ПРОБЛЕМА УСПІШНОСТІ СОЦІАЛІЗАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ В ІНФОРМАЦІЙНОМУ СУСПІЛЬСТВІ
О.В.Олійник
ст.викладач
Національний авіаційний університет м.Київ
Стрімкі зміни у сучасному суспільстві, швидкість яких зростає в геометричній прогресії, потребують перегляду, оновлення та стандартизації методик дослідження соціалізаційних процесів.
Саме поняття “соціалізація” і по сьогодні не має однозначного тлумачення.
Так, наприклад, відомий американський соціолог Нейл Смелзер визначає її як “шляхи, якими люди здобувають досвід та опановують установки, що відповідають їхнім соціальним ролям”, він також вказує на два головні завдання, що їх виконує соціалізація: ”сприяти нашій інтеракції на основі соціальних ролей та забеспечити збереження суспільства завдяки засвоєнню його новими членами переконань та взірців поведінки, що в ньому утворилися”(перекл. авт.)[1, с.126].Він також вказує на те, що соціалізація триває протягом всього життя індивіда, але має суттєві якісні відмінності в різні періоди життя: найбільш активно вона проходить в дитячі та юнацькі роки, найменшого ефекту вона досягає у старості.Зміст соціалізації в різні періоди життя теж істотно змінюється: в дитинстві за Смелзером вона складається із “чотирьох психологічних механізмів – імітації, ідентифікації, сорому та провини”[ 1, с. 120]. Дослідження явищ депривації та госпіталізму доводять необхідність та незамінність її саме у ранньому дитинстві. Пізніше до цього процесу, окрім батьків і близького оточення, підключаються нові агенти: школа, ЗМІ, ровесники. Про соціалізацію дорослих Смелзер говорить мало, посилаючись на Гоулда, який в свою чергу вважає, що вона “пов’язана із поступовою відмовою від наївних дитячих уявлень, наприклад, про всемогутність авторитетів та про те, що оточуючі повинні виконувати наші вимоги”[1, с. 128].Тут не можна не пригадати відомий анекдот про три фази дорослішання: перша фаза – Ви вірите у Діда Мороза, друга – не вірите, третя – Ви – Дід Мороз.
Щодо соціалізації літніх людей, то за Смелзером вона “не завжди являє собою процес зростання.
Розвиток особистості може припинитися або навіть повернути у зворотній бік через послаблення фізичних та психологічних можливостей людини, що часто відбувається у старості”[1, с. 112].Тут він посилається на І. Розова, говорячи, що соціалізацію в літньому віці не можна визнати ефективною, хоча б тому, що ролі літніх людей чітко не визначені (“вдова вже не дружина, чиновник на пенсії вже не віце-президент). Постає питання: чим тоді соціалізація літніх людей відрізняється від звичайної адаптації і де межі її відокремлення від поняття “соціальний розвиток”? Одже, маємо справу із відсутністю розмежування понять, що описують соціальний розвиток індивідів.Є й інші тлумачення і спроби пов’язати поняття, що якісно описують процеси індивідуального соціального розвитку. Авторові імпонує точка зору, згідно якої розвиток особистості є ширшим за соціалізацію поняттям, і хоча ці процеси розгортаються одночасно і є взаємозалежними, все ж вони “мають певні відтінки: у випадку соціалізації мова йде про процес входження людини в суспільство; натомість розвиток (включаючи соціалізацію) передбачає більш широкий діапазон її змін, включаючи й індивідуалізацію”[2, с. 35]. Доречі, існує і точка зору, згідно якої соціалізація та індивідуалізація протиставляються як взаємовиключні, протилежні поняття: “якщо соціалізація рлзглядається як адаптація людини до умов об’єктивною дійсності, то індивідуалізація передбачає адаптацію умов до людини.” [3, с.17].
В концепції соціалізаційної норми, викладеній Ковальовою А.І., “процес соціалізації […] має як зовнішню сторону адаптацію, так і внутрішню інтеріоризацію”[4, с.105], остання передбачає наявність певної міри конформізму індивіду, який приймає, засвоює, виконує соціально визнані взірці поведінки. Отже, виходить, що для успішної соціалізації необхідною умовою є гармонійне поєднання в особистості конформізму (для забезпечення засвоєння соціальних норм) та індивідуалізму (для забезпечення потрібного рівня активності та самостійності індивіда як повноцінного суб’єкта соціальної дійсності”.
Про роль соціальної активності як необхідної умови успішної соціалізації говорить багато вчених – психологів, соціологів, педагогів, - це один із тих безперечних постулатів, в якому вони єдині. Визначальну роль в реалізації соціальної активності особистості відіграє здатність індивіда до саморегуляції.”Розглядаючи саморегуляцію як реалізацію активності цілісної особистості, можна припустити, що велика кількість труднощів довільного регулювання лежать у сфері установок, бажань і відношень, що не усвідомлюються суб’єктом.”[5, с.
81-82]. Зрозуміло, чим більш регульованим, свідомим буде цей процес, тим раціональнішим буде використання величезних обсягів інформації, специфічнішими будуть способи її оцінки й переробки, а відтак - тим більше шансів на успішну адаптацію та соціалізацію.Так чи інакше, “соціалізація” може бути позначена як абстрактна наукова конструкція, досить складна, що поєднує в собі цілу низку інших складних соціально-психологічних та педагогічних понять (адаптація, інтеріоризація, індивідуалізація, виховання, саморегуляція тощо). Через складність та багатофакторність, багатовимірність цього процесу оцінити його успішність дуже складно. Можна використовувати для цього концепцію соціалізаційної норми Ковальової А. І., як, наприклад, це вдало зробила у своєму дослідженні Воробйова І. В. [6]. Але не можу не зауважити, що, по-перше, сама концепція не позбавлена певних теоретичних протиріч: так, Ковальова зазначає, що “соціалізаційна норма розглядається як фактична межа соціалізації, обумовлена параметрами соціальності даного суспільства”[4, c.98], і водночас “процес соціалізації є індивідуальним і триває постійно впродовж всього життя людини”[4,c.105]. По- друге, самі критерії визначення успішності цього процесу є достатньо умовними: “прийнято вважати соціалізацію успішною, якщо індивід опановує необхідні соціальні ролі, які схвалюються даним суспільством, соціальною спільнотою, цінності, соціальні норми, стереотипи поведінки” [4,c.105]. Кузьміна В. В., посилаючись на результати власного дослідження, зазаначає, що сама “сучасна молодь в якості показників життя, яке “відбудося, вдалося”, обирає три головні критерії: сім’я, цікава робота, матеріальний добробут”[5,с.82].
Можна, навіть необхідно окремо оцінювати успішність соціалізації в різних сферах життя людини, оскільки цей процес протікає нерівномірно, й успіхи в одній галузі можуть тягти за собою певне “відставання” в іншій. Незаперечно одне – саме освіта (у тому числі самоосвіта) забезпечує не тільки засвоєння, інтеріоризацію функціонуючих в суспільстві норм, але і сприяє врахуванню нових соціальних умов, спонукає до індивідуальної активності, прийняття рішень.Але за однієї умови – якщо освіта як процес триватиме постійно, з урахуванням нових наукових, культурних, моральних та інших людських здобутків, чутливо реагуючи на все нове.
Література:
1. Смелзер Н. Социология: пер. с англ. – М., Феникс,1994. – 688 с.
2. Рубневский К. О соотношении понятий “социализация”и “развитие личности”//Alma mater. – 2003, №7, с.32-35.
3. Леднева О. Процессуальное измерение социализации личности //Alma mater. – 2003, №7, с.17-22.
4. Ковалева А. И., Реут М. Н. Социализация неслішащей молодежи. – М., Социум, 2001, - 222 с.
5. Кузьмина В. М. Социально-психологические проблемы сельской молодежи в процессе обучения в вузе // Социальная политика и социология. – 2006, №3, с 79-87.
6. Ворбьева И. В. Профессиональная социализация будущих специалистов социальной работы: вопросы результативности // Социальная политика и социология. – 2006, №3, с. 62-71.