Внутрішні суперечності моделі експортоорієнтованого наздоганяючого розвитку

Моделі наздоганяючого економічного розвитку проведенням експортоорієнтованої індустріалізації притаманні свої слабкі сто­рони й суперечності. Це: 1) однобічність економічної структури, що формується; 2) недоспоживання більшості населення; 3) пе­реважання екстенсивних факторів розвитку; 4) масштабний ім­порт капіталів і технологій; 5) критична залежність від експорту готової продукції в країни постіндустріального світу; 6) відста­вання у сфері науково-технічного прогресу та освіти.

Треба зауважити, що наведені слабкі сторони й суперечності є органічним наслідком обраної моделі та задають максимально можливі межі економічного розвитку в рамках цієї моделі. А то­му на них необхідно зупинитися докладніше.

Перша слабка сторона цієї моделі полягає в явній однобічнос­ті індустріального розвитку. Але при цьому треба зазначити, що ця риса притаманна економікам усіх країн, що здійснюють наздо­ганяючий розвиток. Так, у державах соціалістичної моделі індуст­ріалізації домінували або військовий сектор, або важка промис­ловість, досягнення яких не відбивались позитивно на добробуті народу. У державах, що реалізували експортоорієнтовану модель індустріалізації, впадає в око випереджальний розвиток машино­будування й електроніки. Це помітно вже на прикладі Японії, але ще більшою мірою це характерно для нових індустріальних країн (HIK) Азії. Масово закуповуючи американські та європейські па­тенти, японські й східноазійські виробники збільшували випуск відносно недорогих товарів повсякденного попиту, збуваючи їх на ринках західних країн. Японія до середини 80-х років забезпе­чувала 82 % світового випуску мотоциклів, 80,7 % виробництва домашніх відеосистем і близько 66 % фотокопіювального устат­кування. Однак цей факт не дає повного уявлення про вузьку спеціалізацію східноазійських економік. У 80-х роках у Півден­ній Кореї частка машинобудування в обсязі промислового вироб­ництва досягла більш ніж 25 %, а частка електронної промисло­вості — 17,8%.

Такий хід індустріалізації можна було б вважати дуже успіш­ним, якби не очевидна нездатність внутрішнього ринку цих «на­здоганяючих» країн поглинути вироблену ними товарну масу. Відомо, що вже наприкінці 60-х років, коли в Південній Кореї експлуатувалось не більш як 165 тис. легкових автомобілів, там було введено в експлуатацію завод, розрахований на виробницт­во 300 тис. автомашин на рік. У 80-ті роки виробництво електрон­ної техніки в Сінгапурі, Малайзії та Гонконгу стабільно переви­щувало потреби внутрішнього ринку в 6—7 разів. Цілком очевид­но, що прискорена індустріалізація не могла не вимагати концент­рації основних зусиль «наздоганяючих» країн на деяких основ­них напрямках, однак не менш очевидні можливі негативні нас­лідки такої стратегії.

Друга важлива група обставин пов’язана з недоспоживанням населення, обумовленим індустріальним типом наздоганяючого розвитку. А це створює, по суті, нездоланні перешкоди для ста­новлення ємного внутрішнього ринку. Відомо, що країни, що розвиваються і які ставали на шлях наздоганяючого розвитку, мали низький рівень матеріального добробуту населення. Як пра­вило, усі вони переходили до політики прискореного індустріа­льного розвитку в умовах, коли величина валового національного продукту не перевищувала 300 дол.

Саме низький рівень доходів населення виявлявся однією з умов прискореної індустріалізації, і для її здійснення доводилось його штучно стримувати. У середині 90-х років, коли в розвину­тих країнах середньогодинна заробітна плата промислового робіт­ника становила від 12 до ЗО дол., у Кореї та Сінгапурі праця ви­сококваліфікованого фахівця оплачувалась із розрахунку не більш як 7 дол., у Малайзії — 1,5 дол. на годину, а у В’єтнамі — не більш як 1,5 дол. на день. Із середини 70-х по кінець 80-х років у Таїланді, Малайзії й Індонезії реальна заробітна плата фактично не підвищувалась. Навіть у Південній Кореї, що розвивалась найуспішніше, наприкінці 80-х років середня зарплата в промис­ловості становила 15 % японського і 11 % американського рівнів. Наслідки буму 90-х років також не вплинули на становище основ­ної маси населення цих країн. Однак більшість досліджень із проблем сучасної конкуренції свідчать про те, що «компанії, єди­ною перевагою яких є низькі витрати виробництва, дуже рідко усувають з домінуючих позицій колишніх лідерів галузі». Це правило може бути застосоване не лише до окремих компаній, але й до цілих держав. Країни, що розвиваються, не можуть за­кріпитись на ринках постіндустріальних держав лише на підставі відносного примітивізму технології, у якій основним компонен­том є дешева праця. Водночас, не закріплюючись на цих ринках, вони не здатні забезпечити собі основу для подальшого прогресу.

Незважаючи на певне процвітання східноазійських країн і ви­сокі доходи їхнього вищого класу (так, у 1996 р. Сінгапур досяг максимального у світі показника ВНП на душу населення, Індо­незія, Малайзія, Таїланд і Філіппіни до середини 1997 р. лідиру­вали серед азіатських країн за кількістю мільярдерів, причому кожна з них випереджала за їхньою кількістю набагато розвину­тішу й населенішу Південну Корею майже вдвічі, а жителі Гон­конгу напередодні передачі цієї британської колонії Китаю спо­живали більше коньяку, дорогих вин, автомобілів і меблів, ніж їхня 60-мільйонна аристократична метрополія), середній клас, що є опорою індустріальних націй, залишався в Азії дуже незначним за своєю чисельністю. За станом на початок 90-х років до нього відносили себе не більш як 4 % індонезійців; у Таїланді частка кваліфікованих робітників, технічного, адміністративного й управлінського персоналу становила не більш як 7,6 %. У Пів­денній Кореї чисельність середнього класу, за підрахунками різ­них експертів, коливалась від 10,5 до 11 %. У цьому зв’язку твер­дження, що того середнього класу, який склався в 60—70-ті роки і становив основу соціально-економічної стабільності постіндуст­ріальних держав, немає у всіх країнах Південно-Східної Азії, є цілком справедливим, а відставання цих націй від західного світу за цим критерієм продовжує залишатися величезним. Якщо при­йняти як критерій стандартів споживання, близьких до постіндуст­ріальних, суму річного доходу в 25 тис. дол. на родину, то з на­явних у сучасному світі 181 млн таких родин 79% припадає на розвинуті країни, у той час як їхня кількість у п’яти провідних нових азіатських «тиграх» — Китаї, Південній Кореї, на Тайвані, в Індонезії та Таїланді, — населення яких у 6 разів більше амери­канського, не перевищує чверті чисельності таких родин у США. Не дивно, що внутрішній попит у нових індустріальних країнах

³³ Porter М. Е. The Competitive Advantage of Nations. — L., 1990. — P. 64. дуже обмежений, а їхній подальший господарський розвиток не має стійкої основи.

Третя група обставин пов’язана з переважанням в експорто- орієнтованих економіках екстенсивних факторів розвитку, що істотно гальмує їхній господарський прогрес. Стабільний розви­ток постіндустріальних держав у 90-ті роки відбувається на тлі зростаючого споживання їх громадянами матеріальних та інфор­маційних благ і стійкого зниження частки нагромадження в наці­ональному доході. Водночас у Південно-Східній Азії має місце діаметрально протилежна тенденція. Незважаючи на і без того не досить високий рівень ВНП на душу населення, країни регіону були змушені значну його частину спрямовувати на розвиток ви­робництва, тому що індустріальне зростання немислиме без про­порційного збільшення обсягу використовуваних ресурсів. У ре­зультаті навіть на відносно просунутій стадії індустріалізації (на початку 90-х років) норма заощаджень становила на Тайвані 24 %, у Гонконгу — ЗО %, у Малайзії, Таїланді та Південній Ко­реї — по 35 %, в Індонезії — 37 %, у Сінгапурі — 47 % ВНП. При цьому, на відміну від усього іншого світу, Південна і Східна Азія залишались єдиними регіонами, у яких протягом періоду з 1965 по 1993 рік частка заощаджень у валовому національному продукті мала тенденцію не до зниження, а навпаки, до помітно­го зростання (з 12 до 21 % і з 22 до 35 % відповідно).

Ця тенденція не може розглядатись як однозначно позитивна. Безумовно, масштабні виробничі інвестиції необхідні на почат­кових етапах індустріалізації, однак захоплення ними може при­звести до явно негативного ефекту. Як зазначають експерти Все­світнього банку, «незважаючи на те, що інвестиції, найімо­вірніше, є чинником, що найтісніше корелює з темпами економіч­ного зростання протягом останніх чотирьох десятиліть, вони не можуть повною мірою пояснити розбіжність у темпах зростання по різних країнах»^[35]. А ця розбіжність є дуже значною.

Крім того, необхідно пам’ятати, що високі норми нагрома­дження не можуть служити достатньою умовою входження тієї чи іншої країни в коло промислово розвинутих держав.

Варто також пам’ятати, що низькі доходи населення і висока норма заощадження були не єдиними джерелами вражаючого ін­дустріального прориву країн, що взяли на озброєння доктрину експортоорієнтованої індустріалізації. Як і в будь-якій аграрній країні, що розвивається, промислове виробництво висувало по­пит на додаткові робочі руки, що рекрутувалися із середовища селян і ремісників. Зростання частки промисловості у BHll су­проводжувалось майже таким самим підвищенням частки зайня­тих в індустріальних галузях у загальній чисельності активного населення. У Сінгапурі з 1966 по 1990 рік цей показник зріс із 27 до 51 %, у Південній Кореї з початку 60-х по початок 90-х років він підвищився з 22 до 48 %, на Тайвані — з 17 % у 1952 р. до 40% у 1993 р. Паралельно в загальній чисельності працюючих зростала частка жінок, а також підвищувалась тривалість робочо­го дня. У результаті в Південній Кореї та на Тайвані в першій по­ловині 90-х років середня тривалість робочого часу в індустріа­льному секторі досягала майже 2,5 тис. год на рік, у той час як у більшості європейських країн вона законодавчо була обмежена 1,5 тис. год. Сприяючи вражаючим досягненням країн Південно- Східної Азії на першому етапі їхнього індустріального прориву, такий характер чисельної експансії промислового робітничого класу формував стійку залежність місцевих економік від низько­го рівня ціни робочої сили. І, як наслідок, коли в середині 90-х років доходи населення стали зростати, господарські систе­ми цих країн втратили найважливішу свою конкурентну перевагу й виявились на порозі кризи.

Усе це свідчить про те, що, незважаючи на широке викорис­тання технологічних запозичень з постіндустріальних країн, схід- ноазійські економіки розвивались аж до кризи 1997 р. лише екс­тенсивними методами. Якщо порівняти внесок фактора продук­тивності в загальну динаміку зростання BHTI у різних країнах у 50—70-ті роки, то можна побачити, що на Тайвані за середніх темпів зростання в 9,4 % за рахунок підвищення продуктивності забезпечувалось лише 2,6 % приросту ВНП на рік, у Південній Кореї за темпів зростання ВНП у 10,3 % — лише 1,2 %, у Сінга­пурі за щорічного зростання в 8,7 % — тільки 0,2 %, тоді як у Франції ці показники становили відповідно 5,0 і 3,0 %. Отже, не­зважаючи на цілий ряд фундаментальних розходжень, що існу­ють між країнами, що віддали перевагу першій, замкнутій чи другій, відносно відкритій зовнішньому світу, стратегії наздога­няючого розвитку, методи, застосовувані ними для прискорення індустріального прогресу, залишались дуже подібними. Тому думку, що «молоді індустріальні країни Азії так само, як Радян­ський Союз у 50-ті роки, домоглись швидкого зростання голов­ним чином за рахунок разючої мобілізації ресурсів; їхній прог­рес, як і розвиток CPCP у період високих темпів зростання, сти­мулювався передусім небувалим збільшенням витрат праці та ка­піталу, а не підвищенням ефективності виробництва»^[36], варто ви­знати правильною.

Четверта група обставин, що істотно загострила проблеми наздоганяючих країн, пов’язана з масштабним імпортом капі­талу, що супроводжує цей тип розвитку з його перших кроків. Ще в 50-ті і в першій половині 60-х років США надавали Півден­ній Кореї та Тайваню масовану економічну допомогу, розмір якої становив відповідно 5—6 і 10 % ВВП цих країн. Згодом приплив західного капіталу став зростати на комерційній основі та виявив­ся (особливо в 80-ті та початку 90-х років) настільки активним, що раніше взяті позики поверталися з нових, а інвестори скупо­вували цінні папери східноазійських компаній, інколи не аналі­зуючи навіть їхнього фінансового становища. Безумовно, самі по собі іноземні інвестиції не можуть і не повинні розглядатися як негативне явище. Навпаки, вони є найефективнішим інструмен­том перенесення індустріальних виробничих технологій у «третій світ». Однак у країнах, що стали на шлях наздоганяючого розвит­ку, експансія іноземних інвестицій нерідко стає причиною збіль­шення однобічності структури їхньої економіки. Із самого почат­ку прискореного розвитку Південно-Східна Азія стала перетво­рюватись у складальні цехи міжнародних корпорацій. Відомо, наприклад, що в 80-ті роки кількість зроблених у Південній Кореї комп’ютерів зросла в 20 разів, однак 95 % з них було виготовле­но за західними ліцензіями. Вартість вітчизняних комплектуючих не перевищувала 15 %, а все встановлене на них програмне за­безпечення було імпортовано з-за кордону. Зворотною стороною іноземних інвестицій стає значна залежність від постачання комп­лектуючих і технологій. До 1995 р. імпорт десяти нових індуст­ріальних країн Азії досяг 748 млрд дол., що на 12 млрд дол. пере­вершувало імпорт ЄС.

Однак, як підкреслюють сучасні західні дослідники, закономір­ності економічного розвитку такі, що «якщо навіть країни «тре­тього світу» і можуть «наздогнати» Захід, то для цього необхідні на порядок більші капітали, ніж ті, котрі вони спроможні само­стійно генерувати»^[37]. Тому шлях, обраний у Південно-Східній Азії, не лише не припускав поступової переорієнтації на власні сили, а навпаки, вимагав дедалі більших додаткових інвестицій, і до пори їхній приплив нароотав. Тільки з 1987 по 1992 рік обсяг прямих іноземних капіталовкладень у малазійську економіку зріс майже в 9 разів, у таїландську — у 15, в індонезійську — у 16 ра­зів. Надходження в ці країни гігантських коштів (а темпи зрос­тання іноземних капіталовкладень у 80—-90-ті роки стійко пере­вищували темпи зростання ВНП) робило фактично зайвим підвищення ефективності виробництва, тому що наростав імпорт технологічних нововведень з-за кордону. Лише за 1996 р. прямі капіталовкладення іноземних компаній у країни регіону станови­ли 93 млрд дол., збільшившись за 1991—1996 рр. більш як у 3 рази.

Але настільки масований приплив іноземного капіталу в по­єднанні зі значними національними нагромадженнями став одні­єю з головних причин того, що економіка східноазійських країн так і не змогла перейти на рейки інтенсивного розвитку. Зроста­юча приступність іноземного капіталу призвела до того, що за­мість розробки власних технологічних рішень національні кор­порації прагнули дедалі активніше закуповувати за кордоном патенти.й технології, незважаючи на те, що потреба західного світу в їхній продукції може скоротитись, а стабільність обмінно­го курсу національних валют до долара — порушитись.

Уряди, зі свого боку, також вживали заходів, спрямованих на стимулювання зростання. Вони робили наголос на дотації та кре­дити. Однак, відчувши приступність дешевих кредитів, промис­лові компанії остаточно перестали орієнтуватися на високу ефек­тивність виробництва.

Курс на прискорену індустріалізацію вимагав від східноазій­ських країн зберігати доходи більшості свого населення на віднос­но низькому рівні та стримувати платоспроможний попит, орієн­туючи виробництво на зовнішні ринки. Це, у свою чергу, перед­бачало можливість проведення навіть демпінгової політики, яка знижує ефективність національної економіки. Інвестиційні проб­леми, що виникали, розв’язувались за допомогою припливу іно­земного капіталу, масованого кредитування промисловості та державних дотацій. Але низький рівень життя населення не доз­воляв, по-перше, формуватися системі постматеріалістичних мо­тивів діяльності, без яких неможливий самостійний технологіч­ний розвиток, і тому це прирікало економіки цих країн на постій­не розширення імпорту виробничих технологій і патентів. По- друге, він зберігав залежність цих країн від зовнішніх ринків збу­ту, тому що внутрішній ринок залишався неповноцінним, не маю­чи достатньої ємності. Саме тому господарський прогрес східно- азійських країн міг продовжуватись лише до того моменту, поки успіхи, що досягалися з року в рік, підтримували в інвесторів упевненість у тому, що тут і надалі можна одержувати надвисокі прибутки.

Важливо також зазначити, що протягом 90-х років істотно змінилась композиція інвестицій, що направляються в країни, які розвиваються. У 1996 р., незважаючи на бурхливий розвиток фон­дових ринків, сумарні капіталовкладення в акції та комерційні кредити виявилися меншими, ніж прямі іноземні інвестиції. От­же, постіндустріальний Захід перейшов від політики отримання спекулятивно високих прибутків на ринках, що розвиваються, до експансії виробничої діяльності. З цього моменту промисловий розвиток східно азійських країн значною мірою став розвитком потенціалу західних компаній, що діють у цих країнах.

П'ята група факторів, що визначили несамодостатність моде­лі експортоорієнтованого наздоганяючого розвитку, пов’язана з тим, що склалась залежність «наздоганяючих» країн від експор­ту власної продукції. Концепція орієнтованості на зовнішні рин­ки була й залишається однією з основ східноазійської моделі ін­дустріалізації. Тимчасом вона має як мінімум дві принципові вади. З одного боку, країни, що сповідують цю концепцію, вияв­ляються надзвичайно вразливими з боку змін попиту на західних ринках. Класичний приклад такої вразливості дають наслідки різ­кого скорочення попиту на сировинні ресурси в першій половині 80-х років, що жорстоко вдарило по економіках більшості країн «третього світу» й визначило новий вигляд світової господарсь­кої системи в останні роки XX ст. З іншого боку, виникає потреба у твердій протекціоністській політиці, унаслідок чого значно за­вищуються внутрішні ціни. Так, наприкінці 80-х років ціни на продовольчі товари були в Японії в середньому в 20 (!) разів ви­щі. ніж у США. Це обходилося японським споживачам у 40млрддол. щороку. Одночасно практикується і відвертий дем­пінг на світових ринках, покликаний забезпечити міцність пози­цій для товарів тієї чи іншої країни на ринках постіндустріальних держав. Тимчасом у 90-ті роки така політика перестала приноси­ти плоди, тому що підтримка високих обсягів експорту вимагала, по-перше, додаткових (і до того ж малопродуктивних) інвестицій і, по-друге, істотно підвищувала залежність від змін світової кон’юнктури.

У результаті країни експортоорієнтованої моделі наздоганяю­чого розвитку потрапляють у ситуацію, коли параметри їхнього розвитку докорінно відрізняються від параметрів тих країн, які потрібно наздоганяти. Частка продукції, що поставляється на експорт постіндустріальними державами, становить не більш як 7—8 % їхнього ВНП, у той час як в Індонезії — 21,9 %, на Філіп­пінах — 24,4 %, у Південній Кореї — 26,8 %, у Таїланді — 30,2 %, на Тайвані — 42,5 %, у Малайзії — 78,8 %. Однак справді фантастичного рівня досяг цей показник у Гонконгу та Сінгапурі. Тут він становив відповідно 117,3 і 132,9 %. Зведений в абсолют принцип експортної орієнтованості економік, що розвиваються, призвів до того, що в 80-ті роки економічне зростання Південної Кореї та Тайваню на 42 і 74 % відповідно було обумовлено заку­півлею США промислової продукції цих країн.

Очевидно, що залежність країн, які розвиваються, від постін- дустріального світу набуває непропорційних розмірів. Частка експортних товарів цих країн, що поставляються в США, Західну Свропу і Японію, коливається, як правило, у межах від 45 до 60 %, у той час як у торговому обороті Франції чи Італії частка експорту в держави, що розвиваються, станови ть 4,3 %, Німеч­чини — 5,5 %, Великобританії — 7,7 %, США — 16,3 %, і лише Японія підтримує цей показник на значно вищому рівні — 30,4 %. Отже, за сучасних умов втрата ринків, що розвиваються, виявилася б для постіндустріальних країн набагато менш боліс­ною, ніж скорочення поставок у Європу і США продукції держав наздоганяючої експортоорієнтованої індустріалізації. Це й ви­явилось на практиці в середині 90-х років. Якщо в 1995 р. обсяг експорту з Південної Кореї зріс більш як на 30 %. з Малайзії — на 26 %, а з Таїланду — на 23 %, то відповідні показники в 1996 р. становили вже 4,2, 4,0, 1,5 і 0,5 %. Водночас залишалась винятково великою залежність цих країн від постачання патентів і комплектуючих. Це стало причиною появи дефіциту торгового балансу й фінансування промислового розвитку за рахунок бор­гових джерел. А це завжди свідчить про близьку й неминучу кри­зу. До 1996 р. поточний дефіцит платіжного балансу країн Пів­денно-Східної Азії досяг 36,5 млрд дол., збільшившись протягом одного року більш як на 10 %, з яких майже дві третини припада­ло на частку Південної Кореї.

До середини 90-х років господарський розвиток країн експор­тоорієнтованої індустріалізації з усією виразністю продемонст­рував, що вони повною мірою залежать від імпорту західних тех­нологій і капіталу, а також від експорту власної продукції в постіндустріальні країни.

Уряди країн Південно-Східної Азії всіляко сприяли активізації закупівлі національними компаніями нових патентів і технологій за кордоном, унаслідок чого за умов стабільності національної валюти, посилено підтримуваної урядами, платіжні баланси бага­тьох азіатських країн, зокрема Таїланду, Індонезії, Малайзії та Філіппін, стали від’ємними починаючи з 1990 р. У 1992 р. до них приєдналася й Південна Корея.

За таких умов ще більш неминучою стає необхідність актив­ніше підштовхнути власний експорт штучним зниженням витрат за рахунок девальвації власної валюти. Такі заходи застосовува­лись досить широко. З 1960 по 1975 р. у Південній Кореї було проведено 9 девальвацій національної валюти, причому в ході однієї з них, у 1964 р., її вартість впала в два рази. Проте цей крок, як відомо, приводить не лише до підштовхування експорту, але й до обмеження внутрішнього споживання.

І, нарешті, шоста група обставин. Вона пов’язана з абсолют­ною технологічною, інтелектуальною і культурною залежністю наздоганяючих країн від постіндустріального світу. Усі ці країни мають негативне сальдо в балансі торгівлі технологіями із Захо­дом. Зародковий стан середнього класу не може бути основою для формування соціального прошарку, у якому освіта сприймалася б як значуща цінність, а прагнення до творчості ставало б життєвою потребою. Хоча в Японії чи Південній Кореї майже всі діти відві­дують сьогодні школу, це залишається, скоріше, даниною традиції, ніж диктується внутрішніми мотивами. Інакше як пояснити, що 60 % вищих менеджерів американських компаній мають докторсь­кі ступені, а ЗО % японських керівників навіть не вчилися в коле­джі? Разом з тим, у Китаї й Індонезії лише 45—50 %, а в Таїлан­ді — менш як 40 % молоді вчиться в середній школі. Більше того, якщо у Франції 44 % випускників шкіл вступають до вищих на­вчальних закладів, а в США цей показник досягає 65 %, то в Ма­лайзії він не піднімається вище 12%. У результаті у вузах навча­ється не більш як 5 % молоді віком від 20 до 24 років.

Індустріальна модель прогресу не допускає, що інвестиції в освіту можуть бути вигідними. Тому якщо, наприклад, у США в 1973—1987 рр. заробітна плата людини, що не закінчила коледж, знизилась на 12%, то в Японії за цей самий період особи, що мають повну середню освіту, збільшили свої доходи на 13 %, а фактор підвищення кваліфікації працівників залишався останнім серед десяти найважливіших складових економічного зростання.

Прилучившись до цінностей інформаційного суспільства, та­лановита молодь із країн, що розвиваються, однозначно віддає їм перевагу. На початку 90-х років більше чверті південнокорейсь- ких, третини тайванських і 95 % (!) китайських студентів, що на­вчались за кордоном, не повертались додому після закінчення навчання. Отже, найважливіші завдання, пов’язані зі становлен­ням постіндустріального суспільства, — радикальне підвищення рівня життя і поширення наукових знань як фундаментальної со­ціальної цінності — у нових індустріальних країнах сьогодні в кращому разі поставлені, але далеко не вирішені. Те джерело економічного злету, що було настільки ефективно застосоване західними державами в 90-ті роки, залишилось у цих країнах практично невідомим.

Імпорт технологій, штучне заниження витрат, масовані вли­вання іноземного капіталу й нарощування експорту готової про­дукції на зовнішні ринки — це основні умови азіатського «про­цвітання». Фактором, що перервав цю низку успіхів, стала аж ніяк не фінансова криза як така, а досягнення західними країнами нового ступеня свого розвитку. Формування в пості ндустріаль- них країнах економіки, що може самостійно розвиватись знач­ною мірою незалежно від зовнішніх умов, різке посилення ролі інформаційного сектору господарства й вибухове підвищення попиту на індивідуальні блага, а не масові товари й послуги — саме ці фактори стали провісниками кризи східноазійської моделі експортоорієнтованого економічного розвитку.

5.3.3.