ПЕРЕДМОВА

Незважаючи на те, що слово розвиток фігурує не так часто, ця книга — квінтесенція чверті віку моїх спроб віднайти втраче­не протягом економічного розвитку. Під час дослідження до згаданого питання додалося ще одне: яку роль у цій втраті ві­діграє економіка? Я відповідаю, що цією втратою є спільнота.

Економіка — посередник, вона виправдовує формування світу на ринковій основі. Цей вираз — наш «розвинутий світ» — не можна застосовувати до інших спільнот, крім національних.

Однак з розвитком глобалізації у світі залишається все менше і менше національних спільнот.

Я останній представник аномального покоління економіс­тів, що прийшов у цю галузь між 1930 та 1960 рр. До того часу економіка, м’яко кажучи, прихильно ставилася до ринку. Маркс та декілька інших економістів були винятками. Велика депре­сія тимчасово змінила стан справ, піддаючи сумніву важливий принцип загальновизнаного вчення, що зазвичай ринки мали працювати так, щоб дати роботу кожному бажаючому. У резуль­таті економічна догма стала відкритою до заперечення як ніко­ли перед та після того. У галузь прийшов новий вид економіста, який підтримує ідею про те, що ринки мають обмеження, а уряд може їх оминати. Економіка може пропагувати програму, яка відрізняється від схваленої ринковою системою.

З того часу економіка остаточно повернулася до своєї дру­жної до ринку форми. Відколи я був студентом, економічні до­слідження акцентували на технічних прийомах, розвивали у сту­дентах математичні здібності. У процесі навчання студенти повинні були абстрагуватися від глобальних питань, які неми­нуче бралися поза математичною наукою, на користь дрібні­ших, менш складних проблем. Звуження економічного мислен­ня досягло невідворотних меж: теперішнє покоління студентів економіки, боюся, не починає з глобальних питань. Студенти від самого початку зацікавлені у кар’єрному рості, а з глобаль­ними питаннями вони ознайомлюються мимохідь.

Царина соціальних досліджень об’єднує можливість прак­тичного значення та наукової побудови теорій, а межі застосу­вання економіки видаються вужчими, порівняно з успіхами, яких досягали у цій галузі. До 1959 р„ коли я закінчив університет, економічна депресія, велика лабораторія для економістів та планувальників Франкліна Рузвельта, вже стали стародавньою історією. Сполучені Штати вирішили свої економічні проблеми раніше, або так мені казали мої вчителі: «Загальна теорія зайня­тості, процентів та грошей» Джона Мейнарда Кейнса відкри­ла таємницю до безперервно зростаючого багатства, і єдиними, хто залишився вірним економічній утопії у США, були декілька республіканців, які усе ще спали, тримаючи під подушкою порт­рет Калвіна Куліджа. Європа втекла недалеко, хіба що портрети під подушками були іншими.

Розвиток був останнім рубежем. Я поїхав до Індії, щоб за­стосувати на практиці доктрину економічного розвитку. Моїм знайомим місіонерам та мені бракувало релігійних нахилів, але ми були місіонерами й виконували обіцянку, яку Ашіз Нані на­звав світським порятунком «третього світу», світу, який до цьо­го часу не став ні капіталістичним, ні соціалістичним, а був по­лем битви між двома економічними системами.

Я прибув у Делі навесні 1963 р., Щоб приєднатися до коман­ди радників Комісії планування. Мене спантеличила дискусія, у якій брали участь експерти з питань розвитку з різних дис­циплін: як переконати селян застосовувати добрива, пестици­ди та інші технології, які досягнули індійського субконтиненту ще перед сільськогосподарською революцією й обіцяли стрім­ке підвищення у виробництві та доході. Мене більше цікавило: чому б селянам не прийняти ці технічні прийоми? Чи індійські селяни заперечували логіку «економічної людини», і завжди за­лишалися на сторожі й шукали кращого життя? З допомогою

Раджа Рам, випускника Університету Делі з сім’ї фермерів у Дхабі Калан, села, що лежало приблизно за 250 км на північ­ний захід від Делі, я організував відвідини Дхабі, щоб само­му переконатися, чи обтяження економічною нераціональніс­тю мало місце. Чи знали фермери про добрива та пестициди? Можливості для прибутку ігнорувалися чи натрапляли на опір?

За щасливим збігом обставин у селі виявилося сприятли­ве середовище для вивчення змін — їх відсутність. Дхабі роз­міщене там, де закінчувалася ділянка, на якій діяла нова греб­ля Бхарка: багатоцільовий проект гідроресурсів, призначений для використання зрошувального та енергетичного потенці­алу однієї з великих річок, які протікали з Гімалаїв до рівнин Панджабі. Зрошення дозволило фермерам вирощувати врожаї, які раніше були нереальними через нестачу опадів: пшениця та гірчиця взимку, довговолокниста бавовна влітку. Але всереди­ні та навколо Дхабі фермерські методи не відрізнялися від тих, якими користуються у сільському господарстві з незрошуваль- ними землями, де вода, а не хімічні добрива, була обмежуваль­ним чинником. Місцеві фермери були добре знайомі з хіміч­ними добривами (називали їх «англійськими добривами»), але вважали їх шкідливими для землі; ніхто не використовував пес­тицидів у сільському господарстві.

Після деяких обговорень невелика група порівняно освіче­них та досвідчених землевласників, які сконцентрувалися нав­коло сім’ї Раджі Рая, виявили бажання спробувати щось но­ве, і ми погодилися поекспериментувати з новими способами вирощування озимої пшениці наступного року. Я мав періодич­но здійснювати візити, щоб впевнитися, що фермери проінфор­мовані й, що важливіше, вчасно отримали хімічні ресурси. Наші інтереси взаємодоповнювалися. Фермери хотіли спробувати, як сільськогосподарські технічні прийоми зможуть підвищити виробництво та дохід. Я лише бажав побачити, чи вважатимуть вони інновації простими для використання? Якщо результат бу­де успішним (я був упевнений у цьому), то чи нові методи поши­ряться на село й далі?

Але я не знав, чи проводити експерименти лише з кількіс­тю і видами добрив та пестицидів? Не знав, але мав доступ до ресурсів Фонду Форда під час програми технічного та органі­заційного сприяння фермерам на основі американської моде­лі розширення сільського господарства. Після того, як розвія­лися перші сумніви, я зважив та оцінив глибину своєї неосвіче­ності та недостатнього досвіду. Один із радників Фонду Форда погодився дати мені декілька базових і очевидних рекоменда­цій, щоб передати їх землеробам Дхабі. Я старанно записав ре­комендації типу «20-20-10», не маючи поняття, що означають ці цифри. Лише пізніше мені стало зрозумілим, що це була стан­дартна термінологія для набору добрив, що стосується азоту, фосфору та калію.

Якимсь чином усе вдалося. Рекомендації значно поліпшили виробництво пшениці на тих ділянках землі, де застосовувався експеримент, тому інші фермери зацікавилися нашою справою. Певні технології навіть набули поширення, хоча не так швидко, як я передбачав.

Фермери дізналися про нову прибуткову технологію, а я — про дві складові для успішних інновацій, що, очевидно, колись мені були незрозумілими: перша — нові ідеї повинні з’являтися з надійного джерела; і друга — деякі попередні «виходи у світ» (військова служба чи перебування у старших класах школи на відстані від дому) схиляли перших новаторів до іншого способу мислення, існування та діяльності у світі.

Крім відповідей на питання, яке скерувало мене у Дхабі, я ді­знався про щось набагато цінніше: про абсолютно інший спосіб

розуміння та існування у світі, порівняно з тим, що я міг ко­лись собі уявити. Як і кожен з нас, я був продуктом рідної куль­тури; я ніколи не піддавав сумніву ідею про те, що суспільство складалося з егоїстичних індивідів, які раціонально обчислю­ють спосіб просування до отримання більшого. У Дхабі я здо­був зовсім інший досвід: я не хочу сказати, що людям бракувало відчуття власних інтересів або, що люди діяли без раціонально­го обмірковування, але вони жили тісно пов’язаними з іншими, тобто — зі спільнотою. Людське життя не вважалося таким, що починається при народженні та закінчується смертю, а як ланка у ланцюжку, який простягався назад у незапам’ятні часи і впе­ред, наскільки може сягнути уява, як ланка у ланцюжку, що іс­нував як у просторі, так і в часі й об'єднував сім’ю, рід та село.

Зустріч з Дхабі Калан справила на мене глибокий вплив, скерувала на шлях, відмінний від того, на який вказували мої виховання, освіта та культура, не кажучи про обрану професію. Хоча тоді я про це не знав, бо знаходився на початку довгих по­шуків, продуктом яких є ця книга.

Моє прозріння щодо культурних відмінностей відбува­лося поступово. Під час останнього відрядження місіонером у 1967-1968 рр„ я працював запрошеним професором у відді­лі Індійського інституту статистики, що був частиною Комісії планувань у Нью-Делі. Серед моїх обов'язків було викладання вступного курсу з економіки для восьми чи десяти кращих за статистикою студентів, які здобули право на стажування при Комісії планувань. Сидячи на занятті до того, як мала розпо­чатися моя частина, я зрадів розповіді партнера-викладача про високий рівень математичних умінь цих студентів, що зна­чно перевищувало стандартні норми в моїй установі у Штатах.

Увійшовши у ритм викладання, я був приємно здивова­ний, як швидко та легко студенти «хапали» математику. Усе відбувалося занадто добре, щоб бути правдою. Одного дня, ма­буть, надихнувшись книгою Джона Кеннета Гелбрейта «Нова індустріальна держава», яка докладно аналізувала розходжен­ня між економічною теорією та реальним життям, я вийшов за межі математики і поставив своїм студентам питання, складе­ні так, щоб виявити, наскільки добре вони розуміли економіку поза математикою. Потрібно було з’ясувати, як люди роблять вибір між більшим споживанням у теперішньому часі і на пер­спективу. Усе було відображено у привабливому вигляді часо­вих карт кривих байдужості споживача. Але раптом виявилося, що студенти не розуміли цієї теми.

Коли минули моя злість та розчарування, спочатку на сту­дентів, а потім і на себе, то стало зрозуміло, що економіка для цих студентів була лише частиною університетської програми: ті, хто вчився добре, отримували гарантовану роботу та засоби для існування, а ті, хто погано, мабуть, повинні були задоволь­нятися роботою таксиста. Вчитися добре — означало опанува­ти математичні формули, необов’язково розуміючи економіку, яка лежить в основі цього.

А потім мене осяяла ще одна думка: для цих молодих індій­ців (таких тямущих) не було потреби розуміти ідею, таку ж чу­жу для їхнього життя, як теорія міжчасового вибору споживан­ня. Розділ 7 цієї книги показує, що навіть на сучасному Заході, де стандартна економіка принаймні перегукується з навколиш­нім середовищем, люди зазвичай не використовують еконо­мічну парадигму вибору, щоб приймати часові рішення щодо споживання. Ще менш очікуваним є те, що люди, які вибрали інший спосіб існування та мислення, використовуватимуть вид механізму, вигаданий економістом.

Такий досвід викладання змусив мене вперше замислитися про культурну специфіку економічної теорії. Упевнений, полі­тичний контекст спонукав мене до необхідності піддати сумніву

загальновизнане вчення. Ми були у розпалі В’єтнамської вій­ни та антивоєнного руху. І тоді сталося політичне вбивство Мартіна Лютера Кінґа-молодшого та, мабуть, найважливіша се­ред інших подія, — травень 1968 р., коли, здавалося, що вулиці Парижа, принаймні на відстані від Делі, дають ще один шанс ре­алізувати потенціал, який вперше з’явився у 1789 р. та повторно у 1871 р. Здавалося, що Франція і, мабуть, увесь світ, на секунду стояли на краю революції. Я почав заново розглядати різнома­нітні незаперечні чинники, включаючи той, що моїм знайомим місіонерам і мені було що запропонувати, незважаючи на нашу повну необізнаність в історії та культурі країни, яку нам потріб­но було змінювати, та несприйнятливість наслідків наших же порад, адже ми виконували роль перелітних птахів.

Я став екс-місіонером. Коли 1960-ті підійшли до кінця, по­ступово з’ясовувалося, що економіка Сполучених Штатів та Західної Європи була ширшою, ніж та, яку знали мої вчителі. Можливо, сучасний Захід не знайшов у кейнсіанській економі­ці ключ до постійного багатства, ключ, який би відкрив шлях до соціальної та політичної стабільності. Можливо, неандер­тальські республіканці були не єдиною перешкодою до постій­ного багатства.

Протягом наступного десятиріччя мої дослідження та ви- кладацтво базувалися на питаннях, які виникли з історичного досвіду Заходу, але у пізніх 1970-х призначення економіста віль­ного ринку на посаду директора Гарвардського інституту міжна­родного розвитку (HIlD — організація, яка інформувала уряди країн Третього світу про політику розвитку) дало привід для за- гальноуніверситетського протесту. Причини незгоди були різ­ними: багато хто, особливо студенти, були налаштовані проти нього через його відомі зв’язки з урядом Авґусто Піночета, дик­татора Чилі; інші, разом з багатьма спеціалістами HIID, протес­тували проти обмеженого бачення розвитку, яке він представив для організації, що за останні роки розширила свою базу, вклю­чаючи соціологів та антропологів. Мої власні заперечення були ближчими до дисидентів HHD, ніж у студентів, але близькість до Піночета та обмежене бачення не відкидалися.

Під час протесту мене декілька разів просили поділитися своїми думками щодо розвитку. «Добре і корисно виступати проти професора X, але за що ви?» Це питання раптово відки­нуло мене назад на місце розвитку. Було досить легко вийти за межі ефективності, робити щось більше, ніж «ставити адекват­ні ціни» й звертати увагу на розподіл доходу. Теорія «просочен­ня вниз» ніколи не забезпечувала достатній рівень для людей «знизу». Але що ще? У мене було інтуїтивне відчуття, що еконо­мічний розвиток розчинив клей, який тримав разом такі сім’ї, як Раджі Рами, окрім того клею, який тримав укупі село Дхабі. Але що було тим клеєм? І чи дійсно існував компроміс між ма­теріальним багатством та збереженням культурної цілісності сім’ї або села? І чи культурна цілісність обов’язково є корисною, якщо вона передбачає, як це було у Дхабі, підпорядкованість жінок (особливо молодих), недоторканність та значну невідпо­відність доходів та багатства? Чи культурна цілісність вимагає, щоб кожен звичай, кожна традиція зберігалися? Наскільки мо­же змінюватися культура, не втрачаючи своєї ідентичності? Як і чому ця ідентичність важлйва? Я шукав відповіді на ці запитан­ня більше двадцяти п’яти років.

У цьому дослідженні погляд культурної антропології Фредерік Апфель-Марґлін став важливою противагою моєї точки зору економіста. (Крім того, у нас є спільні інтереси що­до виховання 4 дітей, зростаючої кількості внуків, 3 коней, 1 со­баки та несталої кількості котів, не згадуючи вже про великий город та маленький фруктовий сад). У 1980-х ми вдвох органі­зували міждисциплінарну групу за сприяння Світового інсти­туту досліджень економіки країн, що розвиваються (WIDER),

тренінговий та дослідницький орган Університету ООН, роз­міщений у Гельсінкі. Група WIDER дослідити зрозуміти зв’язок між вестернізаціею та модернізацією, дати більше простору для тих, хто шукав альтернатив. Багато людей брали участь у наших обговореннях та були «співавторами» різноманітних книг, які ми опублікували як підсумок наших семінарів та досліджень (включаючи Апфель-Марґлін та Марґлін 1990 р., 1996 р.; Банурі та Апфель-Марґлін 1993 р.).

Окрім Апфель-Марґлін, Тарік Банурі та Ашіз Нанді ма­ли помітний вплив на мій інтелектуальний ріст. Також визнаю користь від довгих суперечок з Амартією Сеном, чиї погляди були і залишаються виразно протилежними до моїх, але чия сила інтелекту та переконання у цих питаннях помітно заго­стрила моє мислення.

А ще я дуже зобов’язаний своїм студентам — аспірантам, і початківцям — із соціальних наук з розвитку та модерніза­ції. Франк Амалрік, Дейвід Ґрювал, Санджай Редді, ∏aτpiκ Ty- мі та багато інших (їх занадто багато, щоб назвати усіх) надзви­чайно допомогли мені, сформували моє мислення, порушили різні питаннями та робили цінні зауваження. Мої колеги з ка­федри економіки у Гарварді, Бен Фрідман та Джеррі Ґрін, пе­речитували частини рукопису і давали корисні коментарі. Те са­ме робив Блер Гоксбі з кафедри англійської мови та літерату­ри у Стенфорді. Дейвід Коландер з кафедри економіки коледжу Міддлбері та Дейвід Руцціо з кафедри економіки Нотр-Даму звернули мою увагу на гру відцентрових сил у ранній чернетці цієї книги, Коландер надзвичайно допоміг у зосередженні уваги на основному. Джей Ґарфілд з кафедри філософії у коледжі Сміта допоміг мені виділити поняття «діяльність» та «зобов’язання». Брюс Екер запропонував мені підхід розумного та зацікавлено­го непрофесіонала, через що я скорегував свою аргументацію, щоб зробити її зрозумілішою для тих, хто погано або зовсім не розуміється в економіці. Ipa Раджа, дочка Раджа Рама, тактов­но вказала мені на негативні риси спільноти. Джилл Раво, по­путник на шляху до нової економіки, пояснив мені, як відмін­ності у культурі та історії навіть на Заході передають моральну цінність спільноти. Майк Аронсон, старший редактор соціаль­них наук у видавництві Harvard University Press, був надзвичай­но корисним порадником і в той же час тактовним критиком. Ця книга стала кращою завдяки йому. Джейн Траґан допома­гала у підготовці рукопису, консультувала у часом нудних, як­що не гнітючих технічних питаннях, а також пропонувала чіткі­шу аргументацію.

Моя молодша донька Джесіка Марґлін двічі перечитала ве­ликі частини рукопису й зробила цінні зауваження тоді, коли я наївно повірив, що вже майже закінчив роботу. Вона тактов­но попередила, що книга потребувала істотної перевірки, якщо я серйозно вважав, що читачі поза наукою повинні розуміти на­писане мною. Час покаже, чи правильно я діяв, щоб досягну­ти прихильності більшої аудиторії. Крім того, Джессі терпля­че ознайомилася з не найкращою першою версією вступного курсу з економіки, який містив мою критику основних припу­щень дисципліни. Вона та інші студенти, які використовували в навчанні першу та наступні версії того курсу, безсумнівно до­помогли поліпшити аргументацію.

Висловлюю вдячність усім цим людям. Можливо, ми не є спільнотою в прямому значенні цього слова, але я відчуваю їх­ню необхідність у моєму проекті.