Принцип мирного дозволу міжнародних суперечок
Однієї з відмітних рис сучасного міжнародного права є наявність у ньому принципу мирного дозволу міжнародних суперечок. У п. 3 ст. 2 Уставу ООН проголошуєся: «Всі Члени Організації Об'єднаних Націй дозволяють свої міжнародні суперечки мирними засобами таким чином, щоб не піддавати погрозі міжнародний мир і безпека й справедливість».
Загальновідомо, що головна мета ООН - підтримка міжнародного миру й безпеки.
Один з напрямків досягнення цієї мети - проведення мирними засобами, згідно із принципами справедливості й міжнародного права, улагоджування або дозволи міжнародних суперечок і ситуацій, які можуть привести до порушення миру (п. 1 ст. 1).Даний принцип одержав підтвердження в Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Уставу ООН, 1970 р., і багатьох інших документах Організації Об'єднаних Націй. Включення принципу мирного дозволу міжнародних суперечок і тісно пов'язаного з ним принципу незастосування сили або погрози силою в Устав ООН, на думку багатьох юристів-международников, ознаменувало початок якісно нового етапу в розвитку правового регулювання міжнародних відносин - сучасного міжнародного права
Історія формування принципу мирного дозволу міжнародних суперечок почалася з Гаазьких конференцій миру 1899 і 1907 р., ініційованих Росією. Серед 13 конвенцій, прийнятих на них, були: Конвенція про мирне рішення міжнародних зіткнень і Конвенція про обмеження випадків звертання до сили для стягнення по договірних боргових зобов'язаннях. Обидві конвенції передбачали обмеження застосування збройної сили для дозволу міжнародних розбіжностей. Однак такі формулювання, як «по можливості», «наскільки дозволять обставини», залишали державам-учасникам право вибору між військовими й мирними засобами рішення міжнародних суперечок
В Статуті Ліги Націй було зафіксоване зобов'язання звертання до мирних засобів для врегулювання суперечок, «здатних спричинити розрив» (ст.
12). Статутом заборонялося застосування сили проти члена Ліги Націй, що виконував рішення третейського суду по суті суперечки або одностайна ухвала Ради або резолюцію Асамблеї Ліги, прийняту більшістю голосів (ст. 15). Однак у випадку відсутності одностайного рішення Ради або неприйняття рішення Асамблеєю Ліги члени цієї організації були вільні надходити так, як вони вважали підходящої для збереження права й правосуддя. Іншими словами, після вичерпання процедури мирного врегулювання суперечки держави - члени Ліги Націй були вільні звертатися ксиле.Мирні засоби дозволу міжнародних суперечок - Принцип мирного дозволу міжнародних суперечок (Частина 2)
В 1924 р. Ліга Націй прийняла Протокол про мирний дозвіл міжнародних суперечок, що так і не вступив всилу.
Значний внесок у формування принципу мирного дозволу міжнародних суперечок був внесений Паризьким договором про відмову від війни як знаряддя національної політики 1928 р. (Пакт Бриана-Келлога). У ст. 2 Договору його учасники визнали, що «урегулювання або дозвіл всіх здатних виникнути між ними суперечок, якого б характеру або якого би походження вони не були, повинні завжди вишукуватися тільки в мирних засобах». Паризький договір 1928 р. заборонив війну в якості «знаряддя національної політики», однак у ньому не було повної заборони застосування сили або погрози силою в міжнародні відносинах
Тільки зі створенням Організації Об"єднаних Націй і прийняттям Уставу ООН принцип мирного дозволу суперечок став загальнообов"язковим правилом поведінки держав, тобто придбав характер імперативної норми міжнародного права (jus cogens). Устав ООН закріпив зобов"язання дозволяти міжнародні суперечки винятково мирними засобами, забороняючи прибігати до сили або до погрози силоміць.
Надалі даний принцип знайшов закріплення в багатьох міжнародно-правових актах: установчих документах регіональних організацій (ЛАГ, ОАГ, ОАЕ й ін.); в Основах взаємин між СРСР і США 1972 р.; Хельсинкском Заключному акті НБСЄ 1975 р.; Конвенції ООН по морському праву 1982 р.; Декларації про попередження й припинення суперечок і ситуацій, що можуть спричинити порушення міжнародного миру й безпеки, 1988 р.; Паризької хартії для нової Європи 1990 р. і др.