Сучасні західноєвропейські конфліктологічні вчення та конфліктологія представників американської науки

Сучасні конфліктологічні вчення складалися з середини XX століття, коли різко збільшилася кількість міжнародних конфліктів, а конфлікти всередині організацій почали визначати ефективність її діяльності.

• психологічні напрямки дослідження конфліктів;

• соціологічний та політологічний напрямки конфліктології;

• функціональні теорії;

• загальні теорії конфліктів.

Коротко розглянемо ті напрямки західноєвропейської та аме­риканської конфліктології, досягнення яких можна використо­вувати у сфері міжнародних економічних відносин, а також у ту­ристичній сфері.

Психоаналітичний підхід, пов’язаний з іменами З.Фройда, Е.Фромма, К.Хорні, К.Лоренца. Відомо, що теорія ролі несвідо­мого З.Фройда трактується сьогодні вельми широко і застосо­вується майже у всіх науках, які вивчають проблемну людську поведінку. У контексті конфліктології відзначимо, що великий австрійський лікар, психіатр, мислитель займався, перш за все, проблемами внутрішньоособистісних конфліктів, корені яких, на його думку, були у сфері несвідомого, в яку витіснялося відбиття реальних конфліктів, де постраждала особистість. Американсь­кий психолог К.Хорні основною причиною конфліктів між осо­бистістю та соціальним середовищем вважав недолік доброзич­ливості з боку близьких людей, насамперед батьків, які склада­ють безпосереднє морально-емоційне оточення людини. У свою чергу Е.Фромм виказав ідею щодо появи конфлікту у сфері взає­мин між особистістю та її соціальним оточенням у зв’язку з не­можливістю індивіду більш-менш повно реалізувати свої потенції та інтереси через встановлення соціальних заборон.

К.Лореиц, лауреат Нобелівської премії, вперше в історії світо­вої науки висунув думку щодо природного походження агресив­ності людей та обґрунтував, що причини конфліктів випливають з біологічних підвалин агресивності людини, яка до того ж підси­люється у натовпі.

Американський психолог К. Левін (1890-1947) досліджував проблеми групової поведінки та зробив висновок, що конфліктність підвищується під час втрати рівноваги між люди­ною та середовищем, а, крім того, неадекватна поведінка лідера групи також є одним із джерел конфлікту. Замирення конфліктів Левін пропонував шукати на шляху зміни структури взаємодії людей у групі. Він визначив конфлікт «як ситуацію, в якій на суб’єкта одночасно діють протилежно спрямовані сили однако­вої величини».^[XVIII] Вченим було виділено чотири типи конфліктних ситуацій:

— конфлікт «прагнення-прагнення» — це конфлікт між рівно­сильними прагненнями суб’єкта заволодіти обома привабливи­ми об’єктами;

— конфлікт «уникнення — уникнення» відбувається, коли суб’єкту доводиться обирати одну з двох однаково неприємних перспектив;

— конфлікт (амбівалентності) «прагнення — уникнення» ви­никає у разі дії на суб’єкт одночасного приваблення і відштовху­вання при спрямуванні на якийсь об’єкт;

— конфлікт «подвійного прагнення — уникнення» характе­ризується наявністю ситуації вибору між двома цілями, кожна з яких має як приємні, так і неприємні сторони, наприклад, по­трібно обрати одну з двох професійних перспектив, кожна з яких має позитивні і негативні аспекти.

Соціальний психолог Я.Морено розробив теорію соціометрії, згідно із якою міжособистісні контакти визначаються емоційним відношенням двох сторін, їх симпатіями та антипатіями, тому всі конфлікти — від міжособистісних до міжнародних — можна вирі­шити шляхом перестановки людей у системі взаємодії таким чи­ном, щоб забезпечити їхні емоційні вподобання, тобто узгодити взаємні емоційні почуття. Так звана «соціометрична революція» мала б забезпечити безконфліктне співіснування різних осіб і сторін у суспільстві.

Останнім часом серед психологічних підходів до конфлікто­логії виділяється теорія трансактного аналізу взаємодії Е.Берна. Згідно з останньою, структура особистості включає в себе три ком­поненти: 1) «дитина» (джерело конфліктності у прояві дитиною спонтанних потягів, емоцій, переживань);

2) «батько» (схильність до повчань, узагальнень, стереотипів поведінки);

3) «дорослий» (ставлення до життєвих ситуацій відзначаєть­ся ситуацією, гнучкістю при прийнятті рішень). У результаті взає­модії між людьми — трансакції — безконфліктний стан досягаєть-

Лекція 2. Історія становлення та розвитку конфліктологічних знань 3 3 ся лише тоді, коли ролі структури самі не викликають конфлікт­ності.

У рамках західного психологічного підходу останнім часом формується і напрямок дослідження переговорного процесу як ча­стини конфліктної взаємодії. Теорія переговорного процесу утворюється як галузь знання у загальному напрямку прикладної психології, де ключовим питанням є вияв структури умов, що сприяють прийняттю рішення перейти від конфліктів до перего­ворів, а також з’ясування психологічних чинників знаходження пошуку взаємно корисних угод, рішень, які задовольняють обидві сторони переговорного процесу.

У цілому психологічний напрямок у конфліктології та теорії ве­дення переговорів може бути охарактеризований як дослідження внутрішнього механізму поведінки людей у складних (проблем­них) ситуаціях безвідносно до зовнішніх умов конфліктної пове­дінки чи врахування посередницьких дій при проведенні перего­ворів.

Функціональна теорія конфлікту. Одним із яскравих представ­ників функціональної теорії, яка належить до вищезгаданого со­ціологічного напрямку, є німецький соціолог Георг Зіммель, який у 1908 році оприлюднив свої погляди в «Соціології». Саме йому належить термін «соціологія конфлікту». Згідно із ученням Зімме- ля конфлікт постає універсальним соціальним явищем, яке надає гармонійності у стосунках між групами чи прошарками всіх суспільств. Абсолютна гармонія у суспільстві неможлива, або за таких умов суспільство є нежиттєздатним.

Таким чином, смисл функціональної теорії конфлікту поля­гав у визнанні останнього не тільки нормальним явищем соціаль­ного буття, спеціальним станом суспільних відносин, але й таким, що пособляє розвитку суспільства. Його позитивні функції спри­яли соціальному прогресу на макрорівні, тобто на рівні держав, слугували згуртуванню групи на мікрорівні.

У першій половині XX століття в теорії конфліктів затверд­жувався структурно-функціональний підхід. Цей підхід базувався на даних прикладних соціальних досліджень щодо умов виник­нення конфліктів у малих групах та на рівні відносин між індиві­дами в них. Одним із завдань вважалося знаходження конкрет­них методик розв’язання конфліктів у виробничих колективах. Американський соціолог Толкотт Парсонс у роботі «Структура соціальної дії» характеризував конфлікт як причину дезорганізації суспільного життя, як соціальну аномалію і вважав, що проблема конфлікту зачіпає питання соціальної рівноваги та структурної диференціації суспільства.

Соціальна дія у Т. Парсонса розгорталася на 4-х рівнях: на рівні біологічного організму, особистості, соціальної системи, культури. На кожному з рівнів виникають зони напруженості і конфлікти. Помітним внеском у теорію конфліктології стали ви­сновки Т.Парсонса щодо колізій : «внутрішні мотивації — цінності суспільства», «власний інтерес — колективний інтерес», «індиві­дуальність — колектив», «намір-вчинок», які переростають у більш масштабні конфлікти. На рівні соціальної системи напруженість викликається дисбалансом між структурними елементами систе­ми, а стабілізуючу роль та роль замирення конфліктів виконують такі інститути, як: релігія, звичаї, правові установи. З історичним розвитком суспільство «стає більш адаптивним», легше перено­сить наслідки соціальних конфліктів, само виробляє механізми запобігання конфліктам і тому тих виникає менше. Головна лінія критики теорії Парсонса йшла на порівнянні його теорії й фактів проблемності життя, яке свідчило про зростання рівня конфлікт- Лекція 2. Історія становлення та розвитку конфліктологічних знань 3 5 ності, на що ми і вказували в першій лекції. Все більше спеціалі­сти схилялися до конфліктної моделі суспільства.

Теорія «позитивно-функціонального конфлікту» складалася під впливом робіт Льюіса Козера, Ральфа Дарендорфа, Джона Рекса. У 1956 році побачила світ книга Л.Козера, в якій американський соціолог і конфліктолог відзначив, що конфлікт не є соціальною патологією, а навпаки — забезпечує стабільність соціальних си­стем. Козер стверджував, що у будь-якій соціальній системі мож­на виявити відсутність рівноваги, внутрішню напруженість, не­реалізовані конфліктні інтереси, які у суспільствах з гнучкою, ела­стичною структурою породжують зміни, що, у свою чергу, підвищують адаптивні можливості системи до несприятливих зовнішніх умов та сприяють її інтеграції. Гнучка соціальна систе­ма володіє механізмом об’єднання сторін, які до того були ізо­льованими та апатичними, що допускає уникнення внутрішньої нестабільності.

Розвиваючи ідеї Г.Зіммеля, Льюіс Козер вважав, що не може бути соціальних груп без конфліктних відносин, які розумілися ним як боротьба за матеріальні і духовні цінності та високий со­ціальний статус, за владу. Таким чином, у Козера конфлікт по­ставав неоднозначним явищем, що і створює напругу, і несе функ­цію її розрядки.

Позитивні функції конфліктного протиборства згідно з тео­рією функціонально-позитивного конфлікту полягали у такому:

1. Конфлікт розряджав напружені стосунки і надавав вихід негативним емоціям, зберігаючи основні функціональні зв’язки між конфліктуючими сторонами.

2. У процесі конфліктної взаємодії сторони краще пізнавали і себе, і одна одну, у цьому полягала «тестуюча» функція конфлік­ту, тобто перевірки внутрішнього світу людей;

3. Конфлікт стимулював позитивні соціальні зрушення, появу нових суспільних порядків, нових соціальних норм і відносин.

Козер вказував, що для конструктивного завершення кон­флікту важливим є наявність встановлених правил, які дозволять визначити взаємне співвідношення протиборних сил. Якщо ці правила визнаються справедливими обома сторонами, то конфлікт постає видом змагальної гри, а виграш є очевидним для переможця й переможеного. Правила боротьби дозволяють уник­нути виснажливої для обох сторін неприпиненої боротьби (К.Кла- узевіц у роботі «Про війну» вказував, що двостороння збройна боротьба у намаганнях сторін перемогти одна одну не знає нія­ких обмежень) та більш конкретно сформулювати вимоги-умови переможця до переможеного. На думку соціолога конфлікту, важ­ливою для завершення конфліктної взаємодії є наявність символів перемоги і поразки, які сприймаються обома супротивниками. Зауважимо, що правила ведення проблемної взаємодії все ж таки затвердилися радше у переговорному процесі, ніж у конфлікті, який нерідко ведеться з огляду лише на перемогу.

Р. Дарендорф розробив так звану діалектичну теорію кон­флікту, згідно із якою найсерйознішим випробуванням для су­часності є конфлікт між включеними у суспільство добробуту за­можними прошарками та тими, хто залишився поза ним (еміг­ранти, безробітні, національні меншими). На відміну від класових конфліктів, які досліджував К.Маркс, що поляризують суспільст­во, ці та інші конфлікти є конфліктами груп інтересів, а суспільст­во зацікавлене у тому, щоб зберегти свою цілісність шляхом гар­монійного поєднання протилежних позицій, обумовлених інте­ресами. Суспільство проявляє особливу зацікавленість до тих конфліктів, які не вириваються зовні, і намагається управляти соціальними процесами «через конфлікти». У сучасних умовах, вважає Дарендорф, існують великі можливості для регулювання конфліктів, серед яких особливої уваги заслуговують такі:

1. Визнання наявності конфлікту та сприяння їх формально­му виявленню. Для цього мають бути створені соціальні, технічні і політичні умови, зокрема, свобода об’єднань громадян та сво­бода волевиявлення.

2. Слід досягти певного рівня організованості конфлікту. Чим більш організовані конфліктуючі сторони, тим легше їм досягти угоди та виконувати досягнуті контракти.

3. Конфліктуючі сторони повинні домовитися щодо прийнят­тя певних правил, дотримання яких забезпечує рівність сторін та баланс інтересів.

4. Контрагентам важливо чітко сформулювати свою позицію: чим більш дифузними, тобто маловираженими, не концентрова­ними є протилежні інтереси, тим малоімовірнішими варіантами є досягнення згоди.

Те, що конфлікти в різних сферах суспільства можуть наша­ровуватися один на один, є чинником посилення інтенсивності кожного з окремих конфліктів, але в демократичному суспільстві припускається наявність великої кількості ненасильницьких конфліктів у найрізноманітніших сферах буття і діяльності. То­талітарне суспільство, одним з різновидів якого є соціалістична держава, прагне приховувати конфлікти. Таким чином, у боротьбі демократії з тоталітаризмом питання припустимості конфліктів усередині кожного з них є центральним.

У сучасному «політизованому» світі корисно знати політо­логічні теорії конфліктів, які розробляли В.Парето, Г. Моска, Ж.Сорель, А.Бентліта інші.

Італійські соціологи Вільфредо Парето і Гаєтано Моска вка­зували серед причин конфліктів соціальну неоднорідність су­спільства, а особливо запекла боротьба і конфлікти виникають всередині еліт, меншині, яка керує більшістю. Конфлікт всере­дині еліти є рушійною силою її розвитку і, відповідно, суспіль­ства. Найбільш напруженою формою конфлікту є революція. Жорж Сорель звертав увагу на конфлікт між стихійним, ірраціо­нальним рухом мас проти сили держави та її організацій. За до­помогою насильства тільки й вирішується цей конфлікт. Артур Бентлі досліджував конфлікт політичних груп, яких достатньо багато в державі, політичні інтереси їх перехрещуються, як засо­би боротьби використовується тиск на державу, політичні ди­скусії, інші прояви політичної сили.

Політичні конфлікти сучасної посткомуністичної епохи спеціально досліджені в книгах «Політологія посткомунізму» та «Демони миру і боги війни»^[XIX], у яких наголошується на важливості ведення діалогу між політичними силами, на філософії толерант­ності.

Загальна теорія конфлікту, яка склалася на початку 60-х років XX століття, ставила за мету подолання фрагментарності, розпо-

38 Цюрупа М.В. Основи конфліктології та теорії переговорів рошеності у постановці проблем та їх вирішення у попередніх до­слідженнях.

Американський соціолог К.Боулдіиг у роботі «Конфлікт і за­хист: загальна теорія» визначив конфлікт як всезагальну катего­рію, що виступає базовою в аналізі конфліктності соціального, біологічного, фізичного й хімічного середовища. Усі конфлікти мають спільні функції, риси, тенденції у виникненні, ескалації й вирішенні. У теорії Боулдінга існують дві моделі конфлікту — ди­намічна і статична. В статичній моделі сторони конфліктів буду­ють систему відносин на основі конкуренції, боротьби, яка мало обмежена компромісами. У динамічній моделі інтереси людей є збудниками конфліктної поведінки, яка визначається сукупністю реакцій на кожен акт поведінки протилежної сторони, тому сус­пільна конфліктна взаємодія є «реактивною», мінливою за фор­мами прояву на кожній окремій стадії.

До загальної теорії конфліктів ми можемо віднести і неорди­нарну або парадоксальну теорію Джона Рекса. Дж. Рекс побуду­вав свою теорію на основі складних зворотних зв’язків між конф­ліктом і реальністю. Якщо майже в усіх попередніх ученнях досл­ідників конфлікт породжується або суб’єктом, його вчинками чи намірами, або об’єктом, то у Дж. Рекса конфлікт «реконструює» реальність, тобто відтворює всі складності та її суперечності. Все суспільство тримається на взаємодії конфліктуючих контрагентів, тому консенсус між протиборними сторонами принципово не­можливий. Слід ретельно вивчати конфлікти як первинне у осяг­ненні соціальної дійсності. Таким чином, у Дж. Рекса конфлік­тологія виступала метатеорією — тією, що спрямована на дослід­ження реалій суспільства та інших теорій.

Соціально-політичні теорії конфліктів важливі для діяльності менеджера зовнішньоекономічної діяльності, тому що вони роз­кривають механізми конфліктів у цих споріднених та скоорди­нованих сферах суспільства (економіка-політика-влада). Серед таких теорій наближеною до специфіки цієї спеціальності є кон­цепція «нерівномірного розвитку» Т. Нейра — директора Шотландського міжнародного інституту. На його думку, етно- національний конфлікт часто відбувається у економічній сфері в результаті нав’язування зразків економічного розвитку недо­статньо розвиненим регіонам. Він вважає, що в міру експансії капіталізму на недостатньо розвинені, архаїчні суспільства ос- Лекція 2. Історія становлення та розвитку конфліктологічних знань 3 9 танні розкладалися на окремі частини уздовж лінії розломів. На­приклад, такі лінії «розломів» ми спостерігаємо на територіях Індії-Пакистану-Афганістану. Аналіз причин сучасних конфліктів в Африці показує, що серед економічних чинників конфліктності, на які звернув увагу Т.Нейр, домінує фактор про­довольства і води. У «конфліктах за їжу» продовольство викори­стовується так само і як зброя.¹

У зв’язку з терористичним нападом ісламських екстремістів на міста США у вересні 2001 року багато фахівців з проблем кон­фліктології звернулися до теорії цивілізаційних конфліктів С.Хан- тінгтона, сенс якої полягає в тому, що більшість сучасних конфліктів на міжнародній арені визначається не ідеологічними розбіжностями країн чи економічними чинниками, а сутичками полярних фундаментальних цінностей цивілізацій, зокрема захід­ною — відкритою та демократичною і мусульманською — закри­тою та непримиренною.

Стосунки між цивілізаціями і раніше не були безпроблемни- ми і виглядали як суперництво, змагання чи «холодний мир». Те­пер, на думку Хантінгтона, проблемні стосунки постають конф­ліктами по лініях розлому — між сусідніми країнами, які належать до різних цивілізацій, а також конфліктами між серцевинними державами різних цивілізацій. їх актуальними причинами є зміна балансу сил між цивілізаціями, втрата Заходом можливостей до­мінувати в сучасному світі та спроба відновити колишню західну потугу, зміна конфігурації серединних держав тощо. Докладніше з теорією конфліктного зіткнення цивілізацій можна ознайоми­тися у публікації проф. Ляха в збірнику «Філософія і культуроло­гія туризму».^{[20] [21]}