Юридична природа державної території і її склад

Проблема юридичної природи державної території припускає рішення питання про те, що є государственная територія із правової точки зору, а точніше, що є державна територія з міжнародно-правової точки зору?

Державна територія - це частина поверхні Землі, правомірно приналежній певній державі, у межах якої воно здійснює своє верховенство.

Територіальне верховенство означає повну й виняткову владу держави на своїй території. Воно проявляється в здійсненні державою суверенної влади над всіма особами й організаціями в межах своєї території (imperium) і верховному публічно-правовому володінні цією територією (dominium). Це означає, що на території конкретної держави не може діяти публічна влада іншої держави. На території даної держави діють його закони, урядові постанови й судові рішення, що поширюються на своїх громадян, іноземців і осіб без громадянства

У силу територіального верховенства держава може допустити на своїй території дія іноземного законодавства, але лише із власної згоди. Цивільні кодекси держав допускають у певних випадках застосування іноземного цивільного права

Поняття територіального верховенства, як і поняття державного суверенітету, не носить абсолютного характеру. Тенденції розвитку сучасного міжнародного права свідчать про те, що держава вільно в праві користування своїм територіальним верховенством у тій мері, у якій не зачіпаються права й законні інтереси інших держав

Поняття юрисдикції держави більше вузьке по обсязі, чим поняття територіального верховенства. Під юрисдикцією держави розуміється право його судових і адміністративних органів розглядати й дозволяти будь-які справи в межах своїх границь, на відміну від територіального верховенства, що означає всю повноту державної влади на певній території.

У рамках даної територіальної категорії можуть існувати певні види правових режимів: кондомініум, сервітут, оренда, загального користування. Кондомініум (від лат. con - разом, спільно й dominium - володіння) - це спільне володіння двох або більше держав певною територією, на яку поширюється їхній суверенітет. Установлення кондомініуму, як правило, є компромісною мірою для задоволення домагань декількох держав на право володіння певною територією. Юридичною підставою для встановлення кондомініуму служить угода між зацікавленими державами, що визначає характер і межі адміністративної влади кожного з них

Цей міжнародно-правовий режим можна проілюструвати прикладами: земля Шлезвиг-Гольштейна й Лауэнбурга, що перебувала з 1864 по 1866 рік під кондомініумом Австрії й Пруссії на підставі Віденського договору 1864 р.; кондомініум Бельгії й Пруссії в Морені, що проіснував більше ста років і завершився в 1919 р. у результаті визнання Версальським мирним договором повного суверенітету Бельгії над цією територією; як кондомініум існувало з 1906 по 1980 рік англо-французьке колоніальне співволодіння Нові Гебриды (в 1980 р. ця територія стала незалежної й одержала назву Республіка Вануату).

Під сервітутом у міжнародному праві розумілося певне обмеження територіального верховенства держави, що накладається міжнародним договором, на користь іншої держави або групи держав. Дане обмеження носило постійний характер і при зміні територіального суверена поширювалося на нову державу, до якого переходила обумовлена в договорі територія. При цьому різнилися сервітуту позитивного характеру - обов'язок держави допускати на своїй території дія влади іншої держави (право проходу або проїзду, право користування водоймою іншою державою) і негативного - обов'язок держави втримуватися від певних дій на своєї території (до останнього відносять демілітаризовані й нейтралізовані зони).

Однак одностайне визнання міжнародні сервітути не одержали ні в доктрині, ні в практиці міжнародного права.

Професор М.В. Яновский визначав міжнародно-правову оренду «як тимчасове використання одною державою територіальної ділянки іншої держави для цілей, що не суперечать основним принципам міжнародного права і не пов'язаних із установленням політичного панування цієї держави на даній території...». Іншими словами, сутність міжнародно-правової оренди полягає в її цільовому характері (надання орендованої території для будівництва й експлуатації транспортних шляхів, розміщення наукових станцій, створення вільних економічних зон і т.п.). Причому орендована територія не може використовуватися в інших цілях, крім зазначених у договорі, а останні, у свою чергу, повинні відповідати основним принципам і нормам міжнародного права. Оренда території повинна надаватися на строго певний строк і на возмездной основі. У міжнародних договорах про оренду прямо обмовляється, що суверенітет над орендованою територією зберігається за державою-орендодавцем або таким положенням мається на увазі

Конституція України в п. 14 Розділу XV «Перехідні положення» установила: «Використання існуючих військових баз на території України для тимчасового перебування іноземних військових формувань можливо на умовах оренди в порядку, певному міжнародними договорами України, ратифікованими Верховною Радою України».

У цей час існує єдина сухопутна державна територія загального користування - це арктичний архіпелаг Свальбард (Шпицберген), що належить Норвегії. З одного боку, архіпелаг - суверенна частина Королівства Норвегії, а з іншої, відповідно до Паризького договору про Шпицбергене 1920 р., на ньому діє режим загального користування