2.3. Контрактне регулювання міжнародної комерційної діяльності

Міжнародні комерційні контракти за своїм характером так або інакше пов’язані з правом більш ніж однієї держави. З урахуванням суттєвих розбіжностей між національними законодавствами окремих країн у принципі було б оптимальним, якби такі контракти регламентувалися переважно міжнародними договорами, що укладають держави.

Важливе значення в регулюванні міжнародної комерційної діяльності мають договірні (контрактні) умови.

Необхідно мати на увазі, що міжнародний комерційний контракт виступає не тільки як предмет нормативної регламентації, а також як регулятор прав і обов’язків сторін. Тобто мова йде про те, що норми міжнародних конвенцій, національного законодавства за всього їх значення не є єдиним регулятором міжнародних комерційних операцій. Значна роль тут умов конт- ракту, що опосередковує такі операції.

У праві континентальної Європи контракт трактується як угода, спрямована на встановлення, припинення та зміну прав і обов’язків. Наприклад, ст. 1101 Французького ЦК; § 305 Німецького ЦУ, цивільне законодавство Росії, України тощо.

У праві Великобританії всі інститути договірного права розвивалися судовою практикою, тому легальне визначення контракту в законодавстві відсутнє. Фактичним договором (контрактом) уважається обіцянка або ряд обіцянок (promise), за порушення яких право встановлює санкцію.

Зазначимо, що договірне право країн прецедентного права базується на спеціальній доктрині «зустрічного задоволення», яка була розроблена судами і належить до фундаментальних понять. Відповідно до неї особа, що бере на себе зобов’язання, дає обіцянку в обмін на еквівалент. Юридичної сили обіцянка набуває тоді, коли цей еквівалент надається кредитором боржнику. Тобто, щоб набути права вимоги, за нього необхідно попередньо сплатити. Таким чином, і зобов’язання, і право вимоги надаються і набуваються на відшкодувальних засадах.

Судова практика створила певні критерії «зустрічного задоволення». Зокрема, воно має відповідати таким вимогам:

надаватися кредиторам після того, як боржник прийняв на себе зобов’язання;

не бути еквівалентним;

бути реальним для сторін;

виходити від кредитора,

тобто позивач мусить довести, що сам надав «зустрічне задоволення» за зобов’язаннями третьої сторони (характерно для права США).

Таким чином, з доктрини «зустрічного задоволення» (cosideration) випливає, що правові наслідки з обіцянки для боржника настають лише тоді, коли вона прийнята кредитором. Для примусового її виконання має бути засіб правового захисту, який може бути застосований у тому випадку, якщо кредитор, прийнявши обіцянку, надав уже її еквівалент, у якому зацікавлений боржник. Така концепція контракту прийнята у Великобританії, США (за винятком штату Луїзіана), Канаді (за винятком провінції Квебек), Австралії та інших країнах загального права.

Відповідно до різних концепцій контракту в кодифікованій і прецедентній системах права існують розбіжності й у визначенні видів договорів.

Так, у праві континентальної Європи розрізняють такі види контрактів:

синалагматичні (двосторонні) та односторонні (наприклад, договір позики. Але за правом Швейцарії він оформляється як двосторонній);

відплатні — коли між сторонами відбувається обмін еквівалентами цінностей (гроші, товар, права тощо); і невідплатні — коли сторона надає іншій стороні цінність без взаємного еквівалента.

відплатні контракти, у свою чергу, поділяються на мінові (якщо в момент укладення контракту сторони можуть оцінити реальну вигоду від його виконання) та алеаторні, ризикові (якщо в момент укладення неможливо прорахувати ані вигід, ані збитків);

консенсусні (коли для укладення контракту необхідно мати лише згоду сторін, оформлену за законом) та реальні (коли для укладення контракту згоди сторін недостатньо і необхідно передати боржнику певний товар).

Щодо часу виконання, то контракти можуть виконуватися одноразово у короткий проміжок часу або потребувати довготривалого виконання.

Класифікація видів контрактів у країнах загального права:

контракти за рішенням суду (contracts of record) — це договори, що визнані судовою практикою. Зазначимо, що хоча правовою доктриною не визнаються договорами такі зобов’язання, які виникають унаслідок набуття чинності рішенням суду в справі, за якою зобов’язана сторона визнає в суді своє зобов’язання, у ряді випадків з метою надання приватній угоді (або обіцянці) юридичної сили публічного акта застосовується форма контракту за рішенням суду;

контракти виконані (executed contracts) — це договори, зобов’язання за якими виконані хоча б однією стороною; та контракти, що ще мають бути виконаними (executory contracts) — коли сторони ще не бралися за виконання своїх обов’язків;

формальні контракти або договори «за печаткою» — найпоширеніша письмова форма договору. Для дійсності такого зобов’язання документ, його фіксуючий, має бути підписаний, опечатаний і вручений особою, що зобов’язується, кредитору. Для дійсності такого договору не потрібно ні реєстрації, ні додаткових документів — нічого, крім суворого дотримання форми. У середні віки договори писалися на пергаменті в кількості екземплярів, що дорівнювала кількості сторін, обов’язково підписувалися всіма учасниками, підписи скріплювалися особистими гербовими печатками на сургучі або воску. Таким чином оформлені документи урочисто вручалися сторонам.

прості контракти (неформальні) — це контракти, що не оформлені у вигляді договору «за печаткою».

Усі міжнародні комерційні контракти мають свій конкретний зміст. Змістом контракту є сукупність зобов’язань здійснити обумовлені дії або утриматися від їх здійснення. Поведінка сторін визначається умовами сторін.

У країнах континентальної Європи всі умови контрактів підрозділяються на суттєві (без яких існування договору є неможливим), звичайні (зміст яких регулюється згідно з диспозитивними нормами) і випадкові (відображають специфічні особливості договору).

У країнах загального права договірні умови розподіляються на суттєві (conditions) та прості (warranties), які розрізняються тим, що порушення суттєвих умов дає кредитору право на позов про розірвання договору, а порушення простих умов надає право кредитору вимагати відшкодування збитків. Судовою практикою введена також концепція умов, що маються на увазі. Вона спрямована на можливість введення в контракт судами простої або суттєвої умови, про яку йдеться, але прямо в контракті вона не вказана.

Зазначимо, що контрактні умови надають сторонам можливість самим врегулювати свої відносини в межах, визначених законодавством. Отже, комерційний контракт є узгодженим волевиявленням двох або більше осіб щодо умов, які регулюватимуть їхні ділові відносини.

Правовою основою контрактного регулювання виступають, як правило, диспозитивні норми.

Зазначимо, що в ряді міжнародних актів підтверджується застосування договірних умов. Наприклад, п. 1 ст. VІІ Європейської конвенції про зовнішньоторговий арбітраж прямо вказує на те, що арбітри поряд з регулюючим правом (матеріальне право, яке регулює даний контракт) керуються положеннями контракту. Про це йдеться також в Арбітражному регламенті Європейської економічної комісії ООН 1966 р. (ст. 38), в Арбітражному регламенті Комісії ООН з права міжнародної торгівлі 1976 р. (ч. 3, ст. 33).

У загальних рисах можна стверджувати, що існує тісний зв’язок між договірним регулюванням та дією правового принципу «дозволено все, що не заборонено законом». Таким чином, контрактні умови є важливим регулятором певних суспільних відносин. У даному випадку йдеться про міжнародну комерційну діяльність.

Необхідно зауважити, що контрактне регулювання за можливих розбіжностей у правовій кваліфікації вважається явищем юридичного характеру. Але на відміну від деяких суспільних норм, як, наприклад мораль, контрактні положення у відповідних випадках можуть бути реалізовані в примусовому порядку шляхом судового або арбітражного захисту.

З визнання регулятивної ролі контрактного регулювання у зовнішньоекономічній сфері, його певної «автономності» не випливає його повна незалежність від правової системи держави. Це регулювання базується на дозволі, що існує в національному праві певної країни, самим сторонам урегулювати свої відносини у визначених державою або державами (якщо мова йде про міжнародні конвенції) межах.

Таким чином, нормативні приписи національного права, яке регулює даний контракт, здатні впливати на зміст контракту. За таких умов у разі невиконання контрагентом умов договору примусове виконання можливе через звертання в державні суди, які компетентні розглядати такі спори.

Безумовно, у деталізованому контракті в принципі неможливо передбачити всі ситуації, що можуть виникнути.

Ми з’ясували, що контрактне регулювання відіграє значну роль у регламентації зовнішньоекономічних операцій. Але необхідно мати на увазі, що за наявності імперативних приписів у регулюючому матеріальному праві, що вводиться у контракт, не може бути таких контрактних умов, які суперечать цим приписам. А якщо такі умови будуть включені до контракту, то вони не матимуть юридичної сили.

У протилежній ситуації, коли під час укладення сторонами міжнародного договору вводяться такі умови контракту, що не передбачені в законі, але не суперечать йому, контрактне регулювання набуває особливого значення. При цьому чим детальнішими є контрактні умови, тим більше звужується сфера фактичного застосування інших регуляторів, зокрема норм законодавства, звичайних правил.

Слід підкреслити, що прийняття значною кількістю держав уніфікованих диспозитивних норм не веде автоматично до уніфікації на рівні контрактного регулювання. Визнання свободи сторін відступати від таких приписів, у тому числі від уніфікованого акта цілком, надає їм можливість самим урегулювати свої відносини, прийняти до уваги, зокрема, особливості конкретного випадку.

До характерних рис контрактного регулювання можна віднести:

швидке реагування на об’єктивні умови, що змінюються;

тенденцію до деталізації і типізації договірних положень.

Науково-технічний прогрес, нові форми сучасних зовнішньоекономічних зв’язків і т. п. — все це впливає на зміст давно відомих комерційних угод, а також веде до появи нових. За таких обставин контрактне регулювання стає більш рухомим регулятором порівняно з нормами законодавства, звичаями, навіть судовою та арбітражною практикою.

Необхідно звернути увагу на те, що укладення докладних контрактів:

відображає характер міжнародних комерційних операцій, які ускладнюються;

дає змогу партнерам краще врахувати специфіку конкретної угоди, захистити свої інтереси;

у деяких випадках є необхідним у зв’язку з неадекватністю нормативного регулювання, яке не встигає за швидкими змінами зовнішньоекономічних відносин в цілому.

Серед інших причин поширеної деталізації контрактних умов можна назвати труднощі у визначенні регулюючого матеріального права (якщо сторони не дійшли згоди і не включили це питання до контракту); недостатні знання партнерами правових норм, складність установлення змісту іноземного законодавства. Навіть у разі вибору права країни одного з партнерів для іншого воно буде іноземним і часто малознайомим.

Таким чином, детальні умови контракту усувають, хоча й не повністю, безпосередню залежність від нормативних приписів.

Необхідно звернути увагу також на недоліки контрактної деталізації. Наприклад, трапляється, що у своєму прагненні до детальних формулювань сторони, по суті, дублюють у договорі норми законодавства, іноді не здогадуючись про це.

У такому випадку відбувається подвійне регулювання одного й того ж питання. Безумовно, у детальності договірних умов і точності їх формулювання відображується накопичений досвід і професійний підхід до укладення контрактів.

Узагальнюючи вищесказане, зазначимо, що в ряді випадків детальна регламентація взаємних прав і обов’язків сторін у контракті не тільки можлива і доцільна, а й необхідна.

Міжнародні комерційні контракти сьогодні дуже різноманітні. З огляду на це постає питання: як саме сучасні колізійні норми можуть діяти у таких різноманітних реаліях? У цьому зв’язку слід мати на увазі, що колізійні норми не просто відсилають до певної правової системи, а сприяють визначенню права, яке найоптимальніше регулюватиме дані відносини. Можливе при цьому посилання тільки на матеріальну норму іноземного права або на цілу правову систему, включаючи її колізійні норми, коли виникає питання про так зване зворотне посилання.

Водночас процес застосування колізійних норм пов’язаний із з’ясуванням ряду суттєвих питань, таких як взаємність, кваліфікація, публічний порядок. Від їх вирішення залежить не тільки застосування іноземного права взагалі, а й межі його застосування.

У межах правових інститутів міжнародного комерційного права (юридичні особи, контракти та їх окремі види, позаконтрактні зобов’язання, власність і т. п.) відбувається, у свою чергу, диференціація обсягу колізійних норм. Прикладом є контракт на міжнародні перевезення, який виконується на території кількох країн і потребує застосування для процедур відправки і прибуття норм транспортного права відповідних країн, хоча сам він регулюється правом тільки однієї країни.

Обсяг колізійних норм відображає предмет і широту тих відносин, що виникають у процесі міжнародних комерційних контактів фізичних та юридичних осіб. З огляду на різноманітність сучасних міжнародних комерційних відносин спостерігається активна диференціація колізійних норм. Це, у свою чергу, приводить не тільки до збільшення їх кількості, а й до їх дроблення.

Зазначимо, що існують два