Перерозподіл доходів та макроекономічна стабілізація

У цьому підрозділі здійснено спробу обґрунтування тези про важливість недеформованого та об’єктивного розподілу та перерозподілу доходів за участі держави для забезпечення макроекономічної стабілізації.

Економічні реформи неможливі без змін умов виробництва та розподілу національного продукту. Теоретично, в Україні відбувся перехід від моделі адміністративно-командної еко­номіки до економіки, що базується, переважно, на ринкових засадах. Проте можлива реалізація різних моделей ринкової економіки. Ринок без відповідного державного контролю та регулювання є нездійсненною утопією. Європейський вибір України - це модель змішаної економіки, де роль держави є не менш важливою, ніж дія ринкових механізмів.

Як відомо, держава виконує законодавчу, перерозподіль- ну та стабілізуючу функції (рис. 4.1). Усі вони в певний спосіб пов’язані з макроекономічною стабілізацією.

Рис. 4.1. Економічні функції держави у зв’язку з досягненням макроекономічної стабільності

Законодавча функція полягає у розробці та прийнятті ре­гламентів діяльності суб’єктів ринку, встановленні «правил гри» для усіх без винятку економічних суб’єктів.

Стабілізуюча функція держави охоплює такі складові, як, наприклад, забезпечення стійкого зростання економіки, належного рівня зайнятості працездатного населення та ре­гулювання курсу національної валюти. Кожна із зазначених складових може бути предметом окремого дослідження. Мож­на аналізувати, як коливалися обсяги виробництва в Україні за роки її незалежності, які зміни відбувалися на ринку пра­ці, як Україна прийшла до власної валюти і що відбувається з цією валютою зараз. Проте стійке економічне зростання, від­сутність надмірного безробіття та контрольована інфляція, вочевидь, тісно взаємопов’язані та взаємозалежні процеси.

Сьогодні важко вести мову про виконання державою стабі­лізуючої функції в Україні. За умов політичної нестабільності, ведення військових дій про стабільну економіку не йдеться.

Одним із найважливіших кроків у напрямку макроеконо- мічної стабілізації повинен стати перегляд існуючих в Украї­ні підходів до виконання державою її перерозподільної функ­ції, яка включає в себе дві складові: перерозподіл доходів та перерозподіл ресурсів.

Необхідність перерозподілу доходів визнана в усіх сучас­но організованих економіках змішаного типу. Особливо це стосується європейських країн, що реалізують модель соці- ально-орієнтованої ринкової економіки. Метою перерозподілу доходів є підтримка найменш економічно захищених прошар­ків населення за рахунок найзаможнішої його частини. Голо­вними засобами перерозподілу стають: трансфертні платежі (допомога непрацюючим та малозабезпеченим громадянам); дотримання визначеного державою мінімального рівня опла­ти праці; забезпечення прогресивної системи оподаткування.

Не усі згадані засоби перерозподілу можуть бути ефектив­но застосовані в сучасній Україні. Рівень державної допомоги

РОЗДІЛ 4. Регулювання соціальної сфери з метою макроекономічної стабілізації безробітним, матерям-одиначкам, інвалідам тощо залежить, у першу чергу, від розміру державного бюджету. Зрозуміло, що в умовах скорочення обсягів виробництва, доходи держав­ного бюджету, за інших рівних умов, теж будуть зменшува­тись, а, відповідно, сподіватись на реальне збільшення розмі­ру допомоги з боку держави немає підстав.

Регулювання державою рівня заробітної плати теж має певні обмеження. В першу чергу, існує нерозривний зв’язок між заробітною платою та продуктивністю праці.

За таких умов законодавче підвищення мінімальної зар­плати (а, відповідно, й середньої) - прямий шлях до при­скорення інфляції. Реальна заробітна плата може зростати тільки на основі реального зростання обсягів виробництва на одного працюючого. Для цього необхідна суттєва модерніза­ція виробництва, перехід до сучасних технологій, насамперед енергозберігаючих, що, у свою чергу, потребує інвестицій. За рахунок державного бюджету це завдання вирішити немож­ливо, а приватні інвестори (як вітчизняні, так і іноземні) не виявляють зацікавленості до інвестування в українську еко­номіку.

Загальновідомо, що середній рівень заробітної плати об’єктивно залежить від обсягів ВВП на одного працюючо­го, тобто від середньої продуктивності. Чим більший ВВП на душу населення (за інших рівних умов) у країні, тим вищий, зазвичай, рівень середньої заробітної плати. Щоправда, має значення, яким чином буде розподілено отриманий націо­нальний дохід між найманими робітниками і власниками економічних ресурсів, яка його частина припаде на заробітну плату, а яка - на доходи від власності.

Загальний обсяг виробництва на душу населення визна­чають як за номіналом, так і за паритетом купівельної спро­можності. Це пов’язано з тим, що номінальні показники ма­ють властивість викривляти (іноді досить суттєво) реальний стан справ. У цьому випадку суть проблеми полягає в тому, що за одну й ту ж суму грошей (доларів США) у різних краї­нах можна придбати досить різну кількість одних і тих самих товарів. Відповідно, 100 $ в Україні та 100 $ у США - це різ­ні кошти з точки зору їх купівельної спроможності. Для ілю­страції зазначеного порівняємо ВВП на душу населення дея­ких країн Європи, що розрахований за номіналом (табл. 4.1) та за паритетом купівельної спроможності (табл. 4.2).

Таблиця 4.1

ВВП (за номіналом) на душу населення у 2015 р.

* Складено автором за даними Світового банку ¹²⁹

Як бачимо з наведених даних, за показником ВВП на душу населення (за номіналом) Україна досягла рівня лише у 2 тис. доларів, що демонструє катастрофічне відставання від країн як Західної, так і Східної Європи (країн, які на момент розпаду Радянського Союзу мали приблизно однакові старто­ві умови з українськими).

¹²⁹ ВВП на душу населения в странах мира на 2015 год. Режим доступа: htpp://www.mostinfo.so/217-vvp-na-dushu-naselenia-stranah-mira-na- 2015-god.html.

РОЗДІЛ 4. Регулювання соціальної сфери з метою макроекономічної стабілізації пи Україна відстає у 15-20 разів. Розрив у 6-8 разів складає відставання від колишніх радянських республік Прибалтики та наших сусідів і нещодавніх партнерів із країн колишнього «соціалістичного табору» - Польщі, Чехії, Угорщини.

Ураховуючи, що середньосвітовий показник ВВП на душу населення (за номіналом) складає близько 10 тис. доларів, то Україна й тут виглядає жалюгідно, дозволивши випереди­ти себе таким країнам, як Монголія (3 972 дол.), Гондурас (2 494 дол.), Папуа - Нова Гвінея (2 222 дол.).

Розрахунок ВВП на душу населення за паритетом купі­вельної спроможності (ПКС) демонструє вже дещо інші спів­відношення.

Таблиця 4.2 ВВП (за ПКС) на душу населення у 2015 р.

(перелік Світового банку)*

* Складено автором за даними Світового банку ¹²⁹

Як бачимо, з урахуванням ПКС, відставання від провід­них країн Західної Європи складає 5-6 разів, а від країн ко­лишнього соціалістичного табору Україна відстає у 3-4 рази.

Щоправда, навіть рахуючи за паритетом купівельної спро­можності, Україна все одно відстає від Монголії (12 189 дол.), проте випереджає Гондурас (5 084 дол.) і Папуа - Нову Гвінею (менше 3 000 дол.).

Наведені дані засвідчують закономірний зв’язок між се­редньою заробітною платою та обсягом виробництва на душу населення в країні.

Із наведених даних стає зрозуміло, що середній рівень заробітної плати в Україні цілком відповідає рівню її еко­номічного розвитку. Схоже, мають рацію ті дослідники, які вважають, що подальше зростання заробітних плат можливе виключно на основі зростання обсягів виробництва на душу населення за рахунок підвищення продуктивності праці. Зростання доходів переважної більшості працюючого насе­лення (а, відповідно, і зростання грошової маси), що не під­кріплено зростаючим виробництвом товарів та послуг - га­рантований шлях до продукування інфляційних процесів у країні. Проте макроекономічні залежності не такі прості, як це здається на перший погляд.

По-перше, необхідно спробувати відповісти на запитання: чи є середня заробітна плата в Україні справді середньою? За визначенням, середня зарплата повинна відповідати оплаті праці переважної більшості працюючих. Доходи мають дифе­ренціюватись, але більшість зайнятого населення має отри­мувати зарплату, наближену до її середнього значення. Якою ж є середня заробітна плата в Україні?

Середній рівень заробітної плати в нашій країні є резуль­татом невиправдано завищеної зарплати відносно невеликої кількості осіб (переважно менеджерів топ-рівня) та значно заниженого рівня зарплати більшості працюючих. Крім того, існують суттєві розбіжності в оплаті праці за сферами діяль­ності та регіонами. Діє істотна та необґрунтована диферен­ціація за окремими видами економічної діяльності. Найвищі заробітні плати у 2000-х рр. отримували, до прикладу, пра­цівники банківського сектора та авіаційного транспорту.

Регіональні розбіжності в оплаті праці продовжують іс­нувати. Зокрема, рівень офіційних зарплат у центрі України суттєво вищий порівняно із західними областями. Найвищі

зарплати отримують жителі великих міст (Київ, Харків), найнижчі - ті, що проживають у сільській місцевості. Серед­ня заробітна плата у Києві більш ніж удвічі перевищує її се­редній рівень, наприклад, у Тернопільській області.

Отже, у реальному житті середня заробітна плата в Укра­їні виглядає досить умовною абстракцією. Якщо у розвине­них країнах середня зарплата стає атрибутом та ознакою, так званого середнього класу, який є основою суспільства, то для України характерною рисою стала майже повна його відсут­ність і значне розшарування на багатих та бідних.

Досліджуючи розподіл доходів в Україні, О. Ярош та О. Пушкарьов наводять вражаючі дані: 94% населення отри­мувало у 2000-х рр. щомісячний дохід менше 1920 грн на особу, а понад 50% - менше 1000 грн. Коефіцієнт Джині, що обраховується як показник ступеня диференціації населення за доходами, постійно збільшується з моменту здобуття Укра­їною незалежності у 1991 р. На цьому тлі щомісячні доходи окремих представників вітчизняної «еліти», топ-менеджерів державних підприємств, які можуть складати мільйони гри­вень щомісяця, виглядають фантастично. Автори цитованого дослідження доходять висновку, що в країні існують усі умо­ви для необмеженого збагачення дуже вузького прошарку на­селення ^[130].

Переважна більшість учених-економістів вважає, що над­мірна диференціація в доходах населення (як це і є в сучас­ній Україні) може суттєво гальмувати зростання економіки. Причиною стає відсутність середнього класу, який і забезпе­чує стабільний сукупний попит на товари та послуги підпри­ємств, що працюють на внутрішній ринок. Найзаможніша частина українського населення задовольняє свої потреби за допомогою товарів іноземних виробників, іншій частині на­селення бракує коштів навіть на найнеобхідніші продукти ві­тчизняного виробництва. Яскравим прикладом є ситуація на автомобільному ринку України. Корпорація «УкрАвто», що займається імпортом автомобілів, щомісяця продає в Украї­ні по «Майбаху» еліт-класу (на додачу до інших престижних марок) та привласнює прибутки від цієї реалізації, а її філія «ЗАЗ», що виробляє автомобілі «для народу», - несе збит­ки та скорочує обсяги виробництва. Причому, «Майбахів» в Україні зареєстровано вже більше, ніж у країні їх виробни­цтва - Німеччині, хоча за кількістю автомобілів на 1 тис. жи­телів Україна поступається Німеччині більше ніж у 3,5 раза.

Для сучасної економічної системи України підвищення се­редньої заробітної плати на основі зростання загального обся­гу виробництва виглядає проблематично. Політика тотальної економії за рахунок бідних спричиняє скорочення сукупного попиту на внутрішньому ринку. Як наслідок, показник ВВП за 2015 р. упав на 9,9% ^[131] до аналогічного показника попередньо­го року, що є найгіршим показником серед постсоціалістич- них країн. Макроекономічна наука стверджує, що економічне пожвавлення можливе лише за умови стимулюючого впливу зростаючого сукупного попиту на внутрішньому ринку.

В Україні середини 2010-х рр. склалася дуже суперечлива ситуація, вихід із якої знайти досить важко. З одного боку, се­редній рівень заробітної плати цілком відповідає обсягам ви­робництва товарів і послуг на душу населення. Він є низьким, порівняно з європейськими країнами, де забезпечується зна­чно вища продуктивність праці. З іншого боку, підвищення зарплати є необхідною умовою збільшення загального обсягу сукупного попиту на внутрішньому ринку для стимулювання економічного зростання.

Найбільшою проблемою в цій ситуації стає невиправда­но велика диференціація в доходах населення, відсутність в Україні вагомого прошарку середнього класу. Вітчизняні олі­гархи використовують більшу частку отриманих доходів не­продуктивно. Замість інвестицій у модернізацію виробництва та створення нових робочих місць, вони переводять доходи на рахунки закордонних банків і витрачають на розваги, пред­мети розкоші, придбання елітної нерухомості.

Надмірна диференціація доходів могла б бути усунена суто адміністративними заходами: підвищенням низьких зарплат і пенсій, поверненням до прогресивної системи опо-

даткування, реальною боротьбою з тіньовою економікою та корупцією. Однак поляризація населення за доходами поси­люється. За 2015-2016 рр. реальна заробітна плата в Україні скоротилася на 50%. З іншого боку, якщо у 2015 р. по усій країні налічувалось 1232 громадянина з річним доходом, що перевищував один мільйон гривень, то за перші чотири міся­ці 2016 р. лише у Києві такий дохід (за даними ДФС) задекла­рувало 1,6 тис. осіб ^[132].

Наприклад, розрекламоване урядом підвищення міні­мальних зарплат і пенсій на 13% у вересні та на 10% у грудні 2015 року аж ніяк не компенсувало втрати купівельної спро­можності переважної більшості громадян через інфляцію, річний рівень якої склав 48,7% ^[133]. Як наслідок, оборот роз­дрібної торгівлі за 2014-2015 рр. знизився на 21,5%. Таке значне скорочення обсягів товарообігу, в свою чергу, не могло не вплинути на доходи бюджету через зменшення суми по­датків з обігу. Це є ще одним свідченням зубожіння більшої частини населення країни, яке відбувається на тлі розмов про досягнуті успіхи в реформуванні економіки.

За таких обставин виглядає доцільним використання пе­ревірених і працюючих в усіх розвинутих країнах заходів із перерозподілу доходів. У першу чергу, мова йде про необхід­ність змін у податковій системі в бік все більшої диференці­ації ставок оподаткування. Відрахування українськими олі­гархами до бюджету держави 50-60% від отриманих доходів значно поповнило б бюджет країни й дало б змогу суттєво збільшити оплату праці в державному секторі економіки, фі­нансувати науково-дослідні роботи, інноваційні проекти. Це могло б позитивно вплинути як на стан внутрішнього ринку, так і на зростання ефективності нашої економіки в цілому. Проблема лише в тому, що владні інститути в сучасній Украї­ні не зацікавлені у проведенні подібних реформ.

Ураховуючи величезну диференціацію в доходах укра­їнців, необхідно активізувати одну з головних функцій дер­жави - перерозподільну. Перехід від фактично пропорційної до суттєво прогресивної системи оподаткування міг би стати першим кроком на шляху вирівнювання доходів населення та формування в країні заможного середнього класу.

Прогресивна шкала оподаткування особистих доходів на­селення є загальновизнаною нормою в усіх розвинутих краї­нах світу. Існує певна відмінність у підходах у країнах із більш «вільною» і більш регульованою економікою. Зокрема, якщо у США максимальна ставка оподаткування особистого доходу складає 35%, то підприємці більшості країн Північ­ної Європи звикли перераховувати у держбюджет 50-60% і навіть 70% (залежно від сфери діяльності) доходів. Після приходу до влади соціалістів на початку 2010-х рр. у Франції ставка оподаткування 90% поширена на усі доходи, що пере­вищують 1 млн € на рік.

Прогресивна шкала оподаткування доходів існувала на­віть у СРСР в умовах панування зрівняльного підходу в опла­ті праці. У середині 1990-х років Україна перейшла до про­порційної системи оподаткування особистих доходів. Було встановлено максимальну ставку оподаткування - 13%, яка згодом зросла до 20%. Сьогодні вона становить 18%. Зміни в оподаткуванні пояснювались необхідністю зменшення сек­тора тіньової економіки в країні. Значних успіхів у боротьбі з тіньовою економікою цей крок не дав, але особисті статки українських олігархів почали стрімко зростати.

Таку ситуацію з оподаткуванням можна було б якось ви­правдати, якби отримувані надприбутки використовувались для такої потрібної зараз модернізації економіки. Проте, з 2002 до 2014 рр. Україна вклала у власну економіку лише 250 млрд $. Якщо перерахувати вкладені інвестиції на душу населення, то це в 11 разів менше, ніж у ЄС, у 2,5 раза менше, ніж у Китаї, і навіть утричі менше, ніж у Росії ^[134].

Якщо українські олігархи не бажають вкладати кошти в українську економіку, навіщо залишати їм таку значну част­ку прибутків? Потрібно повернутись до загальноприйнятої прогресивної системи оподаткування та вирішувати завдан-

ня перерозподілу доходів і ресурсів за допомогою державного бюджету.

Дані табл. 4.3 наочно демонструють, яка частина ВВП пе­рерозподіляється через держбюджет у різних країнах світу.

Таблиця 4.3

Частка державного бюджету у ВВП деяких країн світу (станом на 2015 р.)*

* Складено автором на основі статистики державних бюджетів ¹³⁵

За даними табл. 4.3, провідні країни Європи, обравши мо­дель соціально орієнтованої ринкової економіки, перерозпо­діляють через державний бюджет близько 40% виробленого ВВП. Україна використовує бюджет для перерозподілу ВВП на рівні показників Китаю та Росії, демонструючи зовсім не- європейський підхід у цьому питанні. США, де частка пере­розподіленого через бюджет ВВП є значно меншою, не мо- ^[135]

жуть бути прикладом для України, оскільки мають особливу модель більш ліберальної змішаної економіки, що відрізня­ється від європейської моделі.

Значні кошти в розпорядженні урядів європейських кра­їн, що можуть використовуватися для проведення ефектив­ної соціальної політики, є результатом не тільки прогресив­ної шкали оподаткування. Упродовж другої половини XX ст. у Західній Європі відбувалось зростання частки державного сектора в економіці, що теж позначається на наповненні бю­джетів країн. В Україні, внаслідок численних хвиль привати­зації, державний сектор втратив провідну роль в економіці й уже не може розглядатись як основа формування держбюдже­ту. Останнім часом переваги моделі з переважанням приват­ного сектора над державним почали ставитись під сумнів ^[136].

Наповненню державного бюджету України дуже суттє­во заважають обсяги тіньової економіки, що впродовж двох останніх десятиліть залишаються на рівні 40-50%, а також різноманітні корупційні схеми перерозподілу бюджету. Так, лише через непрозорі державні закупівлі бюджет щоріч­но втрачає близько 150 млрд грн, що складає понад третину його загального обсягу. Наприкінці 2013 р. кожна друга дер­жавна закупівля проводилась з одним учасником торгів без будь-якої конкуренції. Низька результативність бюджетних програм усе частіше стає предметом обговорення на сторінках економічних видань.

Краща наповнюваність українського бюджету можлива за умови суттєвих успіхів у боротьбі з корупцією і тіньовою економікою, з одного боку, та внесення необхідних змін у по­даткову політику, - з іншого.

Про реформування податкової сфери України йдеться у багатьох дослідженнях. Те, в якому напрямку відбуватимуть­ся ці зміни і якими будуть їх наслідки для наповнення бюдже­ту країни, залишається незрозумілим.

Найчастіше в дослідженнях іде мова про необхідність ско­рочення кількості податків та спрощення процедури їх спла-

ти, що повинно зробити систему прозорішою. Це позитивний момент, але виникає питання: якщо кількість податків змен­шиться, а ставки оподаткування залишаться без змін, то хіба це не створить загрозу загального зменшення надходжень до бюджету?

У вересні 2014 р. Кабінет Міністрів України прийняв рі­шення скоротити на 15% ставку єдиного соціального внеску із заробітною плати, яка раніше була на рівні 41%. Гроші, що залишатимуться при цьому на рахунках підприємств, за задумом авторів нововведення, можуть і повинні використо­вуватись на підвищення зарплат. Причому, заздалегідь було відомо, що втрати держбюджету внаслідок зазначених змін складатимуть близько 28 млрд грн. У результаті передбачу­вані втрати бюджету відбулись, але очікуваного підвищення зарплат так і не сталося. Складається враження, що уряд не усвідомлює того, яку роль відіграє бюджет при виконанні державою її перерозподільної функції в умовах економічної стагнації.

Порівняння різних моделей організації ринкової еконо­міки та оцінка їх ефективності є популярною темою економіч­них досліджень. На наш погляд, один із визначальних напря­мів реформування економіки повинен бути пов’язаний із ви­конанням державою її перерозподільної функції. В сучасних умовах чи не єдиним способом кращого наповнення бюджету стає перегляд підходів до податкової політики. Необхідно по­вертатись до загальноприйнятої у світі прогресивної системи оподаткування доходів.

Ефективність виконання державою перерозподільної функції безпосередньо залежить від масштабів державного бюджету. Як засвідчує досвід провідних країн Європейського Союзу, для реалізації моделі соціально орієнтованої ринкової економіки через держбюджет має перерозподілятися понад третину всього створеного валового внутрішнього продукту. В Україні ця частка менша 20%. Збільшення загального обся­гу держбюджету та його частки у ВВП дозволять державі про­водити ефективнішу політику соціальних реформ та рухатись у бік загальної макроекономічної стабілізації.

4.2.