Диверсифікація джерел фінансування освіти

Освітня система вважається однією з найбільш консервативних соціаль­них систем. Однак, вона також зазнає суттєвих змін під впливом процесів глобалізації та інформатизації сучасного світу.

Державні ресурси. У більшості країн світу державний сектор відіграє найпершу роль у фінансуванні освіти. І хоча відношення до державного у різних країнах є неоднозначним, загалом на уряд покладається основна частина фінансової відповідальності за освіту.

Видатки держави на освіту стрімко зростали в абсолютних і відносних показниках, починаючи з 60-х років минулого століття. Причому суттєву роль у цьому відіграла поява концепції людського капіталу, яка наголошува­ла на залежності темпів економічного зростання від інвестицій у людський капітал і загальному усвідомленні важливості освіти як суспільного блага в забезпеченні економічного прогресу. З цього часу стала переважати думка, що 5% ВНП на освіту є не тільки нормальними, а й мінімально необхідни­ми для забезпечення розвитку. У кінці ХІХ ст. країни витрачали не більше 0,5% ВНП на освіту, нині не тільки високорозвинені країни витрачають у 10 разів більше.

Незважаючи на різноманіття даних стосовно ресурсів, що спрямовують­ся на освіту, існує певна межа, вище якої частка цих видатків у державному бюджеті (чи відносно ВНП) не може зростати. Тому надалі спостерігається зростання приватних та інших витрат на освіту в абсолютних і відносних показниках, хоча в цілому державні ресурси залишаються на сучасному етапі переважною формою фінансування освіти.

Країни ОЕСР у середньому витрачають 6,1% ВНП на всі рівні освіти, у тому числі на вищу освіту - 1,4%. Водночас, Південна Корея та США ви­трачають 2,2% і 2,6% відповідно, при тому, що в цих країнах найвищою є частка приватних витрат. Вище середнього рівня витрачають на вищу освіту Австралія, Данія, Фінляндія та Швеція. З іншого боку, Франція, Ісландія, Мексика, Португалія, Швейцарія, Об’єднане Королівство витрачають на вищу освіту відсоток ВНП нижче середнього рівня, але виділяють найвищу частку ВНП на початкову та середню освіту [51]. До речі, в Україні на вищу освіту виділяється в середньому 1,7-1,9% ВНП протягом останніх років.

Потік державного фінансування має багаторівневий характер, може спо­стерігатися значна відмінність у відносних частках фінансових потоків, здійснених на різних рівнях державного управління. Видатки централь­ного уряду на фінансування освіти включають не тільки бюджет МОНмо- лодьспорт, а й видатки з бюджетів інших міністерств на підпорядковані їм навчальні заклади. В Україні, наприклад, до останнього часу з Державно­го бюджету фінансування освіти здійснюється по лінії 11 міністерств і 14 комітетів, управлінь тощо. Важливу роль у фінансуванні освіти відіграють органи місцевої влади, особливо в країнах із децентралізованою фінансовою системою.

Приватні ресурси спрямовуються в систему освіти через оплату надан­ня платних освітніх послуг у приватних і державних навчальних закладах, благодійні та спонсорські внески. Розмір приватного внеску, який узагалі важко піддається точній оцінці, широко варіює в різних країнах унаслідок дії різних історичних, соціальних, економічних та інституційних чинників, і також суттєво відрізняється на різних рівнях освіти.

На рівні дошкільної освіти в більшості країн світу приватний сектор охоплює половину та більше всієї чисельності вихованців. Дуже мало приватних закладів у країнах Південно-Східної Азії, Латинської Амери­ки, а останніми роками спостерігається значне розширення чисельності в державному секторі.

Таблиця 4.7

Частка приватних вищих навчальних закладів у системі освіти третього циклу [23, с. 94]

Стосовно середньої освіти слід зазначити, що приватний сектор відіграє дуже різну роль у розвинених країнах і тих, що розвиваються.

Історично склалося так, що приватний сектор у сфері вищої освіти по­ширений більшою мірою у США, Австралії, Південній Кореї, Японії, нато­мість у європейських країнах переважають державні навчальні заклади, а в деяких (Фінляндія, Німеччина) - їх студентський контингент є абсолютно переважним. Наприклад, у Німеччині державний сектор охоплює всього 88 університетів і 102 університети прикладних наук, приватний - відповідно 15 і 39 закладів. У приватних університетах навчається 0,5% студентів, а в університетах прикладних наук - 8%. Усього у 2005 р. в Німеччині на­вчалося 1,8 млн. студентів у державних закладах і 46 тис. - у приватних (у середньому близько 2%) [23, с. 45-51].

Кошти підприємств. Підприємства та організації, незалежно від фор­ми власності, можуть виділяти кошти на освіту через створення власних і фінансування закладів професійної підготовки, через оплату навчання своїх працівників у інших навчальних закладах, через сплату добровільних вне­сків і спеціальних податків. Схеми фінансування підприємствами можуть бути дуже різноманітними від майже повної свободи в цьому питанні до фіскальних стимулів або ж - жорсткого регулювання розвитку навчальної діяльності підприємств.

Виділяються такі основні типи фінансування підприємствами профе­сійного навчання працівників. Перший - уряди не регулюють видатки під­приємств на навчання. У деяких країнах історично склалося усвідомлення важливості цієї діяльності та реально представлені зобов’язання підприєм­ців із розвитку людських ресурсів, тому немає потреби в держаному регу­люванні. У Німеччині, Японії, Швейцарії підприємці добровільно беруть на себе значну, законодавчо визначену відповідальність за фінансування навчання працівників. Жодних законодавчих зобов’язань щодо організації та фінансування навчання працівників не мають підприємства в Канаді, Нідерландах, Швеції, Великій Британії, США.

Другий тип - уряди можуть упроваджувати прямі фінансові стимули підприємствам для організації навчання у формі відшкодування витрат на навчання або грантів (Чилі, Німеччина, Республіка Корея, Пакистан, Велика Британія). Також уряди можуть намагатися законодавчо захистити інвести­ції підприємців у навчання, наприклад, нормативними положеннями може передбачатися, що працівники повинні сплатити частину вартості навчання, якщо вони звільнилися з підприємства до певного часу після завершення здобуття освіти. У Данії, Франції, Індії, Ірландії, Республіці Корея, Пакис­тані, Малайзії, Нігерії, Сінгапурі та деяких латиноамериканських країнах уряди впроваджують схеми обов’язкового навчання працівників на підпри­ємствах.

Третій тип - у більшості індустріальних країн важливим інструментом фінансування професійного навчання промисловістю стали колективні уго­ди між профспілками та підприємцями. Ці угоди часто включають пункти, які передбачають форми фінансування навчання промисловістю та міні­мальні рівні асигнування ресурсів. Уряди можуть втручатися в забезпечення цих пунктів і співфінансувати навчання. Підприємці та профспілки спільно встановлюють фонди для фінансування навчання працівників як пункти в колективних трудових угодах (Бельгія, Данія, Нідерланди).

Четвертий - промисловість і уряд можуть погоджуватися спільно фінан­сувати відпустки працівників на період навчання. Такі загальнодержавні схеми, як правило, передбачають фінансові внески підприємств на основі заробітної плати працівників, а держава виступає як організатор, співфі- нансист і контролер. Уряди та підприємства спільно фінансують оплату відпусток на період навчання для працівників у Бельгії та Франції[62].

Змішані форми. Практика функціонування сучасних систем освіти в різних країнах світу свідчить про все більше використання різних змішаних форм оплати навчання, що поєднують елементи оплати з приватних джерел із частковим фінансуванням і відповідальністю держави, або державне фі­нансування з більшою приватною відповідальністю.

У багатьох ВНЗ Сполучених Штатів поширені навчальні виробничі програми (College Work-Study Programs). Отримані на навчання позики студенти мають можливість повернути, працюючи влітку, неповний ро­бочий день у лабораторіях, на кафедрах чи в бібліотеці, беручи участь у навчальних виробничих програмах. Такі програми мають адміністративні переваги над схемами кредитування, вони не потребують збору документів про фінансовий стан студентів. Крім того, часто системи роботи в процесі навчання можуть сприяти більшому залученню студентів до своєї професії, підвищенню їх кваліфікації та налаштованості на професійну спеціалізацію.

Схеми фінансування освіти на основі ваучерів переслідують декілька цілей. Перша - вони намагаються поліпшити ефективність системи освіти, посилюючи індивідуальний вибір. Маючи ваучер, приватні особи не прив’я­зані до свого шкільного округу та можуть обирати навчальні програми та заклади. Друга - система ваучерів створює для навчальних закладів ринкові умови. Заклади вимушені конкурувати за ваучери учнів, за допомогою яких отримують фінансування своєї діяльності (повністю або частково).

У Великій Британії ваучери використовуються в системі початкової та середньої освіти. Сім’ї, в яких є діти віком від 5 до 16 років, отримують на кожну дитину ваучери, якими потім розплачуються в школах за навчан­ня. Вартість одного ваучеру дорівнює середній вартості навчання дитини в державній школі. Ваучери потім викуповуються у шкіл урядом. Одночасно підтримується поява багатьох різноманітних навчальних закладів, що роз­ширює можливості батьків у виборі школи. Посилення конкуренції між школами за залучення учнів позитивно впливає на якість навчання. Крім того, також прийнято спеціальну програму надання кредитів (ваучерів) на навчання молоді, яка закінчує школу. Метою цієї програми було, по-перше, допомогти молоді якомога швидше знайти своє місце на ринку праці, а по-друге, створити справжній ринок навчальних послуг. Отже, диверси­фікація навчальних закладів зумовлює пошук і вибір кращого батьками, а ваучер - приблизно однакове право вибору для всіх. Натомість ринковий механізм встановлює не однакові права вибору для всього населення.

У США (штат Міннесота) із середини 80-х років проводяться експери­менти з ваучерами у сфері середньої та професійної освіти. Законодавчо було дозволено всім учням середніх шкіл і коледжів віком від 12 до 21 року взяти свої освітні долари та перейти до навчального закладу в будь-якому окрузі. Батьки відповідали за проїзд своїх дітей до меж їх шкільного окру­гу, за винятком дітей із бідних сімей, яким дорогу оплачував штат. Усього в 1990-1991 рр. 24 тис. із 720 тис. учнів Міннесоти спробували зробити новий вибір.

Зовнішні ресурси. Глобалізація світогосподарських зв’язків зумовлює процес постійного поширення та поглиблення форм міжнародної співпраці. Освіта, як надзвичайно перспективний і важливий напрям діяльності, також усе більше залучається до міжнародного співробітництва. Зростаюча інтер­націоналізація освітньої діяльності зумовлена причинами як внутрішнього характеру (забезпечення потреб національної економіки у кваліфікованих кадрах), так і зовнішніми (необхідність забезпечення конкурентоспромож­ності національної економіки у світовому середовищі).

Проявом інтернаціоналізації стає розвиток світового ринку освітніх по­слуг (експорт та імпорт освітніх послуг, збільшення чисельності іноземних студентів), поява міжнародних форм організації освітньої діяльності (між­народних спільних освітянських і наукових проектів, спільних навчальних закладів, можливостей одночасного отримання дипломів вищих навчаль­них закладів різних країн), інтернаціоналізація фінансових ресурсів освіти: залучення зовнішніх джерел в освіту у вигляді коштів, грантів, кредитів міжнародних організацій, фондів та установ інших країн.

Фінансові надходження у сферу освіти з-за кордону здійснюються за спеціальними програмами, що впроваджуються міжнародними організа­ціями (ЮНЕСКО, Європейський Союз та інші), іноземними суспільними та приватними благодійними фондами. У країнах, що розвиваються, часто найпершу роль у фінансуванні освіти відіграє зовнішня допомога, величина якої повинна враховуватися в загальних видатках.

Диверсифікація джерел фінансування освіти певним чином впливає на сам механізм функціонування навчальних закладів. Необхідність управ­ління різними потоками фінансових ресурсів, що надходять у навчальний заклад із різних джерел, уже потребує не тільки правової основи, а й усклад­нює функції їх фінансових менеджерів. Проявом цього стало розширення підприємницької діяльності навчальних закладів. Провідні університети світу перетворюються на солідні фінансові корпорації, що володіють знач­ними фінансовими портфелями та інвестують кошти в різні підприємницькі проекти.

Міжнародне співробітництво у сфері освіти є надзвичайно важливим процесом з огляду на перспективи входження України як розвиненої дер­жави у світове товариство. Міжнародні зв’язки на національному рівні, а також на рівні окремих навчальних закладів і приватних осіб надзвичайно активно розвиваються в сучасних умовах, вони є не тільки реальністю, а й необхідним чинником формування конкурентних переваг у сучасному складному глобальному середовищі.

Наведена вище структура походження освітніх витрат не вичерпує всю різноманітність систем і способів фінансування. Усе більше розвиваються змішані та з’являються нові механізми оплати освітніх послуг. Головна їх мета - навести мости між державним і приватним секторами, поєднати різні механізми фінансування та надання освітніх послуг, ввести елементи конкуренції та відповідальності за якість наданої освіти. Характерними прикладами в цьому відношенні можуть служити розвиток кредитних форм фінансування освіти, ваучерної освіти та інших.