Вищі етапи полювально-збиральницького принципу виробництва

Як уже зазначалось, усупереч поширеній думці про те, що стародавні люди завжди страждали від голоду, польові дослі­дження показали, що навіть не в найродючіших місцях первісні мисливці та збирачі забезпечували себе їжею у відносно корот­кий строк.

Обов’язково варто відзначити, що трудове навантаження час­то розподілялося дуже нерівномірно. Іноді були потрібні великі зусилля протягом кількох днів чи навіть тижнів (особливо під час сезонних міграцій тварин чи риби, збирання дикорослого врожаю і т. ін.). А потім могли бути тижні і навіть місяці неробства.

На ім’я етнографа М. Салінза, який привернув увагу до ситуа­ції. за якої первісні народи можуть створювати надлишок продукції (їжі та речей), але не роблять і не хочуть цього робити, це назвали парадоксом Салінза. Однак це не парадокс, а скоріше основна умова підтримання життя подібного суспільства. Цьому не супе­речить факт наявності тимчасових голодувань через невдачі в полюванні чи неврожаї. Суть цього парадоксу полягає в тому, що чим сприятливіші природні умови, тим менша в людей потреба працювати. Іншими словами, виробник може, але не вважає за потрібне добувати благ більше за свої особисті звичайні витрати. Він не прагне до постійного нагромадження їжі чи інших благ.

У цілому можна підсумувати деякі причини, через які первісні люди вважали нагромадження нісенітницею.

1. Багато народів не вміли по-справжньому й надовго запасати їжу, тим більше що у вологому кліматі все гниє, псується, знищу­ється комахами і т. ін. До того ж, якщо не було сезонності, то за­пасати багато не було сенсу: свіжому м’ясу завжди віддадуть пе­ревагу порівняно з «консервами».

2. Під час перекочовувань додатковий вантаж був зайвим тя­гарем, тим більше, якщо врахувати, що жінки повинні були нести дітей.

3. Внутрішньої потреби створення великих запасів не було, а обмін з іншими громадами був нечастим і слабким.

Отже, незначні можливості для збереження, транспортування й обміну ставили жорсткі перешкоди для нагромадження, а сфор­мовані на цій матеріальній базі суспільні відносини однозначно орієнтували людей на необхідність ділитися з родичами. Усе ра­зом це позбавляло членів первісних громад стимулів до нагрома­дження благ.

Описаний принцип виробництва призводив до появи відповід­них особливостей і в суспільства. Суспільства були в основі своїй егалітарними, з ухилом до зрівнялівки, але зі статево-віковою не­рівністю. При цьому соціально праця не була помітно відокрем­лена від відпочинку. Ідеться саме про соціальний, а не про пси­хологічний аспект. З одного боку, праця ще не стала надбанням соціально слабких і зневажених, вона була досить почесною, з іншого боку — ледарювання, коли для нього були умови, не сприймалося в суспільстві як вада.

На етапі зрілості багато важливих досягнень поширюються на основні сфери господарства. Це веде до зростання виробництва, населення і надлишку продукції, який можна було запасати. Над­лишок так чи інакше приводив до появи престижних благ, котрі були зручними в користуванні, зберіганні та відчуженні. Вони відповідно стають метою життєвих устремлінь і ознакою високо­го престижу. Такими були: зброя, одяг, прикраси і т. ін.

На цих стадіях підсилюється поділ праці в суспільстві, почи­нають зароджуватися приватна власність, майнове розшарування, соціальна нерівність, а відповідно відбувається нагромадження багатства в руках керівників громад. У місцях зі сприятливішими \ мовами починає підвищуватись щільність населення у результа­ті посилюються престижний обмін і торгівля, а також війни за володіння цими територіями.

Народи — «збирачі врожаю» в дечому починають допомагати рослинам. Такі прийоми відомі навіть мисливцям. Наприклад, деякі австралійці під час переселення брали на нові місця різні рослини. Дуже цікавий приклад перехідного від збиральницького до аграрного господарства спостерігався в долині Оуенса (у го­рах Сьєрра-Невада), де індіанці будували дамби, щоб зрошувати дикі злаки й інші рослини. Загалом важливо відзначити, що еле­менти догляду, поливу й навіть культивації рослин певною мірою наявні в збирачів і мисливців різних частин світу, а не лише там, де населення перейшло до землеробства.

Отже, шостий етап принципу виробництва називається підго­товчим тому, що тут вже наявні дуже багато елементів майбут­нього принципу виробництва. Лише не вистачає одного важливо­го елемента, навколо якого все це з'єднається в цілісну систему і в разі появи сприятливих можливостей переросте в найпримітив- іііше сільське господарство.

Головна проблема цього суспільства, що гальмувала розвиток продуктивних сил, пов’язана з відсутністю обміну, з невмінням запасати, створювати багатство, здатне зберігатися тривалий час. Однак ця проблема розв'язувалась у міру того, як зростала щіль­ність населення, збільшувались контакти, розвивались дарообмін і обмін.

У суспільств, що перейшли в шостий (підготовчий) етап, на­явні різні шляхи для розвитку. В аспекті генеральної лінії можна говорити про два напрямки розвитку: перспективний та безперс­пективний. Перший напрямок пов’язаний з переходом до примі­тивного сільського господарства. Рух у цьому напрямку приво­дить до того, що з’являється новий і перспективний сектор економіки, меншою мірою пов'язаний з обмеженнями привлас- нювального господарства. Другий напрямок пов’язаний з перерос­танням нормального рівня полювально-збиральницького прин­ципу виробництва завдяки особливій щедрості природи.

Такі суспільства-переростки дуже схожі на суспільства ранніх фаз наступного принципу виробництва. Але це дорога в глухий кут. Тому з погляду перспективи економічного прогресу вони зрештою стають маргінальними.

Отже, на ранніх стадіях формування нового принципу вироб­ництва він немовби співіснує зі старим іноді навіть у тих самих зонах. При цьому обидва принципи виробництва розв язують ті самі проблеми, але принципово по-різному.

2.2.