Навчальний заклад як економічний суб’єкт

Правові основи. Активний процес формування ринкових відносин в Україні корінним чином змінює економічне середовище. Суб’єкти еконо­мічної діяльності діють у новому просторі, основні параметри якого (кон­курентні, фінансові, податкові тощо) знаходяться в процесі поступового становлення.

Раніше установи бюджетної сфери, до якої відноситься й освіта, знахо­дилися на повному державному утриманні. Держава забезпечувала повне фінансування освіти на основі нормативного складання кошторисів окремих закладів, регіонів та узагальнених кошторисів галузі. Усі аспекти діяльно­сті навчальних закладів жорстко регламентувалися. Така політика держави відносно освіти мала свої очевидні соціальні досягнення, які повинні бути збережені в нових умовах.

Разом з тим підвищення ефективності функціонування освітньої галу­зі потребує впровадження елементів відповідальності за результати своєї діяльності, гнучкості й адаптивності навчальних закладів щодо мінливих умов ринку праці, конкурентності тощо. Актуальною проблемою є необ­хідність забезпечення достатнього рівня оплати висококваліфікованої праці педагогічного складу навчальних закладів. Вирішення цих і багатьох інших проблем розвитку закладів освіти неможливе без розширення їх самостій­ності та можливостей залучення додаткових фінансових ресурсів.

Протягом 90-х років в Україні закладається правова база для створення нових умов функціонування закладів освіти, що передбачають розширення їх економічних функцій. Правові основи діяльності навчальних закладів регулюються такими законодавчими та нормативними документами: Кон­ституція України, закони України «Про освіту», «Про загальну середню освіту», «Про професійно-технічну освіту», «Про власність», «Про підпри­ємництво», Положення про державний вищий заклад освіти, Положення про ступеневу професійно-технічну освіту, Положення про середній загально­освітній навчально-виховний заклад та багатьма іншими.

Навчальні заклади можуть створюватися органами державної виконавчої влади й органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, громадянами відповідно до соціально-економічних, національних, культурно-освітніх потреб у них за наявності необхідної матеріально-технічної, науково-методичної бази, пе­дагогічних кадрів.

Форми організації. Класифікація закладів освіти здійснюється за такими ознаками: як суб’єктів навчального процесу та суб’єктів господарювання (схеми 3.1 і 3.2) Як суб’єкти здійснення навчального процесу всі закла­ди освіти поділяються на дві великі групи згідно з характером навчальних програм, які вони забезпечують: загальноосвітні або професійні програми.

На основі загальноосвітніх програм заклади освіти забезпечують дошкіль­ну, початкову загальну, базову загальну, повну загальну середню освіту. На­вчальні заклади, що надають професійні освітні програми, забезпечують про­фесійно-технічну, базову вищу, повну вищу освіту, післядипломну підготовку.

Як суб’єкти господарювання навчальні заклади розрізняють залежно від форми власності, вони поділяються на державні та недержавні. Засновником державних закладів виступає держава в особі її повноважних органів (на­приклад, МОН), залежно від чого навчальні заклади можуть знаходитися в загальнодержавній власності та підпорядковуватися центральним органам (Кабінету Міністрів, Міністерству освіти і науки, та іншим міністерствам і відомствам) або - у комунальній власності та підпорядковуватися місцевим органам державної виконавчої влади.

Схема 3.1. Класифікація навчальних закладів за видами навчальних програм

Недержавні навчальні заклади залежно від своєї суспільної місії можуть бути приватні та недержавні неприбуткові заклади.

Схема 3.2. Класифікація навчальних закладів за формою власності

До речі, в інших країнах, у тому числі в Росії, діяльність із надання освітніх послуг, як державними, так і недержавними закладами освіти, під­приємницькою не вважається. Така статутна непідприємницька діяльність звільняється від сплати всіх видів податків, включаючи плату за землю. Підприємницькою вважається діяльність із продажу або здачі в оренду ос­новних фондів і майна навчального закладу, із торгівлі покупними товарами, надання посередницьких послуг, пайової участі, купівлі акцій тощо [7, с. 143-144].

Створення недержавних навчальних закладів, як і будь-яких інших су­б’єктів підприємництва, відбувається на підставі законів «Про власність», «Про підприємництво», «Про господарські товариства», «Про підприєм­ство» та іншими, постанови Кабінету Міністрів України «Про порядок ство­рення, реорганізації і ліквідації навчально-виховних закладів» від 5 квітня 1994 р. №228. Створюються приватні навчальні заклади з наданням статусу «мале підприємство», «спільне підприємство» та «підприємство з обме­женою відповідальністю», «заклад». Типи приватних навчальних закладів згідно зі специфікою їх освітніх програм визначаються законодавством про освіту, тобто аналогічно державним закладам. Приватні навчальні заклади можуть самостійно визначати питання своєї внутрішньої діяльності: струк­тури та змісту навчальних курсів, педагогічного навантаження й оплати пра­ці викладачів. Незалежно від свого статусу та належності навчальні заклади освіти зобов’язані забезпечувати якість освіти в обсязі вимог державних стандартів освіти.

Особливу роль у процесі успішного функціонування освітньої сфери виконують недержавні неприбуткові навчальні заклади, для яких отримання прибутку не є головною метою. Вони створюються для досягнення більш високого рівня освіти громадян або забезпечення конкретної суспільної мети (релігійна освіта, освіта для національних меншин тощо). Причому ці заклади можуть бути засновані на різних формах власності: приватній, змішаній, акціонерній тощо.

Як свідчить практика багатьох країн світу, недержавні некомерційні за­клади освіти займають досить вагоме місце в системі освіти. Так, у 80-х роках у США на долю некомерційних припадало понад половину недер­жавних ВНЗ і майже чверть усіх університетів і коледжів, 53% студентів і аспірантів недержавних закладів. Найбільш відомими недержавними вуза­ми, що мають статус неприбуткових, є: Гарвардський, Єльський, Стенфорд - ський університети та інші. Некомерційні ВНЗ за законом можуть займатися підприємницькою діяльністю й отримувати прибуток, але використовувати його дозволяється лише для збільшення обсягів освітніх послуг і забороне­но розподіляти серед працівників закладу.

В Україні питання створення та функціонування недержавних некомер­ційних навчальних закладів ще недостатньо врегульовані, що перешкоджає розвиткові цієї форми навчальної діяльності. Для поширення неприбуткових закладів освіти необхідно створення відповідної правової бази, що вклю­чає в себе визначення організаційно-правової форми навчального закладу, заснованого на недержавній власності і метою якого не є отримання при­бутку, а також правових норм здійснення ним освітньої (непідприємниць- кої) та підприємницької діяльності для виконання своїх статутних функцій. Прикладом неприбуткового навчального закладу є Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна», який здійснює свою діяльність із 1999 року. Це унікальний навчальний заклад, який проводить підготовку за десятками наукових напрямків і спеціальностей - від журналістики до об­числювальної техніки, від психології до електроніки.

У деяких країнах традиційні (державні чи приватні) форми організації освітньої діяльності все більше ускладнюються. Державні заклади отри­мують розширені повноваження, включаючи встановлення плати за свої послуги. Для приватних закладів створюються умови, коли вигідно вести свою діяльність згідно з політикою держави. Одночасно це відбувається при заохоченні ринкової конкуренції між державними та приватними ін­ститутами освіти.

У Великій Британії навчальні заклади мають можливість отримати но­вий легальний статус - корпорації з гарантованою обмеженою відповідаль­ністю. У цьому разі державні заклади не є приватизованими, вони стають державними корпораціями з функціональною та фіскальною обмеженою відповідальністю, що гарантована державою. Це неприбуткові організації, які отримують державні контракти на постачання освітніх послуг, але їх персонал - наймані за контрактом працівники, а не державні службовці. Компанії з гарантованою обмеженою відповідальністю не мають акціонерів, вони мають фінансові зобов’язання, які обмежені принципом державного гарантування компанії. Як правило, гарант (держава) призначає директора компанії. Ради директорів коледжу включає представників підприємництва, навчальних закладів, місцевої громадськості чи місцевого уряду, обраний штат представників.

Найбільш поширені заклади професійно-технічної освіти у Великій Бри­танії - це Коледж продовженої освіти та Коледж вищої освіти. У процесі реформ їх забрали від місцевого уряду та перетворили в державно фінан­совані, але незалежні, самокеровані, неприбуткові заклади з легальним ста­тусом компаній. Вони самостійно планують свої надходження та розподіл коштів, відповідають за всі питання, пов’язані з персоналом. Коледжі не повинні звертатися до уряду, якщо в них виникають фінансові труднощі. Від традиційних приватних компаній вони відрізняються такими моментами: по-перше, можуть звертатися до банків за додатковими кредитами, хоча це й обмежено їхніми статутами.

В інших країнах уряди практикують упровадження спеціальних контрактів на менеджмент державних закладів. За умови повного збереження власності та контролю держави приватний суб’єкт здобуває право очолювати державний за­клад на певний проміжок часу та ухвалювати тільки прості управлінські рішен­ня. З іншого боку, у таких країнах, як Бельгія, Нідерланди та Велика Британія, приватні школи, які дотримуються державних освітніх стандартів, підлягають державному фінансуванню так, ніби вони є державними.

У Нідерландах у результаті політики заохочення свободи вибору в освіті, майже 85% вищих професійних шкіл є нині приватними. Приватні школи, що відповідають державним освітнім стандартам, фінансуються державою за такими ж критеріями, як і державні школи. Статутні умови щодо орга­нізації діяльності є однаковими в державних і приватних школах. У межах такої широкої концепції приватні школи вільні встановлювати власні на­вчальні програми та визначати зміст навчання, призначати викладацький штат і обирати навчальні матеріали. Центральний уряд стежить за якістю навчання. Контроль за державними асигнуваннями школам делегований регіональним і місцевим органам влади.

Менеджмент навчального закладу - це систематичний процес управ­ління діяльністю навчального закладу з метою ефективного задоволення потреб суспільства в освітніх послугах. Здійснення таких важливих функцій менеджменту, як організація, планування, координація, контроль, мотивація, створює умови для продуктивної й ефективної праці всіх співробітників на­вчального закладу та досягнення результатів згідно з цілями, поставленими перед освітньою установою.

Категорія «менеджмент» від початку свого виникнення стосувалася лише управління в бізнесових організаціях, тобто тих, які функціонують з метою отримання прибутку. Однак, усе більше поширення, у тому числі й у країнах Заходу підприємств і організацій так званого суспільного сектору, першочерговою метою яких є не отримання прибутку, а досягнення суспіль­но важливих цілей, зумовило необхідність розширення сфери застосування менеджменту.

Важливе значення останнього, як системи наукового управління, пояс­нюється тим, що діяльність організацій суспільного сектору, у тому числі освіти, здійснюється, як і бізнесових, на основі використання матеріальних, фінансових і людських ресурсів. Досягнення поставлених цілей організації, навіть якщо вони не економічного характеру, чималою мірою визначається кількісним і якісним складом наявних ресурсів і тим, наскільки ефективно вони поєднуються для спільних дій. Управління процесом ефективного ви­користання ресурсів для досягнення суспільно важливих цілей і становить зміст менеджменту суспільних організацій.

Особливість освітянського менеджменту полягає в тому, що перед ним стоять дві великі групи цілей: педагогічного характеру й економічного. Пер­винними є цілі педагогічного характеру. Згідно зі своїм статусом навчаль­ного закладу певного рівня та ступеня освіти, його місією є задоволення потреб населення в освітніх послугах конкретного типу. Продукування освітніх послуг потребує фінансових коштів для забезпечення цього про­цесу матеріальними ресурсами (обладнанням для навчальних аудиторій, лабораторій, канцелярським приладдям, комп’ютерною та друкарською технікою тощо) і кадрами для організації навчального процесу (педагогіч­ного складу, керівників підрозділів, відділень або факультетів, допоміжного персоналу).

Саме тому неодмінною частиною діяльності закладу освіти, незалежно від його типу, ступеня, підпорядкованості та форми власності, є завдан­ня економічного характеру. Успішна реалізація всього комплексу завдань, що стоять перед навчальним закладом, потребує відповідної системи ме­неджменту. Раніше наша система освіти не готувала спеціально кадри для здійснення цих важливих функцій, що зумовило нагальну необхідність вирішення проблеми підготовки кадрів менеджерів для сфери освіти. Ця важлива сфера суспільної діяльності потребує компетентних фахівців, які займатимуться управлінням на професійній основі. Просування на адмі­ністративну роботу повинно здійснюватися не просто заради кар’єри або проблем у педагогічній роботі, а на підставі професійних якостей.

Менеджери закладу освіти повинні не тільки добре розуміти специфіку діяльності навчального закладу, а також мати спеціальні знання та навички з управління педагогічними колективами, уміти їх застосовувати в прак­тичній діяльності. Вимоги до професійної компетентності освітніх мене­джерів можна умовно поділити на три групи. Першу становлять знання й уміння виконувати управлінські функції: уміння обґрунтовувати та при­ймати рішення; здатність управляти ресурсами, планувати та прогнозувати роботу навчального закладу; володіти засобами підвищення ефективності управління; уміння використовувати сучасну інформаційну техніку, засоби комунікації та зв’язку тощо. Ці знання й уміння повинні набутися в процесі вивчення управлінської науки, її законів, принципів, методів, засобів роботи з інформацією.

До другої групи вимог, необхідних менеджерові освіти, відносяться глибокі знання щодо функціонування та розвитку навчального закладу, розуміння сутності та змісту навчальної роботи. Ці знання набуваються в процесі практичної роботи в навчальному закладі. На жаль, не поодиноким явищем буває призначення на керівні посади в навчальних закладах людей, далеких від освіти, які не розуміють характеру педагогічної роботи.

Третя група вимог до професійної компетентності менеджерів освіти пов’язана з їх здатністю працювати з людьми й управляти самим собою. У процесі виконання своїх обов’язків менеджери взаємодіють із широким колом осіб - колегами, вищим керівництвом, викладачами, підлеглими, представниками інших навчальних закладів тощо. Основний склад пра­цівників закладу освіти - це інтелігенція, висококваліфіковані фахівці, які мають вищі рівні освіти. Управління таким колективом потребує від ме­неджерів особливих умінь і навичок спілкування та впливу. Для того, щоб ефективно працювати з людьми, які суттєво відрізняються за своїм статусом та інтересами, менеджери повинні володіти такими особистими якостями, які посилювали б довіру та повагу до них. Серед таких рис: високе почуття обов’язку та відданості справі; чесність у відносинах із людьми; уміння чітко висловлювати свої думки та переконувати; поважливе відношення до людей незалежно від їх статусу, здатність критично оцінювати власну діяльність тощо.

Відправним пунктом менеджменту закладу освіти є його цілі та завдан­ня, на основі яких визначаються обсяги та напрями управлінської роботи. Досягнення поставлених цілей забезпечується за допомогою виконання та­ких основних функцій: організації, планування, контролю, фінансування, мотивації, координації.

Організація - формування відповідної структури організації управління діяльністю навчального закладу, необхідної для найкращого використан­ня всіх наявних людських, фінансових і матеріальних ресурсів. Структуру управління організацією можна визначити як форму поділу управлінської діяльності з метою досягнення поставлених цілей. Більшість навчальних закладів мають ієрархічну структуру.

Вищі навчальні заклади III-IV р.а. мають такі основні структурні під­розділи: інститути, факультети, кафедри, курси тощо. Факультет - це на­вчально-науковий структурний підрозділ, що здійснює підготовку студентів, аспірантів і докторантів зі споріднених спеціальностей. Кафедра - основний навчально-науковий підрозділ, який проводить навчальну, методичну та на­уково-дослідницьку діяльність з однієї або кількох споріднених дисциплін. Кафедра створюється в тому разі, якщо навчальне навантаження дозволяє сформувати викладацький склад з не менше 5 осіб.

Вищі навчальні заклади І-ІІ р.а. можуть мати такі основні структурні під­розділи, як відділення, що об’єднують навчальні групи з однієї або кількох спеціальностей. Крім цього вони можуть створювати методичні, навчально-ви­робничі підрозділи. Так, предметні (циклові) комісії проводять навчальну та методичну діяльність з однієї або кількох споріднених дисциплін.

Крім основних, у вищих закладах можуть створюватися такі підрозділи: лабораторії, бібліотеки, підрозділи перепідготовки та підвищення кваліфіка­ції кадрів, обчислювальні центри, навчально-дослідні господарства, вироб­ничі структури, видавництва, заклади культурно-побутового призначення та інші. Вищий заклад освіти може створювати підрозділи, що надають платні освітні послуги: курси, факультети суміжних і додаткових професій, а також заклади післядипломної освіти, які на базі вищої освіти у скорочені терміни готують фахівців із нових перспективних напрямів науки і техніки.

Серед усіх функцій управління закладом освіти центральне місце за­ймає планування. Функція планування передбачає визначення конкретних завдань, що стоять перед усім закладом і його основними підрозділами на різні планові періоди, та розроблення відповідних програм (навчально-ме­тодичної, науково-дослідницької роботи тощо).

Планування обсягів навчально-методичної роботи залежить від таких факторів:

а) кількість осіб, які навчаються або будуть навчатися;

б) навчальні плани.

Визначальним чинником величини обсягу навчального навантаження закладу освіти є чисельність осіб, які навчаються або будуть навчатися. Від цього залежить кількість груп або класів, яка визначає потребу у викладачах або вчителях.

Наступним чинником є навчальні плани закладів освіти, які включають розподіл годин за окремими навчальними дисциплінами. Обсяг навчальних годин, передбачених навчальним планом на вивчення кожної дисципліни, залежить від значення цієї дисципліни для певного виду освіти. Крім того, навчальний план складається з двох частин. Основна, інваріантна частина ПОВТОР - загальнодержавний компонент змісту освіти певного рівня - формується на державному рівні, інваріантна складова змісту включає ті предмети, які є обов’язковими для всіх навчальних закладів цього рівня і ступеня, та орієнтовні обсяги навчальних годин. Саме ці дисципліни по­кликані закладати ядро, основний зміст освіти. Друга частина, варіативна, може формуватися самими навчальними закладами ПОВТОР ДИВ. СТОР. 146з урахуванням особливостей регіону та індивідуальних запитів учнів або студентів. Таким чином, у навчальних планах передбачено три види дис­циплін: обов’язкові, обов’язкові за вибором (які учні або студенти можуть вибирати з певного кола дисциплін) і факультативні.

Вищі навчальні заклади освіти III-IV рівнів акредитації проводять фун­даментальні та прикладні наукові дослідження. Саме тому обов’язковою частиною їх діяльності є планування наукової роботи.

Функція координації здійснюється з метою забезпечення узгодженої та впорядкованої роботи всіх підрозділів навчального закладу в процесі вико­нання планових завдань. Ця функція здійснюється у формі впливу на викла­дачів та інших працівників з боку безпосередніх керівників або керівників функціональних підрозділів: деканів, проректорів тощо. Для здійснення цієї функції в навчальних закладах можуть створюватися спеціальні робочі та дорадчі органи. Робочі органи - ректорат, деканати (у вищих закладах III­IV рівнів), адміністративна рада (у вищих закладах I-II рівнів), рада школи, приймальна комісія. Дорадчі органи - вчена рада (у вищих закладах III-IV рівнів), педагогічна рада (у вищих закладах I-II рівнів і середніх загально­освітніх закладах), бюджетно-фінансова комісія тощо.

Функція контролю проявляється у формі впливу на педагогічні та інші колективи працівників за допомогою виявлення, узагальнення, аналізу ре­зультатів діяльності кожного підрозділу: кафедри, факультету, відділення та інших. Ця функція реалізується на основі інформації про навчальну роботу (дані про поточну успішність, відвідуваність, результати іспитів або екзаме­наційних сесій тощо), науково-дослідницьку роботу (кількість та результати наукових і науково-господарських тем, що розробляються працівниками за­кладу, кількість надрукованої продукції - статей, монографій, підручників, навчальних посібників, навчально-методичних матеріалів тощо), фінансо­во-господарську діяльність (дані бухгалтерського обліку) та аналізу причин невиконання планових завдань.

Реалізація функції контролю передбачає комплексну систему обліку, контролю, аналізу та оцінки:

1) знань, умінь, навичок учнів або студентів;

2) діяльності педагогічного та адміністративно-допоміжного персоналу;

3) використання матеріально-технічної бази, інформаційного, організа­ційно-правового та фінансового забезпечення навчального процесу;

4) усього навчально-науково-виховного процесу підготовки спеціалістів.

Функція мотивації в широкому змісті означає діяльність з метою ак­тивізації працівників, які працюють у навчальному закладі, стимулювання їх ефективної праці для досягнення специфічних цілей освіти. У системі освіти ця функція набуває специфічного змісту, оскільки стосується всіх учасників навчального процесу - і працівників (педагогів і допоміжного персоналу), і тих, хто навчається, здобуває знання - учнів, студентів.

В основу мотивації повинен бути покладений принцип підтримки висо­кого суспільного престижу професії педагога, учитель, викладач повинен мати високий соціальний статус. Важливо формувати повагу з боку суспіль­ства до цієї професії. Оскільки фундаментом престижності праці викладачів може бути лише матеріальне підтвердження важливого значення їх діяль­ності, то необхідною умовою підвищення престижу професії викладача є забезпечення адекватного рівня доходу її представникам.

Незадовільний рівень зарплати в державних закладах загрожує ефектив­ності навчання, має наслідком високу плинність кадрів та вихід викладачів зі сфери освіти взагалі або перехід у приватні навчальні заклади. Особливо непокоїть таке явище, як відтік кваліфікованих кадрів за кордон.

Можливості матеріального стимулювання викладачів, за умови недо­статнього бюджетного фінансування збільшуються з розширенням ринку освітніх послуг. Хоча результати викладання й академічні досягнення не підлягають виміру як фізична продукція, можуть бути розроблені схожі критерії оцінювання для додаткового матеріального стимулювання викла­дачів. У доходах державних вузів зростає частка позабюджетних надхо­джень, одержаних від оплати додаткових освітніх послуг, основний тягар з надання яких покладено на викладачів. Водночас, стимулювання їх праці за рахунок цих надходжень здійснюється недостатньо. Додаткова частина заробітної плати викладачів у вигляді премій чи бонусів може становити певний процент загальної суми позабюджетних надходжень (спеціального фонду) навчального закладу.

Визначення порядку стимулювання викладачів за рахунок позабюджет­них коштів повинно бути ретельно продумане. Наприклад, виділення студен- тів-контрактників в окремі групи та відповідно - оплата праці тих викладачів, які працюють з ними, не завжди може сприяти підвищенню ефективності на­вчального процесу. Може виникнути така ситуація, що додаткову оплату отри­муватимуть не кращі викладачі або не за кращі результати, а ті, хто з певних причин можуть впливати на розподіл навантаження на свою користь.

Слід зазначити такий важливий момент в організації та стимулюванні праці викладачів, як обсяг педагогічного навантаження, що повинен бути науково обгрунтованим нормативом. Непродумане підвищення обсягів на­вантаження, хоч і проявиться в зростанні кількісних результатів навчально­го процесу, реально може привести до зниження якості підготовки. В умовах складної фінансової ситуації в системі освіти економія коштів досягається за рахунок зростання навантаження викладачів і збільшення чисельності студентів у групах, що проявляється в погіршенні результатів навчально-ви­ховної роботи.

Поліпшення якості освіти неможливе без самостійних, мотивованих і кваліфікованих професіоналів - викладачів. Самосприйняття викладачів, міра їх зобов’язань щодо академічних успіхів учнів, готовність учитися, щоб краще виконувати свою роботу, їх учительські здібності - це ключові елементи виробництва освіти всіх рівнів у будь-якому суспільстві. Дуже важливо здійснювати такий рівень оплати, щоб забезпечувати певну міру стабільності системи освіти, щоб викладачі ототожнювали себе з навчаль­ним закладом, працювали однією командою та несли певну відповідальність за освітню діяльність.

Як зазначалося вище, функція мотивації в освіті спрямована також на інших учасників навчального процесу - тих, хто працює над засвоєнням знань: учнів, студентів, слухачів, вихованців та інших. Активізація їхньої навчальної діяльності досягається головним чином за допомогою таких форм, як оцінювання успішності, урахування активності їхньої роботи під час здачі іспитів тощо. Важливим моментом щодо цього виступає усвідом­лення учнями цінності самих знань. На жаль, це положення ще недостатньо усвідомлюється учнями та студентами. Цінність самих по собі знань розгля­дається значно нижчою, ніж оцінка за закінчений курс навчання.

У системі професійно-технічної та вищої освіти формою матеріального заохочення є надання стипендій, що призначаються студентам, у яких серед­ній бал успішності 4 і вище та які не мають академічної заборгованості за результатами підсумкового контролю. При середньому балі 4,0 - 4,99 розмір стипендії становить 730 грн., при 5,0 балів - 690 грн. За особливі успіхи у навчанні та науково-технічній творчості студентам можуть встановлювати­ся персональні стипендії в межах стипендіального фонду, але їх розмір не може перевищувати 2,5 розміру мінімальної заробітної плати.

Автономія навчального закладу. Зміни, яких зазнає система освіти в сучасному світі, знаходять відображення в появі нових форм управління, організації та фінансування освітньої діяльності. Метою їх є підвищення ефективності такої діяльності на основі надання навчальним закладам біль­шої функціональної автономії, яка з одного боку розширює їх можливості у вирішенні своїх внутрішніх питань, а з іншого - підвищує їх відповідаль­ність за результати своєї діяльності.

Більша автономія навчальних закладів полягає в розширенні їх прав самостійно вирішувати свої внутрішні проблеми. Так, автономія, перед­бачена законом, надається вищим навчальним закладам щодо їх права на визначення змісту освіти; визначення планів прийому студентів, аспірантів, докторантів з урахуванням державного контракту (замовлення) та угод із підприємствами, установами, організаціями, громадянами; встановлення та присвоєння вчених звань вищого закладу освіти ZV р.а.; та інші повно­важення, делеговані державними органами управління.

Навчальним закладам підвищення автономії необхідне для того, щоб більш ефективно та динамічно взаємодіяти із зовнішнім середовищем. У ме­жах загальнонаціональної політики вони одержують можливість самостійно визначати свій порядок денний і відповідати за управління академічними, адміністративними та фінансовими аспектами. Поняття автономії набуває неоднакового змісту для навчальних закладів різних рівнів, що пояснюється тими специфічними завданнями, які виконують усі ланки освіти.

Навчальні заклади загальної середньої освіти мають не тільки охопити все населення шкільного віку, а й сприяти всебічному розвиткові здібнос­тей своїх учнів та підготувати їх до вступу у трудове життя. Ураховуючи ті обставини, що переважна частина загальної середньої освіти у світі є державною (держава фінансує, визначає зміст і структуру системи освіти), що зміст її є більш стандартизованим, а контингент більш-менш сталим, можливості для підвищення автономії навчальних закладів тут порівняно менші, ніж у вищій освіті.

Популярною концепцією, що з’явилася у 90-х роках і здобула широ­ке визнання в багатьох країнах світу, є концепція шкільного менеджменту (school-based management). Найбільш яскравий приклад її застосування по­дає округ Вікторія у Австралії. Упроваджується вона у Великій Британії, Австрії, Новій Зеландії, США, Канаді, Китаї, Німеччині та багатьох інших країнах. Уведення концепції шкільного менеджменту в структуру освіт­нього управління відбувається в країнах по-різному, її основні елементи знаходять розвиток у різному обсязі. Реформи в цьому напрямі мають різні назви: «Місцевий менеджмент шкіл», «Забезпечення грантами шкіл» (Ве­лика Британія), «Школи майбутнього», «Кращі школи» (Австралія), «Школи Завтрашнього дня» (Нова Зеландія), «Чартерні школи» (США), «Ініціатива шкільного менеджменту» (Гонконг) та інші [49, с. 18-19].

В Україні в системі шкільного менеджменту також відбуваються зміни: діяльність здійснюється на основі статутів, створюються опікунські ради, школи мають можливість формування інваріантної частини навчальних пла­нів тощо. Водночас, існують ще значні резерви в залученні громадськості до вирішення шкільних проблем, розширення їх повноважень щодо розпо­рядження своїми фінансовими ресурсами тощо.

Основні риси концепції шкільного менеджменту: розширення повно­важень шкіл у визначенні змісту навчальних програм і засобів навчання, у використанні будівель та обладнання, в організації праці викладацького складу та іншого персоналу, а також - у розподілі фінансових ресурсів. Ці риси характеризують загальні тенденції в розвиткові шкільного менедж­менту, і кожна з них має свою специфіку, особливості прояву в якісному та кількісному відношенні в різних країнах.

Неодмінною умовою посилення автономії шкіл завжди виступає необ­хідність підвищення їх відповідальності, рахунковості. Тільки за умови одночасного посилення автономії та відповідальності можливе ефектив­не поліпшення управління системою освіти. За умови такого поєднання можна зберегти керованість системи (яка є обов’язковою в освіті) разом із підвищенням активності окремих суб’єктів - навчальних закладів. Ке­рованість системи в такому разі полягає не просто у прямому бюрокра­тичному контролі, як це має місце за централізованої системи управління, а у впливові через оцінку результатів діяльності. Причому таку оцінку не обов’язково можуть здійснювати державні структури. Це можуть бути неза­лежні некомерційні агенції, як відбувається, наприклад, у сфері акредитації вищих навчальних закладів західних країн. Досвід упровадження концепції шкільного менеджменту стосовно загальної середньої освіти свідчить про покращання результатів діяльності шкіл там, де вони є рахунковими та від­повідальними перед батьками і широкою громадськістю [49, с. 47]).

Відповідно до Закону України «Про освіту» державні органи, які уповно­важені здійснювати управління навчальним закладом, не мають права втру­чатися в його внутрішню діяльність. Вони вирішують питання створення навчальних закладів, надання ліцензій на право здійснення освітньої діяль­ності відповідно до державних вимог із установленням за певними рівнями обсягів підготовки, проводять інспектування й акредитацію закладів освіти, здійснюють контрольні функції з дотримання вимог щодо якості освіти.

Крім того, значно розширено права та можливості навчальних закладів стосовно додаткового залучення фінансових ресурсів. З цією метою в межах основної діяльності державним навчальним закладам дозволяється надавати населенню платні послуги, перелік яких затверджено постановою Кабінету Міністрів №38 від 20 січня 1997 року. Поряд з цим, заклад освіти має право також здійснювати інші види діяльності, передбачені його статутом:

1) продаж, здача в оренду основних фондів і майна освітнього закладу;

2) купівля, продаж товарів та обладнання;

3) надання посередницьких послуг;

4) пайова участь у діяльності інших закладів тощо.

Заклади освіти самостійно розпоряджаються прибутками від господар­ської та іншої передбаченої їх статутами діяльності. Для успішного здійс­нення своєї діяльності уряд надав державним навчальним закладам статус неприбуткових. Так, кошти закладів і установ освіти та науки, які повністю або частково фінансуються з бюджету, одержані від здійснення діяльності, передбаченої їх статутними документами, не вважаються прибутком і не оподатковуються. Також не вважаються прибутком і не оподатковуються кошти, матеріальні цінності та нематеріальні активи, що надходять у ви­гляді безповоротної фінансової допомоги або добровільних пожертвувань закладам і установам освіти та науки, метою діяльності яких не є одержан­ня прибутку, для здійснення освітньої, наукової, оздоровчої, спортивної, культурної діяльності.

Постановою Кабінету Міністрів України №61 від 21 січня 1998 р. звіль­нено від податку на додану вартість діяльність закладів освіти, які мають спеціальний дозвіл (ліцензію) на навчання іноземних і вітчизняних сту­дентів у вищих навчальних закладах понад державне замовлення в межах ліцензованого обсягу прийому; здобуття другої вищої освіти, другої кваліфі­кації молодшого спеціаліста; підготовку робітників різних професій понад державне замовлення; навчання слухачів підготовчих відділень вищих на­вчальних закладів; повторне вивчення відрахованими студентами окремих дисциплін і курсів із наступним складанням іспитів; прийом кандидатських іспитів; довузівську підготовку; курси, гуртки, факультативи.

Не можна заперечувати важливість нових процесів, що відбулися в освіті в 90-х роках і заклали основи функціонування системи освіти України у XXI столітті. Водночас необхідно зазначити, що розгортання комерційної діяльності навчальних закладів не повинно переважати над іншими, ос­новними функціями сфери освіти. Його метою є зміцнення фінансової бази, розширення самостійності закладів освіти в процесі прийняття рішень і підвищення відповідальності за них. Це необхідно для успішного виконання навчальними закладами своїх первинних функцій - задоволення потреб населення в освітніх послугах, оволодінні знаннями найширшого спектра, формування національно свідомих та суспільно відповідальних громадян незалежної України.

Маркетинг освітніх послуг. Розгортання ринкових відносин у країні, у тому числі й у сфері освіти, неминуче ставить перед суб’єктами економічної діяльності проблему маркетингу, тобто необхідності активізувати свої дії з інформування суспільства щодо своєї діяльності з метою заохочення спожи­вачів і залучення їх коштів. Формування ринку освітніх послуг передбачає впровадження конкурентності між навчальними закладами. К системі осві­ти конкуренція, хоча й має досить обмежений характер, стимулює навчальні заклади не стояти на місці, задовольняючись певною часткою бюджетного фінансування, як це було раніше.

Маркетинг освітніх послуг є особливим видом ринкової діяльності, який на основі вивчення запитів споживачів і системи наукового управління ви­робництвом і постачанням освітніх послуг, спрямований на задоволення потреб і вимог населення в цьому виді послуг.

Маркетинг має свої особливості у сфері освіти, зумовлені специфічним характером такої продукції, як освітні послуги. Перш за все слід зазначити, що до моменту надання цих послуг вони не матеріальні і не відчутні для потенційного клієнта. Тому для навчальних закладів основним є завдання вміло формалізувати та представити найбільш значимі для споживачів па­раметри надаваних освітніх послуг.

У чистому вигляді маркетинг не можливий повною мірою в галузі освіти внаслідок обмеженості взагалі ринкових відносин у сфері, де переважають державні некомерційні навчальні заклади, які надають освітні послуги на безоплатній основі. У найбільшому обсязі маркетинг повинен здійснюва­тися комерційними навчальними закладами, перед якими стоїть завдання завоювати свою частку ринку. Разом з тим це не означає, що державні за­клади, які знаходяться на бюджетному фінансуванні, не повинні займатися маркетингом. Для них актуальність маркетингових проблем зумовлюється такими обставинами: скорочення обсягів фінансування з бюджету та мож­ливість залучати додаткові кошти населення і підприємств. Вирішення про­блем фінансового виживання закладів освіти в сучасних умовах змушує їх активізувати свої дії на ринку освітніх послуг.

Для навчального закладу маркетинг може зосереджуватися на таких моментах, як статус і престиж. Безумовно, найвищий суспільний статус належить тим закладам освіти, які мають тривалі традиції навчання, у яких склався постійний потужний колектив викладачів. Як правило, випускники таких навчальних закладів відомі в країні. Незважаючи на те, що попит на освітні послуги характеризується високою нееластичністю та є відносно стабільним, таким навчальним закладам свої зусилля необхідно спрямову­вати на підтримання високого статусу. Для нових, новостворених закладів освіти проблемою номер один є залучення споживачів. З метою завоювання належного статусу вони намагаються підкреслити свій зв’язок із провідни­ми вітчизняними та іноземними навчальними закладами.

Важливим аспектом маркетингової діяльності навчального закладу є ре­номе провідних учителів, викладачів, відомих учених і дослідників. Кожний навчальний заклад пишається своїми випускниками, інформація про яких може бути дієвим інструментом реклами.

Основним елементом маркетингу закладу освіти об’єктивно залиша­ється їх продукція - освітні послуги. Зробити їх привабливими для потен­ційних споживачів можливо лише на основі підвищення якості та диверси­фікації їх асортименту. Розглянемо, як у сфері освіти знаходять свій прояв складові маркетингу.

Вивчення попиту на освітні послуги повинно будуватися на загальних обзорах ситуації на ринку праці та прогнозах щодо майбутніх тенденцій змін попиту на окремі види спеціальностей і кваліфікацій працівників. Ін­формацію про наявний попит можуть давати спеціальні вибіркові, трейсерні дослідження. Для вищих навчальних закладів дуже корисними будуть ві­домості про долю їх випускників: як вони працевлаштувалися, як оціню­ють одержану освіту відносно перспектив зайнятості та виконання своїх професійних завдань, які знання та навички виявилися цінними тощо. Для закладів загальної середньої освіти важливою інформацією буде думка бать­ків їх учнів стосовно того, на яких дисциплінах вони хотіли б акцентувати навчання своїх дітей, введення яких додаткових курсів вітали б.

На підставі одержаних даних та їх аналізу навчальні заклади прийма­ють рішення про планування асортименту освітніх послуг. Безумовно, для державних закладів це має свою специфіку. Відповідно до закону «Про освіту» навчальні плани в середній і вищій освіті складаються з двох ча­стин: інваріантної та варіативної. Саме варіативна частина, яка визначається самим навчальним закладом, може складати специфіку цього закладу, зу­мовлювати його особливу привабливість для споживачів, але, безумовно, нарівні з основною базовою частиною програми навчання. Привабливим для потенційних клієнтів може бути також такий момент, як практика в провідних фірмах чи підприємствах, за кордоном, і особливо - працевлаш­тування випускників.

Заклади середньої освіти, які здійснюють навчання на засадах загаль­ного охоплення населення, у нових умовах господарювання мають мож­ливість надавати нові додаткові освітні послуги. Державні вищі навчальні заклади готують кадри на основі обсягів державного замовлення, для них можливості розширення асортименту своїх послуг полягають у розширенні та введенні нових спеціалізацій, урізноманітненні варіативної частини на­вчальних програм, введенні широкого спектра додаткових освітніх послуг на платній основі.

Така функція маркетингу, як ціноутворення, також має свої особливості у сфері освіти. Попит на освітні послуги є в принципі значною мірою не еластичний, він не чутливий до коливань цін, що зумовлено перспективніс­тю вкладень в освіту. Ціна на освітні послуги є досить високою, так у вищій освіті вона може коливатися від 500 до 5000 тис. дол. на рік.

Перспективним напрямом щодо цього є впровадження навчальними за­кладами кредитних форм оплати навчання. Кредитні відносини ще тільки розпочинають розвиватися в нашій країні. Уже надають послуги з навчання за умови оплати в кредит окремі комерційні заклади освіти, переважно у сфері вищої освіти. Форма оплати навчання з відтермінуванням може пе­редбачати різні умови, може бути значною мірою диверсифікована і таким чином пристосована до потреб різних споживачів.

Невід’ємним елементом маркетингу освітніх послуг виступає реклама, що також має свою специфіку в цій сфері. Реклама освітніх послуг не по­винна бути такою агресивною, як відносно товарів особистого споживан­ня, не повинна містити привабливі малюнки. Її сила в тому, щоб надавати конкретну важливу інформацію, дуже містку за змістом, яка по можливості включала б сильні сторони навчального закладу. Реклама закладу освіти може здійснюватися не тільки традиційними методами в засобах масової інформації, а на основі зв’язків між вищими навчальними закладами і шко­лами (дні відчинених дверей, робота в школах тощо).