ДОДАТОК Б

Дистрибутивні корені руху за обгородження спільних земель У розділі 5 я доводив, що перерозподіл, а не ефективність, був рушійною силою реорганізації сільського господарства, який відомий нам як «рух за обгородження общинних земель».

Перед ерою сучасності люди народжувалися не лише у фі­зичному, а й у соціальному вимірі. Тут не йдеться про відсут­ність соціальної мобільності у період до того, але у той час умови, в яких народжувалася особа, були надзвичайно важли­вими, недарма англійський юрист XIII ст. Генрі Бректон вва­жав різницю між свободою та кріпацтвом основним розрізнен­ням між людьми¹. Кріпацтво, принаймні в Англії, присвоюва­ли при народженні: Джек та Джил народилися рабами, якщо ними були їхні батьки. Вільний чоловік (або жінка) міг тимча­сово прийняти поневолення, взявши в рабську оренду землю, але у цьому випадку статус кріпака втрачав чинність, як тільки людина відмовлялася від оренди. На відміну від цього, раб не переставав бути у рабстві, незалежно від того, чи відмовив­ся він від оренди. Так само не допомагало загальне помилкове припущення — «дух міста робить вільним». В Англії свободу здобували після втечі, лише якщо землевласникові не вдава­лося висунути вимогу про повернення раба-втікача протягом року та одного дня.

У розділі 5 зазначалося, що сучасні поняття про власність застаріли відносно премодерного європейського сільсько­го господарства. Те саме стосується й інших категорій: зем­левласники не були власниками у сучасному розумінні сло­ва, і раби не були б рабами у сучасному розумінні терміна. В Англії, у часи Завоювання, раби існували і були належним чином записані у «Книзі страшного суду», списку цінностей, яку Вільгельм І Завойовник склав у 1086 р.

Якою б не була термінологія, досліджуючи середньовіч­не рабство, ми не говоримо про рабську працю на американ­ських плантаціях або в римських маєтках. Білани володіли

ДОДАТОК Б певними правами і не підкорялися деспотичній владі зем­левласників та господарів. Англійський вілан не мав засо­бів проти свого землевласника у королівському суді, але це не означало, що він був взагалі без охорони. Він був части­ною спільноти, і спільнота, якщо не індивід, могла протисто­яти спробам землевласників зробити з віланів робочих рабів. Робоче рабство в основному залишалося проектом земле­власників, а не реальним фактом. Справді, факти стосувалися іншого напрямку: навіть якщо значний відсоток англійсько­го населення у час Страшного суду мав статус рабів (окрім ві­ланів), рабство у розумінні людей без будь-яких прав майже зникло три століття тому.

Маноріальна підсудність звела докупи землевласника та селянина у спільній діяльності з сільськогосподарського ви­робництва. Під маноріальною підсудністю розуміється вели­кий будинок землевласника та цілий комплекс організаційної структури, яка забезпечує використання землі та людей, а та­кож економічна, політична та судова структури. Характерно, що вілани-орендарі віддавали свою робочу силу в обмін на право користування — вони орали, боронували, засівали та збирали урожай у demesne землевласника (орендовані землі у відкритому полі, які обробляли безпосередньо за рахунок землевласника), як і на власних орендованих землях.

Ми можемо дійти певного розуміння феодального маєт­ку як спільноти, розглянувши маноріальний суд. Це інститу­ція, яка регулювала те, що ми називаємо громадськими супе­речками так само як і дрібними злочинами. Після того як гро­мадські установи занепали у Західній Європі після панування Карла І Великого, маноріальний суд перебрав багато із функцій, які виконували громадські суди. Право на володіння судом було ознакою влади феодального лорда, а також джерелом прибут­ку: більшість злочинів карали штрафами, а успадкування та інші передачі прав власності також вимагали платежу або штрафу. «Прибутки правосуддя» могли бути важливою частиною мано- рільних доходів. Після Норманського завоювання 1066 року цю система запровадили в Англії.

Землевласницький проект та реальність маноріального су­ду були не в злагоді. Без сумніву, землевласник бажав, щоб ад­міністративний суд був у нього в руках або під його управлін­ням. Насправді рішення суду деякою мірю були незалежними та відмінними від бажання землевласника.

Складна для розуміння природа маноріального суду тіс­но пов’язана з такою ж природою кріпосного права. Формула орендування майна сама по собі суперечлива. Як правило, ві- лан користувався землею «на розсуд землевласника за мано- ріальними звичаями»³. Неможливо узгодити бажання зем­левласника з маноріальницькими звичаями, але залишається незрозумілим, хто кого переборює, якщо між двома виникає конфлікт.

Немає причин для сумнівів щодо інтересів та намірів зем­левласника: люди, які за теорією землевласника не володіли ні­чим, окрім того, що мали у шлунку, в очах землевласників зви­чайно не володіли жодними правами у маноріальному суді. Лише в окремих випадках землевласник міг виступити відпо­відачем у власному суді. Як і король в королівському суді, зем­левласник користувався імунітетом суверена⁴.

Насправді ж, що стосується великої частини справ у суді, маноріальний звичай мало важив для землевласника. Уявімо, що я подав на вас у суд за те, що ваша свиня зайшла на мій са­док, а ваша зустрічна претензія стосувалася того, що це я був відповідальний за обгородження мого садка так, щоб ту­ди не потрапляли тварини. Якими були інтереси землевлас­ника щодо результатів цієї справи? Він переживав, щоб на­ша суперечка не перешкоджала злагодженій роботі більшого сільськогосподарського підприємства. У цій справі, як і в ба­гатьох інших, які раніше розглядали у суді, землевласника за­довольняв будь-який звичай, що був на той час. Якщо за зви­чаєм вважалося, що поставити паркан навколо садка — було моєю проблемою, так тому і бути. Якщо за звичаєм ви мали наглядати за свинею, так тому і бути. Так чи інакше, земле­власник міг присвоїти прибутки від правосуддя, а пристрас­ті мали влягтися, принаймні землевласник сподівався на це. Кожен повернеться до виробництва сільськогосподарської продукції.

Проблема для землевласника виникла, коли з’ясувалося, що непросто встановити подвійні стандарти, змішати низку справ, у яких його інтереси перевищили штрафи, які має за­платити одна або інша сторона, і де йому хотілося, щоб бажан­ня землевласника пересилило маноріальний звичай. Якщо ви разом зі мною вимагали, щоб праця за маноріальницьким зви­чаєм не включала додаткових робочих днів для того, щоб зі­брати надзвичайно щедрий урожай — нам була б потрібна будь-яка робоча сила, яку можна знайти, щоб зібрати власні врожаї — ми робили прямий виклик інтересам землевласни­ка, і так само його перевазі на його думку. Якщо у змозі селя­нина було заявити про маноріальний звичай, то він був пря­мою протилежністю бажанню землевласника. Землевласник звичайно бажав мати перевагу перед маноріальним звичаєм.

Теоретично не існувало запитань. Чи не найбільшим обме­женням вілана була заборона звернутися з апеляцією до мано- ріального суду. Але однаково залишаються питання. Селяни більше були потрібні землевласникові, ніж він селянам, а отже, він був залежний від їхньої доброї волі та поваги, як і від їхньо­го страху. Він потребував селян не лише для роботи на полях, але і для здійснення щоденного керування маєтком, а це було складно зробити, не поступившись звичаю значною частиною своєї влади.

З метою обмежити силу селян, англійські землевласники запровадили чимало нововведень у юридичній процедурі. З ча­сом вони запровадили новомодну систему королівських судів, у якій існував чіткий розподіл між фактичним та юридичним. До цього не існувало такого поділу праці. Суддя був всього-на- всього головою; розслідування обставин та юридичні виснов­ки міцно тримали в руках присяжні (група людей, які дають свідчення під присягою — jure сучасною французькою — тільки правду). У новій системі журі (уся група селян у маноріально- му суді) оголошувала факти зі справи, а прерогатива виявляти законність залишалася за суддею (сам лорд у менших маєтках, управитель маєтку в більших). Допоки звичай був визначаль­ним, до компетенції землевласника або його агента, наприклад, судді, входило нагадувати, яким був звичай⁵.

Але навіть коли звичай приписувався за розпорядженням землевласника в маноріальному «наказі», таким чином земле­власник мав фіксований список послуг, за яким він володів се­лянами, звичай міг працювати на користь селян. При існуванні чітко визначеного списку селянам було складно робити менше, ніж там перераховано, до того ж землевласникові було непросто змусити селян до більшого, ніж вимагав судовий наказ. Одним словом, маноріальний звичай, якщо не був козирною картою, то був козирною мастю у руках селянства.

У XV ст. настав кінець маноріальної економіки, що базу­ється на оплаті працею. За традиційною історичною думкою це спричинило зменшення кількості населення внаслідок Чорної смерті (чума у Європі 1938-1949 рр.

Через крах структури феодальних маєтків соціальні від­носини кардинально змінилися. Володіння, ділянки земле­власників у відритих полях, які оброблялися завдяки роботі віланів, здали в оренду «фермерам» (як податки здавали для податкових перекупників, так у наші дні бейсбольних грав­ців надають в оренду як запасний склад ліги). А власники маєтків, які раніше активно управляли своїми володіннями (опосередковано через своїх управителів, а інколи й особис­то, давали вказівки та керували), стали поміщиками й по­чали збирати гроші, які платили вілани замість оплати пра­цею — «грошові ножиці на землі», змістовна фраза перекла­дача «Огляду феодалізму у Західній Європі» французького історика Мартіна Блока (Блок 1961 [1939-1940]). Після того як закінчилися найвищі зобов’язання віланів щодо грошових платежів, ці платежі все частіше стали відображати сучасну орендну плату. Вілани стали копіголдерами, називалися так тому, що права на оренду землі були зафіксовані у копії про­токолів маноріального суду, які стосувалися його володіння на правах оренди. Маноріальний суд почав все частіше ста­вати регуляторною комісією з нерухомості, й втрачав час на справи дрібного хуліганства, шлюбів, і так далі, які вони ви­рішували у Середньовіччі. Категорії вільної людини та крі­пака, які поділялися на тих, хто повинен був звертатися до системи королівських судів поза маноріальною підсудністю, і тих, хто робив інакше, втратили свою важливість, однак це не стосувалося питань нерухомості. Копіголдери були віль­ними суб’єктами, як і будь-хто інший, але їм бракувало мож­ливості звернення до королівських судів, щоб задовольнити свої вимоги щодо землі, право повернення стягнення, яке га­рантувалося фріголдерам.

Обгородження — пом’якшена назва для затяжної бороть­би, у якій англійські копіголдери втратили свої права на зем­лю. З упевненістю можна сказати, що теоретично землевла­сникам не було за що боротися, а копіголдер, будучи пря­мим нащадком вілана, не мав прав проти землевласника. Але на практиці копіголдер міг звернутися до звичаю з більшими сподіваннями на успіх, ніж були у його предка вілана, копігол­дер, що мав підтримку від держави, чітко бачив дві переваги — фіскальну та військову — від сильного селянства. З часів Генрі VII (правив у 1485-1509 рр.) і до Славетної революції у 1688 р., англійська держава загалом виступала на боці копіголдерів⁶. Френсіс Бекон підсумував королівську теорію у своїй праці «Історія правління короля Генрі Сьомого»:

[Обгородження] принесли занепад людей, та (внаслідок цього) занепад міст, церков, церковних десятин та подібно­го. Королю це також було добре відомо, і він ніяким чином не міг забути, що разом з цим занепадом виникали та зменшу­валися субсидії [допомога або сприяння, які збирали за зго­дою Парламенту] та податки; для більшості дворян вони ре­єструвалися як ще нижчі... Це дивовижним способом впли­нуло на могутність та порядок у королівстві. Тримати ферму стало звичайною річчю, достатнім для того, щоб утримува­ти здібне тіло поза бідністю, й у свою чергу амортизувати чи­малу частину земель королівства в утримання та володіння дрібних фермерів або людей середнього класу. Це була умова

між дворянами та наймитами або селянами. Завдяки цьому прогрес у військовій справі можна було помітити у реальних принципах війни та в прикладах інших королівств. Існувала загальна думка, що люди найкраще проявляють себе у вій­ні... що головна міць армії — піхота. А щоб сформувати гар­ну піхоту, люди не повинні виховуватися у рабстві чи біднос­ті, а у свободі та добробуті. Отже, якщо держава звертається здебільшого до дворянина та джентльменів, а землероби та орачі існують, але як робітники, або ще простіше — наймити (які є ніким іншим, як злидарями, що мають де жити), то мож­на отримати гарну кавалерію, але не буде доброї і стійкої пі­хоти. (Бекон 1972 p.[1622], 123-124)

У розділі 5 я відзначав, що слово обгородження приймає форму за зміст конфлікту між землевласниками та селянами. Обгородження землі (межами чи іншими фізичними познач­ками) — було останньою дією довгого процесу винайдення, формування та врешті-решт — застосування сучасних ідей про володіння землею і в той же час відмова від комплексу пара­лельних вимог, обов’язків та прав на землю, які характеризу­вали систему відкритих полів. Це був план Б, відповідь на крах планів, яких зазнали землевласники, намагаючись впровадити план А просто підвищуючи плату для селян. План Б передбачав позбавлення всіх орендарів.

Від XV століття і до сьогодні дослідники помітили, що об­городження часто супроводжувалося перетворенням орних зе­мель на пасовища. За стандартним поглядом на обгородження, організаційні та технологічні зміни вважаються більш загальни­ми у контексті ефективності: виростити овечку — ефективні­ше використання ресурсів, ніж виростити зерно. Обгороджен­ня було потрібне як ефективна відповідь на зміни у відносних цінах, через які вирощування овечок дає більше прибутків, ніж виробництво зерна⁷.

З дистрибуційної точки зору, причина та ефект поміняли­ся місцями: бажаність переходу від орних земель до пасовищ є результатом обгородження, способом вигнати з позбавле­них володінь та попередити юридичні та політичні виклики силі землевласників. Зверніть увагу, що відмінність щодо пер­спектив не пов’язана з пропозицією про те, що овечки для зем­левласника були прибутковішими за зерно. Яку б точку зору ми не прийняли: погляд з боку ефективності або розподілу — ферма з овечками повинна була приносити більше прибутків для землевласників, щоб привести до змін. Овеча ферма бу­ла ефективніша лише якщо не дотримувалася вимоги селян щодо життя та заробітків на землі, а це, звісно, було каменем спотикання⁸.

Так само як копіголдери протистояли плану А, вони не прийняли план Б без боротьби. Справді, у XVI ст. спостеріга­лося призупинення та навіть «відкат» стосовно обгороджен­ня: без сумніву, збіг опору копіголдерів з державними інте­ресами у сильному селянстві, як це описав Френсіс Беконом, посприяв затримці розвитку. (Навіть перед кінцем XV ст., пар­ламент прийняв постанови, які забороняли обгородження, які знищували населення сільської місцевості, але такі ранні обгородження історики зараз вважають радше наслідками де­популяції, а не навпаки [Райтсон 2000 р., 102-104].)

Можна бути впевненим у тому, що органи правового захис­ту того часу були поділені залежно від того, як копіголдер міг претендувати на захист у тому чи іншому суді⁹. Ще в 1481 році, Сер Томас Літтлтон у праці «Tenores Novelli», втрутився у кон­флікт між «волею землевласника» та «маноріальним звича­єм», який вирішився на користь копіголдера: «землевласник не може порушити справедливий звичаї» (цитується у Керріджі 1969 р., 139). Пізніше видання XVI ст. «Tenores Novelli» дослі­джує цю тему ще глибше:

«Але Верховний суддя Браян сказав, що його думка зажди була і зажди буде такою, що якщо такого орендаря, який опла­чує послуги за звичаєм, вижене лорд, то перший може подати на нього в суд за порушення права володіння. Н.21 Ed. 4 [1482]. І такою ж була думка Верховного судді Денбі у 7 Ed. 4 [1468]. Він виступав на захист орендаря, адже за звичаєм він також має право на його землю, бо володіє фріголдом за загальним англій­ським правом, (цит. за Керрідж 1969 р., 139 п)

Це не надавало копіголдерам такого ж захисту, як був у фрі- голдерів. На відміну від фріголдерів, статус копіголдерів був за­плямований віланами: копіголдери не могли робити позов про­ти землевласників у королівських судах стосовно їхніх вимог щодо землі. Але у XVI ст. вони отримували все більше можли­востей робити позови щодо особистої шкоди. Відомий юрист XVII ст. Едвард Коук так підсумував правову ситуацію у праці «Довершений копіголдер» (1641 р.):

Копіголдер не може реальним позовом, або подібним на ре­альний, переслідувати або бути переслідуваним у будь-якому іншому суді окрім лише персональних позовів, які він може по­рушувати або можуть порушуватися проти нього за загальним англійським правом... Якщо копіголдера вигнав його лорд, він не може захищатися на судовому розгляді за загальним зако­ном Англії, адже справа стосується фріголду; але він може по­дати позов проти нього за загальним законом; через те, що лорд не може виступати суддею там, де він обвинувачувач, (цит. за Керрідж 1969 р., 71)

Захист обмежувався маноріальним звичаєм. Якщо, напри­клад, за певним маноріальним звичаєм копіголди успадковували за встановленою пенею за вступ, копіголдер мав би багато прав, які ми прив’язуємо до власності. Вони б мали юридичний захист ^! при користуванні землею при оплаті пені за вступ та інших гро­шових зборів, які встановлювали за звичаєм. Спадковість мала керуватися маноріальним звичаєм. Копіголдер міг або не міг продати своє право на землю — відповідно до маноріального звичаю — але землевласник не міг заволодіти його землею під будь-яким приводом. Так само свавільно не могли встановлю­вати пеню на вступ або інші грошові збори. На відміну від цьо­го, максимум, якого міг очікувати копіголдер «за життя» зав­дяки юридичному захисту — це те, що лорд поважатиме пра­во на володіння до смерті копіголдера. Коук вийшов за рамки звичного й доводив, що захист може оминути звичай, якщо цей звичай маноріальної підсудності був необгрунтованим, напри­клад, якщо пеня на вступ надмірна («Інститут законів Англії», 1628 р., розд. 9, част. 74, цит. за Керрідж 1969, 147; та розд. 10, част. 80, там само, 151),

Якими б не були обмеження на копіголдерів, вони однако­во були у кращому становищі, ніж раніше — і навіть кращому, ніж будуть пізніше, коли рівновага сили знову зміститься на ко­рить землевласників, які займаються обгородженням. XVI та XVII століття були періодом дрібних фермерів, яким Роберт Аллен (1992 р.) приписує основну роль росту виробництва ран- ньомодерного періоду відповідно до Аллена, десь дві треті анг­лійських земель були в руках дрібних фермерів (копіголдери та фріголдери), і 90 % росту виробництва за період 1500-1800 бу­ли результатом того, що він називає «революцією дрібних фер­мерів», протиставленням «революції землевласників» монопо­лізації та обгородженням.

Зі Славетною революцією 1688 року поміщики об’єднали свої сили, тому було вже не так необхідно створювати «но­ві обґрунтовані засади», оскільки перетворення орних зе­мель у пасовища виконали у попередню еру. Справді, після 1750 р. більшість обгороджень відбувалися у контексті пар- ламентарських заходів, коли за обгородженнями стояла дер­жавна сила, на противагу тому, як державну владу встановили в XVI та XVII століттях. Парламентарем^ обгородження до­зволили власникам чотирьох п’ятих землі обгородити ціле се­ло. Невеликий сегмент землевласників, навіть окремий зем­левласник, могли нав’язати свою волю більшості, якщо вони володіли достатнім обсягом землі. Зайвим буде казати, пар­ламентарію обгородження передбачали, що центральним питанням у ранній боротьбі за обгородження — а саме, за визначення того, хто володів землею, — вже вирішили на ко­ристь землевласника.

Як писав Дірдрі МакКлоскі, «Англійський випадок [із системою відкритих полів] був непропорційно важливим че­рез те, що з ним пов’язаний цілий набір міфів» (МакКлоскі 1987 р., 709). Я погоджуюся із МакКлоскі, але наважуся сказа­ти, що ми розходимося лише у тому, яку частину історії вва­жати міфом. Що стосується грошей, найбільш переконливим міфом є той, що ідея про ефективність є провідною зіркою в інституційних змінах. Якщо сприймати розподіл серйоз­но, то він піддаватиме сумніву основний нормативний сиг­нал економіки. І не дивно, що це ще один приклад дороги, по якій не пішли.