РОЗДІЛ 1 ЕКОНОМІКА, РИНОК ТА СПІЛЬНОТА

Іудейський мудрець першого століття Гіллель запитав: «Якщо я живу не для себе, то хто житиме для мене? А якщо я живу ли­ше для себе, то ким я є? А якщо не зараз, то коли?» (Піркей Abot [Етика батьків] 1:14, у Гарлоу 1989 p., 607).

У 1990 р. у спільноті амішів народився хлопчик з аденозин- дезаміназною недостатністю (ADA). ADA-недостатність — це різка загроза імунній системі організму, рідко коли трапляло­ся, що хворі жили довше ніж 3 роки. Подібний імунодефіцит поневолив ще одного хлопчика — Дейвіда Веттера, який наро­дився майже 20 років перед тим, йому довелося провести свої перші 12 років в обмеженому середовищі, створеному так, щоб уникати контактів з інфекціями. Дейвід, об’єкт фільму Джона Траволти «Під ковпаком», помер після пересадки кісткового

мозку, який повинен був постачати відсутній фермент, але спра­ви пішли не так, як планувалося; а хлопчик зі спільноти амішів міг мати ліки, які б компенсували дефіцит імунітету його орга­нізму. Приймаючи ці ліки, він міг сподіватися на більш-менш нормальне життя, подібне до життя діабетиків, які залежать від інсуліну. Та зважаючи на те, що його сім’я отримувала малі до­ходи, «Медікейд» (американська державна програма медичної допомоги малозабезпеченим — прим, перекладача} була гото­ва покривати витрати, навіть якщо б їх розмір змінювався. Самі лише ліки коштували 114 000 доларів на рік, а додаткові витрати збільшили б цю суму загалом до 190 000 доларів на рік.

Щасливий кінець? Не зовсім. За своїми принципами, більшість амішів не беруть участь в урядових програмах, як-от «Медікейд».

Подружжя не лікувало дитину. Через три місяці хлопчик помер. Місцевий лікар (не з амішів), якого спільнота попросила оцінити можливості лікування, дав власний коментар: «На ко­ну стояло збереження незалежної культури. Коли у батька запи­тали, чому він не прийняв допомоги від «Медікейд», той пояс­нив, що якби вони взяли гроші від уряду, то більше б не вважа­лися амішами».

Як це пов’язано з економікою?

Очевидно, спільнота настільки важлива для амішів, що зара­ди неї її члени дозволили дитині померти. У цій книзі я дово­джу, що ринок несе значну відповідальність за руйнацію подіб­них спільнот, за підривання центрального положення спільно­ти у нашому житті. Вживаючи слово «ринок», я вказую на дещо інше, ніж різноманітні ринки, які існували споконвіків та існу­ють практично в будь-якому суспільстві, навіть в амішів. Маю на увазі, що за Карлом Поланієм (1944 р.), саморегулююча рин­кова система, — світ, у якому ринки колективно розміщують ресурси, формують ціноутворення, визначають, як розподіля­ється дохід. Тобто це система, у якій ринки задовольняють на­ші потреби та бажання і з яких ми одержуємо наші засоби для існування. Однак ідеться про дещо більше: система регулює не лише себе, а й нас, — це процес, який формує людей, чиї стосун­ки обмежуються та скорочуються ринком.

Якщо припустити, що ринки певним чином руйнують спільноту, то чи не використають це ті, хто бажають покласти вину на економістів⁷. Економісти не завжди сприймають під­хід до життя егоїстичних, економних індивідів (амішів чи ін­ших «інакодумців»), але така відсутність розуміння має від­далену причетність до спільноти, що активно руйнується. Відповідальність розподілити особливо складно, адже еконо­місти бачать себе тими, хто володіє наукою, яка в першу чер­гу розповідає правду. На погляд економістів, «позитивна еко­номіка» — це абсолютно описова спроба, яка логічно відрізня­ється від свого нормативного додатку «економіки добробуту», частини економіки, яка займається оцінюванням як базою для створення політичних рецептів. Мені не хочеться бентежити вас дефініцією, але економіка — це те, що знаходиться перед та після факту. Дослідження соціологів Геральда Марвела й Рута Амеса (1981 р.) та експерименти економіста Роберта Франка у співпраці з психологами Томасом Гіловічом та Денісом Реґаном (1993 р.) доводять гіпотезу про те, що вивчення еко­номіки пов'язане з поведінкою, яка менше націлена на співпра­цю та увагу до навколишніх (див. Єзер та ін. 1996 р. з доказа­ми та аргументами про протилежне). Неважко зрозуміти, чому економіка звеличує егоїстичного, економного індивіда і ринок як засоби реалізації власного задоволення, і таке звеличення важливе при подоланні опору проти розширення влади рин­ку та, аналогічно, руйнації спільнот. Економіка не лише описує та оцінює, але й будує, економісти прагнуть адаптувати світ до бачення економічної теорії.

Ідеї про економіку як таку, що цілком або навіть першочер­гово має описову форму, ускладнюються тим, що економічний механізм сформувався з огляду на програму, яка більше зосе­реджується на демонстрації переваг ринків для людей, ніж на розкритті їх фактичних схем роботи. Конструктивна програ­ма з’явилися через такий нормативний погляд. Якщо ви пере­конані, що економіка описує чи повинна описувати світ, тоді це випадок, коли «яйце вчить курку».

Безсумнівно, що якби всі ми, економісти, турбувалися ли­ше про опис світу, ми б легко забули багато із стандартів, які я вважаю ключовими. Візьмемо до уваги один з основних ін­струментів економічного аналізу — попит. Якби нас не турбува­ло, як оцінити роботу ринків, ми б почали прямо з кривої попи­ту, а не базували попит на виборі, зробленому раціональними,

економними, егоїстичними індивідами. Ми не використовуємо попит як відправну точку, це б унеможливило аргументацію, адже, відповідно до деяких особливих і не дуже умов, система ринків максимально збільшує багатство.

Доводячи це, економіка покладається на оцінювальні су­дження, наявні в основних припущеннях про егоїстичного ін­дивіда, раціональне обчислення, необмежені бажання та про державу-націю, і саме ці припущення роблять спільноти не­видимими. Відстоюючи ринок, економісти визнають легітим­ним знищення спільноти, а отже, допомагають знищувати світ, у якому спільнота бореться за виживання.

Зрозуміло, що, з іншого боку, ринки заслуговують на по­хвалу, адже вони сприяють економічному зростанню. Багато доброго сталося завдяки цьому зростанню (збільшилася три­валість життя, зменшився фізичний дискомфорт та навіть біль, поліпшилося харчування, стало менше важкої фізичної пра­ці — це лише декілька позитивних прикладів економічного зростання). Я сперечаюся зі знайомими економістами не тому, що вони виступають проти різного співвідношення прибутків і втрат через розширення влади ринків, а тому, що вони взага­лі не визнають втрат. Якщо колись станеться так, що спільно­ти будуть процвітати, то станеться це не через досягнення рин­ків, а через крах громадського порядку на ринках. Зважаючи на бідність, зростання стає необхідним для більшості світу.

Економісти можуть відповісти, що вони незацікавлені у спільноті та не відповідальні за неї, переклавши це питання на плечі соціологів, антропологів та істориків. Проблема вини­кає через те, що базові припущення економіки полягають не ли­ше у тому, що спільнота повинна бути невидимою, ці припущен­ня також обмежують здатність економістів розуміти частини світу, якими ми хоч-не-хоч повинні цікавитися. Економістові не потрібно переживати за спільноту, але важче уникнути та­ких питань, як вирішальні фактори економії та інвестицій або роль розподілу доходу в оцінці економічних результатів чи на­віть питання про необхідність ринків для людей. У всіх цих ді­лянках засади науки підривають не лише спільноту, а й еконо­мічний аналіз.

Мене можна звинуватити у висуванні аргументу «для го­диться», — «економіки», яка настільки спрощена та застарі­ла, що жалюгідно імітує широту та глибину інтелектуальної ді­яльності сучасної економіки. Існують дві відповіді. По-перше, діяльність економіки краще характеризується змістом базо­вих текстів, ніж тим, про що йдеться на межах економічної теорії. Уважно розглянувши основні тексти, не залишається сумнівів щодо головної ідеї: ринки потрібні людям. Таку ідею помічають не лише у текстах, які називаються консервативни­ми, наприклад, праця «Принципи економіки» Ґрегорі Манківа вважається найбільшим дослідженням про продажі, а також у витонченішій формі в текстах, написаних провідними лі­беральними економістами (Баумоль та Блайндкер, 2003 р., Круґмен та Беле, 2005 р.).

По-друге, навіть на межі теорії основні припущення еко­номіки в дечому піддаються сумніву; найчастіше критика зосе­реджується на питаннях, висвітлених у додатку А, серед яких: структура ринків, товари та інформація.

економіки. Якщо програма дослідження цього питання не­ухильно виконувалася, то результати можуть бути досить обтяжливими для егоїстичного індивіда, який максимі- зує корисність та відіграє головну роль в економіці з часу виникнення її як окремої науки з більш загальних досліджень етики, мистецтва керування державою, політичної філософії і т. д. Але до теперішнього часу, як пояснювалося у вступі до праці «Досягнення поведінкової економіки» (Камерер та ін., 2004 р.), поведінкові економісти зазвичай роблять не більше, ніж «змінюють одне чи два припущення зі стандартної теорії у напрямку значущості психологічного реалізму» (Камерер та Аовенштайн, 2004 р., 3). Очевидно, що забезпечення аль­тернативного нормативу та конструктивних цілей не є ме­тою, поведінкові економісти не будуть активно виступа­ти за збереження проявів основних тенденцій теорії. З пра­ці «Досягнення поведінковоїекономіки», у якій акумулюються найважливіші внески у цю галузь, складається враження, що поведінкові економісти відчайдушно намагаються вписати свої руйнівні висновки у стандарти обчислення максималь­ної користі, ніби це обов’язкова умова професійної поряд­ності (навіть за умови ігнорування нераціональних елемен­тів у розрахунках)².

Навіть якщо, на мою думку, існує усталена школа економі­ки, то у ній немає лідера, немає верховного судді, який уособ­лює економіку, і тим більше, не існує верховного судді, який формує економічні гіпотези. Моя характеристика обов’язково включає суб’єктивний елемент; це моє сприйняття центру тяжіння галузі з повним діапазоном практиків та практики. Характеристика основоположних припущень у цій книзі — моя спроба вивести послідовну основу для цього центру чи ядра. Я був змушений визнати різноманітність економіки через та­кі її властивості, як «економіка мейнстріму», «стандартна» чи «неокласична». Загалом я протистою висновку не лише через те, що кваліфікувати завжди складно, але й тому, що, незважа­ючи на різноманітність, мейнстрім, на мою думку, домінує на­стільки, що інші напрямки стають невідомими. Якщо зверну­ти увагу на те, чого навчають протягом стандартного основ­ного курсу, або на всю навчальну програму старших курсів, чи навіть на зміст аспірантських теоретичних курсів, гадаю, існує консенсус, і саме той, з яким співвідноситься термін «економі­ка» у цій книжці. Це той консенсус, через який спільнота зни­кає з економічного аналізу та який сприяє і підбурює ринок до руйнування спільноти.

Дві книги, одна з яких написана півсторіччя тому, іншій всього декілька років, заслуговують на увагу при роздумах про відносини між ринком та спільнотою не через те, що у них роз­повідається про відносини, а через явне упущення того, що ін­шим способом досліджує причини загибелі спільноти, з одного боку, та, з іншого, обмеження і сильні сторони ринку.

Перша книга — «У пошуках спільноти» Роберта Нісбета. Нісбет, пишучи в темні дні середини XX ст. після краху одні­єї форми тоталітарного правління та початку довгої холодної війни проти іншої, особливо переймався тим, як нацистська Німеччина та комуністична Росія маніпулювали людською жа­гою об’єднань у спільноти, щоб заснувати найрепресивніші сус­пільства, які коли-небудь знала Європа. Він доводить, що інди­відуалізм руйнує спільноту, але пошук спільноти залишається безперервним. Сучасна держава прагне заповнити прогали­ну, не лише надаючи матеріальну підтримку (раніше це робила спільнота), але і пропонуючи мету окремим особам як членам національної спільноти. Для Нісбета це — характерний для су­часності процес, просто з нього витискають усе можливе тота­літарні праві та ліві.

Це вражаюча підстава, і я вірю, що вона пропонує важливий погляд на загибель спільноти. Але найдивовижніший аспект, який аргументує Нісбет через призму своєї книги, стосується того, як мало уваги приділяється ринку. Нісбет не вважає рин­кову систему частиною проблеми, адже ринки працюють лише за допомогою установ, які утримує спільнота:

«Ніколи не траплялося, щоб успішна економічна систе­ма опиралася тільки на індивідуалістичні механізми досягнен­ня мети чи безособові стосунки, які так схвалюють раціона­лісти [під терміном «раціоналісти» Нісбет має на увазі учнів Просвітництва], насправді, завжди існують залежності та сти­мули, які живляться позаекономічними процесами близькості, релігії та іншими різноманітними формами соціальних стосун­ків». (Нісбет 1990 [1953], 212-213).

Нездатність ринку задовольнити потреби спільноти —- просто ще одне виправдання втручання держави (Нісбет 1990 [1953], 215).

Нісбет, безсумнівно, має рацію у тому, що, з його погля­ду, у сучасній нації-державі існують причини для того, щоб з підозрою вдивлятися у місцеві спільноти та відповідно дія­ти (див. розділ 10). Але винна у цьому не лише держава. Ринок також несе відповідальність за знищення спільноти. Справді, держава та ринок часто працюють пліч-о-пліч, прикладом, який більш ніж пояснює це все, є Північноамериканська зо­на вільної торгівлі (NAFTA), яку потрібно розглянути. Немає підстав вибирати між акцентом Нісбета на державі та акцен­том книги на ринку.

«Переосмислення ринку» Джона Макміллана — друга кни­га, яка відчиняє вікно на стосунки між ринком та спільно­тою. Макміллан — ентузіаст ринку, але він зі скрупульозністю звертає увагу на різноманітні причини неспроможності рин­ку. Відсутність, (навіть відсутність ринків у роботах Нісбета), є намаганням привернути всю увагу до спільноти та, зокрема, до руйнівного ефекту ринків на спільноти. Не дивно, адже Макміллан працює чітко в межах економіки мейнстріму. На­віть усередині цих досить вузьких рамок є багато можливих причин існування втрат, які переважають спільні надбання еко­номічних агентів на ринках; Макміллан з чіткістю та розважли­во досліджує ці причини.

У додатку А я виклав свою власну версію цих причин, кри­тично проаналізував те, що я називаю структурними припущен­нями економіки. Серед іншого, критичний аналіз спрямовуєть­ся на те, що на жаргоні називається «екстерналії», — неперед­бачені проміжні продукти обміну, які поширюються на треті сторони. Якщо містер А дає міс Б героїн в обмін на секс, еко­номіст досить легко пояснить, чому така операція може бути небажаною, незважаючи на згоду обох учасників. Даючи героїн міс Б, робиться внесок у залежність від нього, а міс Б у майбут­ньому може пограбувати чи вбити, щоб задовольнити свою жа­добу. Наслідки для жертв міс Б, екстерналії від першої операції, перекривають користь, яку містер А та міс Б отримали від по­чаткового обміну.

Структурна критика не обмежується екстерналіями. Еко­номіка добробуту визнає, що нормативна вимога для рин­ків потребує не просто будь-якої системи ринків, а системи конкурентних ринків, у якій існує така кількість гравців, що окремий агент не має економічної сили. Проституцію, осо­бливо незаконну, важко назвати моделлю конкурентного ринку, але подібне стосується більшості ринків, як ми бачи­мо у додатку А.

Нормативні вимоги до ринку також унеможливлюють ін­формаційну нерівність. Найважливіша тут не поінформова­ність інформаційних агентів, але, навіть за найнижчого рівня

ефективності, ринок може поліпшуватися, коли деякі агенти краще за інших обізнані про наявні товари та послуги. Імовірно, що обидві повії та їхні клієнти знають значно більше про своє здоров’я, а особливо про те, чи вони є носіями венеричних хво­роб, ніж про здоров’я один одного. Та знову ж, інформаційні не­рівності навряд чи властиві ринкам секс-послуг.

Однак існує багато суперечностей щодо ринку секс-послуг, які базуються на цілком властивому для економіки критичному аналізі. І в зв’язку з цим єдиною особливістю проституції є та, що екстерналії можуть бути важливішими, елемент монополії виражений яскравіше, і наслідки інформаційної нерівності сер­йозніші, ніж на інших ринках.

То чому ми повинні шукати інші критичні відгуки? Від­повім, що конструктивна критика не піддає сумніву логіку ринків. Замість цього вона намагається покращити їхню робо­ту. Екстерналії? Трансформуйте екстерналії у внутрішні фак­тори через створення нових прав та вимог і нових ринків, на яких працюють ці права та вимоги. Якщо проблемою є залеж­ність від героїну, легалізуйте його та інші важкі наркотики, щоб знизити роздрібні ціни до рівня, який усуне спонукання до злочину. Замало продавців? Відкрийте ринок, легалізуйте проституцію, пропагуйте торгівлю сексом. Інформаційна не­рівність? Запровадьте регулювання, щоб забезпечити повне розкриття усієї пов’язаної інформації про здоров’я один одно­го, принаймні щодо таких потенційно летальних інфекцій, як ВІЛ. Коротко кажучи, створіть нові ринки, щоб вирішити рин­кові проблеми.

Це фундаментальна відмінність між основоположною та конструктивною критикою. Віра економіста у ринок полягає не лише у переконанні, що недоліки ринку не мають значен­ня через те, що вони або малі та в основному неважливі, або їх подолають за нових удосконалених ринків. Також еконо­міст покладається, явно та беззастережно, на базові припущен­ня щодо самих економічних агентів: агенти раціонально обчис­люють їхню індивідуальну вигоду у зростаючому споживанні, не будучи зв’язаними з якоюсь спільнотою, рятують спільно­ту нації. Відкиньте ці основоположні припущення, забудьте про важливість зацікавленого покупця та зацікавленого продавця, і збільшення кількості ринків не допоможе усунути шкоду люд­ським стосункам від них же.

Основна ідея не в тому, що неможливо надати приклад для ринку, навіть для ринку секс-послуг. Швидше, основополож­ні припущення економіки перешкоджають дослідженню об­межень ринків. Ринки секс-послуг або торгівлі частинами ті­ла, сурогатного материнства тощо драматизують проблему, але руйнівна дія ринків не обмежується такими надзвичайни­ми прикладами. Які обмеження повинні накладатися на ри­нок заради спільноти? Замість такого дослідження економіс­ти використовують догмати про свободу ринку, що базується на припущеннях сумнівного показника, розглядають факти про людей або етичні норми.

Набуваючи особливо гострої форми індивідуалізму, вири­ваючи знання з контексту, обмежуючи спільноту нацією і пози- ціонуючи безмежне споживання як мету життя, економіка не до­зволяє нам думати про людські стосунки, які є душею спільно­ти, а не засобом індивідуального прагнення щастя. Економісти часто надихаються знаменитим висловом фізика XIX ст. лор­да Келвіна, що нам відомо лише те, що ми можемо виміряти³. Справді, економісти підносять вираз на сходинку вище, від епістемології до онтології: те, що ми не можемо виміряти, на­приклад, одиниці типу спільнот — не існує.

Як ринок підриває спільноту Якщо економіка є співучасником ринку, то яким чином ри­нок підриває спільноту? NAFTA подає приклади. NAFTA то з’являється у новинах, то зникає, але увага з боку мас-медіа з’явилася навколо десятої річниці цієї організації 01.01.2004 р. Перша історія, яку я почув на державному радіо, стосувалася користі, яку отримують споживачі з обох сторін кордону від розширення торгівлі між CUIA та Мексикою.

Том Фулертон, професор економіки Техаського універси­тету в Ель-Пасо, буквально проводить репортера повз вигоди торгівлі, супроводжуючи його в супермаркетах по обох сторо­нах кордону. Споживачі в Ель-Пасо на стороні Техасу отриму­ють користь від можливості купити «Легкий мексиканський напій зі смаками ананаса, лайма, тутті-фруті та мандарина.., які зазвичай не пропонують виробники з США» (Ранковий зведе­ний звіт про ринок товарів 2003 р.). Також там є кукурудзяні чіпси, імпортовані з Нуево-Леон, Мексика».

Але вигоди від торгівлі не обмежуються кордоном зі сторо­ни США; кут падіння, врешті-решт, працює на обидві сторони. У Сьюдад-Хуарес, на іншій стороні, репортерові демонструють «Чотири різні види апельсинового соку „Мінет Мейд“... анало­гічно до того, що спостерігається у США». А у відділі делікате­сів «імпортна покраяна шинка „Оскар Маєр“ коштує приблиз­но 3 дол. США».

«Ціна подібного мексиканського продукту — наполови­ну менша», — зазначає репортер. «То яким чином дорогий ім­портний продукт може бути конкурентоздатним?» Професор відповідає, не довго думаючи: «Продукти зі США користу­ються репутацією бездоганної якості з південного боку кор­дону. Популярність у мексиканських споживачів забезпечує репутація продукції». Чи, може, це тому, що у світі відносних бажань шинка «Оскар Маєр» має відмінність, з якою не мо­жуть змагатися мексиканські продукти? Пам’ятаю, колись ба­чив, як в Індії продавали перець у маленьких банках, такий, на який ми натрапляємо у супермаркетах своєї країни, під аме­риканською торгівельною маркою за захмарну ціну. В Індії пе­рець та інші спеції і приправи продавалися і зараз продають­ся у стручках, які заповнюють магазин безліччю ароматів та кольорів. Я запитав продавця, як він сподівається продати ці банки, коли бачить, що перець, швидше за все, був вироблений в Індії, експортований у США, там запакований та реімпор- тований для працівників посольства та інших нерезидентів. Його відповідь була показовою: «Без проблем, пане, з інозем­ною етикеткою ми можемо продати будь-що, навіть індій­ський перець»⁴.

Вигоди для споживачів — лише частина справи. NAFTA та інші проекти з лібералізації торгівлі рекламують та критику­ють за те, що вони чинять з робочими місцями. NAFTA справ­ді створювала робочі місця, але також і руйнувала їх. А коли це робочі місця на заводах, від яких залежали цілі спільноти, ре­зультати могли бути спустошуючими. Теоретично, бенефіцієн- ти-споживачі, які тепер можуть пити газовану воду зі смаком тутті-фрутті, а також працівники, які знаходять кращі роботи, повинні замінити невдах. Але практично, заміна не відбуваєть­ся. І що б там не було, чи зміните ви людину через руйнацію спільноти, у якій вона виросла, піклувалася про сім’ю і сподіва­лася одного дня вийти на пенсію та виховувати внуків?

Подумайте про Іллінойс та Огайо, подумайте про Індіану. Подумайте про промислові компанії у малих містах. Стаття, опублікована наприкінці 2003 р. (Вайнер 2003 p., початково опубліковано у газеті «Нью-Йорк Тайме»), описала ефект від лі­бералізації торгівлі та аутсорсингу так:

«Ми — невдахи, — каже Бонні Аонґ, один з принаймні пів- мільйона американських промислових робітників, які втра­тили роботу через NAFTA, незважаючи на високу активність в торгівлі. — Ми втратили наші медзабезпечення та прожит­ковий мінімум. Переможцями вийшли керівники корпорацій, які навіть не живуть тут і можуть розміщати свої фабрики там, де знайдуть найдешевшу робочу силу... Тисячі міст по краї­ні... бачили, як робочі місця та медстрахування зникали од­не за одним».

Крім того, порушується спосіб життя у Гошені, який був до­мом для ЗО 000 людей [включаючи і Бонні Лонґа], змінюється місце перебування округу Елкгарт у Північній Індіані. Місто ко­лись жило, виготовляло речі...

Половина округу Елкгарт залежить від виробництва. Ко­лись десятки фабрик у власності місцевих керівників по всій країні випускали комплекти запчастин для усіх видів товарів, електроніку, фармацевтичні товари, меблі, піаніно та, головним чином, усе для автомобільної індустрії.

Навіть до приходу NAFTA ці робочі місця мали величезний тиск з боку нових конкурентів із малими зарплатами з-за кор­дону. З тих часів, як NAFTA закріпилася у цьому місці, ще сотні робочих місць перемістилися на Південь Мексики через те, що великі корпорації викупили місцеві фірми. Конкуренція з боку Китаю посилює втрати.

«Ми замінили висококваліфіковані робочі місця на низь- кокваліфіковані, і тенденції погіршилися за останні 4 роки», — каже Білл Джонсон. Він продав сімейний бізнес, компанію з ви­робництва Гуми у м. Гошен, мультинаціональній корпорації «Паркер Ганніфін» у 2000 р.

Порівняйте компанію з виробництва ґуми у м. Гошен, під­розділ мультинаціональної корпорації з фірмою, якою керує місцева родина:

«Геральд А. Трольц — місцевий герой, бо він не продав і не перемістив свою маленьку фірму з виготовлення обладнання „Гошен Стемпін” навіть після того, як основний клієнт переїхав до Мексики, і через це його продажі знизилися наполовину.

Він повідомив, що єдина причина залишити фірму в м. Го­шен та, що він власник: Геральд не підпорядковується акціоне­рам. «Експерти не бачать, що тут відбувається на рівні цехів, то­му їм легко приписати позитивні або негативні характеристики для NAFTA, — каже пан Трольц. — Поки все не заспокоїться, це лише звичайне розорення» (Вайнер 2003, вперше опубліковано в «Нью-Йорк Тайме»),

Тут відчутний відгомін матеріалу, який поширився через «Вол Стріт Джорнал» декілька років тому про різницю між ви­дами бізнесу: місцевим та абсентеїстським. Стаття зосереджу­валася на відносинах між сімейним бізнесом із виробництва мороженого м’яса «Девіґ Мітс» та свиновиробниками в індіан­ській спільноті (Квінтанілла, 1999 р.). Ось витяг:

«Було непросто», — зазначає пан Девіґ, коли згадує про роз­думи сім’ї над тим, як працювати з місцевими фермерами, ко­ли свиновиробництво вперше відчутно знизилося. — Ціни бу­ли надзвичайно вигідними, але десь глибоко в голові ми повин­ні були закарбувати, що врешті-решт доведеться заплатити за нечесність, якщо ми нею скористаємося». Такі речі мало турбу­ють велику, відкриту компанію. І зовсім інша справа, коли ти, як каже пан Девіґ, «живеш з цими людьми».

Як бачимо, пан Девіґ пояснює свої дії власним зацікавлен­ням, а не доброзичливістю. Адам Сміт, мабуть, зрозумів дещо, коли вказав, що все залежить не від доброзичливості м’ясника, від якого ми чекаємо постачання м’яса, ми звертаємося, швид­ше, до його інтересів, ніж до доброти. Тим більше, підстав для того, щоб бути обачнішим, структуруючи наші інституції, зо­крема економічні, таким чином, щоб вони обслуговували, а не руйнували наші основні цінності. (Звісно, ви можете тлумачити приклад пана Девіґа як виправдання його дій єдиним засобом вираження, прийнятним для сучасності, навіть якщо доброзич­ливість є таким же чинником, як і зацікавленість.)

Справжнє розорення від NAFTA сталося не у США, а в Ме­ксиці. Можете не слухати мене, але ось що сказали «БізнесВік» у своїй (здебільшого позитивній) оцінці ефекту присутності NAFTA у мексиканській економіці протягом 10 років:

«Сількогосподарський сектор досі не оговтався через шок від конкурентоспроможності NAFTA. Серед наслідків — фак­тичне знищення дрібних фермерів у Мексиці потоком субсидо­ваного імпорту продовольчих товарів із США. Десь 1,3 млн. ро­бочих місць фермерів зникли починаючи з 1993 р. згідно з но­вим звітом від Вашингтонського науково-дослідного центру Фонду міжнародного миру Карнеґі. [1,3 млн. робочих місць, мо­жу додати, дорівнюють кількості робочих місць, які створю­ються у Мексиці протягом такого ж часу]. «NAFTA виявила­ся лихом для нас», — скаржиться Джуліан Агілера, свиновод з північного штату Сонора. Він та 800 його колег провели де­кілька великих демонстрацій, протестуючи проти підвищення імпорту свинини з США на 26 % з того часу, як договір набув чинності. «Мексика ніколи не була до цього готова», — каже Агілера, який розводить свиней вже протягом 28 років, так са­мо, як колись його батько.

Інакше було з США. Оскільки Campesinos (ісп. селяни — прим, перекладача) втратили свої засоби для існування, вони попрямували до кордону. За найбільш імовірними підрахун­ками, кількість мексиканців, які нелегально працюють у США, збільшилася у 2 рази до 4,8 млн. у проміжку між 1990 та 2000 рр. Усупереч посиленим заходам безпеки вздовж 3200 км кордо­ну після 11 вересня, сотні тисяч мексиканців продовжують ри­зикувати життям та кінцівками кожного року, щоб дістатися Америки. Гроші, які вони надсилають назад своїм сім’ям, цьо­го року становитимуть загальну суму на 14 млрд. дол. США, що є більшим, ніж 10 млрд. дол. США, які дорівнюють прямим іно­земним інвестиціям, які Мексика очікує отримати у 2003 р.

Масова міграція перетворила аграрні села у міста-при- види. Невеликі земельні угіддя фермерів залишаються незора­ні, їхні скромні цегляні будиночки закриті. Власники пішли «еі otro lado», на іншу сторону [наголошується]. У Паніндікуаро, Мічоакан, одному з найбідніших штатів Мексики, чи не най­вищий показник міграції: держслужбовці підраховують, що один із семи чоловік переїжджає до США. Священик парафії Паніндікуаро Мелесіо Фаріас нещодавно провів похорон для чоловіка, що має дітей. Йому виповнилося трохи за тридцять, коли він помер, намагаючись перетнути Арізонську пустелю. «Я кажу їм, щоб забули про США і працювали дома», — гово­рить Фаріас. «Але якщо Мексика не може дати їм роботу, то чому вони повинні залишатися тут і жити у бідності»? (Сміт та Лінблад 2003 р.)

Це все було передбаченим і справді спрогнозованим. Перед виборами у раду NAFTA я хотів опублікувати редакційний ко­ментар про ймовірний вплив договору на сільські спільноти Мексики. Жодна газета не зацікавилася можливістю публіка­ції такого матеріалу, я не кажу про «Нью-Йорк Тайме» і «Вол Стріт Джорнал», а про регіональні видання, багато з них вихо­дять в аграрних штатах, і очікувалось би, що там хоч трохи ці­кавляться становищем фермерів-колег з іншого боку кордону.

Але необов’язково дослухатися до моїх роздумів. Ось про що репортер «Нью-Йорк Тайме» був змушений повідомити у 2003 р.: «Мексиканські урядовці відверто говорять, що во­ни вже давно зрозуміли неефективність дрібного сільсько­го господарства, тому вихід для фермерів — шукати іншу ро­боту. «Урядове вирішення проблем села — змусити Campesinos

перестати бути campesinos», — говорить Віктор Суарез, лідер коаліції дрібних фермерів» (Розенберг 2003 p.).

Отже, винищення мексиканських сіл не було раптовим; во­но не стало просто побічною дією від руйнації ринкової систе­ми. Це виявилося обдуманою стратегією, яку можна описати як перенесення мексиканського селянина у XXI ст., якщо по­трібно, зі штовханиною та криками. Це явний випадок держав­ного використання ринку з політичною, соціальною і також економічною метою, цього разу, — наслідки впевненості місь­кої еліти в тому, що було потрібним для мільйонів мешканців мексиканських сіл. Hy а як же щодо переможців, які заміню­ють невдах?

Навіть якщо певним чином хтось збирався отримати ін­дивідуальну вигоду, ринки однаково підривають спільноти. Парадокс у тому, що люди отримують вигоду в одному напрям­ку — економічному, але зазнають втрат в інших. Економісти на­полягають на тому, що прибутки та збитки підраховуються за однією шкалою (Е. Андерсон 1993 p., 141-167).

Одним словом, ринки — ударна сила, яка розриває зв’язок між людьми. Економісти вважають це достоїнством. Безособові ринки ефективніше виконують те, що зв’язки соціальної солі­дарності, взаємодії та інших інституцій перерозподілу роблять у неринкових суспільствах. Наприклад, страхування на ви­падок пожежі. Я плачу премію, скажімо, 200 дол. США на рік, і якщо моя стайня згорить вщент, страхова компанія запла­тить мені 60 000 дол. США на відбудову. Проста ринкова опе­рація замінила більш громіздкий процес збору сусідів для про­цесу відновлення стайні. Щодо будівництва стаєнь з мінімаль­ною витратою ресурсів, страхування справді буде дієвішим, ніж збір спільноти кожного разу, коли згорає чиясь стайня. Але як­що зважати на збереження спільноти — тут страхування дуже бракує. Спорудження стаєнь сприяє взаємозалежності: у старі

часи мені доводилось би покладатися на сусідів як з економіч­ного, так і з інших боків, а їм — на мене.

Страхування на випадок пожежі виникло в Англії після Великої лондонської пожежі 1666 р. (Річард 1956 р., 13) і поши­рилося на материк та Північну Америку протягом наступно­го сторіччя. Те, про що згадує історик Мішель Руффа у випад­ку Франції, безсумнівно, мало сенс і для інших країн. Пожежа та її наслідки було тим, що сприяло виникненню взаємодопомо­ги у місцевій спільноті. Як і будь-які громадські об’єднання, та­кі форми взаємодопомоги передбачали повагу до себе та інших, контроль організацій, що базуються на спільноті, важливий ан­тидот моральному ризику, властивому при наданні допомоги за наслідками (частково) контрольованої події на зразок поже­жі (Руффа 2003 р„ 187-188).

Оскільки страхування на випадок пожежі й страхування життя та здоров’я від самого початку мали місце у спільноті, то еволюція страхування людських істот досить повчальна. У се­редньовічній та ранньомодерній Європі гільдії допомагали чле­нам, які переживали нелегкі часи, а також вдовам і дітям по­мерлих членів. Братства були не тільки релігійними побожними спільнотами, а й більше: вони піклувалися про хворих та помер­лих, і навіть про потойбічне життя, даючи кошти на проведен­ня літургій, які полегшують перехід небіжчика через чистилище (Флінн 1989 р.; Блек 1989 p.).

Страхування, зокрема для братства, було тісно пов’язане з благодійністю. Вимоги членів мали переважну силу, але біль­шість братств надавали матеріальну і духовну допомогу бідня­кам та іншим членам своїх спільнот. Хоча й поглянувши назад, ми можемо легко розпізнати взаємне страхування як окрему та виразну основу для братств, у премодерній Європі страхуван­ня, благодійність та душевна відрада стояли в одному ряду. І хо­ча для сучасної свідомості може звучати дивним, що допомога

______________ після смерті включала страхування процесу виходу душі з чис­тилища, середньовічну свідомість вразив би поділ страхування на «тут і зараз» і страхування на потім.

Перший комерційний поліс страхування життя, принаймні перший з тих, про які лишилася згадка, був випущений в Англії у 1583 р. (Кларк 1999 p., 18). Але через технічні та етичні причи­ни пройшло багато часу, поки цей ринок закріпився. Технічні проблеми стосувалися як статистичної невідповідності да­них про смертність, так і нечіткого розуміння страхового ри­зику. Етичною проблемою стала повна заміна співчуття на ко­мерцію. Мораль стисло виклав граф Мірабу, один із лідерів, який з’явився з «казана» революції у Франції та за короткий період у 1791 р. став президентом Національної асамблеї, ор­гану, який варто пам’ятати завдяки турботі про спільноту або жалість: «страхування», за Мірабу, «замінює обслуговуван­ня обчислення на обслуговування людства та спричиняє зникнення загальної вразливості, що є однією з основ суспіль­ства» ⁵. Коротко кажучи, після цього, у 1793 р., Конвенція, пра­вонаступник Національної асамблеї, закінчила короткотер­міновий експеримент із комерційним страхуванням життя, який розпочався в останні дні старого режиму (у Франції до 1798 р. — прим, перекладача). Коли морське страхування лега­лізували у Франції у 1681 р., інші форми страхування, особли­во страхування життя, були заборонені через етичні та прак­тичні міркування.

У XIX ст. так звані дружні спільноти змагалися з нерозви- неною індустрією страхування життя за пенні та шилінги анг­лійського робочого класу. Дружні суспільства не могли гаран­тувати такої ж страхової безпеки, як великі страхові компа­нії (наприклад, «Пруденшіал», заснована у 1853 р.), але дружні спільноти пропонували дещо інше, — відчуття приналежнос­ті, яке протидіяло прогресивній втраті спільноти, характерної для століття. Зустрічі, свята, ритуали, — усе об’єднувалося, щоб відновити частину того, що пропонували братства попе­редніх століть.

З часом цей підхід повністю програв страховим компаніям і, зрештою, — урядовому забезпеченню соціальних гарантій як у Великобританії, так і в США. Історія заплутана, але основною причиною цього була нездатність дружніх суспільств віднов­лювати себе. Одного разу відчувши звільнення від моральних обов’язків до своїх спільнот, суспільствам з численними по­стійними членами стало все важче знаходити нових у новому поколінні. Коли етичне обчислення перерозподілу між поколін­нями замінили на обчислення власної вигоди індивіда, молодо­му чоловіку вже не потрібно було нести тягар опіки над стари­ми (Ґосден 1973 р., 17).

Із початком XIX ст. ложі, приєднані до національних братств, замінили місцеві незалежні організації. У таких братствах і далі пропонували поєднати товариство, ритуал та страхування, але насправді вони були менше консолідовані ніж дружні суспіль­ства, яким вони прийшли на заміну.

Запровадження обов’язкового страхування в Англії у 1911 р. помітно змінило ситуацію на полі гри. Завдяки цьому між брат­ствами та страховими компаніями розпочалася пряма кон­куренція. До тих пір братства спеціалізувалися у страхуванні здоров’я, а страхові компанії забезпечували початкові форми страхування життя, яке загалом це дозволяло провести нор­мальний похорон, іншими словами, дозволяло уникнути бід­няцької могили, а обездолена вдова чи вдівець могли якось се­бе показати, чи, власне кажучи часто такими обездоленими були батьки — загальноприйнятим було страхувати життя од­ного зі своїх нащадків, щоб смерть дитини не стала ні фінан- " совим, ні емоційним тягарем. Щоб вберегти своє положення у цій боротьбі, братства вважали необхідним пристосуватися

___________________ ■до способів дії, за якими працювали комерційні страхувальни­ки, включаючи оплачуваних агентів та централізоване збере­ження записів та обмеження ритуалів, якими вони відрізняли­ся від інших. (Алборн, 2001 р., зокрема с. 584, 593-594) Зайвою була приголомшлива сила ясновидіння для того, щоб передба­чити до чого це призведе. Невдовзі після того, як у дію всту­пив Закон про державне страхування, член найбільшого брат­ства у Британії «Оддфелловс», повторюючи Мірабо, застерігав побратимів від вступу аби не замінювати «справжні людські спільноти на страхові, члени яких віддали свої душі арифме­тичному дияволу» (Журнал «Оддфелловс» [1915 р.] 46:639-640; цитовано у Алборн 2001 р., 594). З іншого боку Атлантичного океану братства також стали, за словами історика, «підприєм­ницькими організаціями, які функціонували задля максиміза- ції зростання кількості членів та фінансових прибутків чи ста­більності» (Кловсон 1989 р., 17).

Будучи комерційними підприємствами, братства, як і неза­лежні дружні суспільства програвали комерційним страхуваль­никам та під час декількох наступних десятиріч їх просто зме­ло з цієї сфери діяльності. Однак комерційне страхування зре­штою, як і братства, не забезпечувало належного захисту від фінансових небезпек, що стосувалося смерті, старості чи хво­роби. Державне гарантування соціального забезпечення ста­ло нормою у багатих країнах протягом XX ст., і якщо межі між державним та приватним страхуванням у XXI ст. залишають­ся суперечливими, справа точно не у тому, що розкутий ринок страхування здоров’я був у чиїйсь політичній програмі. Тоді — страхування так само було на межах суспільства.

Лібералізацію торгівлі та страхування важко назвати при­кладом того, як ринок руйнує спільноту. Репортер «Вол Стріт Джорнал» Роберт Томшо промовисто написав про рішення фермера Рона Ашерманна продати свої права на воду у місто Аврора, Колорадо (передмістя Денвера) через те, що ціна, яку збиралося заплатити це місто «означала визволення з життя у боргах» (Томшо 2000 р.). Але зрошувальні траншеї могли ви­сохти, якщо за прикладом пана Ашерманна мали піти його су­сіди, спільноти Рокі Форд, у яких чотири покоління Ашерман- нів обробляли землю. Загибель суспільства — зовнішній ефект, економіст мейнстріму сказав би «продаж прав на воду». Однак назвати диявола — не означає знищити його.

Томшо зауважує, що деякі із сусідів Ашерманна вважають такий вид продажу неетичним, але у цій справі ж немає негід­ників. Швидше, проблема полягає у системі, у якій «права на воду вважаються приватними, і тоді запобігання продажу — це наче не дозволяти мешканцю продати свій будинок» (Томшо 2000 р.). Коротко кажучи, проблема — ринок.

Ви можете здивуватися, але рішення пана Ашерманна не руйнує твердження про те, що місцевий бізнес гостріше реа­гуватиме на виживання спільноти ніж великі корпорації, чи­їм єдиним внеском у спільноті є джерело робочої сили. Без сумніву, у такому випадку рішення може бути таким самим, але все одно існує важлива відмінність, принаймні, проблеми у Рокі Форд були занадто «живими», щоб поміщати їх на перші шпальти «Вол Стріт Джорнал». Якби Ашерманни були мульти­національною компанією, то рішення перенести права на во­ду з використання у сільському господарстві до галузей «ви­щої вартості», наприклад, міського споживання було б звичай­ним бізнесом.

Суть тут наступна: товаризація може сприяти вищій ефек­тивності, але кожного разу, коли товар або послуга купують­ся або продаються, результатом є заміщення безособових рин­кових стосунків на особові стосунки обопільності та подібні. Зрештою, економічні зв’язки слабшають, а спільнота наража­ється на ризик.

Відповідь економіста: економія на любові Англійський монетарний економіст Денніс Робертсон одно­го разу запропонував протилежне: використання ринку для виконання базових життєвих завдань звільняє енергію для ін­ших видів зв’язків. «На чому заощаджують економісти?» — риторично запитав пан Денніс (1956 р., 154). Його відповідь: «Дефіцитний ресурс Любов, який, як нам, та і будь-кому іншо­му відомо, — найдорожча річ у світі». Використовуючи ринко­ві безособові стосунки для задоволення своїх матеріальних по­треб, ми економимо на вищих дарах прихильності, взаємнос­ті, особистого обов’язку — любові, за умовним означенням Робертсона, яку можна віддати для вищих результатів⁶.

Урешті-решт, коли Cip Денніс стверджував протилежне, йому було більше відомо про банківську справу, ніж про любов. Робертсон помилявся, коли вважав, що любов, як хлібина, ви­черпується, коли нею користуються. Не всі речі є «приватни­ми», як хліб. Також існують «громадські» та «колективні» ре­чі, які не вичерпуються, коли ними користується одна особа. Класичним прикладом у цьому випадку є маяк: якщо я корис­туюся його світлом, то це не зменшує його доступність для вас. Любов — надвідкрита річ: вона справді зростає, коли нею ко­ристуються, і точно зменшується до нуля, якщо не використо­вується протягом будь-якого часу. Якось я спробував підсуму­вати це у віршику:

Любов — товар особливий, Економічний випадок дивний. Споживаючи хліб, ви втрачаєте, Ділячись любов’ю, її вирощуєте.

Якщо любов не така дефіцитна, як хліб, тоді мало сенсу в створенні соціальних об’єднань для економії на ній⁷. Але, насправді, розумно було б створювати інституції для роз­робки та формування «складу любові», установи типу «barn raisings/будівництво комор» (толока — колективна сусідська допомога фермерові під час будівництва, що супроводжуєть­ся частуванням та випивкою — прим, перекладача). Але тут акцентується більше на коморах, ніж на людях, які їх спору­джують, коли страхування виявляється ефективнішим спосо­бом справитися з лихом.

Приклад страхування може видатися до деякої міри ви­падковим, але насправді це не так. Аміші, мабуть, унікальні для Америки XXI ст. завдяки своїй увазі до підтримки спільноти, цілком забороняють страхування, адже розуміють, що ринкові стосунки між індивідом та страховою компанією руйнують вза­ємозалежність між людьми. Для амішів «будівництво комор» не є проявом ностальгії, а цементом, що скріплює спільноту.

Але чому нас повинне хвилювати питання згуртованості спільнот? Що такого особливого у спільноті, у всіх формах со­ціальної організації, що виправдовує рух проти течії сучасності, щоб зберегти чи насправді відновити її?