Структурна криза як фаза довгої хвилі

Структурна криза в економіці — це більш широке явище, ніж середньострокова циклічна криза. Структурна криза за триваліс­тю може охоплювати два-три середньострокові цикли з усіма їх­німи фазами, включаючи й таку фазу середньострокового циклу, як фаза кризи.

Структурна криза є незмінною характеристикою знижувальної хвилі великого циклу. За таких умов вона поєднується з глибши­ми циклічними кризами. Для неї характерні: тривала стагнація в традиційно важливих галузях і секторах виробництва (тоді як но­ві галузі при цьому можуть розвиватися прискореними темпами); тривалі порушення в кредитно-грошовій і валютній сферах, у фі­нансах, міжнародній торгівлі; криза існуючих форм організації та регулювання економіки.

Усі ці явища часто розглядаються ізольовано, їх вважають ав­тономними процесами, що лише збігаються за часом зі знижува­льною хвилею великого циклу. Але їх варто було б вважати складовими частинами однієї загальної структурної кризи еконо­міки. Така криза демонструє, що подальший економічний розви­ток, розширення економічної активності неможливі без докорін­ної перебудови галузевої структури виробництва, системи міжгалузевих зв’язків і технологічних залежностей, наявного міжнародного поділу праці, панівних форм організації економіки й існуючих методів її ринкового й державного регулювання.

Отже, криза виникає тоді, коли стара структура економіки в цілому вступає в конфлікт із запитами нової технології, але ще не готова для змін. Інерція сформованої структури затягує перебу­дову, роблячи її болісною і тривалою.

Структурна криза долається, коли стара структура, нарешті, ! починає поступатися місцем новим галузям виробництва, новим; формам організації та регулювання. Проте, докорінні зміни cτpyκ-∣ тури не можуть бути здійснені протягом короткого часу. Тому, структурна криза за своєю тривалістю перевершує часові межі І одного циклу середньої тривалості, тобто 9—12 років. Зрозуміло,) час подолання окремих структурних криз може бути різним: де­які тягнуться два середньострокових цикли, інші — навіть більше.

За свою історію індустріальне суспільство пережило кілька структурних криз, причому кожна з них викликала докорінну пе­ребудову всієї економіки, включаючи й систему суспільних від­носин, які приводилися у відповідність із досягнутим рівнем роз­витку продуктивних сил. Перехід від мануфактури до фабрики! наприкінці XVIII ст., поширення акціонерних товариств почина­ючи з 30-х років XIX ст., настання монополістичної стадії ш останній третині XIX ст., розквіт державно-монополістичного ре-| гулювання з 30-х років XX ст., становлення транснаціональних! форм капіталізму як визначальних і загальна лібералізація еко­номіки (з кінця 70-х років) — усі ці зміни були породжена ин’єктивною потребою в подоланні чергової структурної кризи (лив. табл. 5).

Ця сама закономірність стосується і міжнародних валютних кідносин. Тут теж чітко відслужується зміна однієї системи орга- ннації платіжно-розрахункового механізму іншою. Переломними иіхами в цьому розвитку були 70-ті роки XIX ст., коли біметалізм почав витіснятися золотим монометалізмом і стали активно роз­виватися валютні відносини; криза 1929—1933 рр. привела в між­народних відносинах до створення Бреттон-Вудської валютної і истеми. Цей період характеризувався також демонетизацією зо­но га у внутрішньому грошовому обігу і встановленням рівноправ­ності золота й валюти у сфері міжнародних розрахунків.

Немає необхідності в цій роботі аналізувати всі форми і иро­нии структурної кризи. Тут важливіше проаналізувати причини довгострокових коливань, що визначають виникнення структур­них криз.

Довгі хвилі безпосередньо пов’язані з технічними революція­ми, тобто із широкими якісними змінами в техніці виробництва, що охоплюють усю економіку. Головним джерелом тривалого підйому служать нові напрямки техніки, а не просто нові поко­ління в рамках одного напрямку чи нові моделі в рамках одного покоління. У ході таких революцій створюються нові галузі та сектори, а старі переживають радикальні технічні зміни. Справа починається з розрізненого впровадження нової техніки й техно­логії на обмеженій кількості підприємств у окремих галузях, зна­ходить продовження в поступовому поширенні нової техніки на дедалі більшу кількість галузей і, нарешті, завершується загаль­ним затвердженням нової техніки як норми суспільного життя. У ході цих перетворень самі нові техніка й технологія постійно вдосконалюються і модернізуються, вони стають дедалі дешев­шими й широкодоступнішими.

Тут важливо зауважити, що в широкому макроекономічному Uciici зрушення в техніці й технології служать однією з головних рушійних сил змін у галузевих пропорціях економіки. Напри­клад, якщо вводиться і знаходить широке розповсюдження тех­нологія, що використовує нафту замість вугілля як головного джерела енергії в різних галузях, то тоді неминучим наслідком цього стає те, що видобуток нафти починає зростати більш швид кими темпами, а видобуток вугілля переживає застій і навіть па дає не лише відносно (як частка в суспільному виробництві), ал< за певних умов і абсолютно. Почнуть будуватися підприємства: видобування нафти, а також нові підприємства, які використову ватимуть технологію, що ґрунтується на використанні нафти Водночас вугільні шахти й підприємства, що використовують ву гілля, будуть закриватися — або в тій самій країні, або за кордо ном, якщо країна є імпортером первинної енергії.

Існують лише два головні фактори, що визначають галузев; структуру виробництва і її зміни, — це технологія і склад кінце вого продукту. Ми вже розглянули залежність галузевої структу ри виробництва від технології. Звернемося тепер до аналізу того як галузева структура залежить від складу кінцевого продукту.

Почнемо з інвестицій. їхня структура цілком визначається по требою галузей в основному капіталі, тобто в машинах, устатку ванні, виробничих будівлях і спорудах. У свою чергу, потреба різ них галузей в основному капіталі залежить від перспектив н; зростання економіки й одержання прибутку в різних галузях, щі знову повертає нас до технології та технічного прогресу.

Разом з тим, прибутковість великою мірою залежить і від ор ганізаційних форм — від того, наскільки вони адекватні потре бам зростання і модернізації, умовам збуту. Наприклад, поши рення акціонерної форми в ЗО—60-х роках XIX ст. багато в чом; допомогло прискорити нагромадження капіталу і здійснити вели комасштабні (на той час) капіталовкладення в будівництво заліз ниць. Поява трестів і картелів наприкінці XIX ст. створила мож ливості для одержання монопольного прибутку в ряді головни галузей обробної промисловості, ставши найважливішим факто ром залучення капіталу в чорну металургію, електротехнічн промисловість, хімію, нафтову індустрію. Але дія цього чинник не скасовує загальної залежності: за умов, коли великі інвестиці в «основні капітальні блага» вже зроблено, інвестиційна актив ність неминуче буде спадати, що особливо характерно для почат кового етапу структурної кризи.

Інший компонент кінцевого продукту — державне споживав ня — часто пов’язують із процесами в політичній сфері. Але це! компонент кінцевого продукту у своїй основі визначається струк турою державних установ і характером їхньої діяльності. А ці означає, що сферу державного споживання не можна вважати ціл ком екзогенною і незалежною від економічних процесів.

У 30—60-х роках XX ст. абсолютне й відносне зростання державного споживання і державних капіталовкладень були од­ним з визначальних факторів структурних змін в економіці. Знач­ну роль відіграло й формування арсеналу способів і методів дер­жавного регулювання, особливо довгострокового: макроекономіч- ниго програмування, субсидування окремих галузей, допомоги приватним корпораціям у забезпеченні прибутковості їхніх опе­рацій.

Нарешті, особисте споживання. На його частку припадає приб­лизно 2/3 кінцевого продукту і приблизно 1/3 сукупної валової продукції всіх галузей. Отже, структура виробництва значною мірою залежить саме від того, як складаються динаміка і струк­тура особистого споживання більшості населення будь-якої краї­ни. У цілому особисте споживання доволі консервативне, але й ноно буде змінюватися в часі, пристосовуючись до загальноеко­номічних тенденцій. Це пов’язано з тим, що особисте споживан­ня залежить насамперед від заробітної плати, що безпосередньо входить до складу витрат виробництва. Крім того, рівень заробіт­ної плати залежить від загальноекономічної кон'юнктури і стано­вища на ринку робочої сили. А тому особисте споживання неми­нуче буде еволюціонувати відповідно до тих тенденцій, що харак- ісрні для економіки в цілому.

Узагальнюючи сказане, можна дійти до висновку, що струк- I урна криза неминуче долається. Але її тривалість та глибина ви­пинаються тим, чи докладаються зусилля для консервації і під­тримки старої структури, чи зусилля спрямовані на створення нової структури виробництва. Важлива роль у подоланні струк­турної кризи належить упровадженню не лише технічних, але й організаційних інновацій. Саме вони дають можливість привести у відповідність усі компоненти суспільного виробництва, почи­наючи від техніки, технології, галузевої структури виробництва і завершуючи обсягом і структурою особистого споживання, ди- намізуючи на цій основі суспільне виробництво.

Отже, довгі хвилі безпосередньо пов’язані не лише з техніч­ними, але й з організаційними революціями. І підйом у довгій хвилі також пов’язаний із ними.

3.3.5.