ДОДАТОК А

Обмеження незгідних Мене звинуватять у перебільшенні щодо єдності думок се­ред економістів. Звичайно, економіка — широка парасоля, під якою знайдеться місце для розбіжності думок, включаючи не­згідних щодо оптимальних розмірів ринку та впливу ринків на спільноти.

В економіці побутує незгода та розбіжність думок. Вва­жається, що Гаррі Труман мріяв про однорукого економіста, який не підстраховував би себе увесь час «то з одного боку, то з іншого»... А незгода та розбіжність думок не обмежують­ся політикою. Справді, економіка забезпечує базу для пошуків самокритики: якщо ви серйозно сприймаєте конкретні умови за гарантією, яку економіка мейнстріму надає для ринку, то­ді, найімовірніше, ваше прославлення ринку буде згладженим чи принаймні уточненим (МакМіллан 2002 р.). Конкретні умо­ви не досяжні не лише священикам, а й людям, які протягом ба­гатьох років з головою поринули у вищу освіту. У найелемен­тарніших текстах обговорюється різноманітність структур­них припущень, які мусять виконуватися, якщо ринки мають продукувати бажані результати, що варіюють від припущень про ринкову організацію до припущень про інформаційні по­токи. Усе ж автори елементарних текстів, професійні економіс­ти, применшують значення обмежувальної природи цих струк­турних припущень. Більшість погодиться з Ґреґом Менк’ю, чий текст (цитований у розділі 10), доводить, що урівноважен­ня попиту та пропозиції максимізує «загальний економічний добробут» (Менк’ю 2004 р., 149). У додатку міститься крити­ка, яка походить із нутра економіки мейнстріму й базується на припущеннях про ринкову структуру, яка лежить в основі ідеї про те, що ринки продукують добрі результати. Головною причиною дослідження цієї внутрішньої критики певною мі­рою є висвітлення важливих відмінностей між нею та зовніш­ньою критикою, що базується на основоположних припущен­нях егоїстичного індивідуалізму, раціонального обчислення, нації-держави та необмеженої нестачі.

ДОДАТОК А ринків. Не дивно, що економісти надають превагу структурній критиці над основоположною.

У розділі 1 звертається особлива увага на те, що економіч­ний механізм стосується переважно нормативних тверджень, що виходять від імені ринків, хоча багато економістів можуть стверджувати, що дисципліна справді стосується опису світу. У додатку робиться спроба прояснити цей фундаментальний погляд. Структурні припущення, як і основоположні, потрібні не для опису того, як працюють ринки, а для того, щоб пока­зати, наскільки добре вони працюють. Розпочнімо з централь­ного принципу організації економіки добробуту — оптималь- ності за Парето.

Оптимальність за Парето Так чого ж економіст хоче від ринку? Відоме спостереження Адама Сміта про невидиму руку, яка керує індивідами задля покращення соціального добра при гонитві за власною виго­дою — це зручна вихідна точка. Як зазначалося у розділі 6 (при­мітка 1), економісти підійшли до розгляду невидимої руки як метафори до ідеї про те, що конкурентна ринкова система веде до найбільшого економічного пирога, доступного за умови ре­сурсів у розпорядженні суспільства.

Почнімо спочатку: чи можливо виміряти розмір пирога? Розмір пирога невизначений доти, поки існує лише один смак. Якщо все, що ми виробляємо, та все, про що ми турбуємося, — яблучний пиріг, тоді немає понятійної складності, щоб вимі­ряти, який обсяг пирога виробляється та споживається за цей рік. Але розмір стає невизначеним, як тільки у ньому виникає більше смаків, і відносна складність у виробництві різних видів пирога змінюється разом із виробленими обсягами, а смаки людей відрізняються залежно від різних смаків пирога. Уявімо, що є дві групи людей, одна з яких любить яблучний пиріг, ін­ша — гарбузовий. Припустимо далі, що важче виробляти гарбу­зовий пиріг, адже і з кожним разом виробляти інший вид пиро­га стає все важче, коли його стає все більше. Мабуть, чим більше розподіл прибутку прихильний до любителів яблучного пирога, тим більше яблучних пирогів буде вироблятися. Але чи можна сказати, що «пирога» стане більше, якщо ми змінимо суміш на користь яблучного пирога? Ні, тоді буде неможливо відрізнити зміни у розмірі пирога від змін у способі його нарізки серед спо­живачів. За цим припущенням, яблучний пиріг легше виробити, тому при переході від гарбузового до яблучного пирога, зважа­ючи на вагу, більше буде яблучного пирога. Але залишається не­зрозумілим, чи це означає «більше пирога» у контексті вартості. Так само це ми не отримаємо доларову вартість пирога в обох випадках, адже ціни обох видів пирога будуть залежати від су­міші. Через те, що яблучний пиріг стає все важче виробляти, ко­ли збільшується його обсяг, вартість яблучного пирога, оціне­на за ринковою вартістю, підвищиться разом з наявною кіль­кістю. Аналогічно, вартість гарбузового пирога знизиться на більший відсоток, ніж кількість. Розмір пирога стає невизначе- ним, як тільки ми виходимо за межі найпростіших моделей сві­ту лише з одним видом товару. У загальнішому випадку ми не можемо відділити розмір пирога від способу його нарізки, або, словами економіста, ми не можемо відділити ефективність від справедливості.

Складнішу мову потрібно застосувати, щоб дати характе­ристику ефективності таким чином, що дозволить економісто­ві говорити про ефективність без явного вимірювання розмі­ру пирога. Ще складніша термінологія зібрана у двох тверджен­нях, умовно названих першою та другою теоремами добробуту.

ДОДАТОК А У першій теоремі стверджується, що система конкурентних ринків веде до таких результатів, які не можуть бути покраще­ні для усіх. Будь-яка зміна у системі конкурентних ринків зав­дає шкоди принаймні одній людині. Технічно-юридичний тер­мін, що описує ситуацію, яка не може бути покращена для всіх, є оптимальністю за Парето, або ефективністю Парето. Друга теорема — ширша: можна досягнути будь-якого результату за оптимальністю Парето та відповідно скоригувати його, надав­ши системі конкурентних ринків свободу дій, задавши вихідну точку, початковий розподіл ресурсів.

Разом ці два твердження дозволяють нам визначити ефек­тивність таким способом, який ухиляється від заперечення про те, що ринки можуть призвести до чималих невідповідностей у доходах та споживанні. Ринкові результати, у яких декіль­ка людей володіють левовою часткою доходів, підходять під визначення оптимальності за Парето, як і рівновага, у якій ви­годи розподіляються порівно. В обох випадках, неможливо по­ліпшити становище однієї людини без погіршення становища іншої. У першому випадку, при покращенні справ Джона До, становище Білла Ґейтса або Воррена Баффетта погіршиться; не­залежно від обсягу, у якому відбудеться така зміна, залишаєть­ся факт, що в контексті оптимальності за Парето, це не є змі­ною від нижчого до вищого стану — тобто, така зміна не при­носить користі усім. І все, про що заявляється у першій теоремі добробуту, — у ринковій системі становище не може поліпшу­ватися для всіх.

Як тільки стануть зрозумілими дистрибуційні обмеження, першу теорему добробуту можна визнати як таку, що забезпе­чує дуже слабку оборону для ринку. Своєю чергою, якщо сус­пільство може досягнути оптимальності Парето через ринок, як стверджується у другій теоремі, дистрибуційне заперечен­ня не набуває таких великих розмірів.

Інше питання — як впорядкувати необхідний перерозподіл. Одним з основних положень елементарної економіки є те, що податки та субсидії викривлюють ринкові результати — «ви­кривлюють» у тому сенсі, що податки та субсидії вклинюються між цінами та витратами і таким чином заважають агентам ре­гулювати попит та пропозицію, споживання та виробництво за оптимумом Парето. Усі податки та субсидії викривлюють: по­датки на речі викривляють ринок речей; субсидії на неречові товари викривляють цей ринок. Навіть податок на все, загаль­ний податок на прибуток створює викривлення через те, що не­можливо ефективно оподаткувати відпочинок та прогул. Тому податок на прибуток у свою чергу діє субсидія до відпочинку та лінощів. Та викривляє те, скільки люди працюють та як важ­ко вони працюють. У кожному елементарному тексті є части­на, присвячена вимірюванню так званих незворотних втрат, пов’язаних із різноманітними податками. Назва наводить на розуміння: під незворотними втратами розуміється вимірюван­ня збитків у добробуті, завданих через податки; тут не робиться спроба оцінити підвищення добробуту.

Субсидії та податки можуть згодитися нам для виконан­ня перерозподілу — про це говориться у другій теоремі до­бробуту, але якщо всі системи податків та субсидій спотворю­ють стимули, нам доведеться поставити під загрозу ефектив­ність або розподіл. Спосіб, у який економіст вирішує проблему з безповоротними втратами — так звана одноразова виплата, податково-субсидійна схема, у якій податки й агенти оподат­ковуються та отримують субсидії відповідно до їхнього талан­ту і потенціалу для створення прибутку або згідно з різницею

в оплаті праці залежно від моральної цінності, але податки та субсидії не залежать від реального економічного виконання, як це відбувається з податком на прибуток або продажі.

Одноразові сплати спеціально пристосовуються під інди­відуальні умови окремого агента, щоб здійснити справедливий розподіл, однак економіка мейнстріму, як правило, наполягає на тому, що про справедливість думає очевидець, на відміну від ефективності, яку можна реально визначити. Запровадження одноразової оплати для економіста подібне на додавання різ­ної ваги тягарів на сідла скакових коней, для того, щоб урівно­важити сили для справедливого змагання. Суть не в тому, щоб досягнути рівності результатів, але забезпечити, щоб розподіл не став на шляху ефективності.

Одноразові сплати не є реальним інструментом економіч­ної політики, але вони ідеальні для того, щоб продемонструва­ти властивості, які мають мати податки та субсидії, щоб спри­чиняти ефект спотворення. Навіть якби одноразові податки та субсидії були здійсненними, існує проблема щодо довіри цьо­му інструментові задля досягнення дистрибуційної мети без приношення у жертву ефективності: приписи щодо безкорис­ності, присутні в ідеї про суспільну згоду щодо утворення чес­ного розподілу, це — справедлива вихідна точка. Якщо комусь дістанеться більше, ніж іншим (що може вважатися чесним, адже хтось здатний продукувати більше, ніж інші). Питання, чи варто перешкодити щасливчикам використовувати їхнє стано­вище для того, щоб зробити менш чесні змагання більш чесни­ми? Навіть за відсутності тиранії та олігархії, економічна сила

передує політичній, не через те, що політики продаються, але тому, що економічна сила надає засоби для переконання.

На практиці, внесок економіста у політичні дебати робить­ся не для того, щоб вибрати одну оптимальну точку за Парето замість іншої. Аргументи на користь ринку (обґрунтовані дво­ма теоремами добробуту) можна наводити зважаючи на те, що коли ринки не набрали повного розмаху, то результати неефек­тивні: за більшої довіри до ринків можна дійти до всеохопних покращень за Парето.

Але як тільки ми полишимо світ підручників, то неминуче дізнаємось, що розробка напрямків розвитку, дружніх до ринку за звичайних умов, не приведе по поліпшень за Парето. (Так само не допоможуть й інші напрямки розвитку!) Швидше, деякі люди здобувають, а деякі втрачають. Визнаючи це, економісти у свою чергу часто звертаються до поняття потенційного поліпшення за Парето, зміна, за якої можливо поліпшити становище усіх, через те, що той, хто отримує користь від зміни, опиняються у достатку, якого вистачить, щоб компенсувати втрати інших, тому що однаково залишиться щось для себе. Обов’язкові про­цедури щодо лібералізації торгівлі є конкретним прикладом, що ми вже бачили при розгляді Північноамериканської віль­ної торгівлі у розділі 1. Споживачі можуть отримувати користь від ширшого асортименту товарів та нижчих цін, а деякі люди отримають кращу роботу в новостворених або розширених га­лузях. Але багато людей втратять свої роботи у результаті лібе­ралізації торгівлі. Це приведе прямо до питання про те, як по­тенційне поліпшення за Парето може стати вагомим доказом, коли компенсація не виплачується — це питання розглядаєть­ся у розділі 10.

Незважаючи на складність мови, яка це все описує, пер­ша та друга теореми, разом з ідеєю потенційного поліпшен­ня за Парето, дозволяє нам побачити порядок на ринках, який

не побачиш неозброєним оком. Ці ідеї, теоретично, мають формальний сенс інтуїтивного поняття, оскільки ринки доб­рі для людей. Я кажу «теоретично», бо окрім дистрибуційних проблем, існує серія припущень про умови виробництва та споживання, які повинні виконуватися, щоб обидві теореми мали вплив, структурні припущення робляться в межах цари­ни економіки мейнстріму.

Саме до цих припущень ми зараз переходимо.

Рівновага в умовах конкуренції По-перше, дві теореми сформульовані в контексті ринкових результатів, які формують «конкурентну рівновагу». Рівновага визначається як результат дій усіх учасників, за якими жоден агент не може покращити свою ситуацію — відповідно до сво­їх ресурсів (скільки машин, який обсяг роботи з певним набо­ром вмінь) та можливих дій (купуй більше цього, продавай біль­ше того, виробляй X замість Y). Рівновага утворюється тому, що ніхто не зацікавлений робити щось інше, крім того, що вже роб­лять. Більш-менш зрозуміло.

Однак ідея про конкуренцію не означає в економіці того, що означає у звичайній мові, а «ідеальна конкуренція» розхо­диться ще більше зі щоденною мовою. Поза межами економіки, конкуренція означає активну боротьбу з іншими конкурентами. Як у забігу на 100 метрів. Або у шахах. Або змаганні за оцінки. Але ідеальна конкуренція в економіці описується як найбільш пасивна ситуація. Ідеальна конкуренція — термін для ринку, на якому кожен може купувати або продавати бажані обсяги за іс­нуючою ціною.

До такого потрібно звикнути. Під «існуючою ціною» маєть­ся на увазі, як на фондовій або товарній біржі, у кожен момент часу існує ціна, яку показують усім зацікавленим сторонам як цю ціну, відмінну від ціни, про яку домовляються сторони при угоді. Тобто продавці не повинні змагатися у звичайному сенсі цього слова для того, щоб продати свої товари. Мені не потріб­но переконувати покупців у достоїнствах моїх товарів, як і вам, «моєму» конкурентові. Ми обоє можемо продати стільки, скіль­ки бажаємо, тобто кожен з нас має що здобувати, просуваючи свій власний бренд.

Я щойно вжив слово бренд, знайоме кожному, хто живе та дихає у справжній ? поза текстами. Але це слово не має міс­ця у світі ідеальної конкуренції. Для існування єдиної ціни всі запропоновані товари повинні бути однаковими за своєю якіс­тю, щоб не можна було отримувати вигоди завдяки брендовос- ті. Твердий сорт червоної озимої пшениці № 2, яку вирощують у Канзас-Сіті — один приклад, акції IBM — інший. Але, окрім предметів першої необхідності, акцій та облігацій, існує декіль­ка улюблених зразків однорідних товарів, наприклад, канзаська зимова пшениця, через що приклади з підручників про ідеальні конкурентні ринки досить одноманітні — здебільшого список закінчується товарними та фондовими біржами.

Прийняття ціни — термін, яким описується людська по­ведінка на ідеально конкурентному ринку. Поведінка, яка при­ймає ціну, важлива тому, що агенти регулюють рішення про виробництво та споживання за такими ж сигналами — систе­мою ринкових цін — з результатом, коли відносні ціни відо­бражають відносні недостачі: ні виробництво, ні споживання не буде змінено заради покращення звідусіль. Коли агенти ра­ціонально підраховують, як витрачати свій дохід, кожен нама­гається впевнитися, що відносні вартості, які використовують для останніх одиниць товару, узгоджуються з відносними ці­нами, а отже, і з відносними оцінюваннями інших агентів (які роблять те саме за своїм вибором). Коли агенти раціонально підраховують, у якому обсязі виробляти певний товар, вони

мають впевнитися, що ринкова ціна на товар, яка відображає його відносну BajfricTb для споживачів, якраз дорівнює витра­там на виробництво останньої одиниці товару. Якщо виявило­ся б, що обсяг більший, виробники підняли б виробництво, щоб отримати більше прибутку; якщо менше — згортали б вироб­ництво через таку ж причину. Зважаючи на те, що універсаль­на поведінка щодо прийняття ціни означає, що всі виробники діють у такий же спосіб, «витрати» мають подвійне значення. Це одночасно витрати виробника щодо капітальних витрат на працю й інші виробничі чинники, що стосуються процесу ви­робництва та витрати дХя суспільства стосовно інших товарів, від яких відмовилися, присвятивши ресурси якомусь окремо­му товару. Умова, за якою споживачі ідентично оцінюють, ска­жімо, останній шматок піци, яку вони їдять, та останню пляш­ку коли, яку випивають, і умова, що витрати на виробництво ще однієї піци дорівнюють її ціні, так як і з витратами на ще одну пляшку коли, разом забезпечують базове обґрунтування для двох теорем добробуту, які пов'язують конкурентну рівно­вагу з оптимальністю за Парето: за таких умов неможливо пе­ренести товари від одного споживача до іншого, або змінити суміш різновидів товарів, які виробляють таким способом, що буде корисним усім агентам.

Економісти інколи роблять основне припущення про струк­туру ринків та приймають ідею про те, що товари однорідні, як випливає з прийняття ціни. Інколи економісти у свою чергу ви­правдовують поведінку, яка приймає ціну в контексті примітив­ніших припущень, включаючи припущення про те, що товари однорідні. Однорідність переходить від того, що випливає з по­ведінки, яка приймає ціну до того, що є припущенням, яке ле­жить в основі прийняття ціни. Для наших цілей немає значення, яка альтернатива використовується: в обох випадках поведінка, яка приймає ціну, та однорідні продукти йдуть нога в ногу.

Якщо ми приймемо ціну в контексті головніших ідей, та ще одне первісне припущення про те, що люди діють незалеж­но одне від одного (без коаліцій, картелів або асоціацій), то ко­жен продавець чи покупець відповідатиме за невеликий відсо­ток ринкової активності. Це, у свою чергу, наштовхує на думку, що немає значних цінових переваг у великомасштабному ви­робництві, великому відносно розміру ринку. Третє припущен­ня — покупці та продавці можуть легко приходити на ринок та виходити з нього. Вони не зв’язані довгостроковими контрак­тами чи іншими бар’єрами щодо входу та виходу. Зрештою, вва­жається, що учасники добре поінформовані про ринкові умови.

Основною ідеєю в ідеальній конкуренції є така, що світ складається з багатьох виробників та споживачів, кожен з яких занадто малий, щоб впливати на ринкові результати, а отже, во­ни не можуть диктувати умови для ринку. Наприклад, ринок виробників пшениці. Але в двох наявних випадках, де кількість учасників по обох сторонах ринку уможливить ідеальну конку­ренцію, ринки рідко коли працюють згідно з книжковою модел­лю, у якій ціни і виробництво врегульовуються попитом та про­позицією. Ринок зерна — добрий приклад: починаючи з трива­лої кризи у 1880-х, американські виробники пшениці були на передовій лінії політичного руху, який пронісся крізь прерії, який вимагав держаних інтервенцій щодо зміни попиту та про­позиції; у часи депресії 1930-х цей рух досягнув успіху, і про­тягом двох останніх поколінь, одна чи інша версія щодо ціни та виробництва стала нормою у Сполучених Штатах, незважа­ючи на повторний переможний спів на честь вільного ринку. Європейський читач має пам’ятати, що Європейський союз, як­що на те пішло, діяв агресивніше зі своїми інтервенціями щодо ринків сільськогосподарської продукції.

Виробники чинять опір конкуренції не лише на ринках сіль­ськогосподарської продукції. Там, де немає можливості змінити

ринкове середовище у бік сприяння інтересам виробників, фір­ми просто пакують речі та йдуть. Ось один приклад: декілька років тому корпорація IBM започаткувала бізнес, який забез­печував засоби для існування, виробництво та продаж персо­нальних комп’ютерів, адже комп’ютери ставали «предметами торгівлі», подібно до канзаської пшениці, і приносили відповід­ний прибуток. Таким чином виробники використовують обидві стратегії, викладені економістом Альбертом Хіршманом у його підручнику для дисидентів «Вихід, голос та вірність»: змінити ринок, щоб він відповідав на запити виробників (думка, яку ви­словили фермери та їх союзники) або піти з ринку на «зелені­шу траву» (вихід, який вибрала корпорація IBM у справі зі змін­ною природою комп’ютерного бізнесу). Обидві дії ускладнюють можливість відкинути недовіру, коли справа доходить до кон­курентного ринку як моделі для існуючих ринків.

Тим не менше, деякі ринки справді можуть наблизитися до ідеальної конкуренції, навіть якщо вони не відповідають стандартам так чітко, як ринок для твердої червоної пшениці № 2. Але лише зразків конкурентного ринку недостатньо. Для гарантованого виконання двох теорем добробуту ситуація має призвести до того, що всі ринки будуть ідеально конкурент­ними. І в це важко повірити: більшість ринків перебуває дуже далеко від ідеальної конкуренції. На багатьох товарних рин­ках великі масштаби надають превагу у виробництві, це зава­жає існуванню великої кількості продавців, що уможливлюють поведінку, яка приймає ціну. І навіть за відсутності цінової пе­реваги виробники можуть споруджувати бар’єри для входу для того, щоб отримувати прибуток, коли монополісти (єди­ний продавець) або олігополісти (декілька продавців) повинні контролювати ціни та виробництво. Я вже згадував про назви брендів. Брендовість — страшний бар’єр для входу новачка, якому доведеться запустити дорогу маркетингову кампанію, щоб компенсувати переваги, які надаються брендам через по­пулярність.

Але найяскравішою суперечливістю у припущенні про іде­альну конкуренцію залишається ринок, з яким, по суті, знайомі всі, це ринок праці. Щоб ринок праці був ідеально конкурент­ним, кожен потенційний працівник повинен мати змогу відпра­цювати стільки годин, скільки б йому хотілося за існуючу зар­плату. В ідеально конкурентній моделі економіки, по суті, немає такого поняття, як безробіття. Люди, можливо, не працювати­муть по 24 години і 7 днів на тиждень, але це залежить від їхніх преференцій щодо дозвілля та відпочинку, а не питання про не­можливість знайти роботу.

Ціла галузь економіки не матиме підстав існувати, якщо ринки праці погодяться з ідеальною конкуренцією. Макро- економіка, наука про розвиток обсягу виробництва та зайня­тості в цілому, виникла внаслідок Великої депресії, коли масове безробіття захопило капіталістичний світ¹.

Не сама лише нездатність ринків праці до ідеальної конку­ренції спричинила формування цілої нової економічної галузі; така нездатність служить причиною значних втрат, спричине­них просто переведенням економічної теорії в економічну по­літику. Використання порівняльної переваги для виправдання вільної торгівлі — добрий приклад.

Від теорії до полеміки: чи порівняльна перевага виправдовує вільну торгівлю? Порівняльна перевага є коштовним каменем у короні економіч­ної теорії й забезпечує глибоке розуміння того, як суспільства отримують вигоди, зосереджуючи свою продуктивну енергію не обов’язково на тому, що вони роблять найкраще, але на то­му, що вони роблять краще, ніж інші суспільства. Зловживання порівняльною перевагою дає добрий приклад лиха, яке спри­чинене економічною теорією, коли ігноруються конкретні умо­ви — у цьому випадку, конкретні умови про конкурентні рин­ки. Шкода ускладнюється браком уваги до класу та розподілу на класи. Економіка може спричинити проблеми, навіть якщо до уваги взяти основоположні припущення.

Порівняльна перевага вказує нам, що кожна країна повин­на спеціалізуватися на предметах торгівлі, які їй просто виго­товляти, порівняно з можливостями інших країн. Теорію по­рівняльної переваги вперше сформулював британський еконо­міст XIX ст. Дейвід Рікардо, коли пояснював, як Португалія та Англія могли отримати взаємну користь у різниці між фондами їхніх природних ресурсів: спекотній, сонячній Португалії слід спеціалізуватися на вині; помірній, дощовій Англії — на вовня­них товарах (Рікардо 1951 p.[1817], розд. 7, особливо 133-140). Теорія Рікардо стала інновацією, яка виступила проти панівної мудрості (та інтуїції), бо абсолютна перевага, яка вимірюєть­ся витратами на виробництво, керувала торгівлею. Абсолютна перевага була теорією не гіршого економіста за Сміта (1937 р. [1776], 424), але зараз він став канонічним прикладом того, як навіть розумні голови в економіці можуть збитися з правильно­го шляху. Якщо моя продуктивність у кожній сфері діяльності вища вдвічі за вашу, то я маю абсолютну перевагу в усьому, але порівняну перевагу — ніде. Немає підстав для торгівлі.

Припустимо, що завдяки сприятливому клімату я можу ви­робити 4000 літрів вина на рік; або в іншому випадку, працю­ючи цілий рік, я можу виробити 100 метрів тканини. У вас менш сприятливі можливості: ви можете виробити або 50 метрів тка­нини, або 400 літрів вина. Припустимо, що виробничі техноло­гії «лінійні», отже, кожен із нас може замінити виробництво ви­на на виробництво тканини з незмінним темпом. Я можу ви­робити 40 літрів вина на кожен метр тканини, який я віддаю, тоді як ви отримаєте 10 літрів за кожен метр. Поверніть від­носини іншою стороною, і стає зрозуміло, що віддаючи 4 літри вина, я отримую лише 0,1 метра тканини, тоді як ви отриму­єте 0,5 метра за кожні 4 літри вина. Я маю абсолютну перева­гу у виробництві як вина, так і тканини, але порівняну перевагу у вині. У вас порівняна перевага у тканині.

Припустимо, що за відсутності торгівлі я присвячу поло­вину свого життя виробництву вина, а половину — виробни­цтву тканини. Отримавши 50 метрів тканини та 2000 літрів ви­на, якщо ви, справжній поціновувач вина, починаєте виробля­ти та споживати 400 літрів вина та, як по команді, переходите на друге коло. Тепер уявимо, що на горизонті з’явилася торгів­ля і що у вас є можливість торгувати 20 літрами вина за 1 метр тканини або, навпаки, 1 метром тканини за 20 літрів вина. Тоді, спеціалізуючись на виробництві вина та торгуючи однією чет­вертою мого вина в обмін на тканину, я отримаю 50 метрів тка­нини та 3000 літрів вина. Я виробляю 4000 літрів вина та торгую 1000 літрів в обмін на 50 метрів тканини. Торгівля дає мені мож­ливість спеціалізуватися на індустрії, де я використовую порів­няльну перевагу, і дозволяє мені підвищити моє споживання вина на 50 %, не зменшуючи споживання тканини. Ви отримує­те переваги, спеціалізуючись в іншому напрямку: торгуючи всі­єю своєю тканиною (зараз ви виробляєте 50 метрів за рік), ви отримуєте 1000 літрів вина замість початкових 400 літрів, тут є підвищення на 150 %².

Привабливість порівняної переваги в тому, що за винятком наявних зв'язків, якщо я виробляю щось рівно вдвічі ефективні­ше, ніж ви, у кожного в чомусь є порівняна перевага. Коли кож­на країна користується своїми перевагами, усі здобувають ко­ристь від торгівлі.

Як легко перейти від теорії до полеміки! Редакція «Волл Стріт Джорнал» дійшла до найвищого ступеня обурення стосовно

втрати робочих місць у сфері торгівлі у 2004 р., коли без жодних проблем пов’язали вино та тканину з аутсорсингом:

«Порівняльна перевага означає, що коли країна X ство­рює щось, що має відносно нижчу вартість, ніж країна Y, тоді країна X повинна це робити. Отже, країна Y вільна отримува­ти більші заробітки на чомусь іншому. Секрет в тому, що оби­дві країни стають багатшими завдяки такому впорядкуванню. У поточному обговоренні торгівлі, країна X представляє Індію, а країна Y — СІЛА. Перенісши введення даних, обслуговування клієнтів та програмування в Індію, економіки обох країн отри­мують користь». («Волл Стріт Джорнал» 2004 p., А12)

Якщо у кожного у чомусь є порівняна перевага, якщо ко­жен отримує користь від торгівлі, чому в Сполучених Штатах не припиняються скарги про те, що 'їхні робочі місця займають мексиканці, китайці або індійці?

Детальніше розглянемо аргументацію порівняльної перева­ги. Як ми вже бачили, Рікардо мав на увазі світ, у якому фон­ди природних ресурсів відрізняються поміж країнами: соняч­на Португалія спеціалізувалася на вині, а дощова Англія — на тканині, що було перевагою для обох. Як порівняльна перевага працює сьогодні, коли природні ресурси, сільське господарство та нафта, відіграють таку малу роль у визначенні торгових по­токів? Загострюючи увагу на питанні, як порівняльна перевага працює у світі, де є лише один, придатний для використання то­вар, який може використовуватися з будь-якою метою на нашій планеті, у світі, де американець може виробити, скажімо, у п’ять разів більше товарів, ніж індієць за той самий час? Де ж порів­няльна перевага Індії у цьому світі?

Економіка стверджує, що порівняльна перевага Індії по­лягає у можливості продавати її робочу силу Сполученим Штатам. Але яким чином це стає порівняльною перевагою? Не зовсім так; змістовніше буде подумати про цей вид торгівлі у контексті спаплюженої дискредитованої теорії, яка пере­дувала порівняльній перевазі, зокрема, абсолютній перевазі. Використання порівняльної переваги, щоб описати торгівлю у цьому контексті — те саме, що використовувати геоцентрич­ну модель, щоб описати рухи планет. Так можна зробити, але в найкращому випадку це пояснення буде складним; і назвати це поясненням можна лише у сенсі подання серії рівнянь, які підходять до даних, воно не допоможе нам зрозуміти, що від­бувається. Краще зробити сонце центром, а ще краще — трохи змістити його з центру.

Оскільки, тут відомий вимір далекосяжності наслідків за­стосування ідеальної конкуренції та ігнорування поділу класів, то маємо справу з геоцентричним поясненням торгівлі това­рами з використанням мови та поняття порівняної переваги. Перш за все, економіст вказує, що існують два предмети тор­гівлі — товари та час працівника. Дозвілля для економіста — час, який витрачено без праці. Тому, якщо день має 24 годи­ни, а я працюю 8 годин, тоді я «виробляю» 16 годин дозвілля. Якщо американські технології штампують товари в п’ять разів швидше, ніж індійські технології, тоді Сполучені Штати мають порівняну перевагу в товарах, а Індія має порівняну перевагу в дозвіллі. Продаж робочої праці індійцями справді є прода­жем дозвілля індійців, під чим розуміється використання ро­бочої сили індійців разом з американськими технологіями за­мість менш розвинених індійських технологій. Переміщення робочих місць зі Штатів в Індію — просто збільшення вільно­го часу американців у відповідь на нові можливості обміну, від­криті вільною торгівлею.

Щоб зрозуміти це, подивімося з іншого боку на пояснення торгівлі порівняної переваги. Замінимо вино на товари, а тка­нину — на вільний час. Сем — американець, має 100 доступ­них годин, які він може перетворити у товари зі швидкістю 10

товарів за кожну годину вільного часу, який він готовий відда­ти. Бхарата, індієць, також має у своєму розпорядженні 100 го­дин, і він може перетворити вільний час у товари з швидкістю 2 товари за годину. Відпрацювавши всі 100 годин, Сем може ви­робити 1000 товарів, а Бхарата може виготовити 200 товарів.

Припустимо, що за відсутності торгівлі, кожен робить ви­бір присвятити половину своїх 100 годин на виготовлення това­рів, а іншу половину — на вільний час. Тоді Сем отримає 50 го­дин вільного часу та 500 товарів, у той же час Бхарата матиме 50 годин вільного часу та 100 товарів. Як торгівля поліпшує спра­ви? Будемо вважати, що відбувається це зі швидкістю 5 товарів за одну годину робочого часу, і що Сем та Бхарата обоє зміню­ють виробництво у бік спеціалізації в товарах, у яких вони ма­ють порівняну перевагу. Якщо конкретно, то вважатимемо, що Сем купує 50 годин вільного часу Бхарати та використовує час Бхарати, щоб виробити ще 500 товарів, поєднуючи робочу си­лу Бхарати і свої продуктивніші технології. Бхарата зупиняє ви­робництво за власною технологію, щоб вивільнити час. Своєю чергою, Сем сплачує Бхараті 250 товарами (5 товарів за годи­ну х 50 годин). Якщо Сем продовжуватиме працювати 50 годин, тоді у нього буде 50 годин вільного часу та 500 вироблених ним товарів, плюс різниця між тим, що виробляє Бхарата, а саме: 500 товарів і те, що Сем повинен заплатити Бхараті, 250 това­рів — 750 товарів загалом. Сем отримує чисту вигоду.

Але Сем отримує вигоду не за рахунок Бхарати. Бхарата працює стільки ж часу, як і раніше, але тепер він працює за про­дуктивнішою технологією, і навіть після Семового скорочення він отримує в 2,5 разів більше, ніж мав до того, використовую­чи свою технологію, 250 товарів замість 100. Обидва партнери отримують користь від торгівлі.

Насправді Сем може вирішити скоротити свій час, працю­ючи лише 40 годин замість 50. Тоді він матиме користь як з вільного часу, так і товарів: замість початкових 50 годин віль­ного часу та 500 товарів, він отримає 60 годин вільного часу та 650 товарів (250 товарів виробляє Бхарата та 400 товарів з його власних 40 робочих годин).

Аргументування поки що логічно відбувається на основі оригінального прикладу Рікардо, у якому говориться про життя дрібного фермера, що, як англійський та португальський фер­мер, є одночасно виробником та споживачем, працівником та власником. Сем і Бхарата виробляють, торгують та споживають товари і вільний час, так як англієць в історії Рікардо вирощував овечок та виробляв тканину, споживаючи частину своєї продук­ції та продаючи решту в обмін на португальське вино, а порту­галець вирощував і виготовляв вино собі на стіл, та торгував з англійським партнером.

Сумнівно, що така модель була реальною у часи, коли жив Рікардо. Але як би не було тоді, сьогоднішня реальність поля­гає у тому, що декілька американців (не без того, й декілька інді­анців) є працівниками-власниками, і ще менше споживають те, що виробляють. Як Бхарата, так і Сем, швидше за все, продають свою працю роботодавцю і купують свої продукти споживан­ня на базарі. Ігнорування такої дійсності є не просто спрощен­ням, а спотворенням: відмінність між працівником та власни­ком притаманна для капіталізму, як і відмінність між вироб­ником та споживачем. Якщо ми хочемо зрозуміти витрати та вигоди у світі поза підручниками, то повинні відмовитися від моделі з фермером та розрізняти різноманітні групи — праців­ників, менеджерів, власників, споживачів — розрізнення, які затьмарюють модель з фермером.

Задля спрощення, зосередимося на двох цих групах — пра­цівниках та власниках. Коли б, як і раніше, американці вироб­ляли 10 товарів за годину, а індійці — 2 товари за годину. Тепер уявімо, що Сем та його побратими — американці працюють на

_;підприємство «Товари США», світового лідера у виробництві товарів, кожен із них отримує 8 товарів за годину. Завдяки цьо­му 2 товари за годину залишаються як прибуток для підприєм­ства «Товари США». Щоб не ускладнювати, нехай Бхарата та його побратими лишаються зайняті власною справою, принай­мні на цей момент, як у попередньому випадку з працівником- власниками, споживачем-виробником.

Нехай перед торгівлею 50 американців та 50 індійців були зайняті роботою. Щогодини американці виробляють 500 това­рів, поділимо 400 для працівників, 100 для власників; індійці ма­ють у своєму розпорядженні 100 товарів. Припустимо, що, як і раніше, «торгівля» складається з того, що індійці працюють за американською технологією: 50 індійців найняли на індійсько­му дочірньому підприємстві «Товари США». Обсяг виробни­цтва індійців зросте зі 100 до 500 товарів за годину, з яких, за нашими підрахунками індійці отримають 250 у вигляді зарпла­ти; інша половина піде у «Товари США». Урешті-решт, нехай обсяг виробництва у Сполучених Штатах впаде на 20 %, з 500 до 400, чим частково компенсується підвищення виробництва в Індії. Продуктивність за годину в Індії становить 150 товарів, включно зі 100, які можуть випустити 50 працівників за їхньою власною технологією, до 250, які вони отримають у вигляді зар­платні від індійського дочірнього підприємства «Товари США». Загальна вигода для Сполучених Штатів — також 150 товарів за годину — прибуток у вигляді 250 товарів від індійського до­чірнього підприємства, менше 100 товарів як втрати виробни­цтва у Сполучених Штатах. Ці загальні цифри — такі ж, як і ра­ніше, як і скорочення робочих годин у Сполучених Штатах. Тоді яка ж відмінність між цими двома випадками?

Американці отримують вигоду в будь-якому випадку — як­що всі 50 працівників добровільно скоротять свій робочий час на 20 % до 48 хвилин, та працівники отримають всі можливі прибутки «Товарів США». У такому випадку кожен працівник скористається пропорційною часткою вигод від торгівлі: ко­ли працівники добровільно скоригують свій робочий графік та отримають усі можливі прибутки, ми фактично повернемося до початкового випадку торгівлі між Семом та Бхаратою. За таких обставин, американські працівники зрівноважують робочий та вільний час, як вони зроблять, а втрачена платня буде компен­сована підвищенням вартості акцій «Товарів США», оскільки вищі прибутки відображають економію витрат при розміщенні виробництва товарів за кордоном.

Але реальність така, що американці зазвичай не є власника­ми компаній, у яких працюють, а американські ринки праці да­лекі від конкурентної моделі, у якій працівникові дозволено ви­бирати, скільки працювати. Як я вже зазначав, сумнівно, щоб приклад про «англійця» та «португальця» відповідав дійсності у часи Рікардо, але беззаперечним є той факт, що в сьогодніш­ньому світі наслідки аутсорсингу суттєво відрізняються для різ­них груп всередині країн, зайнятих торгівлею.

Власники акцій «Товарів США» опиняться у кращому ста­новищі, але не працівники. Насправді, зниження обсягу ви­робництва у Сполучених Штатах є підставою для звільнення через відсутність роботи, а вільний час непрацевлаштованих здебільшого вимушений. Працівники не зустрічаються з іде­ально конкурентним робочим ринком, на якому вони віль­ні вибирати кількість робочих годин. Так само непрацевла- штовані не отримують компенсацію у вигляді додаткових дивідендів від акцій «Товарів США», якими вони не володі­ють. Загальна вигода для американців така ж, як в оригіналь­ній моделі, 150 товарів, але акціонери, які матимуть 230 то­варів у вигляді чистого прибутку (250 товарів з Індії мінус 20 товарів як втрачений прибуток через скорочення виробни­цтва у Сполучених Штатах) мають невеликий стосунок до 10

працівників, які втрачають 80 товарів у вигляді зарплатні ра­зом зі своїми робочими місцями.

Що робити працівникам, коли вони втратять свої робочі місця? Залишатися на місці, і єдиною доступною роботою для них буде перевертання гамбургерів у сусідньому Макдональдсі. А як же гонитва за грошима, переїзд із району, що занепадає, у процвітаючий? Хіба це не гра під назвою «мобільність»?

Мобільність — добра для молодих, неприв’язаних до міс­ця чоловіків та жінок, але зовсім інша справа для людей серед­нього віку, поза сумнівами, для батьків середніх років, які ма­ють дітей-школярів. Декілька років тому Дана Мілбанк, ко­ментатор «Вашингтон Пост», а пізніше репортер «Волл Стріт Джорнал», розповіла про подорож однієї сім’ї у гонитві за гро­шима (Мілбанк 1992 р.). Справді сумна історія: все нижчі зар­плати; зневіра роботодавців і разом зниження «прив’язаності» до робочого місця; складність, пов’язана з новими людьми та місцями — «Після переїзду на нове місце ви закріплюєтеся там. Ви не бажаєте дуже міцно прив’язуватися, адже прощання ста­ють надто емоційними»; зростаючий психологічний стрес, що досягає свого апогею у вигляді серцевого нападу для одно­го з батьків та проблемою з алкоголем для іншого, складноща­ми щодо шкільного навчання для дітей. Коли сім’я переїжджає учетверте, не залишається місця для пса — батько заводить йо­го на задній двір та стріляє в нього.

Економісти можуть говорити про те, що переможених компенсують переможці, але насправді ця компенсація дуже відрізняється. Навіть якби з політичного погляду було можли­во перенести деякі із прибутків власників на працівників, яких звільнили через аутсорсинґ, я ніколи не чув переконливих істо­рій щодо того, як сім’ї отримували компенсацію за те, що хтось із батьків утратив роботу. Навіть якщо люди не йшли на край­нощі (зміну місця проживання декілька разів), навіть якщо вони не доходили до вбивства собаки, то як ви відшкодуєте збитки для пари, яка прожила 45 років в одному місці, у яких двоє ді- тей-підлітків ходили до місцевої школи відразу після дитсадка, які з самого початку чекали виходу на пенсію і достойної ста­рості, яку б поважали сусіди та родина?

Залишається індієць. Ми можемо принаймні однозначно сказати, що Бхарата отримує якусь вигоду? Без сумніву, індій­ський працівник заробляє у матеріальному вираженні: з таки­ми ж зусиллями Бхарата споживає в 2,5 разів більше товарів. Але наскільки краще йому живеться? Робота на підприємство «Товари США» призводить до розколу в спільноті та заміни форсованої вестернізації на більш поступовий розвиток індій­ської культури, коли вона протистоїть глобалізації. Кожен, хто поділяє думку про те, що мексиканських селян потрібно тягну­ти в XXI ст. зі штовханнями та криками, вважатиме форсова­ну вестернізацію плюсом (див. розділ 1); ті, хто підтримує кри­тику щодо розвитку та глобалізації у розділі 13, вважатимуть це мінусом. Плюс чи мінус — такі роздуми не зовсім підходять до критики економіки, що ґрунтується на самих структурних припущеннях: ми нібито керуємося невидимою рукою для того, щоб також взяти до уваги основоположні припущення. (Щодо впливу аутсорсингу на індійську культуру та спільноту, див. Слатер, 2004 р. та Рай, 2004 р.)

Підсумовуючи викладене, зазначимо: модель з тканиною та вином відображає світ, у якому англійський та португальський фермер вважають торгівлю обопільно привабливою, зважаючи на порівняльну перевагу, вкорінену в різних фондах природних ресурсів. У світі вина та вовни Рікардо технології нерухливі, то­му що ніхто не може перемістити португальські сонце та ґрунт в Англію і ніхто не може перенести буйні зелені пасовища дощо­вої та помірної Англії у спекотну та суху Португалію. На відмі­ну від цього, модель з товарами охоплює світ, у якому технології

(та капітал, який необхідний для використання технології) є мо­більними, але природні ресурси відіграють неважливу роль. Сьогоднішні технології переходять кордони країн настіль­ки легко, ніби це стосується однієї країни³. Окрім марнування можливості передати технології, стандартний підручник зі сво­їми фермерами, які в той же час є власниками та працівниками, виробниками та споживачами, затьмарює реальність із поділом на класи. У теперішньому світі — на противагу риториці про те, що існують мільйони американських акціонерів, наймані пра­цівники середнього та нижчого класу є просто заробітчанами, для яких додаткові прибутки, пов’язані з перенесенням робочих місць за кордон, є малою втіхою. Крім того, сучасні світові рин­ки праці далекі від конкурентної моделі,

Джон Мейнард Кейнс розпочав «Загальну теорію зайнятос­ті, відсотків і грошей» з твердження, що навіть складніше пере­рахувати теоретиків минулого, ніж формувати відповідні теорії для сьогоднішнього:

«Написання цієї книги виявилося для автора довгою бо­ротьбою за втечу, таким має бути її сприйняття читачами, як­що атака автора на них досягла успіху — боротьбою за втечу від звичних моделей мислення та вираження. Ідеї, які тут так старанно викладаються, надзвичайно прості й мають бути оче­видними. Складність полягає не в нових ідеях, а у відході від старих, які глибоко вкорінилися у свідомості тих, хто був вихо­ваний так, як більшість із нас (Кейнс 1936 p., viii).»

Насамкінець Кейнс підкреслює, що його не цікавлять ідеї заради ідей: «Ідеї економістів і політичних філософів, правиль­ні вони чи ні, є могутнішими, ніж загальноприйняті.

Справді, світ майже не керований. Практичні люди, які вважають себе цілком вільними від будь-якого інтелектуаль­ного впливу, зазвичай є рабами якогось покійного економіста. Безумці при владі, які чують голоси, отримали своє божевілля в подарунок від якихось наукових писак декілька років тому. Я впевнений, що сила особистого зацікавлення значною мірою перебільшена, порівняно з поступовим посяганням на ідеї» (Кейнс, 1936 p., 383).

Практичні чоловіки та жінки, які сьогодні відповідають за торговельну політику, однаковою мірою є рабами не тільки од­ного, а легіонів покійних (та живих) економістів. Якщо ви підда­єте сумнівам модель, то це показує, що ви не звикли міркувати як економіст, робити необхідні узагальнення, які відкривають пишноту порівняної переваги. Розподіл на класи та неідеальні ринки праці є лише деталями для економіста, які з’являються на шляху до розуміння.

Повні ринки, екстерналіїта суспільні блага Навіть за умови, що всі ринки є ідеально конкурентними з точ­ки зору підручників, економіка не позбудеться всіх проблем. Ідеальна конкуренція — лише одна з умов, які гарантують, що ринкова система буде виконувати обіцянку першої та другої теорем добробуту. Ще одним із важливих додаткових припу­щень є таке, що ринки є повними, що будь-яка економічна вза­ємодія між людьми проходить через ринки. Існує ринок для будь-якого можливого блага, теперішнього і майбутнього, та для будь-якого можливого випадку, наприклад, ринок парасоль буде доступним 4 червня 2009 року, якщо йтиме дощ, та інший ринок парасоль на іншу дату, якщо не буде дощу (страхуван­ня — прототип умовних предметів торгівлі за економічною термінологією: я плачу 200 дол. США як премію за протипо­жежне страхування для своєї комори, і отримую два «товари» кожного дня наступного року, 60 000 дол. США, якщо моя ко­мора згорить, 0 дол. США — якщо вона не згорить. Проблема у цьому прикладі та сама, що й у конкурентній моделі: після

демонстрації першого прикладу такого ринку западає тиша. Як тільки наш перелік закінчується декількома предметами, для яких можна купити страхування, немає великої кількості рин­ків для умовних предметів торгівлі.)

Ідея про повні ринки також виключає те, що економіс­ти називають екстерналіями, вплив одного агента на іншого, де немає посередника у вигляді ринку. Розглянемо споконвіч­ний приклад: вплив бджільництва на вирощення яблук. Бджоли справляють корисний вплив на яблука, адже вони допомага­ють запилювати фруктові дерева. При ідеально конкурентному ринку, на якому власнйк бджіл продає «послуги із запилення» власникові садка, все чудово. Але запилення — це просто невід­шкодований побічний продукт при операції з вироблення ме­ду бджільником, тоді цей вплив «зовнішній» щодо бджільника.

Чому це важливо? Це важливо тому, що за наявності екс- терналій, загалом можливо поліпшити функціонування рин­кової системи навіть за обмежених критеріїв оптимальності за Парето: деякі люди можуть опинитися у кращому станови­щі, не погіршуючи становища інших. У теперішньому прикладі, починаючи з рівноваги конкурентного ринку, можна поліпши­ти багато чого як для бджільника, так і садівника, потримавши бджіл у саду довший час та дозволивши бджільникові взяти де­кілька додаткових яблук, які стали результатом інтенсивнішо- го запилення. Вважаючи, що лише бджільник та садівник зазна­ють впливу від цієї операції, помічаємо поліпшення за Парето: обоє отримали вигоди, відійшовши від конкурентної рівноваги.

Екстерналії — палиця з двома кінцями. Приклад з підруч­ника про негативну екстерналію — забруднення, спричине­не вуглеводним паливом. Згоряння нафти для того, щоб ви­робити електрику, та згоряння бензину для забезпечення руху легкових автомобілів і вантажівок також виробляють оксиди, які, як усім відомо, є небезпечними для здоров’я та сприяють глобальному потеплінню. Забруднення не є предметом торгівлі; наша мовчазна згода на забруднення не купується на ідеально конкурентному ринку, або навіть на будь-якому ринку. За від­сутності таких ринків, ні виробники, ні споживачі не врахову­ватимуть забруднення при прийнятті рішень щодо того, скіль­ки електрики потрібно виробляти або скільки машин потрібно для використання.

Економісти визначають проблеми, які виникають з огля­ду на екстерналії крізь призму двох теорем добробуту, і мають стандартну відповідь: боріться з вогнем, тобто, створюйте при­ватну власність та ринки, щоб побороти вплив неринкових вза­ємодій. Або, як мінімум, відтворіть ринковий механізм. У ви­падку з бджолами, створіть ринок «послуг із запилення». Або поєднайте виробництво меду та яблук у єдине підприємство, щоб жодна із вигод запилення не була екстерналією бджоляр- ського підприємства. У випадку із запиленням, створіть права на приватну власність та ринок.

Бувають ситуації, які вимагають створення відповідних ринків. Але витрати (включно із екстерналіями) на створення ринків можуть перекрити мету — поліпшення становища лю­дей, і тоді нам просто доведеться жити з екстерналіями. Тому виникає питання: чи екстерналії є випадковою прикрістю або аномалією, що належним чином трактується у деталях, які нам не хочеться навіть читати? Чи екстерналії повсюди, і нам рідко вдається уникнути їх?

Очевидно, що різниця величезна. У першому випадку екс­терналії вважаються порівняно невеликими, побічний ефект можна відкласти убік, аби оцінити властивості добробуту кон­курентної моделі. У другому випадку, екстерналії є централь­ними в цьому обговоренні та ігноруються через страх зробити обговорення невластивим світові, у якому ми живемо. У цьо­му плані незалежні економісти Кеннет Боулдінґ та Герман Далі

наголошували на відмінності між «економікою порожнього сві­ту» та «економікою повного світу» (Боулдінґ, 1966 р.; Далі та Кобб, 1989 р.). Колись давно, коли світ був малозаселений, ко­ли ми користувалися відносно невеликою кількістю ресурсів, можна було трактувати екстерналії як випадкові прикрості або аномалії. Але тепер, коли ми живемо та працюємо у безпосе­редній близькості один до одного, наші неринкові відносини — набагато більша частина нашого життя, а екстерналії потребу­ють центральної уваги. Забруднення, знову ж таки, є наочним прикладом. Коли люди жили у невеликих спільнотах із великим простором між поселеннями, виробляли та споживали віднос­но помірковано, забруднення повітря та води були порівняно незначними проблемами. Вони перетворилися у важливі про­блеми лише з появою великих міст та супровідного зростання густоти населення.

Суть у тому, що екстерналії, оптимальність за Парето та ін­дивідуалістична поведінка — взаємодоповнюються. Добре ві­дома стаття Нобелівського лауреата Амартія Сен «Неможли­вість паретіанського ліберала» досліджує суперечності між оптимальністю за Парето та індивідуалізмом з боку екстерналій: у його прикладі, негативна екстерналія між вашим споживан­ням та моїм добробутом — це коли ваші смаки у літературі за­чіпають моє почуття пристойності. Лібертаріанці, для яких ін­дивід є святістю, повинні бути готовими принести у жертву оптимальність за Парето, тобто проголосити єресь згідно з еко­номікою мейнстріму, для якої оптимальність за Парето є най­ближчою до Святого Грааля.

Екстерналії мають «брата», який заслуговує особливої ува­ги. Як вказувалося у розділі 1, економісти розрізняють звичай­ні блага, так звані приватні блага, такі як хлібина, з властивіс­тю «більше вам — означає менше мені», та суспільні блага із властивістю, коли «моє споживання не применшує доступності

товару для вас». Класичним прикладам (повертаючись до Адама.Сміта) є маяк: залежно від місткості судноплавного каналу, світ­ло для одного корабля не означає менше світла для іншого. Відносини між суспільними благами та екстерналіями зрозумі­лі. Якщо увімкнути один маяк для одного корабля, то інший ко­рабель також отримає світло, так само як генерація електрики через спалення вуглецевих видів палива збільшує забруднення.

Велика кількість благ, які повністю або частково «суспіль­ні» за природою, — суспільні не у сенсі, що їх обов’язково на­дає громадський сектор, а в сенсі, що вони допускають одночас­не споживання додатковими людьми без будь-якого скорочен­ня у доступності для наявних споживачів. Музичні файли, які завантажують з Інтернету діти (будь-якого віку), шосе — поки воно не стане переповненим — мають те, що інша особа може споживати, не обмежуючи споживання людей, які вже заванта­жують музику або їдуть по дорозі.

Відсутність суперництва — ось чим економіка характе­ризує суспільні блага. Велося багато розмов про те, чи можли­вість виключити індивіда зі споживання є важливою на дода­чу до відсутності суперництва. За приклад візьмемо телевізійні сигнали. Мабуть, у вашому та моєму споживанні відсутнє су­перництво. Але чи застосовується припущення про можливість виключення? Чи важливе воно?

Телевізійні сигнали є нічим іншим, як суспільним благом, якщо можливо виключити потенційних споживачів, при умо­ві, що відправник має можливість зашифрувати сигнали так, що лише люди з розшифровувальним обладнанням відправ­ник володіє патентом на неї) може отримувати сигнали. Як і будь-яке визначення, відповідне визначення залежить від ме­ти. Якщо зміст полягає у тому, щоб розмежувати предмети тор­гівлі на ті, для яких можуть бути ринки, і ті, для яких це немож­ливо, тоді можливість виключення точно буде доречною: якщо неможливо виключити людей з процесу отримання телевізій­них сигналів, тоді важко зрозуміти, чому економічна людина бу­де платити за право отримувати сигнали. Але існування ринків не є суттєвим питанням у цьому випадку. Більше нашої уваги приділяємо ефективності ринків, як підсумовано у двох теоре­мах про оптимальність за Парето стосовно системи конкурент­них ринків. Для цієї мети можливість винятку є недоречною. Навіть якщо телевізійні сигнали можуть безкоштовно зашиф­ровуватися та розшифровуватися, таким чином, щоб існував ринок телевізійних сигналів, оптимальність за Парето не була б досяжною через ринкову систему. Поки існує хоча б один інди­від, який отримує навіть мінімальну користь від перегляду те­левізійних програм, оптимальність за Парето не утвориться че­рез виключення цього індивіда — але неодмінно з’явиться, як­що вимагати вищу ринкову ціну, ніж він бажає^аплатити.

Чому недобрим рішенням буде виключити індивіда, який бажає платити менше за ринкову вартість? Хіба це не основне завдання ринків — забезпечувати, щоб товари використову­валися за найвищою вартістю? Звісно, що так, але припущен­ня в основі цієї ідеї — усі блага є приватними, тому, якщо не враховувати використання за нижчою вартістю більше благ до­ступні для тих, хто платить вищу ціну за використання. Справа із суспільними благами зовсім інша: якщо одна особа дивить­ся телебачення, то, за припущенням, це не применшить доступ­ність сигналу для інших людей, отож позбавлення когось мож­ливості перегляду не можна називати оптимальністю за Парето.

Існування суспільних благ не передбачає, щоб ці блага ви­робляли та поширювали публічно, і вже точно суспільні бла­га не повинні роздаватися. З одного боку, приватне підприєм­ство відкрило багато майстерних способів структурувати рин­ки, коли блага є частково суспільними, а частково приватними. Авіаперельоти — це добрий приклад. Авіалінії ділять ринок подорожей на сегменти різноманітними способами, щоб зніма­ти різну плату з різних людей, залежно від їхнього рівня плато­спроможності — саме те, що необхідне, щоб оптимально роз­поділити місця у літаку, зважаючи на аспект суспільного блага щодо авіаперельоту. Старші люди і молодь отримують зниж­ки, а особисті поїздки дешевші за бізнесові: авіалінії з’ясували, що пенсіонери та діти, або й кожен, хто подорожує за влас­ним бажанням, поступливіші, ніж бізнес-мандрівники, тому для знижок часто використовуються «правило вихідного дня» або попереднє придбання. Це все засоби захисту, проте вони не звільняються від проблем, які порушують задля того, щоб сус­пільні блага працювали ефективно щодо ринків. Але вони роб­лять так, відмовляючись від конкурентного ринку, що є осно­вою для двох теорем добробуту; вони роблять це, сприймаючи всерйоз обмежувальні умови, за якими якнайкраще працюють конкурентні ринки.

Але навіть там, де складно або неможливо розподілити ринки на різні сегменти, науково-юридичний термін цінова дис­кримінація — суспільні блага не є ознакою смерті для ринку. Хтось абсолютно точно може визнати неефективність заборо­ни підліткові без гроша Інтернет-доступу до музичних файлів, але захищати ринкове рішення на підставі того, що права влас­ності на музику та супровідні гонорари є необхідним стимулом для створення нової музики, знак долара — джерело музичної творчості. Я не маю наміру заглиблюватися у достоїнства цьо­го аргументу, окрім як сказати, що розглядаючи його, ми дав­но відійшли від мотивів, за якими твердження про добробут конкурентних ринків доводять дві теореми добробуту. Дехто може впевнено стверджувати, що ринки — стимул до винахо­дів та інновацій, який не заслуговує на довіру, бо непереконли­во доводить існування моделей ідеальних конкурентних аген­тів, що приймають ціну, як це передбачається у двох теоремах

добробуту. За своїм визначенням, інновації мають справу зі змі­нами та новизною, але інновації окутані туманом непевності, крізь який неможливо чітко побачити існування, менш конку­рентних ринків та цін. Унаслідок цього, в економістів немає тео­рем, які заслуговують на довіру, наприклад, про те, який режим прав на інтелектуальну власність забезпечує оптимальний темп інновацій — так, ніби розуміння «оптимального темпу інновації мало хоча б якесь значення.

Непевність

Ми торкнулися ще однієї причини неспроможності ринку, чи, швидше, двох тісно пов’язаних причин. Перша — радикаль­на непевність, під якою я розумію дещо більше, ніж просто брак певних знань: наголос падає на прикметник радикаль­ний. Вживаючи сполучення «радикальна непевність», я маю на увазі таку глибоку непевність, яка не піддається ймовірнісно­му аналізу. Розбіжність між непевністю про те, чи йтиме дощ під час випускного у Гарвардському університеті, щодо якої є достатньо знань, щоб розглядати питання у сенсі ймовірнос­ті, та непевність щодо перспектив обмінного курсу між дола­ром та евро у 2050 р., щодо яких ми (кожного разу, коли пи­шуться ці слова) не маємо основи для розгляду в сенсі ймовір­ності. Загалом, там, де є достатні ймовірнісні знання, можуть існувати зацікавлені покупці та продавці умовних предметів торгівлі, які подібні на страхові поліси тим, що відшкодову­ють людям, якщо виявляється, що цінним є один стан справ, а не інший. Тому, як правило, такий вид непевності, який, за Франком Найтом (1940 р. [1921] — я посилаюся на розділ 7) — демонструє відсутність проблем щодо систем ринків, або тео­рем добробуту, на які опирається офіційний захист ринків економістів.

Ми детально розглядали непевність у розділах 7, 8, та 9; во­на лежить в основі моєї критики щодо того, як економіка пово­диться зі знанням. Але не зрозуміло, як радикальна непевність відповідає внутрішній, структурній критиці. Як я вже зазначав у розділі 1, поведінкова економіка, яка досліджує межі раціо­нальних досліджень, пропонує гостру критику із середини, але поки що така критика обмежувала сама себе в нормативних ви­могах до ринку⁴. Не думаю, що економісти-бігевіористи затя­то дотримуються логіки своєї власної критики, замість цьо­го, накладаючи один за одним бинти на рани, які вони завда­ють для теорії мейнстріму, — праці Камерера та інших (2004 р.) охоплюють низку ран та бинтів. Для того, щоб поведінкова еко­номіка стала більш згубною, їй потрібно було б звертати біль­ше уваги на те, як радикальна непевність підриває раціональ­не обчислення.

Річ у тому, що сучасна економіка, включно з поведін- ковою, майже відмовилася від розрізнення між радикаль­ною непевністю та ризиком. Будь-яка ймовірність вважаєть­ся суб’єктивною за своєю природою, а розподіл ймовірності, яким хтось користується стосовно зливи у м. Кембридж шта­ту Массачусетс, у визначений четвер, 4 червня, у який відбу­деться випуск 2009 року, нічим не відрізняється від розподілу ймовірності, який хтось використовує щодо курсу обміну до­лара до евро у 2050 р.

Проблема б вирішилася належним чином, якби ринки, про які говорить теорія, справді існували, тобто різні ринки для товарів за різних обставин та в різні часи — наприклад, один ринок, зі своєю конкретною ціною, на парасольки у день ви­пускного у 2009 році, за умови зливи, а інший ринок, ймовір­но з нижчою ціною, на ті самі парасольки у той самий час за сухої погоди. Загалом будь-яка непевність однаково відпові­дальна за суб’єктивне обчислення ймовірності. Але сама по

собі відсутність цих умовних ринків краще за будь-які слова доводить, що ця теорія придатна для будь-яких інших цілей, окрім пояснення обов’язкових припущень, які лежать в основі двох теорем добробуту.

Я відстоюю позицію, що радикальна невизначеність та ри­зик відрізняються настільки, що поведінка людей у двох ситу­аціях сильно відрізняється. Хтось просто уявить Гарвардський університет або стандартного гордого батька випускника, який перестрахувався від можливої зливи у день випуску, але не іс­нує ф’ючерсного ринку для доларів щодо евро поза коротко­строковою перспективою. Рішення, які залежать від обмінного курсу долара та евро у 2050 році, повинні прийматися інтуїтив­но, а не залежно від ринкових цін. Коротко кажучи, радикальна непевність означає, що ринки неповні, базове порушення при­пущень двох теорем добробуту.

Добре поінформовані агенти У підручниках зазвичай висвітлюють ще одне припущення, яке необхідно зробите, щоб підтримати твердження про те, що ри­нок максимізує розмір пирога, а саме, що агенти добре поін­формовані про товари та послуги, які проходять через ринок. Таке припущення також є необхідним для того, щоб існував повний набір ринків.

«Добре поінформований» — це нечіткий термін, але йому можна надати точнішого змісту. З одного боку, людям потрібно знати, що відбувається на ринку, чи продає хтось по сусідству озиму пшеницю № 2 зі знижкою порівняно з ціною Торгової па­лати Канзас-Сіті. (Якщо такі продажі відбуваються, це безпо­милкова ознака того, що ринок неідеально конкурентний — чо­му хтось має платити повну ціну за ідентичний предмет торгів­лі, якщо інший може легко купити його за нижчою ціною?)

Але є ще точніші інформаційні вимоги. Не обов’язково, щоб усі знали все про предмет торгівлі, але важливо, щоб інформа­ція не містила системних упереджень. Розглянемо ринок охоро­ни здоров’я. Щоб інсценізувати інформаційну проблему, уявімо на мить, що неможливо перевірити заявників або подивитися на них⁵. Серед них є «сильні» люди, які навряд чи захворіють, та «слабкі» люди, які схильні до захворювань, але ніхто — окрім цих самих індивідів — не знає, хто сильний, а хто слабий. У цьо­му світі, малоймовірно, що зрівноважена ціна страхування ство­рить такий обсяг страхування здоров'я, який буде оптималь­ним за Парето. Якщо ймовірність захворювання слабкої люди­ни відома настільки, як і (нижча) ймовірність сильної людини захворіти, і ми знаємо відносні числа слабких та сильних лю­дей, тоді ми можемо обчислити страхові премії, необхідні, щоб покрити вимоги: індивідуальна страхова премія повинна до­рівнювати середній ймовірності захворіти, помноженій на вар­тість лікування. Будучи людиною із сильним здоров’ям, я пе­реплачую суспільству за моїм страхуванням: справжньою вар­тістю мого страхування є моя, нижча за середню, ймовірність захворіти, помножена на вартість лікування. У протилежному випадку, будучи людиною із слабким здоров’ям, я плачу мен­ше, ніж соціальна вартість мого страхування, моя, вища за се­редню, ймовірність захворіти, помножена на вартість лікуван­ня. Саме тому люди з міцним здоров’ям занадто рідко купують страхування, «занадто рідко» порівняно з тим, що б вони ку­пували, якби платили справжню вартість свого страхування. За тією ж причиною люди зі слабким здоров’ям купують занадто часто. Обидві групи опинилися б у кращому становищі, якби ціни відображали справжню вартість їхнього страхування і во­ни отримали достатню порцію загальної користі від того, що ціни відповідають витратам. Через те, що обом групам потріб­но отримати лише частину від загальної користі роздвоєного ринку страхування, для отримання такої ж користі, як і від єди­ного ринку, безсумнівно, залишається щось осторонь, що мож­на розподілити по площині. Ось кінцева точка — тобто, щось залишається осторонь для загального розподілу після того, як скориговано ціни — чим забезпечується те, що при зміні від єдиної ціни до індивідуальних цін, становище усіх поліпшить­ся, це умова поліпшення за Парето. Можливість покращити по­чаткові результати показує, що початкове розміщення не було оптимумом за Парето⁶. Навіть якщо результат вийшов із систе­ми ідеально конкурентних ринків.

Інформаційною проблемою у цьому прикладі є те, що нам усім відомий наш стан здоров’я, але ніхто, в тому числі і стра­хові компанії, не знають про здоров’я інших людей. Унаслідок цього, два предмети торгівлі — страхування для людей із силь­ним здоров’ям та страхування для людей із слабким — неодмін­но об’єднуються у єдиний товар: просто-напросто страхування. Отже, проблема асиметричної інформації підходить під заголо­вок неповних ринків: якби ринки були повними, то існували б два окремі ринки для двох категорій людей. Не торкаючись по­нять термінології, зазначимо, що асиметрична інформація є на­стільки важливою, що зазвичай вона сама по собі вважаєть­ся проблемою, особливо через важливу роботу, яку проводи­ли три передові економісти XX ст.: Джордж Акерлоф, Майкл та Джозеф Штіґліци — щодо різних аспектів та труднощів в асиметричній інформації, робота, що привела до отримання Нобелівської премії їх трьох у 2001 р.

Стабільність та нестабільність Є ще низка питань, які, по суті, обділені увагою у стандартному елементарному тексті, і лише поверхово їх розглядають у склад­ніших текстах. Це питання, які оточують так звану стабільність рівноваги. Термін «стабільність» вживають тому, що економі­ка, наслідуючи фізику, трактує рівновагу як норму і запитує, що трапиться, якщо рівновагу порушить струс у системі — на­приклад, неочікувано багатий урожаєм яблук, який спричинить перенасичення на ринку яблук. Чи система знайде дорогу до но­вої рівноваги? Чи спрацюють сили саморегулювання? Іншими словами, чи буде стабільна рівновага? Чи існують сили, які по­сунуть систему далі від рівноваги — нестабільна рівновага?

Питання стабільності важливе, адже стабільність гаран­тує, що — за умови існування однієї рівноваги — ринкова сис­тема заспокоїться при цій рівновазі⁷. Економісти знову звер­таються до цін: про що говорять урівноважені ціни, і окремо анотація, що людські дії будуть узгоджуватися, й результат від­повідатиме вимогам оптимальності за Парето. У цьому випадку врегулювання цін забезпечить досягнення рівноваги. За слова­ми Менк’ю, «Ціна на будь-який товар врегульовується так, щоб збалансувати обсяг пропозиції та попиту» (Менк’ю, 2004 р., 77).

Зверніть увагу, що ці твердження про ціни дуже відрізня­ються між собою: у першому говориться, що існує набір врів­новажених цін; у другій відстоюється не існування, а механізм, тобто, ціна механізму веде економіку до рівноваги. Це сміли­віше та далекосяжніше твердження, ніж про просте існування рівноваги. Воно констатує, що керівна сила економіки — ціни. Коли попит на піцу перевищить пропозицію виробників, ціна на неї зросте. Коли попит менший за те, що собі надумали по­стачальники, ціна впаде. І врешті-решт ринок зупиниться на ці­ні, з якою погоджуються споживачі та виробники.

Мабуть, так. Але такий випадок можна заперечити, навіть якщо ми зосереджуємося лише на єдиному ринку. Ніхто ніколи не наводив переконливого прикладу про те, що ринок функціо­нує таким способом. І приклад ще менш переконливий, коли ми дивимося на те, як в той самий час функціонують багато ринків,

розглядаючи систему ринків. Зважаючи на численність ринків, існує багато інших змінних, які можуть функціонувати з біль­шою силою, ніж ціни: рівень загального виробництва та доходу, наприклад, або навіть розподіл прибутків.

Спрощуючи припущення про те, що ніхто не претендує відобразити реальний світ, констатація стабільності є та­кою: констатація, проголошення віри у ринок. Тут я, мабуть, маю вказати на важливу відмінність між стандартним елемен­тарним текстом та стандартним текстом вищого рівня. Коли більшість книг про принципи економіки просто переказують вчення економістів на кшталт Менк’ю («Ціна будь-якого то­вару регулюється...»), навчальні тексти обачніші. У навчаль­них текстах визнається нечисленність теорій, які підтримують твердження про ціновий механізм як гарант того, що речі бу­дуть тяжіти до рівноваги. Однак, зробивши припущення, які вважаються серйозними, щодо лімітів ринків у доставці навіть дуже обмеженого виду оптимальності, що зберігається у двох теоремах добробуту, ці тексти зазвичай переходять до інших питань. В одному відомому навчальному тексті я виявив, що менше ніж 10 сторінок з 1000 присвячено питанню стабільнос­ті. (Mac-Колелл та ін., 1995 р.)

Хіба економіка справді описує переваги ринків? На вищезазначене економісти відповідають запереченням, що економіка добробуту, приписування добрих (чи поганих) ознак ринковим результатам, є великою частиною організації еко­номіки. Економіка справді стосується опису, а не оцінювання. Я посперечаюся з цим. Як на мене, із самого початку в еконо­міці існували нормативна та конструктивна програми, за яки­ми ринки прославляли як у мейнстрімі з часів Адама Сміта та далі, або засуджували як у випадку з дисидентами, такими як

Карл Маркс. Я пропоную думку, що ця програма невіддільно пов’язана з описами. Справді, ризикуючи повторитися, я знову кажу, що більша частина механізму економіки мейнстріму є аб­солютно непотрібною, якщо все, що нас цікавить — це описува­ти світ. Наприклад, розглянемо основний механізм вибору спо­живача. Нам не потрібно з’ясовувати, як голодний та спраглий студент вибирає між комбінацією піци та коли або коли та чо­гось іншого, і ми точно не повинні ставити за основу яку-небудь максимізацію користі. Ми можемо розпочати з кривої попиту і залишити деталі про її виникнення у чорній скриньці людської душі, щоб з ними розбирався хтось інший. Але якщо ми збира­ємося доводити, що такий вибір має щось спільне з людським добробутом, механізм вибору споживача стає обов’язковою частиною аргументації. Так само нам не потрібно брати до ува­ги надання переваг, якщо нас цікавить лише опис. Складно, але ймовірно змоделювати зміну переваг — задайте пошук у базі да­них «ЕсопЬії» зі слів внутрішні переваги і отримаєте результат з 50 повідомленнями, опублікованими за останні 20 років (див. Боулз, 1998 p., огляд журнальних матеріалів). Проблема в тому, що складно наповнити індивідуальний вибір змістом добробу­ту, якщо переваги змінюються⁸. Коротко кажучи, якби не було нормативної програми, я вірю в те, що економіка дуже б відріз­нялася від того, чим вона є насправді.

Якщо економіка добробуту є центральною в організації мейнстріму, цей додаток цілком доповнює обвинувачення — не забувайте, що ця критика, з економічного погляду, відрізня­ється від критики, на якій наголошує ця книга. Кеннет Appoy, один з великих економістів XX ст., один з перших отримав Нобелівську премію у сфері економіки за свою роботу щодо за­гальної теорії рівноваги. Якось Appoy мені сказав, що головна чеснота глибокого вивчення теорії загальної рівноваги поля­гає в тому, що вона показала, якими обов’язковими є вимоги до

того, щоб ринкові результати були бажаними. Якщо нам дове­деться відсторонити ринки з декількома продавцями, якщо ми будемо змушені відсторонити всі переваги широкомасштабно­го виробництва, і якщо нам доведеться відкласти екстерналії, суспільні блага та інформаційну асиметрію — якщо, коротко ка­жучи, нам доведеться відсторонити ринок, який приймає ціну для будь-якого прийнятного предмету торгівлі, чи залишається щось від стверджень, що ринкові результати не можуть покра­щуватися через соціальне планування?

Мабуть, чимало, принаймні з точки зору економіки. Розгля­немо питання поведінки, яка приймає ціну. Після детального пояснення читачам-неофітам про існування різних форм ор­ганізації ринку, які варіюють від багатьох продавців у випад­ку з ідеальною конкуренцією до монополії з єдиним продав­цем та можливими змішаними випадками олігополії (декілька продавців) та монополістичним змаганням (більше ніж декіль­ка продавців, але не достатньо, щоб сформувати ціну), Менк’ю підбиває висновки: «Зрештою, монопольна сила є питанням мі­ри. Правда, багато фірм мають монопольну силу. І також прав­да, що їхня монополія зазвичай обмежена. За таких обставин, не буде надто хибно припускати, що фірми функціонують на конкурентних ринках, якщо це точно не стосується питання» (Менк’ю, 2004 р., 340). Іншими словами, світ досить безладний, тому якщо ми можемо припустити, що один край діапазону — ідеально конкурентний, то така ситуація стандартна. Таке може сподобатися викладачеві «Економіки 101», але це не дасть задо­вільної оцінки у «Логіці 101».

Хтось може взяти зовсім інший курс, а саме, що економіка насправді стосується не описування чи оцінювання, що ідеаль­на конкуренція та оптимальність за Парето та все інше — про­сто пристрої для передачі справжнього послання: логіку умов­ної максимізації. Як вказувалося у розділі 10, таку ідею виклав Лайонел Роббінс у своєму новаторському «Есе про природу та важливість економічної науки». На його думку, економіка має справу з прийняттям рішень, що мають заплутані цілі, які частко­во (принаймні) конфліктують — звідси максимізація, тобто мак- симізація математичного показника або функції, яка відображає такі цілі — та обмежені засоби досягнення цих цілей — звідси виникають ці обмеження. Він вважав, що тоді логіка обмеженої максимізації містить усі уявлення економіки: взаємні поступки, альтернативні витрати, міркування про співвідношення витрат до отримуваного зиску та інше. Ми не збираємося сприймати конкурентну модель як відірваний від реальності опис світу або як основу для тверджень про достоїнства ринку.

Це може врятувати економіку, бо вона більше не буде сприй­матися як така, що захищає твердження про соціальну бажа­ність ринків ціною перетворення економіки у беззмістовний набір формалізмів.

І в будь-якому випадку, захист економіки як теорії про прий­няття рішень не зникне просто так. Економіку можна стиснути до формальної логіки умовної максимізації — Пол Самуельсон, ще один ранній лауреат Нобелівської премії з економіки, приніс собі славу, окрім іншого, демонструючи формальну подібність як втілення умовної максимізації, проблем з різними незалеж­ними властивостями. Але поруч з формалізацією завжди існує історія, тому ми маємо законне право запитати, яку історію ви­бирають економісти, і чому саме ті, а не інші. Якщо подивитися на історії, які розповідають економісти, то стає зрозумілим, що економіка вчить більше, ніж умовна максимізація. Економіка навчає дивитися на світ таким способом, який вихваляє досто­їнства ринків та зводить проблеми до дрібних пояснень.

Подивимось на результати дослідження, проведеного біль­ше ніж 15 років тому, яке нав’язало погляди економістів стосов­но багатьох питань щодо ринку (Алстон та ін., 1992 р.). Через те, що вони мають справу з питаннями, щодо яких середній еконо­міст навряд чи має власну думку, багато з цих питань та відпо­відей проливають трохи світла на те, чи існує економічний спо­сіб сприйняття світу. Але деякі запитання та відповіді відкрива­ють більше: наприклад, лише 6,5 % респондентів не погодилося із заявою про те, що «тарифи та квоти на імпорт зазвичай змен­шують загальний економічний добробут».

Така широка одностайність суперечить розрізненню між консервативним та ліберальним. Ґреґ Менк’ю, окрім того, що є автором видатної праці «Принципи», працював головою Ради економічних консультантів (CEA) за Джорджа В. Буша, тому припускаю, що не варто сумніватися у його консервативних професійних характеристиках. Але Менк’ю не бракує союзів з іншими політичними поглядами. За часи головування в CEA, він був вплутаний у політичну суперечку, коли його віра в по­рівняльну перевагу заставила його зайняти таку позицію, яка, на думку багатьох політиків — однаково демократів чи респу­бліканців, стоїть небезпечно близько до того, щоб закрити очі на аутсорсинґ американських робочих місць здебільшого в ін­тересах вільної торгівлі. Менк’ю був змушений дати відбій сво­їй стратегії, вибачаючись у листі до (республіканського) спіке­ра Палати парламенту за «неясність», через яку «склалася хиб­на думка, ніби я схвалював втрати робочих місць у Сполучених Штатах». (Буміллер, 2004 р.). Економісти прийшли на допомо­гу колезі в облозі. Згідно з репортером «Волл Стріт Джорнал» Аланом Мурреєм, такий сплеск «викрив один з великих роз­колів у теперішній політичній дискусії Сполучених Штатів. Це не республіканці проти демократів; це економіка проти всіх ін­ших... Демократи з економістами, серед яких Клінтон, міністр праці за часів Клінтона Роберт Рейх, та колишня голова Ради економічних консультантів Джанет Єллен, швидко стали на йо­го захист» (Муррей, 2004 р.).

Вільна торгівля — не єдина проблема, щодо якої об’єд­нуються люди економічних професій: готівкові платежі про­ти натуральної оплати є ще одним лакмусовим папірцем. Лише трохи більше 15 % не погодилися із твердженням: «готівкові платежі підвищують добробут отримувачів більшою мірою, ніж натуральна оплата у такій же готівковій вартості». (Зважаючи на таку одностайність щодо готівкових платежів над натураль­ними, не дивно, що лише 19 % опитаних не погодилися з про­позицією «Уряд повинен реструктуризувати соціальну систему відповідно до „негативного прибуткового податку"».)

В іншому досліджені, лише 29 % економістів-теоретиків, опитаних провідним економістом, Віктором Фуксом (1996), по­годилися з ідеєю, що «повинна існувати вимога щодо покрит­тя страховими компаніями всіх заявників... та їм не дозволе­но стягувати вищі страхові премії з людей, які мають гірше здоров’я» (наголошується). У свою чергу, майже 70 % лікарів- практиків погодилися із цією заявою. Чітко видно, що еконо­місти засвоїли уроки про асиметричну інформацію краще, ніж лікарі, та звернули більшу увагу на оптимальність за Парето.

Першим у переліку ворогів економіки, відразу після об­межень на міжнародну торгівлю, знаходиться регулювання орендної плати. У своєму підручнику Менк’ю схвально посила­ється на думку невідомого економіста про контроль орендної плати, що «це другий найкращий спосіб зруйнувати місто піс­ля бомбардування» (2004 p., 117)⁹. Пол Круґман, видатний еко- номіст-ліберал і оглядач в газеті «Нью-Йорк Тайме», повністю погоджується:

«Врегулювання орендної плати — чи не найзрозуміліше питання у всій економіці — у будь-якому випадку, одне з най­менш суперечливих серед економістів. У 1992 році опитуван­ня серед членів Американської економічної асоціації [цито­вано вище — насправді деякі з економістів не були членами

AEA (див. Алстон та ін. 1992 р., 203)] виявило, що 93 % з них погоджуються з твердженням, що «максимальна ціна на орен­ду знижує якість та обсяг житла». Майже у кожному підруч­нику рівня першокурсника є практичний аналіз врегулюван­ня орендної плати, його побічні ефекти використовуються для ілюстрації принципів попиту та пропозиції. Оренда на ніким неконтрольоване житло піднімається до захмарних висот тому, що орендарям у розпачі немає куди подітися — і незважаючи на ці високі орендні ставки, нове житлове будівництво відсут­нє через те, що землевласники бояться розширення контролю? Передбачувано. Напружені стосунки між орендарями та орен­додавцями, безкомпромісні гонки за ще винахідливішими стра­тегіями, які витісняють орендарів — ось про що йшлося у вчо­рашній статті про ринок орендного житла у Сан-Франциско, дивакувато описаний як «жахіття вільного ринку» — та постій­ний вихід нових положень, які розроблені, щоб заморозити ці стратегії? Передбачувано». (Круґман, 2000 р., вперше опубліко­вано в «Нью-Йорк Тайме»)

Ті, хто вірять, що економіка — це лише логіка умовної мак- симізації, повинні пояснювати узгодженість історій, яку еко­номісти приписують до логіки, або, якщо глянути трохи з ін­шого боку, чому економісти вибирають деякі проблеми щодо максимізації та ігнорують інші. Наприклад, не було б склад­но поставити завдання з результатом, який би не погіршу­вав якість та обсяг наслідків у сфері житла від запроваджен­ня врегулювання орендної плати. Насправді, таке вже зро­били (Арнотт, 1996 р.). Але це не та історія, яку зазвичай вибирають економісти. Замість цього, як стверджує Круґман, «Майже у кожному підручнику для першокурсників є прак­тичний аналіз врегулювання орендної плати, його відомі по­бічні ефекти використовуються для ілюстрації принципів по­питу та пропозиції».

Тобто, економіці є що сказати про історію ринків та вели­ке добро для людей. Я хочу довести, що нам не потрібно вига­дувати застереження, щоб знайти в історії такі великі порожни­ни, крізь які може проїхати вантажівка. Тоді навіщо ця книга? Не взявши собі нічого з економічної критики, що базується на її структурних припущеннях, я вірю, що можна зробити глибші критичні зауваження, що ґрунтуються на основних положеннях економіки стосовно індивідуалізму, власної вигоди, необмеже­них потреб, раціональності та нації-держави.

Структурна критика веде до безкінечних суперечок про те, як буде краще. Після того, як все сказано і зроблено, припущен­ня про повні ідеально конкурентні ринки наближаються до ре­альних, існуючих ринків. Може бути так, як доводить Менк’ю, що світ не є ідеально конкурентним, але близьким до цього на­стільки, що конкурентна модель є грубим наближенням. Ніякі докази не допоможуть вирішити питання про те, чи модель та світ «стоять близько один до одного», так само, як важко вста­новити за якимись підставами, чи склянка наполовину повна, чи наполовину порожня. Основоположна критика, своєю чер­гою, відриває другий фронт: ми погодимося з усім, чого еко­номіст бажає від структури; припустимо, що немає побічних ефектів і що усі володіють однаковою інформацією; одним сло­вом, уявімо повні ринки, що приймають ціну. Якби ми справ­ді жили у такому ідеалізованому світі, то були б добрі підстави, як доводить ця книга, залишатися скептично налаштованими до основоположних припущень економіки. Достатні причи­ни, щоб обережно ставитися до заяв економістів про ринки на­віть якщо ви вважаєте, що структурна критика мало впливає на збалансування.

Екстерналії, розподіл та спільнота Заготівля деревини з комерційною метою у тропічних лісах мо­же допомогти зрозуміти, чому критика економіки, що базується на структурних припущеннях, не досягає своєї мети. Заготівля деревини має різні екстерналії: наприклад, біологічну різно­манітність цінують як місцеві люди, яким вона необхідна для існування, так й весь світ, бо це — різноманітність екосистеми, а з тропічних рослин можна зробити ліки. Заготівля деревини також порушує дистрибуційні питання про те, хто отримує ко­ристь від продажу деревини та інших матеріалів у світ з нена­ситними апетитами на ці предмети торгівлі.

Рішення економіста — створити окремі права власності на ліс, дати кожному індивідуальному мешканцю лісу частку від прибутку із заготівлі та дозволити кожній особі вибирати чи дозволяти заготівлю на його землі, і якщо так, то визначити, яку саме заготівлю та в якому обсязі. Для економіста приватизація землі — обгородження спільних земель — вбиває двох зайців відразу. Дистрибуційна проблема постає, коли місцевій спіль­ноті повідомляють про вигоди від заготівлі, що дозволить кож­ному індивідові подумати про власні екстерналії відносних ви­год від різного ходу дій. У відокремленій власності враховуєть­ся перша теорема добробуту, що стосується побічних ефектів, а друга теорема добробуту стосується перерозподілу ресурсів таким чином, щоб ринки працювали справедливо.

Проблема тут у тому, що тропічні ліси — це не лише ресур­си глобальної економіки, але і місця, де живе локальне населен­ня. Ці люди живуть у лісах та поблизу них, але не хочуть ними володіти — ідея про володіння лісом видається їм такою ж без­глуздою, які й ідея про володіння повітрям, яким ми дихаємо.

І практично за такими ж підставами: їх вистачить на всіх, а крім того, як ми можемо володіти джерелом життя? Але, можливо, рівняння зміниться, коли появляться предмети торгівлі, які че­рез погані та добрі причини зачаровують та захоплюють місце­вих людей, чи більш підступно, у формі підрядників, які мають дозвіл на вирубку цінного лісоматеріалу.

На практиці, коли окремі права на власність запропонува­ли представникові лісової спільноти у Таїланді, реакція була яв­но негативною (див. розділ 13). Ліс, який відомий селянинові та в якому він живе, залежить від спільноти, а приватизація руйнує спільноту. Немає способу включити його розуміння в економіч­ний підхід до побічних ефектів та розподілу: справжні принци­пи економіки містять у собі індивідуалізм, проти якого висту­пають селяни. Вирішення економістів не задовольнить людей, для яких спільнота важлива сама по собі і які вважають побічні ефекти центральними у зв’язках всередині спільноти.

Читачі по-різному відреагують на цей додаток, залежно від того, що вони від нього очікують. Професійні економісти по­чуватимуться, наче риба у воді, можливо, вперше та востаннє у цій книзі. Читачі з якимось економічними знаннями за плечи­ма, сподіваюся, вважатимуть це корисним повторенням матері­алу, який вони проходили під час занять з економіки — і, мабуть, забули. Якщо ви взагалі ніколи не вивчали економіки, то цей до­даток буде складним для розуміння; адже це стисле викладення того, що займає сотні сторінок пояснень у текстах елементар­ного рівня та має незліченну кількість рівнянь у текстах вищого рівня. Мета цього додатку — «підготувати ґрунт» для основної дії цієї книги, яка полягає у викладенні критики, що значною мі­рою різниться від тієї, що внутрішньо розроблена самими еко­номістами. І ще один аспект: наголосити, що, при всій серйоз­ності, внутрішня критика сама по собі є могутнім обвинувачен­ням проти ідеї про позитивний вплив ринків на людей.