Регулювання соціальної сфери для стимулювання сукупного попиту

Одним з елементів балансування економіки на макрорів- ні є сукупний попит, який, як відомо, репрезентує загальний обсяг витрат на товари в країні, здійснених домашніми гос­подарствами, бізнесом, урядом та іноземними споживачами вітчизняних товарів.

Соціальну сферу ми трактуємо як елемент національної економіки й складну систему взаємовідносин суб’єктів, до яких належать наймані працівники, власники економічних ресурсів (крім ресурсу праці) та органи державної влади, з приводу формування та розподілу суспільних фондів і ресур­сів, що пов’язані зі забезпеченням певного гарантованого рів­ня добробуту громадян.

Термін «соціальна сфера» («social sphere») був застосова­ний у 1960-х рр. німецьким дослідником Юргеном Хаберма­ном. І тоді, і досі під соціальною сферою, в першу чергу, ро­зуміють «публічну», або «комунікативну», сферу ^[137]. Але є у цього терміна й економічний аспект, пов’язаний із формуван­ням загального рівня добробуту в суспільстві. І цей добробут визначається як такий, що пов’язаний із розвитком освіти, медицини, культури, науки.

У сучасній українській науці існують різні підходи до тлумачення соціальної сфери. Наприклад, А. В. Кудінова, до­сліджуючи склад та особливості функціонування соціальної сфери, наводить наступні її визначення:

- «система галузей, що в сукупності представляють одну з основних сфер виробництва - невиробничу сферу»;

- «сукупність галузей, що безпосередньо пов’язані та найбільше визначають рівень життя населення та до­ступність для нього основних благ, необхідних для формування і розвитку особистості»;

- «система економічних відносин, що формуються у сфері освіти, культури і мистецтва, охорони здоров’я, фізичної культури та спорту, соціального забезпечен­ня, житлово-комунального господарства та інших її галузях в умовах обмеженості ресурсів» ^[138].

З огляду на предмет дослідження цього підрозділу моно­графії, ми надаємо перевагу визначенню соціальної сфери, яке дає можливість пояснити її вплив на сукупний попит. Ре­гулювання та удосконалення соціальної сфери безпосередньо пов’язано зі змінами в сукупному попиті.

Однією з центральних проблем регулювання соціальної сфери стає урядова політика доходів. Рівень сукупного попи­ту в країні, в першу чергу, залежить від доходів найчисельні- шої групи населення - найманих працівників, для яких го­ловним джерелом добробуту є заробітна плата.

Акцент на регулюванні сукупних доходів, з огляду на необхідність досягнення в кожний конкретний момент роз­витку економіки кращого співвідношення безробіття та ін­фляції, був зроблений у теорії «тонкого налаштування». Автор ідеї «тонкого налаштування» звернув увагу на необхідність перманентних змін інструментарію регулювання урядом су­купного попиту ще в середині 1960-х рр. ^[139].

Проблема низького рівня середньої заробітної плати в Україні у порівнянні з іншими країнами Європи все частіше стає предметом обговорення вітчизняних економістів. Зокре­ма, Г. Куліков у статті «Як розірвати порочне коло низьких заробітних плат» зазначає, що з 2013 по 2015 рр. середня за­робітна плата в Україні скоротилась у 1,8 раза (з 308 євро до 175 євро) і є меншою за мінімальні заробітні плати європей­ських країн ^[140]. Зміни у мінімальних заробітних платах дея­ких європейських країн ілюстровано на графіку (рис. 4.2).

Рис. 4.2. Динаміка мінімальних заробітних плат серед європейських країн*

* Складено на основі ¹⁴¹.

Як свідчать дані рис. 4.2, мінімальна заробітна пла­та в Литві, Латвії, Естонії, Польщі складає 300-410 євро, а в деяких країнах Європейського Союзу - Франції, Ірландії, Бельгії, Нідерландах - перебуває на рівні 1500 євро. Найниж­чою вона є у Болгарії (184 євро), найвищою - у Люксембурзі (1923 євро).

Зміни мінімальної заробітної плати в Україні у гривнево- му та доларовому еквіваленті за останні десять років демон­струє рис. 4.3.

Найнижчий у Європі рівень мінімальної заробітної плати є тією проблемою української економіки та соціальної сфери, яка потребує ретельного аналізу. ^[141]

Рис. 4.3. Динаміка мінімальної заробітної плати в Україні*

* Складено на основі ¹⁴¹.

Суттєвий вплив на формування сукупного попиту та за­гальний добробут має зменшення частки заробітної плати в структурі загальних доходів на тлі збільшення часток, що припадають на соціальні трансферти та доходи від власності. Так, у 2014 р. частка заробітної плати у загальних доходах українців складала 40,5%. На соціальні трансферти та до­ходи від власності припадало 37,1% та 22,4%, відповідно. У 2015 р. частка зарплати скоротилась до 39%, при зростанні частки соціальних трансфертів до 37,8% та доходів від влас­ності - до 23,2% ^[142]. Такі зміни пов’язані з підвищенням цін на комунальні послуги для населення і відповідним зростан­ням кількості сімей, які отримують субсидії від держави.

У 2017 році житлові субсидії для населення в Україні бу­дуть збільшуватись і далі. Їх загальний обсяг зросте на 25,8%. Зросте й кількість домогосподарств, які отримуватимуть жит­лові субсидії: з 5,9 млн сімей у 2016 р. до майже 9 млн сімей у 2017 р. Середній розмір субсидії у гривневому еквіваленті збільшиться на 41,9%.

Комунальні субсидії у їх сучасному вигляді ніяк не під­вищують доходи та платоспроможність населення, а є меха­нізмом трансферу коштів із державного бюджету на рахунки постачальників комунальних послуг.

Політика поширення субсидій на все ширші кола грома­дян України справедливо критикується як така, що породжує утриманські настрої замість заохочення до продуктивної пра­ці та слугує підґрунтям для поширення корупційних схем.

Збільшення кількості сімей, що потребують субсидії на оплату комунальних послуг, - свідчення тотального зубо­жіння населення. Тут нема чим пишатись, розповідаючи про зростаючі обсяги допомоги населенню з боку держави. Від такої «допомоги» населення не стає заможнішим. Потрібно створювати умови для того, щоб люди могли заробляти достат­ньо грошей для задоволення усіх потреб, включно з потребою у комунальних послугах. Субсидії мали б бути виключенням, а не поширеною нормою.

На наш погляд, надмірні розбіжності в оплаті праці, за­силля тіньової економіки, поширення субсидій на все більшу частину домогосподарств - не мають об’єктивних причин.

Згадані проблеми можуть бути частково вирішені за наяв­ності політичної волі адміністративним шляхом. Проте про­блема низької середньої продуктивності праці і, як наслідок, низького рівня загального обсягу виробництва на душу насе­лення виглядає більш складною.

Низький показник ВВП на душу населення в Україні є наслідком деіндустріалізації країни впродовж усього періоду її незалежного існування. За останні 25 років близько поло­вини промислових підприємств припинило свою діяльність або перебувають на межі банкрутства. Переважна кількість зареєстрованих у сучасній Україні підприємств належать до торгівлі та сфери послуг. Загалом, ВВП України скоротився з 240 млрд доларів у 1991 р. до 90 млрд доларів у 2015 р.

Скорочення частки реального сектора економіки за раху­нок зростання інших секторів є поширеним явищем для еко-

номік розвинутих країн. Слід лише пам’ятати, що такі зміни у пропорціях відбуваються при зростанні обсягів виробництва в усіх сферах економічної діяльності - більшим стає вироб­ництво усіх секторів. Зменшення чисельності працюючих у виробничих галузях відбувається за рахунок широкого вико­ристання досягнень науково-технічного прогресу, роботиза­ції та комп’ютеризації технологічних процесів.

Згадане, на жаль, не стосується України. На сферу висо­ких технологій у нас припадає лише 2,5% загального обсягу промислового виробництва. Левова частка підприємств пра­цює на фізично зношеному та морально застарілому облад­нанні. Деіндустріалізація країни є прямим та закономірним наслідком відсутності інвестицій (особливо інноваційних), що потрібні для забезпечення сучасного розвитку економіки.

Скорочення обсягів виробництва та зубожіння широких прошарків населення через зниження реальних доходів тіс­но взаємопов’язані та доповнюють і посилюють одне одного. Падіння виробництва скорочує кількість робочих місць, що збільшує безробіття і знижує сукупний попит на внутрішньо­му ринку. Скорочення сукупного попиту, в свою чергу, стає чинником обмеження економічного зростання.

Українська економіка фактично потрапила у «замкнене коло бідності». У спрощеному вигляді воно ілюстровано на рис. 4.4.

Рис. 4.4. Макроекономічний зміст «замкненого кола бідності»

Стимулювання сукупного попиту без зростання обсягу ви­робництва призведе лише до надмірної інфляції, а зростання виробництва без збільшення попиту неможливе. Ці дві про­блеми необхідно вирішувати одночасно.

Норвезький економіст Е. Райнерт у книзі «Як багаті кра­їни стали багатими, і чому бідні країни залишаються бідни­ми» стверджує, що перетворення відсталих економік на про­цвітаючі можливе лише на основі емуляції. Емуляція означає реалізацію державою свідомої економічної політики, орієнто­ваної на досягнення рівня розвитку передових країн, виперед­ження їх в окремих галузях. Він особливо наголошує на тому, що сподівання на дію законів вільного, некерованого ринку без інших дій буде помилкою. Потрібний продуманий план реформування економіки на основі її державного регулюван­ня. «Розповсюдження багатства в Європі, а потім і в інших розвинутих частинах світу, стало результатом свідомої полі­тики змагання: сила ринку була приручена, як і сила вітру, для досягнення встановленої мети.

Сказане Е. Райнертом змушує замислитись над питан­ням, чи потрібно Україні сліпо виконувати усі рекомендації МВФ у сфері економічних реформ? Ні для кого не секрет, що керівництво Фонду перебуває під впливом ідей прихильни­ків неокласичних теорій розвитку економіки. Пропоновані нам перетворення спрямовані на посилення регулюючої ролі ринку при обмеженні ролі держави. Відомі випадки, коли су­воре дотримання планів реформ МВФ, замість покращення, викликало загострення економічних проблем та призводи­ло до соціальних потрясінь. На наш погляд, усі надані ззов­ні рекомендації, перш ніж бути втіленими у життя, повинні

отримувати експертну оцінку з боку провідних вітчизняних науковців.

Проте без допомоги ззовні Україні не обійтись. Щоб змі­нити вектор розвитку економіки на позитивний, необхідні не стільки кредити «під реформи» (які частково розкрадаються та збільшують тягар державного боргу), а прямі інвестиції в реальний сектор економіки. Причому, інвестиції потрібні не на відтворення застарілих технологій у традиційних галузях виробництва, а на створення підприємств, здатних виробля­ти високотехнологічну інноваційну продукцію. Це одночасно спричинить і збільшення обсягу виробництва, і створення ро­бочих місць, що потребують кваліфікованої (отже, з високим рівнем оплати праці) робочої сили.

Україна не повинна погоджуватись на роль сировинного додатку до європейської економіки, а має постачати на світо­вий ринок найсучаснішу готову продукцію. Це не здається чимось неможливим, якщо згадати, що унікальний найбіль­ший у світі літак Ан-225 «Мрія» спроектовано та збудовано в Києві, а балістичні ракети, що складають основу ядерних озброєнь Росії, розроблено у Дніпропетровську.

Проблема збільшення виробництва полягає у традиційно несприятливому інвестиційному кліматі в Україні. Він на­стільки поганий, що вкладати кошти в розвиток української економіки не бажають не тільки іноземці, але й власні олігар­хи. Кошти, що виводяться з України вітчизняними підпри­ємцями, перевищують кредити, отримані від міжнародних фінансових установ. Головними чинниками, що відлякують потенційних інвесторів, є: політична нестабільність, постійна зміна правил гри в економічній сфері, найвищі місця України у рейтингах корумпованих країн світу. Отже, проблема інвес­тицій може вирішуватись досягненням елементарного поряд­ку в країні.

У нещодавно опублікованому звіті Міжнародного валют­ного фонду - «25 років трансформації: посткомуністична Європа та МВФ» зроблено порівняльний аналіз проведення реформ у 21 країні, що відмовились від планової економіки на користь ринкової. Як висновок було сформульовано чоти­ри ключові умови успіху:

1. «Great People» (лідерство розумних людей);

2. Smart strategies (розумні стратегії);

3. Magnet Europe (привабливість Європи);

4. External support (зовнішня підтримка) ^[144].

Як бачимо, зовнішня підтримка, хоч і є однією з необхід­них умов, але перебуває лише на четвертому місці за значен­ням. На першому місці - наявність лідерів, здатних втілюва­ти задумане у життя. Друга умова - добре продумана послі­довна стратегія проведення реформ, чіткий, зрозумілий план дій - фактично те, що є обґрунтованою політикою уряду.

Майже усі найвідоміші економічні реформи, що приноси­ли успіх, а іноді змушували казати про чергове «економічне диво», мають своїх творців - справжніх лідерів, які не кидали слова на вітер і здатні були доводити справу до кінця. Напри­клад, соціально-економічна політика, яка дозволила подола­ти найважчу в історії США економічну кризу 1929-1933 ро­ків і відома під назвою «Нового курсу», нерозривно пов’язана з іменем Франкліна Рузвельта - людиною, яку чотири рази обирали на посаду президента США. «Німецьке економічне диво» кінця 1940-х - початку 1950-х, яке сприяло швидкому післявоєнному відродженню Німеччини та створенню моделі соціальної ринкової економіки, пов’язане з іменами Конрада Аденауера та Людвіга Ерхарда.

На чолі відомих економічних «проривів» азійських кра­їн також стояли впливові лідери. Творцем «південнокорей- ського економічного дива» був Пак Чон Хі - президент та диктатор, який заплатив своїм життям за жорсткість і не­поступливість у проведенні реформ. Перетворити за короткі терміни економічно відсталий, позбавлений природних ре­сурсів, корумпований Сингапур у найсучаснішу країну світу зміг його перший прем’єр-міністр Лі Куан Ю. На його вислів про боротьбу з корупцією шляхом ув’язнення трьох найближ­чих друзів не зовсім щиро посилаються й сучасні українські урядовці. Загальновизнаним творцем реформ, що надали по­штовх розвитку китайській економіці упродовж десятиліть, вважається Ден Сяопін.

Є приклади «економічних проривів» під керівництвом видатних урядовців та політиків і в країнах-сусідах України. Зокрема, для Польщі ним став Лешек Бальцерович - «бать­ко» так званої «шокової терапії» при переході від планової до ринкової системи господарювання.

Для успішного здійснення реформ у Польщі було ухва­лено ряд законів, перелік яких є показовим та свідчить про чітко визначену мету реформування та інструменти реформ. Такими законами стали:

• Закон про фінансову економію в державних компані­ях, що дозволило запроваджувати процедуру банкрут­ства стосовно державних підприємств;

• Закон про банківську діяльність, який заборонив на­ціональному центральному банку фінансувати дефі­цит державного бюджету та додаткову емісію;

• Закон про кредити, який відмінив пільгове кредиту­вання державних підприємств та прив’язав проценти до інфляції;

• Закон про оподаткування надмірного підвищення за­робітної плати, що створював податкові обмеження на зростання зарплати у державних кампаніях;

• Закон про нові правила оподаткування, що встановлю­вав однакові правила оподаткування для підприємств усіх форм власності;

• Закон про господарську діяльність іноземних інвес­торів, що дозволив іноземним інвесторам вкладати кошти в польську економіку і виводити свої прибутки закордон;

• Закон про іноземні валюти, що запроваджував внут­рішню конвертованість злотого та відміняв державну монополію на зовнішню торгівлю;

• Закон з митного права, що встановлював єдині митні ставки для усіх компаній;

• Закон про зайнятість, що регулював обов’язки установ зі сплати допомоги по безробіттю;

• Закон про особливі обставини, за яких робітник може бути звільнений.

Досвід Польщі з формування обмеженого пакету найголо­вніших законів для реалізації реформ міг би бути використа­ний в Україні 2010-х рр. Ідеться не стільки про зміст законо­давчих актів, скільки про стиль реформування національної економіки.

Українські реформи всієї новітньої історії нашої держа­ви заслуговують на те, щоб називатися «шоком без терапії». За відсутності ретельно розробленого плану реформування економіки в сучасну змішану економіку та команди реформа­торів, здатних втілити його у життя, в Україні було створено соціально-економічну систему «дикого» капіталізму, з домі­нуванням в економіці та політиці обмеженої кількості кланів олігархів, невтручанням або хибним втручанням держави у вирішення питань розподілу та перерозподілу створеного сус­пільного продукту та регулювання соціальної сфери.

Ми робимо висновок, що сучасний стан соціальної сфери як частини української економіки не забезпечує стимулю­вання сукупного попиту. Відтак, реформа управління цією сферою повинна мати в якості мети зміни, здатні забезпечити таке стимулювання.

4.3.