Роль держави в моделі експортоорієнтованої індустріалізації

Такими є основні причини, що обумовлюють обмеженість і несамодостатність моделі експортоорієнтованого наздоганяючо­го розвитку, які роблять її внутрішньо суперечливою, нездатною вивести країни, що взяли її на озброєння, з-під диктату постіндуст- ріальних держав.

Роль цього фактора настільки велика, що у 80-ті роки на Захо­ді було введено в обіг поняття developmental state, покликане по­значити державу, що проповідує й забезпечує прискорений еко­номічний розвиток. Однак, уже до середини 90-х стало очевидно, що теоретичні конструкції, які вибудовувались навколо цього поняття, не дають відповіді на багато питань, зокрема на принци­пові. Як і які сектори економіки найбільшою мірою виграють у рамках цієї моделі? На які соціальні прошарки має спиратись та­ка державна машина? 1, нарешті, чи здатна вона забезпечити пе­рехід до природного, самопідтримуваного розвитку, який не пов’язаний зі штучною стимуляцією? Сьогодні більшість дослід­ників схильна розділяти всі існуючі у світі економічні системи на три основні типи. Перший — комплексні, здатні цілком забезпе­чувати себе всім необхідним і спроможні самостійно без зовніш­нього примусу генерувати технологічні нововведення. Другі — ті, які переносять промислове виробництво в інші країни, а самі спеціалізуються на експорті послуг та імпорті результатів матері­ального виробництва. І, нарешті, треті — здатні бути лише реци­пієнтами тих виробництв, які переносяться з розвинутих країн. Однак, в останні роки дедалі частіше зазначається, що, якими б активними не були зусилля держави, спрямовані на забезпечення швидкого господарського розвитку, жодна країна у світі ще не домагалася справжнього розвитку на шляху здійснення окремих проектів.

Практика показує, що втручання держави в економіку країн, що розвиваються, відбувалось за цілою низкою напрямків. Саме держава, яка, перебуваючи біля джерел наздоганяючого розвит­ку, визначає найважливіші пріоритети господарської політики, — саме вона, застосовуючи як обмеження, так і субсидії, значною мірою втручається у справи приватних компаній, змінюючи реа­льні співвідношення цін і штучно висуваючи на перший план ті чи інші конкретні галузі промисловості або програми розвитку. Досить згадати, як на початку 60-х років міністерство зовнішньої торгівлі та промисловості Японії створило об’єднання, у яке ввійшли такі гіганти, як «Sony», «Hitachi», «Toshiba», «NEC» і «Mitsubishi», і видало новому консорціуму гігантський пільговий кредит, що стало початком японської комп’ютерної індустрії. Саме держава заохочувала недоспоживання, запускаючи політи­ку керованої інфляції, що знижувала купівельну спроможність населення. Держава була відповідальною за екстенсивні методи індустріального розвитку, що проповідувались в Азії.

Протягом десятиліть уряди країн експортоорієнтованої індуст­ріалізації de facto забезпечували надходження додаткових інвес­тицій п’ятьма основними способами: по-перше, за допомогою прямого дотування підприємств у всіляких формах; по-друге, не­прямою підтримкою, яка забезпечила гігантським промислово- фінансовим консорціумам можливість мобілізували внутрішні ресурси через підконтрольні їм банки; по-третє, штучним під­триманням курсу національної валюти на рівні, який дозволяв ефективно імпортувати технології та комплектуючі з-за кордону; по-четверте, залучаючи й гарантуючи зовнішні кредити для під­тримки національної промисловості; по-п’яте, підтримуючи від­носно низьку ціну робочої сили, що забезпечувало конкуренто­спроможність продукції цих країн.

Досить згадати, що корейський уряд усвідомлено проводив політику дотування найбільших підприємств, незважаючи навіть на низьку ефективність їхньої діяльності. Наприклад, на початку 80-х років понад 70 % усіх кредитних ресурсів країни спрямову­валося в кілька найбільших корпорацій, що відзначались мініма­льною рентабельністю (у 1988 р. за обсягу продажу у 32 млрд дол. прибуток «Samsung» становив лише 439 млн дол., що відповідає рівню рентабельності в 1,5 %). На Тайвані у 80-ті роки кредити на розвиток експортних виробництв видавалися під відсотки, що були вдвічі нижчими за рівень міжбанківської став­ки й майже в чотири рази нижчими за середню ціну кредитів, що існували на ринку.

Держава стимулювала приплив іноземних інвестицій, і вона ж уживала заходів з обмеження вільної конкуренції на внутрішньо­му ринку. Нарешті, держава створила величезну малоефективну бюрократію (у відносно благополучній Японії, наприклад, на 170 тис. фермерів припадає 420 тис. управлінських працівників низового рівня і 90 тис. персоналу міністерства у справах сільсь­кого господарства й рибальства). Така бюрократія за певних умов виявляється найбільшим гальмом господарського розвитку чи прямою загрозою економічній безпеці країни (досить згадати приклад організації цілої мережі напівдержавних компаній в Ін­донезії, які дозволили родині президента Сухарто нагромадити найбільший спадок в Азії, що досягає, за деякими оцінками, 40 млрд дол.).

Наведений огляд найфундаментальніших проблем, що поста­ють перед країнами, які йдуть шляхом експортоорієнтованого на­здоганяючого розвитку, показує, що навіть ті з них, які найдалі просунулись у цьому напрямку, не змогли вирішити цілого комп­лексу найважливіших завдань. Серед них варто назвати переду­сім подолання несприйняття економікою науково-технічного прогресу; нерозвиненість власної науково-дослідної бази; екстен­сивний тип економічного зростання; залежність від зовнішнього ринку капіталів і технологій; надзвичайно велику залежність влас­ного виробництва від експорту товарів за кордон; відсталу соціа­льну структуру, яка не дозволяє оформитись сучасному серед­ньому класу, і нарешті, критичну залежність від інтелектуального потенціалу, що перебуває за межами країн, які вирішили розви­вати свій промисловий сектор.

У цьому контексті слід звернути увагу на дві важливі обста­вини.

По-перше, в останні десятиліття взаємозалежність різних центрів світової економіки значно посилилась, але ця залежність стає дедалі однобічнішою. Криза 1997 р. була, зрозуміло, поро­джена головним чином внутрішніми проблемами країн експорто- орієнтованої індустріалізації — неефективністю виробництва, за­вищеним обмінним курсом національних валют, слабкістю банківської системи, надмірною бюрократизацією, зловживанням короткостроковими позиками і т. ін. Проте поява цієї кризи знач­ною мірою стала можливою також завдяки тому, що постіндуст- ріальний світ набув небувалої інвестиційної привабливості. Якщо раніше, як підкреслюють багато експертів, капітал прагнув у США й Західну Європу через їхню відносну захищеність від по­літичної невизначеності та катастрофічних криз, то сьогодні він спрямовується туди внаслідок очевидного технологічного й еко­номічного лідерства цих країн. Саме виникнення безпрецедент­ного технологічного розриву між «першим» і «третім» світами, становлення на Заході нової, постіндустріальної економіки і зро­било можливою появу цієї кризи, а також кризу моделі наздога­няючої експортоорієнтованої індустріалізації.

По-друге, успіхи навіть експортоорієнтованого наздоганяючо­го розвитку є тепер досить спірними. Не можна не визнати, що наздоганяючий розвиток у цілому не скорочує розриву між центрами постіидустріального світу й периферійних регіонів. Виникають господарські системи, які іноді називають суборди- нованими економіками, при цьому підкреслюється, що «твер­дження про те, що субординовані економіки не розвиваються, не означає, що вони не змінюються чи не зростають. Воно наголо­шує, що вони залиіиаються підлеглими стосовно глобальної сис­теми і, отже, ніколи не досягнуть бажаного статусу домінуючих, розвинутих господарських структур»^[38]. Приклад країн Південно- Східної Азії, з цього погляду, дуже показовий. Так, у 1976 р. ВНП на душу населення в Гонконгу і Сінгапурі становив 2790 і 2860 дол.; у Малайзії, на Філіппінах, у Таїланді й Індонезії — 950, 410, 380 і 270 дол.

Наприкінці доцільно повторити: постіндустріальне суспільст­во не може бути побудовано. Єдиним способом його формування є еволюційний розвиток, що відбувається на власній основі, при­чому найважливішим його компонентом є розкриття особистіс- ного потенціалу громадян, що досягли високого рівня матеріаль­ного добробуту. Там, де постматеріалістичні цінності прино­сяться в жертву індустріальному розвитку, постіндустріальне су­спільство не може з’явитись. Драматизм же сучасної ситуації по­лягає в тому, що жодна з країн, здатних сьогодні рушити по шля­ху наздоганяючого розвитку, не може самостійно створити і проконтролювати ті обсяги інформації та знання, спираючись на які йдуть уперед країни Європи і США. Десятиліття запозичення нових технологій не породжують технологічних проривів. Наздог­нати постіндустріальне суспільство індустріальними методами майже неможливо. Прискорена побудова необхідного для такого суспільства матеріального базису породжує такі мутації суспіль­ної свідомості, на викорінювання яких буде потрібно не менше часу, ніж на власне господарський прогрес. Саме такий висновок випливає з дослідження практики наздоганяючого розвитку, яка найочевидніше представлена досвідом нових індустріальних країн Південно-Східної Азії.

Усе це ставить чіткі межі експортоорієнтованій моделі наздо­ганяючого розвитку. По-перше, як і будь-яка модель наздоганяю­чого розвитку, експортоорієнтована модель сформувалася за умов, коли економічне зростання забезпечувалось за рахунок відносного недоспоживання населення. Отже, не було прямого зв’язку між зростаючим матеріальним добробутом і сукупністю мотивів та цінностей творчої особи, що абсолютно необхідно для становлення постіндустріального суспільства.

По-друге, досвід показав, що у світовій економіці сьогодні не може домінувати країна, що не є могутнім джерелом технологіч­них нововведень і не має позитивного сальдо в торгівлі з іншим світом патентами, винаходами й технологіями. Японська промис­ловість сформувалась в умовах, коли доступ до технологій об’єктивно був простим і додатково полегшувався за допомогою цілеспрямованої державної політики. Не в останню чергу саме цим пояснюється певна неувага там до проблем проведення са­мостійних наукових досліджень.

Межі наздоганяючого розвитку стали очевидні в 90-ті роки, коли головним джерелом доданої вартості в розвинутих економі­ках стали інформація і знання. Це привело до радикальної зміни загальної композиції витрат виробництва. Експорт наукових роз­робок і технологій став набагато вигіднішим, ніж торгівля спо­живчими товарами чи іншими продуктами масового виробницт­ва. Японські ж виробники, що настільки успішно задовольняли запити масового споживача в Азії й Америці, виявились нездатні запропонувати продукти, що викликають інтерес у «класу інте­лектуалів», який стає основною соціальною групою, що визначає попит на ринках XXI ст.