Реформування соціальної сфери як чинник змін сукупної пропозиції та економічного зростання

Регулювання соціальної сфери є не тільки чинником сти­мулювання сукупного попиту (про що йшлося у попередньо­му розділі), але й дозволяє створювати умови для зростання сукупної пропозиції.

Процес економічного зростання теоретично є одночас­ним збільшенням і сукупного попиту, і сукупної пропозиції. У класичній та неокласичній теоріях зростання попиту та пропозиції розглядається як нерозривний процес, про що, зокрема, свідчить формулювання закону Сея. Проте еволюція реальних економічних систем довела, що дисбаланс між су­купним попитом та сукупною пропозицією цілком можливий і визначає стан макроекономічної рівноваги. Саме невідпо­відністю (дисбалансом) між сукупним попитом та сукупною пропозицією пояснюються явища загрозливої для економіки інфляції та кризового спаду виробництва.

Віддзеркалений у назві цього підрозділу підхід - вплив соціальної сфери на сукупну пропозицію - не є традиційним і поширеним у макроекономічній науці. Окремі елементи від­повіді на питання, чи впливає стан соціальної сфери і, якщо впливає, то у який спосіб, на сукупну пропозицію, можна знайти в теоретичних концепціях та у практиках державного регулювання окремих країн. Спробуємо виокремити ці еле­менти. При цьому соціальну сферу, як це було підкреслено у підрозділі 4.2, ми розуміємо як систему відносин із приводу формування та використання суспільних фондів, що забезпе­чують загальний добробут.

Зв’язок соціальної сфери та сукупної пропозиції, за Кейн­сом, можна інтерпретувати, спираючись на його ідею про те, що брак необхідного попиту в період кризового спаду вироб­ництва може компенсуватись додатковим бюджетним фінан­суванням витрат на організацію суспільних робіт. Фактично, йдеться про певні модифікації соціальної сфери, що через змі­ни сукупного попиту можуть вплинути на сукупну пропози­цію. Ця ідея може бути формалізована так:

Рис.

Концепцію Кейнса було покладено в основу економічної політики провідних країн світу після Другої світової війни. Упродовж 1950-1960-х років у найрозвинутіших капіталіс­тичних країнах було створено економіку, що отримала назву змішаної. Ринкову складову суспільного господарства було доповнено потужним державним сектором. Держава почала проводити активну економічну політику, яка включала в себе реформування і соціальної сфери. Нова економічна система поєднувала в собі переваги та нівелювала недоліки двох про­тилежних типів економік - чистого некерованого ринку й то­тального державного планування. У рамках моделі змішаної

економіки з’явилась можливість краще, ніж раніше балан­сувати сукупні попит і пропозицію, що забезпечувало більш стабільне та динамічне економічне зростання. Кейнсіанська теорія та заснована на ній державна економічна політика до­мінували до першої половини 1970-х років ^[145]. Як висловився у 1971 р. президент Сполучених Штатів Америки Р. Ніксон: «Сьогодні ми усі - кейнсіанці».

Першої серйозної критики кейнсіанство зазнало з боку монетаризму - напряму економічної теорії, що зародився у США в 1960-х рр. Причому, критика, переважно, стосува­лась надмірного, на думку монетаристів, одержавлення рин­кової економіки. Обґрунтовувалась доцільність мінімізації державного втручання у регулювання економічних процесів та необхідність більшої довіри до об’єктивно діючих законів ринку. Стосовно ж значення підтримання належного сукуп­ного попиту для стабільного зростання економіки, погляди представників монетаризму, в чомусь, співпадали з ідеями прихильників кейнсіанської теорії. Так, відзначався прямий зв’язок між наявною в економіці грошовою масою та величи­ною витрат споживачів і фірм. Робився висновок, що збіль­шення маси грошей веде до зростання обсягу виробництва, і лише після повного завантаження виробничих потужностей - до інфляційного зростання цін.

суспільного продукту. Отже, приділяючи увагу підтримці на необхідному рівні сукупного попиту, монетаристи не бачать можливості стимулювання сукупної пропозиції, оскільки вважають, що ринкова економіка завжди забезпечує (за на­явності достатньої кількості грошей) максимальне викорис­тання усіх виробничих потужностей ^[146].

Ідея стимулювання сукупної пропозиції для зростання економіки з’являється лише з появою теорії «економіки про­позиції», розвиток якої розпочався в 1970-х рр. у відповідь на невдачі економічної політики США та інших країн Заходу, побудованої на теорії Кейнса. У цей період західна економіка зіштовхнулась із новим для себе явищем - стагфляцією - па­дінням обсягів виробництва в умовах досить високого рівня інфляції. У рамках традиційної кейнсіанської теорії це явище пояснити було неможливо. Тому зроблено висновок, що еко­номічна політика стимулювання сукупного попиту себе вичер­пала, і для забезпечення економічного зростання необхідно акцентувати увагу на стимулюванні сукупної пропозиції.

Економічна теорія пропозиції - це макроекономічна тео­рія, згідно якої економічне зростання можна ефективно сти­мулювати за рахунок зниження бар’єрів для виробництва (пропозиції) товарів і послуг, тобто за рахунок зниження податків та зняття заборон, що створюються державним ре­гулюванням.

Представники теорії пропозиції дотримуються, переваж­но, однакових позицій із теоретиками монетаризму стосовно ролі держави у регулюванні економіки. Й ті, й інші схиля­ються до зведення цієї ролі до мінімуму. В обох концепціях наголос зроблено на провідну роль ринку як головного регу­лятора усіх економічних процесів. Проте є й суттєві розбіж­ності. Якщо центральною ідеєю монетаризму є контроль над грошовою масою та її регулювання, то в економіці пропози­ції - це максимально можливе роздержавлення (через прива­тизацію) та стимулююча підприємницьку діяльність подат­кова політика. В теорії економіки пропозиції зазначається, що збільшення податків веде до зростання витрат і цін та в кінцевому підсумку негативно позначається на споживачах. Підвищення податків дає поштовх до виникнення інфляції витрат. Високі податки стримують інвестування, капітало­вкладення у нові технології, удосконалення процесів вироб­ництва. Зниження податків збільшує доходи та заощадження підприємців, знижує рівень процентної ставки. Як резуль­тат - зростають накопичення й інвестиції.

Вибір оптимального рівня оподаткування в теорії пропо­зиції відбувається на основі загальновідомої кривої Лаффера.

Спочатку, за А. Лаффером, підвищивши податкову став­ку, держава збільшує масу своїх податкових надходжень, але це має місце лише до певної точки, у якій надходження дося­гають максимальної величини. Після проходження цієї точки подальше підвищення податкових ставок веде до зменшення податкових надходжень унаслідок негативного впливу надто високих податків на ділову активність.

На базі даних американської статистики А. Лаффер роз­рахував, що коли податкова ставка перевищує 50%, різко зни­жується ділова активність. Проте крива Лаффера не дає одно-

значної відповіді, за якого розміру ставки податку державні податкові надходження досягають свого максимуму. Для різ­них країн оптимальні рівні ставки податку будуть різними.

Згідно концепції А. Лаффера, зниження податкових ста­вок може викликати лише короткочасне зменшення держав­них податкових надходжень. У довготривалій перспективі це захід забезпечить зростання заощаджень, інвестицій, вироб­ництва, зайнятості, а відповідно, сукупних доходів, що під­лягають оподаткуванню.

Податкова політика повинна спиратися на ефект А. Лаф­фера. Основним напрямком радикальної реформи системи оподаткування вважається значне зменшення граничних по­даткових ставок, яке має повніше розкрити можливості рин­кової системи. У кінцевому підсумку зростуть державні дохо­ди, зменшиться дефіцит бюджету, відбудеться гальмування інфляції і прискорення економічного зростання ^[148].

Слід зазначити, що крива Лаффера й економічна політи­ка на основі теорії пропозиції, в цілому, піддаються досить жорсткій критиці.

По-перше, існує критичне ставлення до ідеї стимулюван­ня населення до продуктивної діяльності шляхом зниження податків та відповідного збільшення його доходів за вико­нану роботу. Емпіричні дані не демонструють однозначного взаємозв’язку в цьому питанні. Проведені дослідження свід­чать, що внаслідок зниження податкових ставок одні осо­би починають працювати більше, а інші - менше. Перших, дійсно, стимулює можливість отримувати додатковий дохід. Вони готові жертвувати своїм вільним часом заради роботи, оскільки альтернативні витрати відпочинку зростають. Інші поводяться навпаки, віддаючи перевагу збільшенню витра­ченого часу на відпочинок та розваги за рахунок зменшення робочого періоду, адже відтепер вони отримують змогу мати більший кінцевий дохід ціною менших затрат праці.

По-друге, викликає сумніви зниження податків як засіб протидії інфляції. Так, полегшення податкового тиску на ви­робників можна розглядати як чинник протидії інфляції про- позиції. З іншого боку, відповідне зростання доходів населен­ня може спровокувати інфляцію попиту. Зниження податків у зростаючій економіці (особливо при наближенні до ситуації досягнення нею потенційно можливого обсягу виробництва та повної зайнятості) викличе таке збільшення сукупного попи­ту, яке перевершить будь-який приріст сукупної пропозиції. Наслідком буде дефіцит державного бюджету та інфляція.

По-третє, крива Лаффера розглядається лише як демон­страція логічного припущення про існування оптимального рівня оподаткування у діапазоні ставок від 0 до 100%. Про­те неможливо точно визначити, на якій саме точці зазначеної кривої перебуває економіка в конкретний період часу. Якщо рівень оподаткування значно перевищує оптимальний, тео­ретично, можна припустити майбутнє зростання податкових надходжень до бюджету при зниженні ставки податку. В ін­шому випадку, зниження ставок оподаткування може лише спровокувати загострення проблеми дефіциту бюджету без будь-яких позитивних наслідків у найближчий перспективі.

Досвід практичного застосування рецептів, узятих з теорії економіки пропозиції, скоріше спростував, ніж підтвердив її основні положення. Як уже зазначалось, концепцію економі­ки пропозиції було покладено в основу економічної політики США часів президентства Р. Рейгана (1981-1988 рр.). Зміст рейганоміки, як відомо, складали чотири напрями економіч­ної політики.

1. Вплив федерального уряду на регулювання соціальної сфери було дещо зменшено через скорочення витрат на про­грами соціального забезпечення та захисту. Військові витра­ти значно зросли.

2. Масштаби державного регулювання приватного секто­ра економіки значно скоротились.

3. Уряд звернувся до керівництва ФРС із закликом утри­мувати темпи зростання грошової пропозиції на рівні, який можна розглядати як не інфляційний, проте достатній для за­безпечення економічного зростання.

4. Починаючи з 1981 року, були значно знижені ставки податку з доходів фізичних осіб та податку на прибутки кор­порацій. У 1986 р. було проведено реформу податкової систе-

ми, в рамках якої гранична ставка оподаткування доходів за­можних платників податків була знижена з 50% до 28%.

Запроваджені заходи мали такі результати.

1. Усі позитиві моменти від зниження податків нівелюва­лись політикою «дорогих» грошей, яку проводила ФРС для стримування зростаючої інфляції. У 1980-1982 рр. економі­ка пережила низку відчутних спадів.

2. Темпи інфляції знизилися з 13,5% у 1980 р. до 3,2% у 1983 р. Після 1983 р. темпи інфляції залишалися відносно низькими. Більшість економістів приписують це сповільнен­ня інфляції економічним спадам 1980-1983 рр., викликаних, як уже зазначалося, політикою «дорогих» грошей ФРС, а та­кож падінням світових цін на нафту. Зсув праворуч кривої сукупної пропозиції внаслідок зниження податків та політи­ки дерегулювання не вважається головною причиною посла­блення інфляції.

3. Проведене зниження податків викликало збільшен­ня дефіциту федерального бюджету. Очікування, що, згідно кривої Лаффера, зниження податків призведе до збільшення податкових надходжень, не виправдалися. Судячи з усього, значний бюджетний дефіцит посприяв підвищенню процент­них ставок, а тим самим - витісненню певного обсягу при­ватних інвестицій і занепаду як залежних від експорту, так і конкуруючих з імпортом галузей. Як наслідок - виник без­прецедентно великий дефіцит платіжного балансу США. У 1990 р. адміністрації Дж. Буша разом із Конгресом довелося прийняти пакет законів про податки та державні витрати, націлений на скорочення цього дефіциту на 500 млрд дол. упродовж 5 років. Максимальна гранична податкова ставка зросла з 28% до 31%. Однак значний дефіцит залишився, і в 1993 р. адміністрація Б. Клінтона знову підвищила податки, піднявши максимальну граничну ставку до 39,6%.

4. Майже немає підтверджень того, що рейганоміка мала скільки-небудь суттєвий позитивний вплив на норму заоща­джень та інвестицій чи стимули до праці. Упродовж усіх 1980-х років спостерігалась тенденція до зменшення норми заощаджень. У 1983-1984 рр. відбулось помітне зростання продуктивності праці, як це зазвичай і буває під час еконо- мічного піднесення, однак в останній період 80-х - на початку 90-х років темпи її зростання залишалися на дуже низькому рівні.

5. Економічне піднесення, що розпочалось після 1982 р., більшість економістів пояснює стимулюючим впливом, яке рейганівське зниження податків здійснило на попит, а не його антистагфляційним впливом на пропозицію.

У цілому отриманий практичний досвід викликає сумні­ви в правильності центральної ідеї теорії економіки пропози­ції, згідно якої зниження податків настільки потужно і безпо­середньо впливає на криву виробничих можливостей країни та криву сукупної пропозиції, що зміщує їх праворуч значно швидше, ніж це відбувається в умовах зприродного економіч­ного зростання.

Підсумовуючи зазначене, можна зробити висновок, що стійке економічне зростання без надмірної інфляції немож­ливо забезпечити, акцентуючи увагу окремо на стимулюван­ні сукупного попиту чи сукупної пропозиції. Кейнсіанські ре­цепти стимулювання сукупного попиту перестали спрацьову­вати в розвинених країнах із середини 1970-х рр., а у 1980-х досвід США продемонстрував проблеми розвитку економіки шляхом стимулювання сукупної пропозиції на основі вико­ристання теорії економіки пропозиції.

Для України, економіка якої з середини 2010-х рр. пере­буває у стані глибокої кризи, актуальною є проблема вибору правильної концепції подальшого розвитку. Слід пам’ятати, що просто вихід із кризи та забезпечення економічного зрос­тання на рівні 1-3% на рік (що анонсується нинішнім уря­дом як плани на найближче майбутнє) означатимуть консер­вування ситуації довічного відставання від розвинених країн світу. Нам потрібен справжній «прорив», українське еконо­мічне диво.

У зв’язку із зазначеним, доречно розглянути та проана­лізувати історичні приклади вдалих економічних реформ у різних країнах світу, що дозволяли долати важкі кризи та забезпечували такі темпи економічного зростання, які дава­ли змогу за відносно короткі проміжки часу перетворювати зруйновані та відсталі економіки у процвітаючі.

РОЗДІЛ 4. Регулювання соціальної сфери з метою макроекономічної стабілізації

Найбільш відомим та яскравим прикладом реформ задля подолання економічної кризи, безумовно, є «Новий курс» Рузвельта. Це була програма соціально-економічних пере­творень, реалізована у США з метою виведення країни з «Ве­ликої депресії» - складової світової економічної кризи 1929­1933 рр. Менш відомі (зі зрозумілих причин) реформи, що від­бувались у той самий період часу і з цією ж метою у Німеччині під керівництвом Гітлера. Хоча, як зазначав класик історіо­графії ФРН Хаффнер, «Гітлерівське “економічне диво” знач­но більшою мірою може претендувати на це звання, ніж диво Ерхарда». При усіх відмінностях, що існували між країнами у соціально-політичній сфері, економічні реформи цього пе­ріоду в США та Німеччині мали багато спільного.

За своєю суттю як американські, так і німецькі реформи відповідали головним постулатам кейнсіанської теорії. В обох випадках було впроваджено державне регулювання економі­ки. Відмінність полягала в ступені втручання держави в еко­номічні процеси. У демократичній Америці це втручання вті­лилось у прийняття низки законів, що регламентували роботу ринку та створення урядових органів з управління окремими сферами діяльності, а саме: Адміністрації відновлення про­мисловості, Адміністрації регулювання сільського господар­ства, Управління суспільних робіт тощо. Причому, Адміні­страція відновлення промисловості, метою якої визначалась боротьба з недобросовісною конкуренцією та врегулювання відносин між бізнесом та робітниками, була вже у 1935 р. ви­знана неконституційною і заборонена рішенням Верховного суду. На думку американського економіста Р. Еблінга, це до­зволило запобігти остаточному перетворенню американської економічної системи в планову. В тоталітарній, на той період часу, Німеччині держава практично повністю взяла еконо­мічний розвиток під свій контроль. Було прийнято 4-річний план розвитку країни (1934-1938 рр.), який мало чим відріз­нявся від радянських п’ятирічних планів.

І у США, і в Німеччині, в першу чергу, потрібно було вирі­шувати проблему безробіття. У США було запроваджено екс­траординарні заходи. Безробітних спрямовували у спеціаль­но створювані «трудові табори», що займалися будівництвом та ремонтом доріг, мостів, аеродромів тощо. Особливу увагу було приділено організації робіт для молоді. Тим не менш, повернутись на докризовий рівень безробіття у США вдалося лише під час Другої світової війни.

У Німеччині вдалося різко скоротити, а згодом і повніс­тю ліквідувати безробіття впродовж трьох років. Заходи вживались аналогічні американським - реалізація програми суспільних робіт, що включала у себе будівництво автобанів (деякі експлуатуються дотепер) та житла, прокладання заліз­ниць.

Значну увагу в обох країнах було приділено реформуван­ню соціальної сфери. Прийняття у 1935 р. закону Вагнера стало важливою віхою в розвитку трудового законодавства США. Уперше у федеральному масштабі було легалізовано діяльність профспілок. Заборонялось карне переслідування найманих працівників за створення профспілок та участь у легальних страйках. На підприємців покладався обов’язок укладати колективні договори з профспілками та не прийма­ти на роботу осіб, які не були їх членами. У тому ж 1935 р. було прийнято перший в історії США закон про соціальне за­безпечення. Також було створено Управління з соціального страхування. У прийнятому законі було сформульовано нові правила виплати пенсій за віком. Для формування пенсійно­го фонду, в доповнення до інших податків, встановлювався новий щорічний податок на індивідуальні доходи найманих працівників у розмірі 1% з підвищенням на 0,5% кожні на­ступні три роки. У 1938 р. було прийнято закон про справед­ливе найняття робочої сили, яким визначалися максимальна величина робочого часу для деяких груп працівників та мі­німальна заробітна плата. Також закон передбачав виплату допомоги з безробіття, надання державної допомоги громадя­нам похилого віку, сліпим, дітям із бідних сімей та субсидії федерального уряду органам охорони здоров’я штатів.

У Німеччині в соціальній сфері відбувалися ще радикаль- ніші зміни. НСДАП (Націонал-соціалістична робоча партія Німеччини) позиціонувала себе як соціалістичну робочу пар­тію і, відповідно, захищала інтереси найманих працівників. Реформи мали на меті ліквідацію диктату одного соціального

класу над іншим. Із метою перерозподілу доходів було запро­ваджено ефективну прогресивну систему оподаткування. У 1938 р. частка населення з низьким податковим тягарем скла­дала 49%, а її частка у податкових надходженнях до держав­ного бюджету складала лише 4,7%. На 1% найзаможнішої категорії населення припадало 45% податкових доходів бю­джету. Під гаслом політики класового нейтралітету в Німеч­чині створювались рівні умови для розвитку та самореалізації представникам усіх суспільних класів. Вони відчутно покра­щили матеріальне становище більшої частини населення.

В обох розглянутих випадках вихід із кризи відбувався за наявності двох принципово важливих моментів.

По-перше, це провідна роль держави. У критичній ситуа­ції тільки держава, діючи на основі ретельно продуманого плану, може врятувати економіку від остаточного краху.

По-друге, це реформування соціальної сфери. Вихід із кризи відбувається на основі створення рівних умов для жит­тєдіяльності представників різних класів суспільства. Еко­номічна ситуація покращується за рахунок перерозподілу доходів, підвищення купівельної спроможності більшості на­селення.

Розглянуті приклади реформ дозволяють зробити певні висновки, але в цьому випадку мова йде про подолання кри­зи, причини якої були пов’язані з класичним циклом, і відбу­валось це у далекі 30-ті роки минулого століття. Цікаво було б розглянути більш наближені до нас у часі приклади реформ, які ставали справжнім проривом і можуть претендувати на статус економічного дива.

Одним із найбільш вражаючих прикладів вдалих соціаль­но-економічних реформ є перетворення, що відбулись у Пів­денній Кореї на початку 1960-х років. У цей час Республіка Корея (офіційна назва) була відсталою аграрною країною без будь-яких ознак важкої промисловості (тільки харчова і лег­ка), з часткою сільського населення 58% та з доходом на душу населення у 100 $ (за паритетом купівельної спроможності). На сьогодні це країна із сучасною економікою, в якій близько 75% ВВП виробляється у сфері послуг. При цьому вона має потужну індустрію. В галузі світового суднобудування частка країни становить 45%. Концерн Hyundai-Kia посідає четверте місце у світі серед автомобільних компаній за кількістю про­даних автомобілів у 2016 р. (8,1 млн одиниць). ВВП на душу населення досяг близько 35 000 $ (за паритетом купівельної спроможності), тобто перебуває на рівні таких європейських країн, як Італія чи Іспанія. В усьому світі відома продукція таких фірм, як Samsung, LG Group, Daewoo та інших. Що ж дозволило південнокорейській економіці зростати на 25% на рік упродовж 1960-х, та до 45% на рік у 1970-х роках?

У 1961 р., внаслідок державного перевороту, до влади приходить військовий генерал Пак Чон Хі, який, спираючись на підтримку однодумців, починає радикальні соціально-еко­номічні реформи в країні. З самого початку було взято курс на проведення експортно-орієнтованої індустріалізації. Одним із вирішальних чинників успішності реформ стала підтримка ззовні. Вдалось залучити японський капітал та технології. За підтримку США у В’єтнамській війні отримано десятки мі­льярдів доларів у вигляді грантів, позик, субсидій, передачі технологій. У самій країні ставку було зроблено на підвищен­ня ролі держави та державного регулювання економіки.

В економічному розвитку ключову роль відігравало цен­тралізоване управління. Створено державні інститути, відпо­відальні за розвиток національної економіки, - Раду еконо­мічного планування, Міністерство торгівлі і промисловості, Міністерство фінансів. Модель економіки, що склалася вна­слідок дій уряду, охоплювала як елементи інтервенціонізму, так і елементи вільного ринку. Так, у 1960-х рр. з’являються чеболі (аналоги японських дзайбацу) - потужні приватні фі­нансово-промислові конгломерати, які в подальшому відігра­ватимуть провідну роль у розвитку економіки. Уряд зберіг за собою залізниці, джерела електроенергії, водопостачання, автомобільні дороги та порти. Було проведено масштабну на­ціоналізацію. Уся банківська система перейшла під контр­оль держави. Запроваджено низку заходів для покращення ситуації в аграрному (на той час найбільшому) секторі. Уряд звільнив селян від виплат боргів за лихварськими процента­ми, обрав програму стабілізації цін на сільськогосподарську продукцію, збільшив виплати за банківськими депозитами,

що стимулювало залучення до банків вільних коштів та по­легшило отримання кредитів.

Головними економічними цілями уряду Пак Чон Хі були розвиток провідних галузей промисловості, зменшення рівня безробіття та розробка ефективних управлінських методик. Для збільшення обсягів експорту проводились заходи з підви­щення конкурентоспроможності південнокорейських товарів та продуктивності праці. Ключовими галузями промисловос­ті було визнано електроніку, суднобудування та виробництво автомобілів. Уряд усіляко заохочував відкриття нових під­приємств у цих галузях.

Найцікавішим є те, що прискорене зростання південноко- рейської економіки відбувалось на основі п’ятирічних планів її розвитку. Ці плани розроблялись урядом та носили скоріше директивний, ніж індикативний характер.

Перший план п’ятирічного розвитку (1962-1966 рр.) був розроблений Верховною Радою Національної Перебудови - керівним органом, що стояв вище за уряд країни та складав­ся, переважно, з представників військової еліти, причетних до перевороту. Верховна Рада стала першим південнокорей- ським державним органом, який розпочав планування еконо­міки. Перша п’ятирічка повинна була закласти основи побу­дови майбутньої ефективної економіки. Було зроблено акцент на виробництві електроенергії, мінеральних добрив, нафтохі­мічній промисловості, виробництві цементу.

Другий п’ятирічний план (1967-1971 рр.) передбачав мо­дернізацію промисловості та розвиток тих галузей, які могли б виробляти продукцію, що до цього була предметом імпорту Мова йшла про виробництво сталі, машинобудування, хіміч­ну промисловість.

Третя п’ятирічка (1972-1976 рр.) була ознаменована бурхливим розвитком експортно-орієнтованих галузей еко­номіки - перш за все, важкої та хімічної промисловості, в тому числі машинобудування, електроніки, суднобудування та нафтопереробки.

У четвертій п’ятирічці (1977-1981 рр.) країна почала ви­робляти продукцію, що була конкурентоспроможною на сві­тових ринках. Стратегічні напрямки включали наукоємні ви- сокотехнологічні галузі: машинобудування, електроніку та суднобудування, хімічну промисловість. Як результат, важ­ка та хімічна промисловість упродовж п’яти років зросли на 51,8%, а частка експорту в продукції виробництва збільши­лась до 45,3%.

Розробка наступного п’ятирічного плану (1982-1986 рр.) відбувалась під керівництвом Чон Ду Хвана. У цій п’ятирічці, на відміну від попередніх, більше уваги було приділено соці­альним питанням. План отримав назву: «П’ятий п’ятирічний план економічного і соціального розвитку». Двома головни­ми цілями у соціально-економічній сфері проголошувались: 1) перетворення Республіки Корея у «суспільство справедли­вості» та 2) побудова «демократичної і процвітаючої держа­ви». Метою економічного розвитку проголошувався добробут народу. Однією з головних задач нового п’ятирічного плану стало покращення якості життя народу, на відміну від попе­редніх п’ятирічок із їх орієнтацією на зростання кількісних показників виробництва. Водночас зростання економічних показників залишалося на високому рівні. Середній щоріч­ний приріст ВВП становив 7,5%.

У 1987 р. в Південній Кореї відбулись перші з 1961 р. демократичні вибори. Президентом став Ро Де У - колиш­ній військовий генерал, що набрав голосів виборців більше, ніж кандидати від опозиції. Ро Де У продовжив практику п’ятирічного планування економіки, але змушений був зва­жати на нові вимоги часу. Отже, основними цілями шостого п’ятирічного плану (1987-1991 рр.) були визначені завдання стабілізаційного характеру - закріплення та розвиток попе­редніх економічних досягнень. Зазначалась необхідність на­дання більшої свободи в економічній діяльності та вільнішого виходу на зовнішні ринки. У плануванні відбулось зрушення від директивного до індикативного підходу.

Сьома п’ятирічка (1992-1996 рр.) стала останньою в істо­рії Республіки Корея. Завдання, що визначались при плану­ванні, ставали все більш загальними та розмитими, втрачали свою конкретику. Так, головними цілями сьомого п’ятиріч­ного плану було проголошено: підвищення рівня конкуренто­спроможності південнокорейських товарів на світовому рин-

ку; піднесення ролі Республіки Корея у світовій економічній системі; збереження регулюючої ролі суспільних економіч­них інститутів (при наданні пріоритету механізмам вільного ринку) та підвищення якісного рівня добробуту південноко- рейських громадян.

На президентських виборах 1993 р. переміг кандидат від демократичної опозиції Кім Єн Сам. Подальше планування економіки він вважав недоцільним. На цьому історія півден- нокорейських п’ятирічок закінчилась.

Досвід перетворення південнокорейської економіки ще раз засвідчує необхідність державного втручання у регулю­вання ринку та реформування соціальної сфери в критичній ситуації. Послаблення державного регулювання і ширше ви­користання позитивних сторін ринкових механізмів доцільне тоді, коли економіка досягає певного рівня розвитку та пере­буває «на ходу».

Ще цікавішим і корисним для України може бути досвід розвитку економіки Китаю впродовж трьох останніх деся­тиріч. Справа в тому, що в Китаї відбувається модернізація економіки, яка, так само як і в Україні, ще у недалекому ми­нулому була плановою, жорстко централізованою, повністю одержавленою.

Реформи в Китаї було розпочато у 1978 р. за ініціативи крила прагматиків Комуністичної партії Китаю (КПК), яке очолював Ден Сяопін. Реформатори визначили для себе за мету модернізацію китайської економіки, яка перебувала на межі катастрофи через провал політики «великого стрибка» та наслідків волюнтаристських рішень, що приймалися під час правління Мао Цзедуна. Країна з майже мільярдним насе­ленням перебувала на десятому місці у світі за загальним об­сягом виробництва, трохи випереджаючи за цим показником Нідерланди та поступаючись Іспанії. ВВП на душу населення дорівнював 226 $. Сьогодні за обсягом ВВП (за номіналом) Китай посідає друге місце у світі, поступаючись лише США. Якщо ж рахувати за паритетом купівельної спроможності, то з 2014 р. Китай перебуває за цим показником на першому міс­ці. ВВП на душу населення зріс до 7925 $ у 2015 р. (14 239 $ за ПКС). Останні десятиріччя Китай є одним зі світових лідерів

за темпами економічного зростання. Так, ВВП цієї країни за період 1990-2015 рр. зріс на 1655%. Для порівняння - за цей самий період часу економіки США та Росії зросли на 200%, а ВВП України зменшився на 4%.

Головною особливістю китайської стратегії реформ є по­ступовість просування до ринку, а не обвальна лібералізація економіки, яка була притаманна більшості країн із колиш­нього соціалістичного табору. Завдяки такій стратегії Китаю вдалось уникнути економічного спаду, гіперінфляції та ба­гатьох інших негативних явищ, що супроводжували рефор­ми в країнах, які обрали радикальніші моделі перетворення своїх економік. До речі, лідери КПК, під керівництвом якої здійснюються реформи, не розглядають їх як повернення до капіталістичних відносин. Вони стверджують, що на основі розробки та реалізації п’ятирічних планів (у 2016 р. стартува­ла ХІІІ п’ятирічка) відбувається будівництво «соціалістичної ринкової системи з китайською специфікою».

Для усіх проведених у Китаї реформ - від лібералізації цін і зовнішньої торгівлі до реформування аграрного сектора та відносин власності - були притаманні обережність та ви­важеність, націленість на компенсацію втрат, які могли бути заподіяні ними населенню. Детальний розгляд перелічених реформ потребує окремого дослідження. Відмітимо лише, що політична стабільність та незмінність економічного кур­су, активна та успішна державна політика стимулювання зростання, масові обговорення проектів і результатів реформ сприяли формуванню сприятливих інституційних очікувань, гарного інвестиційного клімату, залученню зовнішніх інвес­торів. На сьогоднішній день у Китаї діють чотири спеціальні економічні зони - Шеньчжень, Чжухай, Шаньтоу, Сямень, 14 зон вільної (безмитної) торгівлі, 53 зони високих і нових технологій (у тому числі потужна й сучасна власна «Силіко­нова долина»). Щорічні іноземні інвестиції в китайську еко­номіку перевищують сто мільярдів доларів.

Слід звернути увагу, що, як і в попередніх розглянутих прикладах вдалих реформ, неможливо не помітити провідної ролі держави та перетворення соціальної сфери. Також варто відзначити, що в сучасних умовах для країн, що відстали в

економічному розвитку та бажають наздогнати лідерів, необ­хідною стає фінансова допомога ззовні, іноземні інвестиції.

Таким чином, усі успішні реформи були пов’язані з іме­нами конкретних осіб - людей, які мали політичну волю та рішучість узятись за справу й довести її до кінця. Ф. Д. Руз­вельт, Пак Чон Хі, Ден Сяопін та інші - були (при усій їхній несхожості) справжніми лідерами, авторитетними керівни­ками, здатними об’єднати навколо себе однодумців та очоли­ти й повести за собою широкі маси населення.

Необхідність радикальних (не косметичних чи половин- чатих) реформ в Україні є очевидною. Ще у 2013 р., коли Крим перебував у складі країни і не проводилась АТО на Дон­басі, Україна потрапила до єдиної п’ятірки країн світу, де за останні 25 років ВВП не зріс, а зменшився. Враховуючи на­явний людський, технологічний, природно-ресурсний потен­ціал, який мала Україна на момент отримання незалежності, це неможливо пояснити нічим іншим, як злочинним і безвід­повідальним ставленням до проблем економічного розвитку всіх попередніх урядів. Теперішня влада також не проявляє бажання щось кардинально змінювати, обмежуючись лише прийняттям законів, які вимагає МВФ в обмін на кредити.

Потрібно перезавантажити владу чи підібрати команду однодумців (якщо вже немає особистості), яка була б здатна створити державну програму дій, спрямовану на створення умов для прискореного економічного розвитку. Необхідними є й посилення ролі в економіці перебудованої держави, справ­жня боротьба з корупцією та тіньовою економікою, соціальні реформи, спрямовані на реальне покращення життя більшос­ті населення. Потрібно створити умови для надходження в країну прямих іноземних інвестицій та ефективно використо­вувати отримані кредити. Тільки за таких умов Україна може сподіватись на краще майбутнє, про яке сучасні політики ве­дуть багато розмов, але нічого не роблять для того, щоб воно насправді настало.