ПРИМІТКИ

1. Економіка, ринок та спільнота

1. Може або не може бути — див. розділ 3.

2. З точки зору професійного прогресу, існують достатні під­стави для невпевненості. У передмові редактора до праці «Досягнення у поведінковій економіці» згадується про пе­решкоди, які виникали перед авторами-новаторами при зародженні поведінкової економіки: «Загальне ставлення було ворожим та скептичним...

3. «Коли ти можеш виміряти те, про що говориш, і виразити це у цифрах, це означає, що ти дещо знаєш про сказане; але ко­ли виміряти не виходить, коли обговорюване не можна ви­разити у цифрах — виходить, що ваші знання убогі та неза­довільні». (Лекція у Міжнародному інституті інженерів-бу- дівників, 3 травня 1883 р., Томсон [лорд Кельвін] 1889 р„ 73).

4. Прийміть на віру слова Оскара, а проблема все одно за­лишиться. Як місцеві індустрії можуть пристосуватися до стандартів якості, які панують у Сполучених Штатах?

Конкуренція? Хтозна, але урядові розпорядження були важ­ливими у справі зі США: скандал із виробництвом мороже­ного м’яса на початку XX ст. був використаний як знаряд­дя для створення Управління зі санітарного нагляду за якіс­тю харчових продуктів та медикаментів. Пригадуючи історію США, хтось буде очікувати державного тиску на мексикан­ський уряд, що стосується покращення якості та санітарних норм у їхньому виробництві мороженого м’яса, але тиск йде лише від тих, хто володіє правом голосу. Якщо багатий та се­редній клас може купувати імпортну шинку (думаю, мало хто з бідних людей платитиме зайві гроші за «Оскар Maep »), та­ке джерело тиску буде добряче зменшене, якщо не повніс­тю усунене. Головну ідею сформував три десятиріччя тому Альберт Хіршман (1970 р.). У назві його праці «Вихід, голос та лояльність» коротко викладено тему цієї примітки, зо­крема, що можливість виходу руйнує використання голосу.

5. Висловлення Мірабо щодо страхування нечітко пов’язу­ється з Французькою революцією у «Histoire des Institutions d’Assurance en France» Пера Рішара (1956 p., 37). Мішель Ру­фат (2003 p., 189) приписує цю цитату авторству Мірабо, зга­дуючи «II Etait une Fois !.’Assurance» А. Ґаллікс (Paris: LArgus, 1985 p., 265).

6. Ідея не була оригінальною для Робертсона. Адам Сміт довго пояснював як власна вигода може почати працювати на за­гальне благо, доводячи, що наше звернення через ринок са­ме в інтересах пекаря, пивовара та м’ясника, а не через їх­ню доброзичливість. (Сміт 1937 р. [1776], 14). Направляючи економічну залежність крізь ринки, ми економимо на наших обмежених запасах доброзичливості. Для чого? Ймовірно, з такою ж метою як і Робертсон: щоб залишати доброзич­ливість для цілей, не пов’язаних із власного вигодою, напри­клад, на підтримку спільноти.

7. Лоуренс Саммерс, колишній президент Гарвардського уні­верситету, — останній представник курсу Сміта та Роберт­сона: «Що стосується ринкових механізмів, то віруючі лю­ди стурбовані ним через думку, що щось не так із системою, у якій ми можемо купувати хліб лише через жадобу та бажан­ня отримати прибуток людей, які виготовляють хліб. Тут я би був дуже обережним. Альтруїзм, який у нас всередині — обмежений. Економісти, подібні до мене, вважають альтру­їзм цінним та рідкісним благом, яке потребує збереження. Зберігати його набагато зручніше, якщо спроектувати сис­тему, у якій людські бажання задовольнятиме егоїстичність індивідів, а альтруїзм лишатиметься для наших сімей, друзів та соціальних проблем, багато з яких у цьому світі не можуть вирішитися через ринок» (Саммерс 2003 p.).

Альберт Хіршман займає позицію посередині. Його есе «Про­ти скупості» доводить, що любов характеризується як де­фіцитний ресурс, який вичерпується при використанні та як вміння, яке вдосконалюється з практикою. «Любов, до­брозичливість та громадянський дух... атрофуються, якщо їх не використовувати у достатній мірі... однак... ховаються від очей, якщо ними зачасто користуються та покладають на них забагато надій» (Хіршман 1984 р., 94).

2. Що означає спільнота? Чи вимагає вона жертв?

1. Терміни «вихід» та «голос» взяті від Альберта Хіршмана

(1970 р.)..

2. Я вдячний Джуліусу Лестеру за цю довідку.

3. Асоціація та спільнота вважаються ідеальними типами, як­що говорити у контексті праці Макса Вебера. Реальні гру­пи реальних людей знаходяться десь в діапазоні зобов’язан­ня та ідентичності, а сам діапазон змінюється з часом. У Середньовіччі або ранньомодерному часі членство у гіль­дії або релігійному братстві означало дещо відмінне від то­го, чим було підданство профспілці, асоціації виробників або побожному суспільстві у XIX ст., не згадуючи наскільки відрізняються зобов’язання та ідентичності, пов’язані з ци­ми асоціаціями сьогодні.

4. Допомагає те, що аміші мають офіційне релігійне схвалення від «Rumspringa» основного релігійного догмату віри амі- шів, у якому йдеться про те, що хрещення значуще лише для дорослих, які з відповідальністю можуть вибирати йо­го та погоджуватися із зобов’язаннями, які воно накладає. Звісно, ця ідея не є унікальною для амішів: це переконання, яке вирізняє баптистів у всьому світі; Світовий союз бап­тистів включає десь 100 мільйонів членів, поділених на бл. 100 конвенцій.

5. Якщо точніше, показник кількості розлучень у США складає половину коефіцієнта одружень (Мунсон та Суттон 2005 p., 1).

6. Можна посперечатися чи зворотня вимога релігійних фун- даменталістів (про те, що релігійна спільнота є єдиною легі­тимною спільнотою) однаково сучасна у своєму заперечен­ні контексту та плюралізму.

7. Століття тому уряд США взявся за жорсткіші заходи, коли окремі релігійні звичаї почали порушувати загальноприй­няті основи моралі. Мормони були вимушені відмовитися від полігамії, адже це було умовою входження штату Юта в об’єднання.

8. У дужки я взяв першочергове питання діяльності — а саме здатність приймати розумні рішення. Очевидно, немовляті бракує діяльності, але заздалегідь не відомо чи його батьки стануть придатною заміною. Хто має моральне право діяти від імені дитини? І за якими принципами придатна заміна діє так, як потрібно?

Навіть якщо ми відкладемо в сторону ці питання, залиша­ється ще одне: вибір батьків щодо смерті дитини «вільний» чи спричинений спільнотою.

3. Ударні сили сучасності

1. Пор. Фердінанд Тьонніс (2001 р. [1887], 168), його класич­ний розгляд відмінностей між Gemeinschaft (спільнота) та Gesellschaft (сучасне суспільство): «Спільнота, наскіль­ки можливо, надає будь-якій неприємній роботі мистець­кої форми, налаштованої відповідно до власної природи, що забезпечує титул, почуття власної гідності, чарівність та спеціальний статус в межах соціальної структури у формі „покликання" та поважного становища».

2. Визначення сягає корінням до Лайонела Роббінса (1948 р. [1932]), який старався розширити і обмежити предмет вивчення економіки: розширити у тому сенсі, що економі­ка більше не спиняється на вивченні матеріального добро­буту, а стає універсальною наукою про те, як люди розгля­дають питання всесвітнього дефіциту; обмеження у тому сенсі, що економіка не пов’язана з будь-якими оціночними судженнями, які Роббінс неминуче вважав суб’єктивними, а отже ненауковими за своєю природою (див. розділ 10 для докладнішої інформації про Роббінса).

3. Якщо марксисти мають сумніви щодо власної вигоди, ці сумніви не висловлені: капіталізм був створений саме для вигоди буржуазії, а для вигоди робочого класу вибухнула со­ціальна революція. Проблема у відходженні від власної ви­годи окремого капіталіста або працівника до класового ін­тересу буржуазії або пролетаріату. І навпаки. Маркс та його ранні послідовники майже не мають чого сказати щодо цьо­го питання, але сучасніші вчені добре обізнані з цією про­блемою. Наприклад, див. Джон Елстер (1985 р„ 344-371).

4. Властивості ринку за оптимумом Парето не відповідають стандартним причинам ефективності, які викладені у до­датку А.

5. Люди, які не вірять в одностайність ринків і які продовжу­ють вірити у вичерпання ресурсів, добре почуватимуться, купуючи та володіючи природними ресурсами. Якщо їхні міркування щодо майбутнього правдиві, то вони отримають користь завдяки проміжку між підрахунками щодо належ­них цін та існуючих цін, відповідно до того як світ поступово розумітиме правильність їхніх поглядів, існуючі ціни пере­йдуть до високих, що вимагатиметься вичерпанням ресурсів.

6. Роберт Баллінґ-молодший — кліматолог з Університету Арізони згадується у праці «Бізнес вік» 2004 року у статті про глобальне потепління як стандартний оптиміст: «Я пере­конаний, що будуть розроблені інженерні схеми, які дозво­лять нашим дітям мати той клімат, який вони захочуть» (Kepi 2004 р., 66). Крім того, економічне зростання робить доступ­ними більше ресурсів для того, щоб знайти та впровадити наступне вирішення — і наступне, а потім ще наступне — ще один аргумент на користь зростання.

Песимісти ж можуть відповісти, що навіть ті екологіч­ні проблеми, які нібито вирішилися, можуть повторити­ся знову. Останні новини на фронті з озоновою пробле­мою — це відповідний приклад: озонова дірка збільшила­ся за 2006 рік більше ніж у будь-який попередній рік, майже до максимуму 2001 р. Причина незрозуміла. Дехто підо­зрює у такому різкому зростанні кондиціонування повіт­ря в Індії та Китаї; інші підозрюють незвично холодну зи­му в Антарктиці в 2006 році, яка може бути пов’язана з гло­бальним потеплінням. Кондиціонування повітря додало тиску на озоновий шар, незважаючи на те, що нове поколін­ня кулерів завдавало менше шкоди на півкілограма, що сто­сується хлорофторовуглеводнів, які були центром початко­вих переговорів, що привели до Монреальського протоко­лу у 1987 р.

4. Індивідуалізм

1. Як зазначає Стівен Голмс у своїй сміливій обороні лібераліз­му, «початковим антонімом до „я буду робити все, що захочу" був „я буду робити все, що мій господар або мій соціальний ранг вимагає"» (1989 р., 251). Але будучи підвладним комусь, часом складно розрізнити, коли ти робиш щось для себе.

2. Чимале запозичення від Стівен Льюкс (1973 р.).

3. Власність деяких агентів може бути обмежена їхньою фі­зичною та розумовою здатністю до праці, їхньої робочою силою, у термінах Маркса, їхнім людським капіталом у су­часному мейнстрімовому формулюванні.

4. Говорячи точніше, власність можна вільно купувати та про­давати.

5. Як викладено в додатку А, перша теорема добробуту стверджує, що за певних припущень ринкові результати

ПРИМІТКИ оптимальні за Парето. Друга теорема добробуту стверджує, що будь-яких результатів, які оптимальні за Парето можна досягнути через ринок за умови, що вихідна точка належ­но скоригована. У другій теоремі говориться про те, що не потрібно турбуватися, якщо ринкові результати виклика­ють заперечення через те, що концентрують дохід у декіль­кох руках; ми зможемо змінити дистрибуційні результати, не жертвуючи ефективністю, яка присутня в ідеї про опти- мальність за Парето.

6. Зверніть увагу, що нормативні та дескриптивні «слід» та «є» логічно відокремлені. Я вірю, що у сучасно створеному сус­пільстві, індивід стає вищим у ньому, але йому не слід. Я мо­жу вірити, що яким би не був справжній стан справ, усі на­слідки державної політики повинні обмежуватися відпо­відно до їхніх наслідків на індивідів. Однак, я уявляю, що більшість людей, які вірять у те, що атомістична теорія за­безпечує прийнятний опис, приймуть нормативний погляд про те, що соціальні домовленості мають обслуговувати до­бробут індивідів, незважаючи на те, що добробут сформо­ваний. Зворотне твердження не чітке. Багато з тих, хто до­тримується атомістичної теорії задля нормативної мети не погодяться, що ця теорія служить для опису.

7. Ефективність та свобода — не єдині причини, через які мо­же подобатися ринок: Фрідріх фон Гаєк захищав ринок на тій підставі, що, на відміну від такого удаваного ринку, як за часів соціалізму пропонував Оскар Ланґе та інші для розміщення ресурсів, цей ринок стимулює, навіть приму­шує агентів використовувати знання, які неможливо чітко передати. Цю ідею я розглядаю у розділі 9. Як і лібертаріан- ське аргументування Мілтона Фрідмана, ця аргументація, хоча і неспростовна, але не використовується стандартною економікою для оборони ринку.

8. Джон Aokk у 54 розділі праці «Два трактати про правлін­ня» вирішив питання таким чином: «Незважаючи на те, що я сказав раніше у розд. 2, що усі люди рівні за природою, не варто вважати, що я осягнув усі види Рівності: Вік або Достоїнство можуть надати людині заслужене старшин­ство: перевага у ролях та заслугах може розмістити інших вище за стандартний рівень: народження може підкори­ти одних, а союз або переваги — інших, шанувати тих, ко­го Природа, Вдячність та інші Пошани зробили достойни­ми цього; і все-таки разом це все поєднується у рівності, у якій знаходяться усі люди по відношенню до судочинства або верховенства один над одним, та рівність, про яку я го­ворив, що відноситься до контрольованої справи, яка є тим рівним Правом, яке належать кожній людині відповідно до її природної свободи, без підпорядкування волі або владі ін­шої людини» (Локк 1988 р. [1690], 304).

9. Складені разом питання про те, чи обчислення та обмір­ковування можливі, як пропонує це всеохопне поняття власної вигоди, — тема, до якої нам потрібно повернутися у розділах 7, 8, та 9.

10. Джеймс Ґарднер (2007 р.) розрізняє вибори як обмір­ковування та вибори як складення таблиць. Він робить ви­сновок, що незважаючи на те, що американська ідеоло­гія схвалює обміркування, логіка виборчої системи перед­бачає, що складення у таблиці є справжньою метою вборів у Сполучених Штатах.

її. Утиск частково виникає через нестачу обопільності у вза­ємозалежності. Лорди та раби були взаємозалежними у Середньовіччі — лорд залежав від раба через їжу, а пан за­лежав від лорда через захист. Але залежність була асиме­тричною: захист, який пропонував лорд, — якщо він був не від власних грабежів, то від грабежів його знайомих лордів. Взаємозалежність вимагала обмеження політичних прав се­лян заради самозбереження. Подібні аргументи можна на­вести стосовно патріархату, додаючи, що обмеження еко­номічних прав посилило та, зрештою, замінило обмеження політичних прав для того, щоб створити штучну залежність жінок від чоловіків.

12. Випадок, що стосується справи: поки чадру не заборонили у французьких державних школах, хіба мусульманські дів­чата, які її носили, самі вирішили відмовитися від неї? Чи їх примусили? Важко дати відповідь щодо окремого випадку, але питання, принаймні, має зміст. У контексті спільноти, питання не тримається купи.

13. Чи було? Сартр не рушає в цю сторону, але фройдист, який захоче дослідити несвідоме Іббєта, повеселиться.

14. Амартія Сен вбачає відмінність, подібно до того, як і я, між екстерналіями в обчисленні користі та зобов’язань. Він протиставляє співчуття та зобов’язання, а щоб проілюстру­вати цю відмінність, цитує п’єсу Джорджа Бернарда Шоу «Учень диявола», де герой отримує вибір дуже подібний на вибір Іббєти. Але Сен отримує зовсім інший урок: для нього вираження відмінності між симпатією та зобов’язан­ням полягає у проблемі виявлення справжніх переваг лю­дей у ситуаціях з колективним вибором, коли, за відсутнос­ті морального зобов’язання (або до добробуту інших людей, або просто до правди), люди часто намагаються показати свої переваги у фальшивому світлі, щоб «схалявити» (Сен 1977 р., 326-335).

15. Так це розумів Дюмонт (1977 p., 4-14). Цю історію також роз­казав Фердінанд Тьонніс (2001 р. [1887]), який, як зазначе­но у розділі 3 (примітка 1), протиставляв премодерну Євро­пу, яка базувалася на голістичній спільноті (Gemeinschaft) з сучасною Європою, що базується на індивідуалістичній

спільноті (Gesellschaft). Хоча, як ми побачимо пізніше у цьо­му розділі, Тьонніс вірив, що спільнота не повністю від­сутня у сучасному світі, на його думку, вона виживає лише у щілинах суспільства, чиє громадське обличчя — індиві­дуалістичне.

16. Це повідомлення «злив» працівник, який очевидно розді­ляв обурення багатьох не економістів щодо застосування обчислення рентабельності у питаннях людського здоров’я {«Економіст» 1992 р., 66).

17. «Повне знання» насправді двозначніше ніж на перший по­гляд. У розділах 7, 8 та 9 я доводжу, що теоретичні знан­ня — які я називаю «алгоритмічними» — обов’язково непо­вні. Знання досвіду — елемент, якого не вистачає. За такої розбіжності з’являється мотив для сумнівів щодо торгів­лі радіоактивними відходами, адже ймовірно, що у цій те­мі якійсь із договірних сторін (може обом) бракуватиме ем­піричних знань.

Інший погляд: у цьому прикладі я припускаю, що торгівля відбувається між індивідами, щоб зобразити переконли­вий приклад торгівлі. Якщо ж припустити, що уряди, а не індивіди є договірними сторонами — це знизить ефектив­ність цього прикладу з торгівлею небезпечними відходами настільки, що навіть досвідчені економісти мейнстріму зі­ткнуться із труднощами у застосування цієї ідеї. Причина проста: якщо уряд республікансько-демократичної країни А укладе договір з ТзОВ «Вейст Діспозал», існують шанси, що побічний платіж у сумі 200 дол. CUIA опиниться в кише­ні одного чи іншого урядовця, а радіоактивні відходи — за хатою у бідних немічних людей.

18. Адам Сміт відомий своєю критикою поділу праці через те, що вона має спустошуючий вплив на свідомість (1937 р. [1776], 734):

г

ПРИМІТКИ «Розуміння більшої частини людей неодмінно формується їхньою щоденною роботою. Людина, яка проводить все жит­тя, виконуючи декілька простих операцій, вплив від яких, мабуть, завжди чи майже той самий, не відчуває їх впливу на розуміння, вони не випробовують її винахідливість, не зму­шують її визначати доцільність усування перешкод, які ніко- ■ли не зустрічаються.

Природно, що такі зусилля для людини перестають бути звичними, і загалом вона стає настільки дурною та необіз­наною, наскільки це можливо для людського створіння».

19. Томас Гобсон, який тримав візницький двір у ранньомо- дерному Кембріджі в Англії, дозволяв клієнтам брати того коня, який був найближчим до воріт стайні («Американський історично-культурний словник»1991 р., 615).

20. Слова у дужках відсутні в оригінальному повідомленні, так як і в історії в журналі «Економіст».

5. Трохи історії

1. Існує «нова інституційна економіка», яка хоча й належить до табору економіки мейнстріму, але значно детальніше розгля­дає еволюцію економічних інституцій ніж та, що базується ви­нятково на ефективності. Один із піонерів нової інституційної економіки, Нобелівський лауреат Дуглас Норт, а також автор досить різкої заяви про те, що трансформація маноріальної економіки досягла кінця у русі за обгородження земель і ке­рувалася міркуваннями ефективності (Норт та Томас 1971 p.).

2. У Франції королівський захист сільських спільнот тривав до кінця старого режиму. Революція в ім’я індивідуалізму, зни­щила прерогативи та владу спільноти. (Рут 1987 р.).

3. У такому змісті субсидії були податками, які стягували за згодою парламенту.

4. Як вказує Аллен (1992 p.), оволодівання не тільки було мож­ливим, а й відбувалося окремо від відокремлення землі.

5. Автором цієї думки був такий собі Томас Волсінґем, мо­нах абатства Святого Албана, з чиєї «Історії Англії» нам відома промова Болла як і значною мірою інформація про повстання під проводом Вота Тайлера. Волсінґем, зрозумі­ло, навряд чи сприймав із жахом бунтарські проповідуван­ня Болла. У XX ст., гадаю, Болла назвали б священиком за сумісництвом.

Зверніть увагу, що Болл пропонує незвичний поворот у сто­сунках між свободою та рівноправністю: за його форму­люванням, рівноправ’я — передумова свободи, а не її во­рог. Порівняйте це з лібертаріанським поглядом, який став­лять за взірець Мілтон Фрідман (1962 р.), Фрідріх фон Гаєк (1944 р.), та Роберт Нозік (1974 р.).

6. Майже два століття після діяльності Лютера і три століт­тя після повстання під проводом Вота Тайлера 1381 p., «Два трактати про державне правління» Джона Локка разом з Джоном Боллом доводить, що природний стан людства — індивідуальна рівність: «Немає нічого очевиднішого, ніж те, що створіння одного виду і класу, які випадково народилися в однакових природних вигодах та користуються тими ж са­мим здібностями, повинні бути рівними без підпорядкуван­ня та підкорення, якщо Господь або Володар над ними, проголошуючи свою волю, ставить одну особу понад ін­шою і очевидно та явно визначає на них безперечні права на володіння і суверенність» (1988 р. [1690], 4, 269). Слова Джона Болла «Коли Адам орав, а Єва пряла, хто був дво­рянином» сильніші, але Болл та Локк обоє виражали ту са­му ідею. Локк заново відкрив колесо чи ідея про рівність за­лишається у проміжках між вищими верствами з часів Бол­ла до Локка, і в який момент вона втратила своє бунтарство?

7. Може бути, що саті — помилкова аналогія: Гакслі припус­кає, що жертву навіяв біблійний опис Акедага, Авраам май­же приніс в жертву Ісаака. Бог, на жаль, не запропонував ні­чого взамін на нещасного брата.

8. Століття з половиною опісля англійський політик та дер­жавний діяч Едмунд Берк ще стисліше виклав точку зору Елізабет у своїй першій праці «Захист природного суспіль­ства»: «Ті самі важелі, які застосовували для руйнації ре­лігії, можуть з таким же успіхом застосувати до повалення уряду». (1982 р. [1756], 6)

9. Наприклад:

Якщо зараз ми збираємося розглянути той самий предмет [чи три суспільні стани, духівництво, дворянство, та простолюди­нів, то вони повинні голосувати окремо або єдиним органом, за «регламентом» чи «глуздом» відповідно до принципів, які були розроблені для такого відображення, тобто, відповідно до [принципів] соціальної науки, ми побачимо запитання, що набрало нової форми. (Сієс 1989 р. [1789], розд. 3,13,49) Або:

Існує достатньо фактів, щоб продемонструвати зобов’язан­ня третього суспільного стану формувати з себе національну асамблею та уповноважити, базуючись на обґрунтуванні та справедливості, вимогу цього порядку обмірковувати та го­лосувати від імені усієї нації без винятку.

Я знаю, що такі принципи не припадуть до душі навіть чле­нам третього [суспільного ладу], які найкраще обізнані з ви­значенням своїх інтересів. Тому нехай буде так: за умо­ви погодження, що я розпочав зі справжніх принципів і що я продовжую лише за підтримки доброї логіки (Сієс 1989 р. [1789], розд. 6, 83).

10. Марксисти можуть говорити про відокремленість від цьо­го обвинувачувального висновку, вказуючи на те, що вони постійно критикували капіталізм, а економіку вони вважа­ють апологетикою капіталізму. Насправді ж, марксистська критика капіталізму не є винятком, який засвідчує правило, а замість того порівнюється з застосуванням мейнстріму. У розділі 3 говориться про те, що Маркс поділяв припущен­ня економіки та сучасності більше, ніж деякі учні чи опо­ненти загалом могли припустити. В основному різниця по­лягала у тому, наскільки добрим засобом для досягнення ін­дивідуального розвитку був капіталізм.

6. Від вади до чесноти за століття

і.«Невидима рука» — найстійкіша фраза в усій праці Смі- та. Також її найчастіше неправильно розуміють. Економісти використали цей уривок як перший у спільних зусиллях економіки мейнстріму, аби довести, що конкурентна еконо­міка забезпечує якнайбільший економічний пиріг (так звана перша теорема добробуту, яка демонструє оптимальність за Парето конкурентного режиму). Але Сміт, це очевидно з контексту, значно звузив доведення, а саме: інтереси біз­несменів щодо безпеки їхнього капіталу змусять їх інвесту­вати у національну економіку, навіть жертвуючи вищими прибутками, які вони могли б отримати при іноземних ін­вестиціях. Турбота про себе служить національним інтере­сам, формує національні запаси капіталу швидшим темпом ніж це було, якби національні інвестори керувалися лише відносними прибутками.

Дейвід Рікардо — видатний британський економіст майбут­нього покоління повторював Сміта: «Якби капітал вільно линув у тому напрямку, де його використання принесло б найбільше прибутку, тоді б не існувало відмінностей у нор­мі прибутку... Однак, досвід показує, що уявна або реальна ненадійність капіталу, якщо її не контролює власником, ра­зом з природним небажанням кожної людини покинути кра­їну, де вона народилася, має зв’язки та покладається на себе, має сформовані звички й може перейти до нового уряду та нових законів, стримати перенесення капіталу. Ці відчуття, які, на жаль, послабилися, змушують більшість власників задовольнятися з низькою нормою прибутків у власній кра­їні, замість того, щоб шукати вигіднішого для їхнього до­бробуту працевлаштування за кордоном» (Рікардо 1951 р. [1817], 136-137).

Аргументація Сміта як мінімум неповна, але вона залишає поза увагою роль іноземних інвестицій у національній еконо­міці. Потрібно було продемонструвати, як від надання пере­ваги британськими інвесторами прибутки в запасах капіта­лу Британії ставали більші за втрати, коли голландські інвес­тори надали переваги Нідерландам, а французькі — Франції. Вільям Ґрампп (2000 р.) дотримується думки, що аргумен­тування Сміта було ще обмеженішим: для Ґрамппа захист, а не нагромадження капіталу складало національний інте­рес, якому сприяла невидима рука. За такого обґрунтуван­ня, лише національний капітал може сприяти обороні, тоді Британія нічого не втрачає порівняно з голландськими пе­ревагами щодо національного інвестування.

Емма Ротшильд (2001 p., розд. 5) говорить, що невидима ру­ка Сміта — прояв іронії, через яку вона віддалилася ще далі від сучасного використання в економіці.

2. У думці Токвіля щодо нових Сполучених Штатів, «власну вигоду правильно розуміють» (1969 р. [1835-1840, том 2, частина 2, розд. 8], 525-528).

3. Економіка мейнстріму тлумачить це як результат вищо­го попиту на працю, який зустрічає сталу пропозицію. Ті, хто мали нахил до кейнсіанства або марксизму можуть досягнути однакового результату різними способами, у ви­падку з кейнсіанством — бо необхідно менший обсяг пра­ці, щоб виконати будь-який сукупний попит, а у випадку з марксизмом через те, що «засоби для існування» ростуть разом з продуктивністю (С. Марґлін 1984 а).

4. Наприклад, у «Республіці» Платона Сократ говорить до Глаукона: «Причина повинна керувати з мудрістю та завбач­ливістю від імені самої душі; у той час як духовна складова повинна діяти, наче вона підлегла та союзна» (441 Е, 407).

5. Мандевіль йде далі ніж Гоббс, негативно відкликаючись про раціональність, необхідний крок до встановлення не­гативного полюсу у парадоксі вади-чесноти. Там, де Гоббс просто натякає на пристосування причини до пристрас­ті (Гоббс 1968 p.[1651], 111-112), Мандевіль не знаходить іншої ролі для причини. Раціональність не тільки не спро­можна відкрити істину; це фіговий листок: «Усі людські створіння зазнають впливу та повністю управляють своїми пристрастями, якими б чудовими уявленнями ми себе не ті­шили; навіть ті, хто діють у відповідності до своїх знань та чітко керуються веліннями їхньої причини, не менше спо­кушаються робити так за однією чи іншою пристрастю, за якою вони беруться до праці, а не так, як інші, які демон­струють непокору та діють супроти обох, кого ми називає­мо рабами своїх пристрастей» (Мандевіль, Дослідження про походження честі та корисність християнства під час ві­йни, 31, цит. за Мандевіль 1988 р. [1714], Ixxix).

6. Професор Хіршман розходиться в думках із Смітом, який, на його думку, не розрізняє інтересів та пристрастей. Мені не видається переконливим, ні запропонована аргумента­ція, ні цитована частина з «Добробуту націй», у якій Сміт використовує два терміни, не співставляючи їх (Хіршман 1977 р„ 110-113).

7. Нещодавно стало модно применшувати досягнення Кейн­са. Давід Лайдлер (1999 р.) — це гарний приклад тенден­ції, характерною особливістю якого є нездатність по­бачити ліс там, де є дерева. Лайдлер може мати рацію у суперечці про те, що очікування індивідуальних складо­вих у «Загальній теорії» є радше правилом, аніж винят­ком, але ніхто до Кейнса не складав ці елементи докупи у структуру, яка робила із безробіття дещо інше ніж фрик­ційне врегулювання.

8. Зізнаюся, що я визнаю свою відданість кейнсіанським фун- даменталістам.

9. Я написав першу чернетку цього розділу перед розгортан­ням другої війни в Іраку. Останнього дня 2002 року, депутат Палати представників Конгресу США Чарльз Ренджель пе­реконливо доводив у «Нью-Йорк Тайме», що якщо Штати збиралися на війну, ризики смерті та розчленування треба було врахувати реалістичніше (Ренджель 2002 р.).

7. Звідки нам відомо, що ми не знаємо?

1. Дисконтована поточна вартість — сьогоднішня вартість доходів майбутнього періоду. «Дисконтована» відноситься до нижчої ваги, яка визначається щодо майбутніх доходів порівняно з теперішніми.

2. Пізніше його переконали в іншому, очевидно цьому по­сприяв Рамсі.

3. Що стосується такого погляду на людське знання, то я скеп­тично ставлюся до того, що штучний інтелект може іміту­вати людський розум. Поки ми не зрозуміємо як людські істоти можуть складати емпіричні та алгоритмічні знання в одне ціле, але не варто сподіватися, що ми втілимо подіб­не у машині.

4. Це питання звичайно надокучало під час Реформації: де­які протестанти думали про будівництво алгоритмічно­го християнства на основі самоочевидних першопричин, але ці принципи постійно оскаржувалися, часто жорстоко (див. розділ 5, де описується дуже дивний приклад, у яко­му молодий чоловік думав, що Бог наказав йому прине­сти у жертву свого брата). Навіть аксіоми Евкліда з ходом часу виявилися не такими самоочевидними, як очікува­лося, тепер у нас є різні геометрії з власними аксіомни- ми базами.

5. Сучасну пост-беконівську науку можуть вважати систе­матичною процедурою для структурування взаємодії між алгоритмом та досвідом, дедукцією та індукцією, для то­го, щоб прийти до все кращих першопричин. Ми визначає­мо наслідки визначеного набору першопричин — і потрохи змінюємо їх поки дані спостережень не відповідатимуть ви­сновкам, отриманим з цих принципів.

Проблема у тому, що відносити до «все кращих» першопри­чин. Позитивізм доводить, що спробувати пудинг можна лише з’ївши його: кращі першопричини ті, які відповідають відомим доказам. Томас Кун, історик-ревізіоніст, більш- менш приймає це як характеристику «нормальної науки», але розрізняє зміни парадигми як різкий перегляд першо­причин, за якого інтуїція, передчуття та «освічені» здогадки об’єднуються із спостереженням. (Кун 1970 р. [1962])

6. Існують винятки; факультети права та бізнесу у моєму уні­верситеті ще зі свого зародження надали почесне місце у викладанні «методу аналізу конкретних ситуацій», у яко­му робиться спроба стисло викласти досвід адвокатського бюро або кабінету начальника формі, доступній для студен­тів і забезпечити, щоб навчання відбувалося в змодельова- них умовах, в яких помилки не так страшні. Але навіть на такі винятки все частіше нападають представники алгорит­мічних наукових установ.

7. У протестах П’єра Абеляра щодо догматичної влади пап та святих припускалося, що на Заході навіть релігійне знання до 1100 н. е., стало вважатися алгоритмічним за природою.

8. Феміністки діляться на тих, хто бореться з цим припущен­ням, приймаючи сучасну ідеологію знання, яка ставить прі­оритетом алгоритмічне знання замість емпіричного, або борються з самою ідеологією. Відома праця Керол Гілліґан «Іншим голосом», може тлумачитися як захист (жіночого) досвіду проти (чоловічого) алгоритму.

8. Джерела сучасної ідеології знання

1. «Коли я кажу якесь слово, говорить Шалам-Балам, у до­сить зневажливому тоні, воно несе таке значення, яке я ви­брав — ні більше, ні менше».

«Питання у тому, говорить Аліса, чи ти можеш зробити, щоб слова мали стільки різних значень».

«Питання у тому, — говорить Шалам-Балам, — яке з них бу­де головним — ось і все» (А. Керролл 1992 р. [1871], 163).

2. У діалозі «Горгій» (465 А, 319), Платон говорить до Сократа про кухню:

«Це не мистецтво [techne], а звичка [empeiria], адже у ньо­му не викладається природа речей, до яких воно застосову­ється і тому не можна визначити підставу для жодної з них. Я відмовляюся називати мистецтвом те, що є нераціональ­ним». У праці «Філеб» (55 D-E, 359) Сократ просить у спів­розмовника «брати до уваги, коли у «ручного» мистецтва [cheirotechnikai] одна частина більше пов’язана зі знанням [episteme], а інша менше, і одна вважається найчистішою, а інша менш чистою». Для Сократа, «якщо арифметику та наукове оцінювання та зважування забрати від мистецтв, все, що залишиться при ньому, якщо так можна виразитися, практично нічого не варте».

3. Платон продовжує розмивати лінію поміж episteme і techne, через різницю не між episteme і techne, а між episteme та techne з однієї сторони та ortho, doxa (правильна думка) з іншої.

4. Але вибір землеміра за експертом з науки вимірювання, а пілота — за експертами в навігації» {«Політика», 1282 р. а 9-10, 227).

5. У цих межах не потрібно нічого викидати. Навіть на тлі постійного руйнування виплеканих гіпотез за даними, ми можемо дотримуватися наших вірувань — і просто поче-. кати розумніших технік або тлумачень, які підтвердять те, у що ми віримо. В інтерв’ю в студентському економічно­му журналі Гарвардського університету заслуженого пра­цівника та колишнього президента Асоціації історії еко­номіки запитали, чи міжнародна торгівля визначається відносним достатком різних видів виробничих факторів (так звана модель Гекшера-Оліна). Цей працівник відпо­вів: «Кожен, хто мав справу з міжнародною економікою... розумітиме, що існує мало сучасних доказів на підтрим­ку моделі Гекшера-Оліна. Як може бути, що 50 років ем­піричних доказів, здається, вбивають цю модель, хоча во­на досі літає високо, майже, як завжди? Відповідь у тому, що ця проблема така правдоподібна і така корисна для роздумів щодо торгівельних проблем, що жоден еконо­міст не замислиться над тим, щоб позбутися її лише че­рез те, що з нею не співпадають докази. Я розумію, що та­ке твердження звучить жахливо антинауково, але бага­то теоретиків вірять, що ми просто не настільки розумні, щоб визначити, як нанести на мапу сьогоднішній реальний світ у наших моделях, тобто знайти способи, щоб зберегти мислення Гекшера-Оліна, але в іншій подобі» («Економіст Гарвардського коледжу» 2002 р., 6).

Зараз ми дивимося через скло, темне; але у той час — без сторонніх перешкод (1 Послання до Коринтян 13:12).

6. У тій же книзі Лурія пише: «На початку цього століття ні­мецький науковець Макс Ферворн стверджував, що науков­ців можна поділити на дві окремі групи відповідно до їх­ньої орієнтації щодо науки: класики та романтики» (Лурія 1979 р„ 174). Лурія, перефразувавши Ферворна, продовжує характеризувати класиків та романтиків у контексті вра­жаюче подібному до Пірсіґа (1976 р.) та до мене. Поки що я не зміг відшукати есе Ферворна, у якому представлені та­кі розрізнення, але я не здаюся.

7. Повне зізнання: я досі не можу зрозуміти принципу Лурії про виключення одного з чотирьох: чи важливо який са­ме об’єкт? Одна зі сковорідок, зроблена з металу чи скла! Чи вони нею користуються? Одні з окуляр, які не пропус­кають воду!

■ 9. Серйозний ПІДХІД ДО досвіду

1. Або може Богом. Див. «Генезис» 11:1-9.

2. Ці припущення можуть точно чи не дуже описувати вироб­ництво шпильок у XVIII ст., але, як зазначено, вони обґрун­товано характеризують одну важливу індустрію того часу, а саме виробництво вовни.

3. Якщо полишимо незмінний контекст, у якому проблемою є розподіл доступних знань і замість цього подивимося на покоління нових знань, можна говорити про мотиви для стимулу, дати дозвіл відкривачам нових знань певною мі­рою контролювати їх розподіл. «Золоті яйця» знань можуть бути суспільними благами, але курка, яка їх несе — не може.

4. Я сподіваюся, що точка зору, яку я тут виклав має ширше застосування. Пол Ромер започаткував галузь справжнього росту у 1986 році з ідеєю про те, що знання не підкоряються звичним припущенням про зменшення прибутків, а навпа­ки, показують їх зростання (Ромер 1986 p.). Коротко кажу­чи, знання є суспільним благом, яке можуть використовува­ти виробники, не обмежуючи його доступність для інших.

Ця теорія торкається радикального імпорту: економіка біль­ше не обмежується (за Солоу (1956 р.)) «природним темпом росту», що диктується зовнішнім темпом росту робочої сили. Але такий результат міцно пов’язаний з характером знання. Поки знання алгоритмічне і не потрібно витрат на його передачу, поширення та повторення, тоді доречно вва­жати це знання суспільним благом, а отже, піддавати сумні­ву припущення, помітні у неокласичній моделі. Але харак­тер знання «з суспільним благом» дуже залежить від нестачі або принаймні мінімальної важливості емпіричного знання у процесі. Право Ромера на це припущення видається мені обґрунтованим не більше, ніж у моєму дослідженні про ор­ганізацію роботи, яке я щойно дослідив.

У виборі, якому я надав перевагу неокласичної структу­ри зростання, ріст робочої сили — внутрішній, тобто, ріст визначається темпом нагромадження капіталу, навіть без представлення знання про суспільне благо. Дивлячись на ріст з такого боку, імпорт в аргументуванні Ромера менш революційний. (Див. С. Марґлін 1984 а, розд. 3-5, 20.)

5. Наскільки мені відомо, не пов’язано з Фредеріком Вінслером Тейлором.

6. Ланґе по-іншому констатує правила, дещо двозначно. Пер­ше правило Ланґе — «накласти зобов’язання, а на кожний виробничий завод альтернативну комбінацію виробних чинників та масштаби обсягу продукції, які мінімізують середню величину виробничих витрат» (Ланґе 1936 р., 62). Двозначність полягає у тому, щоб визначити, чиї витра­ти будуть мінімізуватися — заводу чи індустрії. Зрозуміло, що метою повинна стати мінімізація середніх витрат інду­стрії, які, як правильно зазначає Ланґе, у тому самому абза­ці, приведуть до «таких масштабів виробництва на заводі, що зрівняються маржинальні витрати та ціна продукту». Але це те ж саме, що і максимізація прибутків — принай­мні настільки, що маржинальні витрати піднімаються ра­зом із обсягом виробництва. Коли маржинальні витрати зменшуються, правило прирівняння ціни до маржиналь- них витрат приведе до максимізації, а не мінімізації за­гальних витрат індустрії.

Друге правило Ланґе — скоригувати ціни таким чином, щоб ціна дорівнювала середнім витратам (Ланґе 1936 р., 62). Це еквівалентно коригуванням цін згідно з надлишком попи­ту та пропозиції. Поки середні довгострокові витрати по­стійні — подумайте про коригування пропозиції, яке відбу­вається через будівництво та зняття з експлуатації віднос­но невеликих ідентичних заводів, кожен з яких працює на точці мінімуму його кривої середніх витрат. За постійних середніх витрат друге правило Ланґе, окрім мінімізації ви­трат, належним чином розподіляє загальний обсяг вироб­ництва серед різних заводів, забезпечує досягнення опти­мального масштабу виробництва.

7. Два питання — незалежність проти підзвітності та прави­ла проти свободи дій, не можуть поєднуватися, хоча вони пов’язані. Проблема з правилами проти свободи дій може виникнути лише у випадку, якщо попереднє питання що­до незалежності проти підзвітності було вирішене на ко­ристь незалежності, у політичній підзвітність менше зміс­ту, якщо там відсутня свобода дій. Свобода дій може взяти форму від досвіду, що протиставляється алгоритму, але цього не потрібно. Навіть у межах алгоритмічної моделі залишається (дискреційне) питання про налаштування па­раметрів, що відображають скільки акценту покладати на кращу стабільність ціни у порівняні з акцентом на більший обсяг виробництва.

8. Це відсоткова ставка, за якою банки позичають у когось та комусь за принципом «овернайту», для того, щоб викорис­тати надлишкові резерви або переконатися, що ці резерви виконують мінімальні вимоги Федеральної резервної сис­теми. Короткострокові ставки за казначейськими облігаці­ями дуже близькі до ставок федеральних фондів.

10. Економіка добробуту та нація-держава

1. Безкомпромісний лібертаріанець не особливо користував­ся поняттям «держава», нація-держава та ін. Логіка ліберта- ріанського індивідуалізму (див. розділ 4) не приведе до біль­шого ніж гоббська держава, яка базується на обчисленнях користей від вигод, роззброює одну людину втратою яко­їсь частини власної свободи дій. З такої точки зору, держав не має іншої легітимної ролі, окрім як забезпечення того, що гравці виконують правила гри; якими б не були наслід­ки, результати легітимні, якщо було дотримано правил. На відміну від цього, економіст вважає, що індивідуальна сво­бода дій служить для суспільства — навіть для такого сус­пільства, яке обмежується індивідами, які його формують.

2. Існує ще одна проблема із поняттям потенційного поліп­шення за Парето. У 1939 році Ніколас Калдор запропону­вав так званий компенсаційний критерій, який опирається на потенційне поліпшення за Парето. Два роки після цьо­го, Тібор Скітовські (1941 р.) вказав на можливість того, що перехід від ситуації А до ситуації Б міг утворити по­тенційне поліпшення за Парето, коли переміщення з Б до А також могло бути потенційним поліпшенням за Парето. Цей парадокс, мабуть, дуже цікавить теоретиків економі­ки та потенційних теоретиків, але привертає мало уваги будь-кого іншого.

3. Див. розділ 7.

4. У своєму першому уособленні, англійському, націоналізм був пов’язаний індивідуалізмом так само, як і з рівністю та демократією, але на континенті індивідуалізм був приглу­шений, на думку Ґрінфелд, під згубним впливом Жан-Жака Руссо, не згадуючи різних німців, для яких «демократія... не означала нічого, крім тотального занурення індивідуалізму в колективізм» (Ґрінфелд 1992 р., 369).

5. За переписом Сполучених Штатів 1860 р., у цьому місті жи­ло 504 людини (Кеннеді 1864 р., 204); використовуючи віко­вий розподіл населення графства (Кеннеді 1864 р., 198-199), вік 35 % чоловіків або 176 коливався між 17 і 40, припусти­мий відрізок для резерву потенційних солдатів. Однак кіль­кість чоловіків, які пішли волонтерами на службу на почат­ку війни склала 48 %, 84 з 176.

6. Що сталося з маржинальною продуктивністю у цій кла­сичній теорії про платню? Чи з теорії стає зрозуміло, що виробники не прирівнюють маржинальний продукт праці до платні за умовою максимізації прибутку? Чи це означає, що бізнес не намагається максимізувати прибутки? Навіть за присутності значних неясностей у самому розумін­ні максимізації прибутку, коли ми лишаємо світ алго­ритмічних знань (див. розділ 8) задля мети теперішньо­го обговорення нам не потрібно відмовлятися від ідеї про те, що бізнес систематично максимізує прибутковість. Без припущення про повну зайнятість, максимізація прибутку може забезпечити деякі результати, пов’язані з мейнстрі- мовою теорією платежів, зокрема, той результат, що мар- жинальна продуктивність праці дорівнює платні. Але на відміну від теорії мейнстріму, у якій присутнє додаткове припущення про повну зайнятість, коли причинність пе­реходить від обсягу робочої сили (та розміру капітальних запасів) до ставки платні, тоді умовно визначена платня та капітальні запаси поєднуються для визначення рівня зай­нятості. Пропозиція праці внутрішньо системно регулю­ється відповідно до попиту. Словом, замість визначення платні маржинальною продуктивністю, як це відбувається за теорією мейнстріму, платня визначає маржинальну про­дуктивність (див. С. Марґлін (1984 а)).

7. Це приблизний доларовий еквівалент мексиканської міні­мальної платні, який варіюється між 45,81 та 48,67 песо за день у залежності від географічного положення, за обмін­ною ставкою, яка переважала у вересні 2006 р.

8. У відповідності до Артура Гертцберґа, влучний підраху­нок підняв ставку: «Євреїв, які відмовлялися від речей, які їх роз’єднували, потрібно відправити до Палестини» (Гертцберґ 1993 р., 139).

9. За останнім звітом щодо впливу квот на імпорт цукру та підтримки ціни Центрального фінансового управління, програма коштувала споживачам майже 2 млрд. дол. США у 1998 р., при тому, що у руки виробників потрапив май­же 1 млрд. дол. США (Центральне фінансове управління 1998 р., 5-6). Різниця між втратами користувачів та при­бутками виробників вимірюється неефективністю спільно­ти, яку економісти називають безповоротними втратами. У додатку А я стверджую, що цей термін упереджений, але, мабуть, не в цьому випадку.

11.

1. Нові матеріали в історії з «Нью-Йорк Тайме» про занепад у справах Клайнса. У 2002 р., доходи Др. Клайнса скороти­лися до 250 000 дол. США і сім’ї прийшлося економити: во­ни продали будинок, який купили у 1998 р. за 150 000 дол. США та купили дешевший у не такому шикарному районі, без басейну але зі ще однією спальнею. Пані Клайнс довело­ся розпрощатися з нянькою (Кілборн 2003 р.). Клайнси досі знаходяться у верхніх 2 % розподілу доходу: приблизно 98 % американських сімей обходяться меншим.

2. Основна частина експериментальної економіки привер­тає людську увагу до справедливості розподілу економіч­ного пирога. Зазвичай йдеться про те, чи хтось пожерт­вує отриманням більшої вигоди заради іншого індивіда. І типовою відповіддю буде така, що люди дійсно не нама­гатимуться обмежити прибутки інших. Важко відрізнити справедливість від інших мотивів (як злоба) у жертвуван­ні чиїмось прибутками, щоб не дати комусь отримати зна­чно більше.

3. Візьмемо за приклад Бюро трудової статистики США, «До­слідження витрат споживачів: анкетування», 1984 р„ Бю­летень 2267 (цит. за Леберґотт 1993 р., 71).

4. С. Крістіан фон Вайзекер, піонер у галузі моделювання вну­трішніх переваг, представляє першокласну модель для по­рівнянь добробуту зі змінними перевагами (фон Вайзекер 2002 р.). До кінця не зрозуміло наскільки строго його припущення виключає те, що він називає феномен удачі Ганса (за казкою Братів Ґрімм), але як на мене, досить обме­женим зі сторони Вайзекера є ігнорування сукупного впли­ву на теперішню корисність колишнього споживання.

5. Фактичний коефіцієнт у 1998 році складав 13,6:1 (див. Джонс та Вайнберґ (2000 р., 5, таблиця 3)): частина 95-го персентеля складала 132 900 дол. США, а частина 10-го пер- сентеля дорівнювала 9 700 дол. США.

6. У «Короткому огляді Росії», написаному після поїздки у що­йно утворений Совєтський Союз у середині 1920-х, Кенфс виголошує: «Як я можу прийняти вчення [комунізм] яке, більш ніж очікувано, вважає Біблію застарілим підручни­ком з економіки [«Капітал» Маркса], що не тільки помилко­вий з наукової точки зору, але немає значення і застосуван­ня у сучасному світі?» (Кейнс 1972 р. [1925], том 9, 258).

7. Відносні та абсолютні потреби частіше вважаються кате­горіями організації нашого мислення аніж категоріями, що вигравіювані на камінні: багато товарів мають обидва ас­пекти. Куріння цигарки вдало ілюструє складність у роз­діленні фактичних товарів на складні та швидкі категорії. Якщо для новачка підлітка або когось молодшого курін­ня цигарки — це практично змагання, то бажання тютюну стає абсолютною потребою як тільки дитина стає залеж­ною від нього. Але на цьому питання не закінчується: за­лежний має широкий вибір упаковок, в яких надійде йо­го доза нікотину, тобто, відносність потреб знову нагадує про себе. Молода людина стає відкритою до переконуван­ня: «Мальборо» зроблять з нього справжнього чоловіка, «Житан» — інтелектуала, який любить ходити по кафе; «Вірджинія Слімс» — сучасну жінку.

8. Думка про те, що відносні потреби були важливим інстру­ментом сукупного попиту була поширеною за покоління до Мандевіля. Ніколлас Барбон, Джон Готон, та Далбі Томас — всі вони висловлювали однакову ідею перед закінчен­ням XVII ст. (Епплбі 1977 р., 170-171). Барбон доводив, що «споживання не спричинене необхідністю, адже природа може задовольнятися малим; це все хоче розум, мода та бажання до нового, а торгівлю зумовили дефіцитні речі» (цит. за Епплбі 1977 р., 171).

9. Ці негативні екстерналії стали центром критики консюме­ризму з часів Торстейна Веблена (1967 р. [1899]). Ніби за невидимим годинником, економісти згадали про Веблена рівно через півстоліття. Джеймс Дьюзенберрі (1949 р.) та Роберт Франк (1999 р.) простежили, що у статичній моделі, коли підвищення вашого споживання змушують когось хо­тіти більшого, це підвищення може знизити соціальний до­бробут. Такі негативні екстерналії мають важливі наслідки для політики, тобто мають нелогічні наслідки. Наприклад, податки можуть збагачувати людей, коли споживання від­носне. Пропорційний податок на дохід залишає всіх при­близно точно на тому ж відносному місці як і раніше, при­наймні, у першому наближенні, а кошти, які отримали від оподаткування можуть витрачатися на забезпечення «сус­пільних благ», яким не властиве суперництво (див. дода­ток А). Крім того, за податком люди змушені працювати менше, як стверджує економіка мейнстріму, люди отриму­ватимуть користь від краще проведеного дозвілля — як­що дозвілля абсолютне, а не відносне благо. Знижувати за­гальне споживання за певний рівень — наче змусити натовп футбольних вболівальників сісти. Ми можемо дивитися і коли ми стоїмо, і з меншими зусиллями. Ні Дьюзенберрі, ні Франк (ні Веблен) не зверталися до питання про вплив суперництва на зусилля, нагромадження, продуктивність та життєвий рівень.

10. Відносні потреби варіюють більше, ніж говориться у ви­значенні Кейнса, вони складніші, ніж просто бажання ма­ти більше ніж у знайомого. Один із читачів ранньої версії цього розділу казав, що його дитина не хотіла мати більше взуття «Nike», ніж у її друзів; вона бажала пару кросівок «Nike», адже вони були пропуском у групу ровесників. Існує широкий вибір літератури про відносність у споживанні. Одна з перших праць — Харві Лейбенстайн (1950 р.).

її. Я згадував подорож до колишнього Совєтського Союзу у 1980-х, і думав про те, наскільки простіше впізнати соці­альний клас індивіда через одяг під пануванням капіталізму.

12. Ці закони XIV ст. стали компромісом: купці могли одягати­ся як дрібне дворянство, але тільки якщо були в 5 разів ба­гатшими. (Трупп 1989 р. [1948], 148)

13. З іншої сторони каналу від Англії, співвітчизник автора «Le Bourgeois Gentilhomme» скаржився на нелегалів «які одягаються як пани... порушуючи нашу давню дисципліну». Праця Антуана, де Монкретьєна « Traicte de ГОесопотіе Po­litique» (1889 р.[1615]) 60; цит. за Леберґотт 1993 р., 4. Мосьє Жорден, Moliere’s bourgeois gentilhomme, мав лише одне питання, пов'язане з його виборами у споживанні — де ті товари та послуги, які споживають «вищі класи»?

14. Це думка, яку я хочу продемонструвати, як кажуть юристи, а не погодитися.

15. Дуже інформативно про формування бажання за півстоліття з 1880 до 1930 року у праці «Земля бажання» Вільяма Ліча.

16. Завершення версії від Ґете не обійшлося без іронії: у мо­мент, коли Фауст схоче сказати «спинися, мите, ти пре­красна» виходить так, ніби він обдумує успішність велико­го проекту з економічного розвитку, проекту, який створює вільний простір для мільйонів людей. Іронія у тому, що цей незвичайний для Фауста момент проходить у роздумах, він не відчуває успіх проекту з розвитку на практиці.

17. За останні сорок років, витрати на охорону здоров'я у Спо­лучених Штатах зросли з 7 % до більше ніж 17 % особистих витрат на споживання. Очікується, що такий ріст триватиме протягом найближчого майбутнього. Лише федеральний уряд витратив на охорону здоров’я (через «Медікейд» та «Медікер») суму, що становить 3,5 % ВВП на початку цьо­го століття; у 2001 р. «Бізнес Вік» спрогнозував, що базую­чись на існуючих програмах, витрати федерального уряду на охорону здоров’я збільшиться вчетверо порівняно з за­гальним обсягом виробництва до 2075 р., до 14,5 % від ВВП. І це було ще до того, як уряд додав прибутки від ліків, які ку­пують за рецептом у «Медікер». (Для інформації про мину­лі періоди, зверніться до Бюро економічного аналізу 2007 р., таблиця 2.3.5. Щодо прогнозів, див. Ялекман 2001 р., 81.)

18. Безсумнівно, охорона здоров’я не є абсолютною. Ви та я мо­жемо відчути потребу в пластичній хірургії через те, що ваш сусід нещодавно зробив трансплантацію волосся, або сусід­ка підтягнула шкіру обличчя. Друзі з Індії розповідали, що коли шунтування з’явилося у Делі, то стало наймоднішою річчю, яку використовували, щоб зрівнятися з сусідами.

19. Наприклад, операція на ранній стадії раку може знизити моментальну користь під час видужування, але винятком є те, що операція допоможе вищою моментальною користю під час життя та продовжить його.

20. Це спрощення, але не карикатура. Серед інших зверніть увагу на Майкла Гроссмана (1972, 1998 pp.), Фолтера Ріда (1998 р.) та Мартіна Фостера (2001 p.).

21. Економісти здоров’я, яких опитав Віктор Фухс декілька ро­ків тому, переважно погодилися з думкою, що «Основна причина підвищення частки ВВП у секторі здоров’я за останні ЗО років — технологічні зміни у медицині». Інші опитані — теоретики з економіки та практикуючі лікарі — не були впевнені (Фухс 1996 р., 8).

22. Навіть якщо додати до виробників добрива, пестициди, обладнання, паливо та інші «позафермерські» закупівлі, які стосуються сільського господарства, то однаково нас (ре­шту) годує дуже мала частка робочої сили.

23. Бенжамін Фрідман (2005 р.) доводить, що не лише ріст став можливою основою для соціальної цілісності; ріст також сприяє соціальній цінності толерантності, відкритості, ве­ликодушності та демократії. Ріст, на думку Фрідмана, ви­кликає позитивні моральні екстерналії, а отже вимірюєть­ся поза матеріальними масштабами.

12. Економіка трагічного вибору

1. Хтось може сперечатися із цим, використовуючи аргу­мент, що погано інформовані молоді жінки не йдуть сві­домо на швейні фабрики, а після того як прийшли, ви­готовлення товарів у їхньому новому житті кидає їх у та­кі умови існування, які б вони не вибрали свідомо, якби знали на що йдуть. Економісти можуть відповісти, що так як фізично важкі виробництва стали поширенішими і все більше людей отримують звання таких працівників, то складніше підтримувати звинувачення, що цих працівни­ків обманюють або спокушають. У цій відповіді безпере­чно є частка правди; і так само напевне ще лишаються ви­нятки в аргументуванні про те, що люди знають, куди во­ни вплутуються — у випадку з працівниками сільського господарства, вплив на здоров’я може бути настільки ма­лим, що потрібно багато часу, щоб зрозуміти зв’язок між використанням пестицидів та раком або вадами при наро­джені, тому питання «широко відкритих очей» не таке пе­реконливе.

2. За Чарльзом Сегалом (1981 p., 205, цитовано у Нуссбаум 2001 p., 176-177 п), «Через його хорову пісню, опитування охоплюють саме осмислення напружень, між якими вони існують. Втілюючи ці напруження у мистецтві, він про­тиставляє їх одне одному та сприяє їхньому посередництву, навіть якщо посередництво обмежується для самих геро­їв окулярами. П’єса у своєму соціальному та ритуальному контексті пропонує суспільству те, що заперечує актор під час їхньої дії».

3. Частка «Nike» на ринку виробництва спортивного взут­тя у Сполучених Штатах знизилася приблизно з половини у 1999 р. до приблизно однієї третьої у 2002 р. Нещодавно у звіті «Блумерґ» повідомлялося, що частка «Nike» на рин­ку взуття для бігу знову наблизилася до половини у 2006 р. (див. «Business Wire 2000» щодо інформації про частку «Ni­ke» на ринку у 1999 і 2000 рр.; «Just-style.com 2003» — для ін­формації про 2002 р.; та «Cheng 2007» — про 2006 р.).

4. Арабіка — вид кави, який зазвичай використовують для ви­робництва високоякісної обсмаженої кави, на відміну від робусти, з якої роблять розчинну каву. Дешевші суміші об­смаженої кави часто виготовляють змішуванням арабіки та робусти. Арабіка менш витривала до спеки, ніж робуста, а отже, її можна вирощувати на менших територіях.

5. Проте кава, яку вони виробляють, нижчої якості. Погіршен­ня якості зараз менш важливе ніж раніше завдяки техноло­гічним інноваціям, які дозволили заготівельникам долучати каву нижчої якості у їхні суміші. (Сорбі 2002 р., 2)

6. Конструктивну статтю написав Нобелівський лауреат Томас Шеллінґ (1968 р.). З тих пір чималий ряд матеріалів від зві­тів про експерименти, які перевіряють чи до ідентифікова­них індивідів ставляться з більшою увагою, ніж до анонімів (Смол та Ловенштайн 2003) (вони є) до участі громадського порядку у розрізненні між статистичними індивідами і та­кими що можна ідентифікувати (Гаммітт та Трейх 2007 р.). Стаття Гаммітта-Трейха містить корисну бібліографію.

7. Протидіюча сила — термін Джона Кеннета Гелбрейта, який вважав об’єднання протидіючої сили ефективнішим мето­дом протистояння усталеній економічній силі, ніж тради­ційний спосіб, за яким підвищується кількість конкурентів (Гелбрейт 1952 p.). Гелбрейт вважав, що «придушення дові­ри» не підходило до умов сучасного капіталізму.

8. Невідповідності у ринковій силі не є крайньо важливими у поясненні розподілу всередині ланцюга цінності, але ці не­відповідності можуть бути ключем до розуміння того, чо­му прибутки виробникам кави та іншої сировини з Третього Світу так різко коливаються зі зміною часу, коли прибутки тих, хто використовує технологію до згаданої сировини, гур­тові та роздрібні продавці у багатих країнах, — відносно стійкі.

9. Один підрахунок містить частку в 20 % (Левін та ін. 2004 р., 101-102).

13. Від імперіалізму до глобалізації, шляхом розвитку

1. Культурний імперіалізм не обмежується Заходом. В Індії «Хіндутва» пропонує спробу гомогенізувати приголом­шливо різноманітну мішанину культур у заполітизований Індуїзм. Не зважаючи на поразку на минулих виборах у 2005 році, партія, що підтримує рух Хіндутва залишається силь­ною в індійській політиці. Китайський уряд ще старанніше нав’язував ханську культуру своїм меншинам. У той же час в Індії та Китаї вже звичайною практикою стало відкрито засуджувати культурний імперіалізм Заходу.

2. Впевнений, що є винятки, які вважають своїм гаслом вислів Ральфа Волдо Емерсона (1940 p.[1841], 152): «безглузда ло­гічність є страховиськом обмеженого розуму».

3. Aac Kacac став єпископом штату Чіапас (Мексика) у 1544 р., але недовго втримався в сані єпископа у Сьюдад-Реаль; його

виступ від імені місцевих людей зустрів глибоке обурення іспанських колоністів. Повернувшись до Іспанії у 1547, Aac Kacac більше ніколи не повертався до Мексики.

4. Текст поеми Кіплінґа можна знайти на сайті В. В. Нортона, www.bit.ly/marglin-01 (доступ 04.06.2007 р.).

5. Я зважаю на загальне помилкове сприйняття, коли вико­ристовую термін «луддит». Так називали англійських ре­місників XIX ст. які під проводом міфічного генерала Аудда знищували машини, які руйнували їхню професію. Подібно до амішів луддити протистояли не всім технологіям; вони розрізняли машини які могли допомогти ремісничому ви­робництву від тих, які його заміняли. Щодо Луддизму та ба­гато чого пов’язаного з руйнуванням спільнот працівників під атакою машин (див. Томпсон (1963 p., 521-602)).

6. Маймонід пропонує ще одну причину для обрізання — збе­реження спільноти:

«Ті, хто вірять у єдність Бога, повинні мати фізичний знак, який поєднує їх так, що чужинець не зможе стверджувати, що він один з них. Він робитиме це, щоб отримати користь або обманути людей, які визнають цю релігію. Зараз чоло­вік не робить цього з собою або своїм сином, якщо це не на­слідок справжньої віри. Це не надріз у нозі чи тавро на руці, а дуже, дуже складна річ.

Також добре відомо, якого рівня любов та взаємодопо­мога панує між людьми, які носять однаковий знак, який робить з них зобов’язаних та союзників. Обрізання — за­повіт, висловлений Авраамом нашим Батьком у зв’язку з вірою у єдність Бога. Отже кожен, хто зробив обрізан­ня приєднується до заповіту Авраама... Це також пере­конлива причина, яка може включатися у пояснення за обрізання; вона, мабуть, навіть сильніша за першу (Май­монід 1963 р. [1191], 610).

Додаток А

1. За часів свого найбільшого піднесення у 1932 році вимі- рений рівень безробіття у Сполучених Штатах досяг одні­єї четвертої частини робочої сили, але насправді ця цифра применшена. У час депресії, десь 25 % робочої сили США були зайняті у сільському господарстві, яке потерпало від низьких цін і зависокого рівня зайнятості, а не від безробіт­тя. Тому буде змістовніше, особливо порівнюючи з теперіш­нім, вважати, що безробіття досягло однієї третьої частини несільськогосподарської робочої сили. Сьогодні, коли сіль­ське господарство скоротилося з 25 % економіки практично до нуля, робоча сила та несільськогосподарська робоча си­ла по суті є одним і тим самим.

2. Звісно, я провернув бухгалтерські махінації, щоб впевнити­ся, що мої 1000 літрів якраз урівноважили ваші 50 метрів тканини за припустимого цінового коефіцієнту 5:1. Але урок загальний; припускається, що ціновий коефіцієнт сам по собі має скоригувати обсяг двох товарів, що пропону­ються на ринку.

3. Рікардо ж сам визнавав, що у теорії про порівняльну пере­вагу важливе припущення про те, що технології та капітал, як і праця — були немобільними. Відомо, що він протистав­ляв національну та іноземну торгівлю, як такі, що відрізня­ються якраз простотою, з якою продуктивні чинники змі­нювалися всередині країни, порівняно зі складністю, з якою ці самі чинники перетинали міжнародні кордони (Рікардо 1951 р. [1817], 135-136).

4. Едвард Ґлесер (2003 р., 19) став винятком у загальній не­певності економістів стосовно нормативних висновків по- ведінкової економіки. Він відкрито визнавав, що «якщо

ПРИМІТКИ споживачі погано мотивують та не максимізують свого до­бробуту, тоді основа традиційної економіки добробуту за­знає краху». Ґлесер не задовольняється власним виснов­ком, адже у нього в руках альтернативна оборона ринку: альтернативою ринку є держава, яка заплутає речі ще гір­ше ніж ринок. Цим Ґлесер нагадує лібертаріанський напад на державу у прославлянні невидимої руки Адма Сміта, як цитується на початку розділу 6. (Опублікована версія пра­ці Ґлесера [2004 р.] залишається при лібертаріанській аргу­ментації щодо ринку).

5. Звичайно, попередня перевірка та огляд заявників на стра­хування здоров’я можливі, а страхові компанії зазвичай або відмовляють у страхуванні тим заявникам, які не проходять попередньої перевірки або наполягають на вищих преміях. Але якщо заявник знає щось про своє здоров’я, що не мож­на помітити при огляді, залишається проблема асиметрич­ної інформації, принаймні у послабленій формі.

6. При відсутності компенсації для слабких, ми можемо вирі­шити, що результатом є дистрибуційні прибутки від об’єд­наних ризиків слабких, а серед сильних переважає ефектив­ність, здобута від сегментування ринків на дві групи. Тут не обходиться без оціночного судження: наприклад, слабкий є біднішим за сильного, отже, потребує більше, або що сто­сується охорони здоров’я, то ми всі «в одному човні» — ба­гаті чи бідні — сильні повинні допомагати бідним.

7. За логікою «глобальної» стабільності: з чого б не починала­ся система, вона перейде до рівноваги; «місцева» стабіль­ність вимагає, щоб система розпочиналася десь у районі рівноваги.

8. Герберт Джинтіс вказав на це тридцять років тому (1971 р.). Ближче до теперішнього часу, Роберт Саґден (2004 р.) ви­знав причетність нормативної економіки до відмови від припущення про зовнішні переваги, але, як Ґлесер (див. примітку 4 вище), не переживає через ці проблеми, адже він має альтернативний захист від ринку. Всупереч тради­ційному захисту, який опирається на результати вибору на ринку, Саґден підтримує ринок, що базується на можливос­тях, які він надає завдяки вибору.

9. Моя думка після прочитання цього була наступною: замість того, щоб іти на війну в Ірак або ще кудись, щоб добитися «зміни режиму», уряду Сполучених Штатів потрібно було подумати про резолюцію Об’єднаних Націй, які накладали контроль оренди на непокірних диктаторів. Не отримавши погодження Об’єднаних націй, уряд Сполучених Штатів міг накласти орендний контроль в односторонньому порядку.

Додаток Б

1. Omnes homines aut Iiberi sunt aut servi — Усі люди — або вільні, або раби (De Legibuset Consuetudinibus Angliae [За законами та звичаями Англії] (пр. 1235, цит. за Поллок та Мейтленд 1968 p.[1895], 412).

2. Вільні селяни, можуть боргувати робочу силу. Природа чор- норобочої праці вирізняє раба від послуг вільного селяни­на, чия праця загалом була менш фізично обтяжливою, на­приклад, робота віланів. І, як уже було зазначено, вільні се­ляни можуть займати орендовані землі віланів, орендовані землі, які несли за собою послуги чорноробочих. Але віль­ні селяни, на відміну від віланів, були вільні йти геть від цих орендованих земель.

Правові теоретики розглядали рабство з іншого боку. Брак- тон розрізняв невільних від вільних за непевністю, яка пе­реповнювала невільних людей: вілан не знав увечері, що він буде робити вранці. Цю характеристику варто розуміти

ПРИМІТКИ радше у переносному значенні, ніж буквальному. Білан, ма­буть, знав краще, ніж інші вільні люди що він буде робити наступного дня, бо його життя керувалося календарем сіль­ськогосподарських робіт. Брактон вважав, що раб перебу­вав під примхливою владою свого лорда й не міг вільно ке­рувати власними справами за власним бажанням.

3. Ad Voluntatem domini secundum Consuetudinem тапегіі. Ось приклад рішення маноріального суду, яке застосовує подвій­ну формулу: «А згадане орендоване майно передали згадано­му Джону Рікарду на збереження за волею лорда, та ін. І з та­кої причини вирішили, що згаданий Джон повинен зберігати згадане орендоване майно відповідно до звичаю маноріаль- ної підсудності та ін.» [наголошується]. Латинський оригі­нал: Et sic dimissa fuerunt tenementa predicta predicto Johanni Richard, tenendum sibi ad volutatem domini, etc. Et super hoc consideration est quod predictus Johimes habeat et teneat tenementa predicta sibi secundum Consuetudinem manerii, etc (Судження з 1372 p., у Paφτica 1968 p.).

4. Існують випадки, коли лорд (через повіреного) захищав се­бе проти позову раба, коли він не мав державного імуніте­ту. Такі випадки проблематичні, однак, через те що маєт­ки, які лорди займали мали особливий юридичний статус, який виник через те, що їхні володіння дісталися їм як пода­рунки від короля. Власне, орендарі, вільні люди та раби бу­ли захищені королівським законом від обкладання складні­шими умовами від нового лорда, які існували, коли маєток був у прямому володінні короля. Приклади подає Мейтленд (1889 p., 99 ff)∙

5. Вступ Мейтленда до колекції справ маноріальних судів ви­кладає цю історію про поступове незаконне захоплення лордами виняткових прав орендарів як таке, що показує дотримання закону (Мейтленд 1889, Ixv-Ixxiii).

6. Еволюція сільського господарства в Англії відбувалася інак­ше, ніж на континенті. В Англії кінцевим результатом стало вимирання сільської спільноти. У Франції процес закінчив­ся зміцненням селянської спільноти проти лордів. Загалом, різниця полягає у тому, як розгорталася державна сила. Як уже зазначалося, державна сила в Англії була вишикува- на на стороні сільських спільнот доки магнати не захопи­ли державну силу під час Славетної революції, після якої державна влада почала служити інтересам землевласників. Подібним чином у Франції монархія бачила переваги у за­хисті селянських спільнот (Рут 1987 р.). Різниця між двома країнами була у тому, що Французька революція розпоча­лася на століття пізніше, тобто селянство мало стільки ча­су, щоб зібрати свої сили, а наступні пост-революційні уря­ди у Франції були більш обмежені потребою у фінансуванні видатків на військо, ніж Британія після Революції 1688 року. Наслідки через відмінність між роллю держави у Франції та Англії протягом XVIII ст. були помітні ще донедавна. Марк Блок помічав відбиток середньовічних та ранньомодерних відмінностей як у соціальній, так і фізичній географії Франції та Англії навіть у XX ст. (Блок 1967 р. [1936], 11­15): Франція залишалася країною маленьких родинних ферм, тоді як Англія давно стала країною великомасштаб­ного сільського господарства.

7. Опротестовуючи аргумент про підняття ціни на вовну бу­ло пов’язане з ціною на зерно, що спричинило перехід від ораних земель до пасовищ, Аллен (1992 p., цит. за Ллойд 1973 р.) доводить, що відносні ціни на зерно та вовну не змі­нилися так сильно. З такого погляду, коефіцієнт відносних цін був ціною на сільськогосподарські продукти з урахуван­ням витрат на робочу силу. Оскільки витрати на робочу силу зросли у розпалі чуми у XIV ст., ваги змістилися у сторону виробництва шерсті, адже для розведення овець потрібно було менше праці, ніж для вирощення зерна.

8. Якщо ферми з вівцями були ефективнішими, то очікувало­ся, що вони замістять зернові господарства незалежно від статусу сільської спільноти. Але історія мовчить про пере­хід від зернового господарства до змішаного фермерства або виведення овець, за допомогою яких селяни могли про­тидіяти лордам.

Варто повторити, що визнаний часом термін «обгороджен­ня» використовувався як у буквальному сенсі слова, так і для позначення ширшого процесу «заволодіння», відпо­відно до нього землеволодіння концентрувалися у відносно малій кількості рук. Перетворення орних земель на пасови­ща необов’язково було довгим процесом. Як Аллен (1992 р.) продемонстрував у Центральних графствах, орендовані ді­лянки об’єднувалися у великі одиниці й мали більший вплив на розподіл, ніж на ефективність. Землевласники отриму­вали користь двома способами: (1) опускали платню чоло­вікам та жінкам, які наймалися на роботу до рівня, нижчо­го ніж прибуток, який отримували власники за свої зусил­ля та вміння; та (2) мали змогу вимагати плоди підвищеної продуктивності.

9. Як і всі найсучасніші знавці того періоду, Річард Тоуні (1967 р. [1912]), послідовником якого був Чарльз Ґрей (1963 р.), дово­див, що захист з’явився досить пізно, у XVI ст. Ерік Керрідж (1969 р.) вважає, що юридичний захист з’явився набагато раніше, та менше розподілявся серед юристів. Оглядачів книги Керріджа не переконала його аргументація (Бартон 1971 p.; Бін 1971 р.)