доба сучасності брала участь у війні, спортивному видовищі та науковому вираженні. Швидше, справа в тому, що в сучасності економіка стає найкращим місцем для вираження суперництва, оскільки багатство стає мірою людської вартості.

Дефіцит і дефіцит Між сучасним та досучасним дефіцитом є ще одна важли­ва відмінність-, дефіцит, узагальнюється. Відокремлені та не- співмірні дефіцити охарактеризували людське існування з незапам’ятних часів. Згадаймо сина Якова, Йосипа, який став відомим, розтлумачивши сни Фараона та заготував зер­но на випадок голоду, як віщувалося у снах. У світі сучасного Заходу більше невідомі такі нестачі — справді, найбільше ли­хо — голод, вже давно закінчився. Замість цього ми маємо один великий дефіцит, дефіцит з капіталом Д. Дефіцит формує структуру нашого існування: оскільки все взаємопов’язано, то і все в дефіциті.

Як виникає такий взаємний зв’язок? Як тільки споживан­ня стає відносним, особливості товарів стають важливішими певним чином і менш важливими іншим. Якщо ви голодні, то жодна кількість шовку чи золота не задовольнить вашу потре­бу. Але якщо ви хочете показати себе, то для цього краще під­ходять товари. Ми можемо докладати зусиль, щоб бути, «як су­сід», в одних вимірах, а в інших — ні.

Це частина історії, сторона попиту, так би мовити. Інша сторона історії, що пов’язана зі стороною пропозиції, зростан­ня торгівлі та монетаризація економіки, яка сприяє заміщенню товарів та послуг одне одним. Король Мідас, мабуть, думав, що ніколи не відчує браку в споживанні товарів через те, що завжди зможе обміняти своє золото на інші товари. Бідна людина про­сто випереджала свій час. У сучасному світі подібний обмін та­ки можливий.

Зрештою, дефіцит стає Дефіцитом, тому що засоби стають доступними для того, щоб пом’якшити дефіцит. Звучить пара­доксально, але Карл Маркс та Зиґмунд Фройд окремо дійшли до однакового пояснення парадоксу, однак на різних рівнях. Карл Маркс (1970 р. [1859], 21) сказав: «Людство незмінно ставить со­бі тільки такі завдання, які здатне вирішити». Фройд зробив по­дібне зауваження (гадаю, воно стосувалося осіб, що проходили психоаналіз) про те, що еґо дозволяє появу лише тих проблем, які воно компетентне вирішити.

Війна «один проти одного» Гоббса перш за все була бороть­бою за сталий економічний пиріг. Боротьба за силу стає еко­номічною боротьбою, бо, відповідно до Гоббса, «Цінність або

вартість людини, що стосується інших речей, є її ціною; тобто, виражається сумою, яку заплатять за використання її влади». (1968 p.[1651], розд. 10, 151) Послідовники Гоббса, починаючи з Аокка, вміло підійшли до цієї боротьби, внесли пропозицію, що правильна політика може збільшити загальний пиріг таким чином, що кожен отримає більший шматок. Любовна інтрига із «просоченням вниз» розпочалася серйозно, і з того часу Ріст постійно наздоганяє Дефіцит. Але так як і механічному кролику на собачих гонках, дефіциту завжди вдавалося легко бути попе­реду свого переслідувача.

Нашу увагу заслуговують декілька речей, які крутяться на­вколо цього питання. Перше — лише коли двигун виробництва розвинувся достатньо добре, щоб забезпечувати стійкий ріст, можна випускати з пляшки джина Дефіциту. Коли умови ста­нуть такими, що зможуть задовольнити бажання хоча б наполо­вину, суперництво благополучно перетече в економіку.

«Наполовину» тому, що ріст пом’якшує дефіцит лише до такого рівня, що люди порівнюють себе не з сучасниками, а зі своїми батьками або собою у недалекому минулому. Оскільки гра росту не з нульовою сумою — кожен може стати перемож­цем (див. Б. Фрідман 2005 р. та С. Марґлін 1975 р., 24). Ернест Ґеллнер (1983 р., 22) називає це «універсальними датськими грошима, які підкупляють соціальну агресію матеріальним зростом». Лише починаючи з XVII ст. європейська економі­ка стала достатньо орієнтуватися на збільшення так, що Боже Зростання могло претендувати на відповідника диявольсько­го Дефіциту.

«Наполовину» ще і тому, що, ймовірно, ми живемо у раї для дурнів, уявляючи, що ріст є постійним пристосуванням — та­ємниця, яку ми розгадали, замість скриньки Пандори, яку від­крили. Антрополог Джордж Фостер вірив, що різноманітні со­ціальні винаходи, якими бідні селянські спільноти управляють попитом для того, щоб тримати Дефіцит на відстані, є необхід­ними лише тому, що ці спільноти не знайшли способу, як витяг­нути корок з пляшки зростання з джином (Фостер, 1965 p.). Як тільки джин вилетить і люди побачать, що ріст сприяє більшим шматкам економічного пирога повсюди, що зростання є грою з ненульовою сумою, ці стратегії стають непотрібними та, згід­но з Фостером, справедливо застаріють. Але якщо екологічні песимісти мають рацію (див. розділ 3), економіка, що орієнту­ється на зростання, не є постійною умовою існування людства, а пасткою та оманою. Зростання — не бог, а демон.

Також «наполовину», адже виробники дійшли висновку, що вигідно маніпулювати споживачами. Потреба прирівня­тися «до сусіда» стимулюється рекламою та іншими форма­ми переконання, які разом формують особливе сучасне мисте­цтво вміння продавати. Критики середини XX ст., серед яких і Ґелбрейт, можливо перебільшували силу вміння продавати, але трохи сумнівним є те, що маркетинг посилює попит на то­вари, які ми цінуємо, бо інші ними володіють. Реклама вчить нас того, що дозволяє нам прирівнятися до сусідів. Мовою Гелбрейта, «[рекламодавці] мають ефект лише на тих, хто на­стільки віддалений від фізичного бажання, що вже не знає, чо­го хоче» (1958 p., 158)¹⁵.

Зрештою, «наполовину», бо зростання можна виміряти не лише універсальними датськими грошима, а договором із ди­яволом задля руйнації зв’язку спільноти, у якій кожна люди­на знає своє місце (більше ніж одне), спільнота, яка не роз­ривається невпинною боротьбою її членів за більше. Легенду про Фауста, мабуть, можна назвати прототипом невгамов­ного борця, який готовий продати свою душу за можливість, що він колись, хоча б на секунду, виконає всі свої бажання^1б. Не випадково, що легенда про Фауста сформувалася на фо­ні ранньомодерного періоду, у якому процес економічного

зростання повинен був здаватися не менш магічним та не менш небезпечним, ніж алхімія (Ватт, 1996 p.₁ розділи 1-2). Подібне напруження помітили антропологи Південної Америки та Африки: у долині ріки Каука в Колумбії збирач цукрової трос­тини може за припущенням укласти договір з дияволом, щоб підвищити свою продуктивність та зарплатню, але за рахунок здоров’я землі, так і за здоров’я власного тіла та душі (Тауссіґ 1980 р., розділи 3-7); у народу Ayo з Кенії, тютюн — рослина, яка традиційно асоціюється з посиленням спілкування з ду­хами чиїхось предків, даватиме «гіркі» гроші, якщо стане то­варною культурою (Шиптон, 1989 р.)

Сучасність та абсолютні потреби Відносність нестач, узагальнення дефіциту та його трансформа­ція з дефіциту в дефіцит є причинами того, чому дефіцит про­довжує існувати у часи достатку. Але це ще не все: абсолютні потреби також продовжують рости. Інновація у сфері — од­на причина. Нові товари постійно приходять на ринок і лише поступово поширюються серед населення. Сьогоднішня роз­кіш, яка цінується через престиж та насолоджується нею лише горстка населення, стає завтрашньою необхідністю, яку бажа­ють, принаймні на свідомому рівні, незалежно від статусу, яко­го вона надає. У 1900 році незначний відсоток американсько­го населення володів автомобілями. До 1989 р. — 83 % міського населення та 89 % сільських сімей мали машини. Три відсотки американських сімей мали електрику на початку століття по­рівняно з 99 % yl960 р. У 1910, 46 % білих сімей та 71 % чорно­шкірих в американських містах ділили туалет як мінімум з од­нією іншою сім’єю; у 1989 році цифра становила менше ніж 1 % для білих та приблизно те саме для чорношкірих мешканців міст. (Усі цифри в цьому абзаці взяті з Аеберґотта, 1993 р.) Такі товари мають як відносний, так і абсолютний аспект, але при потребі я можу розмістити їх ближче до абсолютної, ніж від­носної сторони. І ще одне має місце: розширення асортимен­ту доступних товарів та послуг у XX ст. мало неправдоподібний вигляд для попередніх поколінь.

Було б просто зупинитися із технологічним поясненням зростання абсолютних потреб, але це буде помилкою. Техноло­гія пояснює пропозицію, але чим пояснюється попит? Чому на­віть поза відносними потребами речі відіграють таку важливу роль у нашому житті?’Ось де з’являється культура сучасності та, зокрема, індивідуалізм. У суспільствах, де індивідуалістич­ний світогляд є домінантним планом, товари — речі та послуги, які можна купити на ринку — стають засобами вирішення ек- зистенційних проблем.

Один приклад допоможе проілюструвати, якщо не довести цю точку зору. Загалом визнається, що протягом значної части­ни минулого століття, міста стали значно менш привабливими місцями для проживання, не кажучи вже про утримання сім’ї в них. Оскільки у XIX ст., і можливо навіть у перших декадах XX ст., зручності міського життя помітно покращилися, до се­редини минулого століття міста ставали все більше запущени­ми, брудними та небезпечними. Рішенням, принаймні для де­кого, була втеча у передмістя. Домівки у передмісті частково містять показове споживання, але вони також обслуговують аб­солютні потреби. За відсутності міцних спільнот, люди не мо­жуть вживати спільних дій, щоб вирішити проблему. За бра­ком «голосу», «вихід» індивіда може бути єдиним рішенням» (Хіршман, 1970 р.)

Віра у силу товарів — наприклад, домівка у передмісті — не має бути просто формою фетишизму, ні формою неправильно­го усвідомлення, як часто стверджують марксисти, а реалістич­ною оцінкою наявних предметів вибору. Помилка не в ідеї про

. те, що існування базується на володінні, а в гіпотезі, що людське існування обмежується рядом предметів вибору, які доступні у сучасному суспільстві.

Охорона здоров’я подає, мабуть, найкращий приклад това­ру, споживання якого може зрости (і зростає)¹⁷ без видимих об­межень, але які не можна класифікувати як відносні потреби: ніхто, наскільки мені відомо, ніколи не хотів штучного серцево­го клапана, бо такий у сусіда далі по вулиці, чи тому, що рекла­ма заманила його задоволеннями операційної або приємним видужуванням¹⁸. Поясненням частково може бути швидкий хід інновацій з боку пропозиції, але для наших цілей цінніше зосе­редитися на попиті, зокрема, на тому, що здоров’я каже нам про роль індивідуалізму у створенні необмеженого попиту.

Як економісти аналізують сторону попиту в секторі охо­рони здоров’я? Гоббс знову робить перший крок: хоча може не бути узгоджених цілей чи найвищого блага (Гоббс 1968 р. [1651], 160), у «Левіафані» припускається, як зазначив Майкл Оукшотт, що смерть — це найвище зло (Оукшотт 1991 р., 250). Справді, хтось може читати «Левіафан» як курс інструкта­жу про те, що люди могли б робити, щоб уникати передчасної смерті та болю. Очевидною відмінністю між тоді та тепер є те, що за часів Гоббса охорона здоров’я робила надзвичайно мало, щоб продовжити життя незалежно від обсягу чиїхось ресурсів. Сьогоднішня економіка може виправдано розширити мову вза­ємних вчинків, щоб охопити компроміс між довшим життям та іншими благами.

Формально, проблемою стає вибір оптимального періо­ду існування. Показовий індивід максимізує корисність усього життя як функцію миттєвої користі та довжини життя. У най­простішому способі, миттєва корисність виражається як чис­лова величина, що асоціюється з кожним моментом, а корис­ність усього життя — просто сума цих серій цифр протягом чийогось цілого життя від моменту початку до заключного мо­менту смерті. Миттєва користь у свою чергу залежить від двох змінних, звичного споживання та здоров’я. Споживання това­рів напряму підтримує миттєву корисність, коли інвестування у здоров’я може (чи не може) у першу чергу знизити миттєву ко­ристь, але вкладає інвестиції у більшу миттєву користь та дов­ше життя¹⁹.

У цій моделі, «оптимальний» час для смерті індивіда визна­чає поєднання споживання та тривалості життя, за якими ко­ристь життя максимізується: тривалість життя стає вибором, адже індивід може розподілити свої ресурси між споживанням товарів та інвестуванням у здоров’я.

Через таке формулювання замовчується чимало проблем, наприклад, відмінність між профілактичною медициною та лікуванням, що проводиться відповідно до діагнозу хвороби. Воно також змішує докупи споживання у єдине благо, незважа­ючи на очевидність того, що різні наслідки для здоров’я відпо­відають різним зразкам споживання. Усе спрощується через те, що відхиляються комплексні відносини між миттєвою користю у різними моментами життя. Але навіть при всій своїй просто­. ті, формулювання охоплює спосіб підходу до прийняття рішень економікою мейнстріму, якщо не більшістю сучасних індивідів, які у найкращому випадку лише наполовину сучасні²⁰.

У цій моделі, за виправданими припущеннями про ви­робництво, індивіди ніколи не наситяться у споживанні това­рів: їхні нестачі, не пов’язані з лікуванням, разом з охороною здоров’я, завжди випереджатимуть засоби задоволення цих нестач. Щоб зрозуміти це, припустимо протилежне, що ко­ристь цього звичайного споживання (його маржинальної ко­ристі) дорівнює нулю. У той же час припустимо, що інвестуван­ня у здоров’я все одно має компенсацію за співвідношен­ня ресурсів до отримуваного зиску за умов, що покращують

миттєву корисність або розширюють часові рамки позитивної користі. Мовою економіки, маржинальні прибутки з витрат на здоров’я перевищують нульовий маржинальний дохід від зви­чайного споживання. Тобто, непросто перерозподілити чийсь бюджет у напрямку, ближчому до охорони здоров’я та даль­шому від звичайного споживання, і продовжувати розподіля­ти ресурси, поки маржинальний дохід від охорони здоров’я та звичайного споживання не зрівняються. Отже, або маржи­нальний дохід від охорони здоров’я падає до нуля, або мар­жинальний дохід на долар витрати на звичайне споживання зростає до рівня маржинального доходу від охорони здоров’я, як тільки бюджет споживача змінюється у напрямку, ближчо­му до охорони здоров'я та дальшому від споживання інших ре­чей. Насичення в одній ділянці — визначається як точка, коли маржинальний дохід дорівнює нулю — може настати лише то­ді, як настане насичення в іншій.

Уроком є те, що коли існує хоч невелика перспектива на­віть для дуже малого продовження середньої тривалості життя або покращення миттєвої користі через інвестування у здоров’я, насичення ніколи не настане ні в інвестиціях в охо­рону здоров’я, ні у споживанні інших речей. Зважаючи на те, що медичні технології удосконалюються з плином часу, дохо­ди від інвестування в здоров’я постійно зростатимуть та за­безпечать привабливий ринок збуту для витрат, що також пе­решкоджатиме людям досягнути насичення у звичайному споживанні товарів.

Ця модель логічно не виключає можливості насичення. Суть, найімовірніше, у тому, що насичення не може настати, по­ки не вичерпаються можливості для розширення сфери впли­ву медичних технологій. За припущенням, що лежить в основі сторони попиту, технологічний прогрес у медицині продовжу­ватиметься.

Отже, технологія, а не індивідуалізм, є винуватцем, якщо таке слово прийнятне. Можна бути впевненими, що існує си­льне емпіричне припущення про «виробничу функцію» для здоров’я²¹, але результати стандартної моделі так само залежать від меж індивідуально дозованих інвестицій в охорону здоров’я проти споживання, так як вони діють згідно з гіпотезою про швидкий темп технологічних змін в охороні здоров’я.

Але чи можна думати про прийняття рішень щодо охоро­ни здоров’я інакше? Якщо технологічний прогрес в охороні здоров’я забезпечує безперервно зростаючу сукупність втру­чань, хіба ми не скористаємося ними — якщо у нас є ресурси, щоб це зробити?

Необов’язково. Припустимо, що метою є не максимізація користі цілого життя, а підтримка спільноти. Тут не говориться про безсердечність або байдужість до людського життя індиві­да, але є різний набір пріоритетів. Як можна уявити, доходи ін­дивіда від охорони здоров’я щодо витрат до такої охорони ма­ють невелике значення порівняно з чиїмось відчуттям обов'язку до спільноти. Навіть якби охорона здоров’я була безкоштов­ною, підривання спільноти може бути неприпустимим.

Це не приклад з уяви. У розділі 1 ми згадували про пару амі- шів, які дозволили дитині померти замість того, щоб наразити на ризик незалежність їхньої спільноти, трагічний випадок аль­тернативного погляду на охорону здоров’я.

Сучасність створила можливість та нездійсненність до­статку. Частина про можливість достатку краще зрозумі­ла. Сучасність дала волю безпрецедентному та нечуваному зростанню продуктивності, і, отже, потенційний достаток не­ймовірний у попередніх епохах. Не так давно божевільним зда­валося уявлення про те, що 1% населення може прогодувати ре­шту 99 %, крім того, ще немало залишалося на експорт. Проте на сьогодні це реальність для США²².

Але немає значення, наскільки продуктивними ми стає­мо, достаток лишається нездійсненним, поки нестача необме­жена. Необмеженість нестач має дві сторони стосовно цього. По-перше, економічна сфера стала першорядним місцем для вираження суперництва, місце, де вартість досягається (та де­монструється) багатством. По-друге, індивідуалізм став домі­нантним планом соціальної організації.

За загальним правилом, людські суспільства, разом із пре- модерною Європою, зводять страшні перепони щодо виражен­ня суперництва в економічному вираженні. Якщо не врахо­вувати сучасний Захід, то загалом зрозуміло, що економічне суперництво ставить під загрозу цілісність. Третій зайвий — суспільство, яке вийшло корінням з англійської землі у XVII ст. і поширилося у Європу, Північну Америку та далеко за проміж­ні країни. Із розвитком суспільства можна доводити (і доводи­лося), що давши волю силам зростання, споживання перетво­риться у гру з ненульовою сумою. Перемога більше не означа­ла, що хтось інший повинен програвати. Санкції, які можуть накладатися спільнотами, щоб зберігати цілісність спільнот, стають все менше потрібними, адже справді ці спільноти ста­ли менш імовірними, коли індивідуалістичне суспільство замі­нило спільноту.

Відкриття зростання, потенційне обмеження економічно­го суперництва та руйнування спільноти зробили більше, ніж ослаблення необхідності. Гонитва за багатством практично ста­ла правдоподібною основою для соціальної цілісності, і єдиною відмінністю, що мала значення — успіх у цій гонитві²³.1 як зву­чить вислів на бампері: «Життя — гра, у якій виграє той, хто має більше іграшок».

Сучасність руйнує перспективи достатку іншим спосо­бом. Навіть якщо товари не є відносними за природою, інди­відуалістичний погляд на світ сприяє дефіциту. Навіть якщо товари є основним способом вирішення екзистенційних про­блем, товари будуть у дефіциті. Заперечення першості відносин, як і у випадку індивідуалізму, зводить усе до речей. Товари та послуги у свою чергу заміщують повноцінні стосунки з сім’єю, друзями та спільнотою.

Не може бути кращого прикладу ніж охорона здоров’я. Поки добре здоров’я залишається предметом торгівлі, за винятком зупинки у прогресі медичних технологій, охорона здоров’я не перестане бути дефіцитною в індивідуалістичному світогляді. Не існує обмежень щодо прагнень індивіда до охорони здоров’я окремо від інших товарів, яких індивід має лишитися заради кращого здоров'я, тобто ні охорона здоров’я, ні звичайні товари споживання не можуть бути зайвими. При таких обчисленнях, вимоги спільноти повинні скорочуватися в обсязі, а цінності, які підтримують спільноту, відповідно атрофуватися.

Але індивідуалістичний підрахунок сам по собі не є єдиним способом обміркувати споживання, стосується він звичайних товарів чи охорони здоров’я. Ми думаємо про споживання по- особливому, адже ми — продукти особливої історії та культу­ри, а не через те, що людські створіння запрограмовані думати таким способом. За твердженнями Кейнса, ми не можемо по­вторно вигадати передумови суспільства, якщо нам вже «до­статньо». Нам радше має бути достатньо, коли ми повторно ви­гадуємо передумови сучасності.