Знання про природу конфліктів у давньому світі та античному суспільстві.
У первісних суспільствах, як нам відомо, примітивне знання існувало у нерозвиненому до поділу на галузі вигляді як «знання про все існуюче». Джерелом конфліктів у первісному суспільстві виступали нерозділені, контрастуючі явища людського буття протилежної спрямованості: «конкретний вчинок» — «ритуал»; «природне для людини» — «набуте у власному досвіді»; «життя» — «смерть»; «табу» — «потяг до чуттєвості», які ставили перед особою сувору альтернативу вибору: «або-або».
У свідомості первісної людини були відсутні принципи поєднання цих протилежностей, ідеї згладжування гостроти протиріччя та інші думки стосовно зниження рівня конфліктності відносин між родом та окремим його представником.Конфлікт між людьми у межах первісного роду розв’язувався на основі пріоритету інтересів цілого (роду, племені), а особисті інтереси окремого представника до уваги не бралися. Суперечка між людиною та родом нерідко вирішувалася шляхом остракізму, вигнанням першої за межі родової спільноти, що дорівнювало смерті. У деяких народів півночі приречений до вигнання сідав у човен та виїжджав у море, щоб не повернутися назад.
Конфлікти між різними родами, племенами вирішувалися переважно збройною боротьбою, тому особливо вшановувалися боги, які дарували перемогу у збройному конфлікті — індійський бог-войовник Індра, грецькі Арес і Афіна, скандинавські боги Одін і Тор. Поряд із збройним вирішенням конфліктів у первісній культурі розв’язання конфліктів формувалися й інші, так звані «ігрові» способи вирішення. Відомі дослідники первісної культури Є.Тайлор, Й. Гейзінга вказували на роль випробування сили, кмітливості, хоробрості, вміння терпіти, перемога у яких ототожнювалася з перемогою у конфлікті. «Сам виграш як такий є для архаїчного розуму доказом істини і правоти», — писав Й.Гейзін- га.1 Тайлор, у свою чергу, вказував, що ігри, жеребкування у первісних культурах були далекі від сучасного ставлення до них з точки зору теорії вірогідності.
Індуси вирішували свої суперечки, кидаючи жереб перед храмом та закликаючи богів : «Вияви нам свою справедливість! Вкажи на невинного!»[9] [10]Позитивним аспектом такого шляху вирішення конфліктних ситуацій було те, що випробування носили відкритий характер, велися за правилами, які визнавалися всіма, конфлікт не зазнавав небезпечної ескалації, локалізувався у просторі і часі, не викликав кровопролиття і жертв. Цікаво, що вирішення конфліктів шляхом двобою, як інституйованої форми первісного випробування, тривало аж до XX століття, — вказує Й.Гейзінга у розділі вищезгаданої книги «Війна і гра». Негативною стороною силово-
Лекція 2. Історія становлення та розвитку конфліктологічних знань 2 5 го вирішення конфлікту було припущення звичайності, буденності загибелі однієї з конфліктуючих сторін, визнання переваги сили над іншими доказами своєї справедливості.
Поряд із силовим вирішенням конфліктів, яке має певну логіку, існували і позараціональні способи знаходження правоти одного з конфліктуючих — жеребкування, азартна гра, гадання.
В античних суспільствах знання щодо причин виникнення, природи конфліктів, способів їх замирення спочатку містилися у висловлюваннях, повчаннях, проповідях пророків і мудреців. Так Кле- обул, один з так званих «семи мудреців» радив «сварки замиряти», а Біант вказував, що перемагати слід переконанням, а не силою.
У вченнях відомих грецьких мислителів Геродота, Геракліта, Демокрита, Платона, Аристотеля у неявній формі містилися знання щодо окремих сторін виникнення і розв’язання конфліктів.
Так, Геракліт з Ефесу вчив, що боротьба протилежних сил вічна, а протилежності віддзеркалюють непримиренність полярно спрямованих сил космічного масштабу. З деяких фрагментів його творів, що збереглися, достеменно випливало, що «Війна — батько всіх, цар усіх: одних вона оголошує богами, інших людьми», «Ту з протилежностей, яка призводить до виникнення космосу, називають війною і розбратом, а ту, яка до згоряння —згодою і миром», «День — ніч, зима — літо, війна — мир, достаток — голод (все протилежності)».[XI] Таким чином, конфлікти, за Герак- літом, носять всезагальний, космічний характер, їх замирення є тимчасовим явищем, а боротьба — вічною.
Геракліту заперечував відомий історик і знавець військової справи Геродот, за яким універсальність конфліктів у суспільстві знімалася свідомим розумінням людьми негативних наслідків війн та міжусобних чвар.
Він стверджував, що «ніхто не настільки нерозсудливий, щоб надавати перевагу війні перед миром. Під час війни батьки хоронять дітей, а під час миру — діти батьків». У подальшому Епікур розвиватиме цю думку і вкаже, що негативні, руйнівні наслідки війн та конфліктів між спільнотами мимоволі примусять людей жити в умовах миру.Демокрит із Абдер зверне увагу на збройні конфлікти внутрішнього та зовнішнього типу і проголосить, що «міжусобна війна
— зло для обох сторін, це однакове лихо для переможців і переможених». Заслугою Демокрита слід визнати виявлення ним економічного підґрунтя збройних конфліктів. Його супротивник за філософськими уподобаннями Платон (характерним є конфлікт між цими давньогрецькими мислителями — Платон скупив та наказав спалити твори Демокрита, тому їх дійшло до нас небагато) розрізняв конфлікти між грецькими спільнотами та конфлікти між греками і варварами. Тому й збройна боротьба у Платона мала два значення — війна («полемос») між греками й варварами та «домашня сварка» («стадіз») як різновид громадянської війни. У творі «Закони», написаному в зрілому віці, Платон вважав, що боротьба між греками має вестися за правилами (за законом), а до боротьби з варварами ніякі цивілізовані правила не застосовуються. Платон писав: «Те, що люди називають миром, — це тільки ім’я, насправді ж від природи існує довічна непримиренна боротьба між державами»1.
Аристотель висловив низку думок щодо ролі конфліктів у житті людей. Він вчив, що джерело конфліктів — у відмінностях між людьми, причинами конфліктності є порушення справедливості у розподілі власності та почестей, але конфліктне зіткнення водночас примушує їх змінюватися і ставати більш справедливими і поміркованими. Зокрема знаменитий мислитель писав: «Певно і всякого роду відмінність породжує розбрат. Може бути, най- сильніше чвари ці зумовлює відмінність між доброчесністю та розбещеністю, між багатством та бідністю, а потім йдуть і інші більш-менш вагомі причини». [12] [13] Конфлікти у владних колах викликалися, на думку Аристотеля, жадобою до поживи посадових осіб. Відзначимо, що приблизно в цей самий час на Сході формувалася думка щодо знаходження «золотої середини» між прагненнями конфліктуючих сторін (Конфуцій), встановлення гармонії між вимогами ритуалу «лі» та реальною поведінкою. Якщо коротко охарактеризувати далекосхідну конфліктологічну думку, то лейтмотивом ідей Конфуція, Сунь-Цзи і Лао-Цзи є порада уникнення відкритої боротьби, поступливість, відмова від погорди, скромність та чемність, некваплива поважність у спілкуванні. Якщо ж справа дійшла до боротьби, то слід розуміти її як взаємодію та, пізнаючи супротивника, пізнавати й себе. ВИСНОВОК: у античних суспільствах виникають перші наукові здогадки щодо ролі конфліктів у соціальному середовищі, визнання матеріальних та особистісних причин виникнення, але суб’єкт конфлікту ще був невиразний, а поняття динаміки і структури конфлікту не розглядалося взагалі. Нерідко конфлікт ототожнювався з боротьбою сил космічного масштабу та вважався у суспільстві неминучим. 2.2.