Специфіка інструментарію економічної політики, що заснована на принципах неоінституціоналізму, та випереджаючий розвиток

Зародження інституціоналізму вчені пов’язують із виходом 1989 року статті Т. Веблена «Чому економіка не є ево­люційною наукою?». Уперше термін «інституціональна економі­ка» був ужитий публічно професором У.

Неоіституціоналізм — це напрямок сучасної політичної економії, який цілісно сформувався у 1960—1970 рр. XX ст., предметом дослідження якого стала інституціональна структу­ра виробництва. Останнє стало можливим завдяки розвитку таких понять, як трансакційні витрати, права власності, конт­рактні відносини. Однак неоінституціоналізм неоднорідний за своєю структурою. Інші назви, які до нього застосовують, — це «нова інституціональна теорія», теорія трансакційних ви­трат, теорія контрактних відносин, теорія прав власності. Якщо подивитися на витоки неоінституціоналізму, то його засновни­ками є переважно американські вчені, а саме Дж. Б’юкенен, Дж. Бренан, Д. Норт, Талок, М. Олсон, K. Eppoy та ін.

Неоінституціоналізм, як доводять учені, має тісний зв’язок з ордо-лібералізмом фрайбургської школи в Німеччині, заснованої в 30-х рр. XX ст. Вальтером Ойкеном, Вільгельмом Рьопке, Фран- цом Бьомом та ін. Як вважає C. H. JIeвін¹, із думкою якого по­годжуємось, ордолібералізм виступив попередником сучасної конституційної економіки. Спільність цих концепцій полягає в парадигмі «контрактного» вибору конституційних правил і пріо­ритетів прав і свобод індивіда.

Оптимальним, як з позиції економічної ефективності, так і за­безпечення свободи індивіда, ордоліберали вважають конкурент­ний ринковий порядок, який має формуватися цілеспрямовано.

Завершальний етап дослідження господарського порядку будь-якої конкретної економіки в ордолібералізм! передбачає ви­користання методу «узагальнювальної» абстракції, що дозволяє виділити «домінуючі» та «доповнюючі» форми. В. Ойкен пропо­нував на основі цього методу здійснювати подвійний синтез, об’єднувати різноманітні формоутворювальні елементи в рамках цілого господарського порядку, а потім вбудовувати господарсь­кий порядок у природне, духовне, політичне та соціальне середо­вище. Слід зазначити, що ордолібералізм, отже, активно та сис­темно використовує принципи міждисциплінарного аналізу, на відміну від теорії суспільного вибору, що виникла в рамках «еко­номічного імперіалізму». Тому господарський, правовий і полі­тичний порядки виступають як відносно самостійні, але при цьому пов’язані відносинами взаємозалежності з частинами сукупного громадського порядку. З цієї позиції ордоліберали критично ста­вились до моделі «економічної людини», яка оцінювалась у мак- симізації своєї корисності у відриві від існуючого соціального та культурного контексту. Ордоліберали ВИХОДЯТЬ з того, що люди завжди у своїх суб’єктивних прагненнях хочуть досягти власної мети з найменшими витратами «цінних для себе речей». Отже, вони завжди дотримуються «економічного принципу»¹. Така мо­дель людини дуже нагадує розгляд людини неоінституціоналіс- тами, які в рамках методологічного індивідуалізму розглядають індивіда як схильного до ірраціональної поведінки, однак такого, що максимізує свою корисність.

Неоіституціоналізм центральною проблемою вважає соціальні інститути, які виступають інструментами з економії трансакцій- них витрат, а існування інститутів пов’язано із вигодами та ви­тратами, зміна співвідношення між якими викликає зміни в пове­дінці економічних агентів. Інклюзивність неоінституціональної теорії, тобто відкритість до прийняття із-зовні інформації з інших суспільних наук, визначають її методологічні можливості до ви­роблення рекомендацій для економічної практики, і випереджа­ючого економічного розвитку зокрема.

Неоінституціоналізм також неможливий поза системним про­цесом економічного розвитку. Водночас випереджаючий розви­ток не тільки необхідно, але й неможливо розглядати поза систем­ним процесом, поза інституціональними, організаційними та ін­дивідуальними відносинами в економічній системі. Оскільки по­няття «система» (грец. systema— ціле, що складається із час­тин)— це є порядок, зумовлений правильним, планомірним розташуванням і взаємним зв’язком частин чого-небудь, і, одно­часно, це сукупність методів, прийомів, правил здійснення чогось, наприклад 'система взаємовідносин економічних агентів у моделі випереджаючого розвитку, то неоінституціоналізм можна розгля­дати як інструмент аналізу механізму функціонування випереджаю­чого розвитку, за допомогою якого виявляється його господарський порядок і зміст взаємозв’язку соціальних інстиіутів, а також визна­чається сукупність методів і прийомів, формальних і неформальних правил функціонування сучасної економічної системи.

Неоінституціоналісти розглядають індивідів як егоїстичних осіб, які зацікавлені в реалізації лише власних інтересів. Приєд­нання до великих і малих груп, організацій, що обстоюють на­чебто «спільні інтереси», усе одно не означає, що індивіди деле­гують їм повноваження обстоювати їхні інтереси. Заміна моралі для узгодження соціальних «конфліктів» і суперечностей можли­ва встановленням правил.

Д. Норт під інститутами розуміє «правила гри» у суспільстві або «створені людиною обмежувальні рамки, які організовують взаємовідносини між людьми». Інститути, отже, «задають струк­туру спонукальних мотивів людської взаємодії у політиці,

соціальній сфері або економіці»^[183]. Важливим внеском Д. Норта в неоінституціоналізм було визнання провідної ролі інституційних змін в економічному розвитку. Інституційні зміни визначають процес розвитку суспільства в часі. Учений також довів значу­щість історії в економічному розвитку. Ставши родоначальником нової економічної історії вчений, тим самим, лімітував такий не­долік неоінституціоналізму, як повна відмова від аналізу істори­чних результатів.

Технічні та інші зміни, які вважають важливими для економіч­ного зростання, Д. Нортом визнаються недостатніми: будучи ключовими складовими процесу економічного зростання, вважає вчений, вони не можуть його пояснювати. Ключем до економіч­ного розвитку є ефективна організація економіки. Проводячи економічну політику, необхідно розуміти, що інституційні зміни відбуваються повільно, оскільки є результатом історичних змін, що формують індивідуальну поведінку. Чим вищою є інституці- ональна невпевненість, тим вищими є організаційні витрати на здійснення операцій. Неможливість укладати зобов’язальні конт­ракти та встановлювати довготривалі інституційні взаємовідно­сини в ділових колах визнається неоінституціоналістами причи­ною стагнації в країнах світу.

Люди розглядаються як емпіричні реальності, котрі мають моральні вади «людської природи», що обмежує досягнення со­ціальної гармонії. Це обмеження може бути подолане зі встанов­ленням соціального порядку на основі побудови й підтримки правил, за якими встановлюються межі нав’язування свого керів­ництва іншим. Наукова проблематика, що правила можуть замі­нити мораль, піднімалася економістами з часів Адама Сміта, у його праці «Теорія моральних почуттів» або «Досвід досліджен­ня законів, керуючих судженнями, природно складених нами спочатку про вчинки інших людей, а потім і про свої власні»’.

Спонтанний ринковий порядок, що став інтелектуальним від­криттям XVIII століття, виявив таку закономірність, що індивіди, переслідуючи власні інтереси, можуть просувати інтереси інших. Результатом стало виникнення інституту соціальної координації, формами існування якої став міжнародний поділ праці як органі­зація співробітництва. Економічна діяльність агентів на ринку не вимагає від них відмови від «людської природи» або зміни моде­лі моральної поведінки. Співробітництво вимагає від них сліду­вання «конституційному порядку»^{[184] [185], під яким неоінституціоналіс- ти розуміють правильну організацію правил з деякими засобами примусу до виконання. До «людської природи» неоінституціона- лісти, крім обмеженої раціональності в людській поведінці, та­кож відносять опортунізм (Олівер Вільямсон). Використання цих двох поведінкових передумов визначає основні завдання еконо­мічної організації, які полягають у виробленні контрактів і струк­тур управління, мета та результат яких виявляються в економії на обмеженій раціональності людей за одночасного захисту транс­акцій від ризиків, що створюються опортуністичною поведінкою їх учасників. Це твердження формує осмислене ставлення до економіч­ної організації, в якій існує постійна загроза того, що розважливість може бути доведена до дисфункціональних крайнощів.}

Отже, за інституціонального корегування держава має врахо­вувати такий аспект. Інститути впливають на економічний про­цес шляхом впливу на витрати обміну і виробництва. Одночасно із технологією, що використовується, вони визначають трансак- ційні й трансформаційні (виробничі) витрати, які в сукупності становлять загальні витрати виробництва. Інститути піддаються аналізу. Це є основне твердження нової інституціональної теорії. При цьому економічні інститути капіталізму пізнати глибоко уявляється дуже складно, оскільки вони є різноманітними, по­стійно розвиваються та перебувають у процесі безперервних змін. Індивіди в політиці схильні до опортуністичної поведінки, яка виходить із важковловимої та всепроникної людської натури.

Суттєвий внесок у розроблення принципів і механізмів еко­номічної політики неоінституціоналізм робить своїм вивченням поведінки організацій та їх значення для економічного розвитку, випереджаючого зокрема. Організація за Нортом — це група людей, об’єднаних прагненням спільно діяти, щоб досягти будь-якої мети¹. У тлумаченні Мансура Олсона організація є групою, малою чи ве­ликою, яка створюється для сприяння інтересам своїх членів.

Американська теорія груп бере початок від ідей Дж. Kommoh- са. Основною його ідеєю було те, що ринковий механізм не може сприяти справедливому розподілу результатів людської діяльно­сті стосовно до різних груп в економіці, оскільки це визначається нерівністю сил впливу цих груп. Отже, впливові групи станов­лять, за Kommohcom, необхідний елемент досягнення справедли­вого та раціонального економічного порядку. Конфлікти, які ви­никають між групами різних інтересів, визнавалися джерелом прогресу та реформ.

Сучасних теоретиків груп називають аналітичними плюраліс­тами, оскільки теорія груп проникла з економічної теорії в полі­тологію та соціологію, і набула там свого розвитку шляхом об’єднання американської теорії груп і традиції плюралізму (Ла- тем, Бентлі, Трумен). Артур Ф. Бентлі, відомий своєю працею «Процес управління» (1908), вважав багатство основним джере­лом поділу суспільства на групи. Хоча ця книжка була опубліко­вана на початку XX століття, як зауважує Мансур Олсон^{[186] [187], вона повністю відповідає підходам сучасних політологів теорії груп. Kommohc вважав, що не можна говорити ні про який інтерес, по­ки той не виявить себе в колективній дії. Інтерес групи потрібно знайти емпіричним шляхом. Кожна «частинка» діяльності інди­віда може розпищатись як індивідуальна, а з іншого боку — як частка діяльності суспільної групи. Це є важливим для правиль­ної інтерпретації суспільства. Визначаючи інтереси групи у спів­відношенні з інтересами іншої групи через призму конфлікту між ними, тим самим відкидаючи можливість формування спільних інтересів суспільства, А. Бентлі вважав, що єдиною детермінан­тою курсу урядової політики являється тиск групи. Таким чином, вплив або тиск завжди є груповим феноменом. Цей феномен де­монструє взаємний тиск і супротив між групами. Баланс тиску груп розглядається ним як існуюча форма суспільства. Уряд ви­ступає врівноважуючим елементом розрізнених інтересів впли­вових груп. Звідси, неоінституціоналісти роблять висновок, що не існує такого інтересу групи, який би повністю відображав ін­терес кожного члена суспільства. Усе в суспільстві, включаючи уряд, визначається взаємовідносинами конфліктуючих груп. За­значене стало ключовою ідеєю для розуміння ролі уряду взагалі та його економічної політики зокрема з неоінституціональних позицій. Водночас тиск груп визначає соціальну політику та є її єдиною де­термінантою. Концепція груп, отже, стала корисною для виявлення груп людського суспільства, за посередництва яких люди й сьогодні взаємодіють між собою: добровільні асоціації, банки, кооперативи, біржі, професійні спілки, а також інститути громадянського суспі­льства, та сформувалося осмислене ставлення до них з боку держа­ви, її законодавчих і виконавчих органів}

М. Олсон доводить низку логічних помилок у теорії груп аме­риканського плюралізму та розвиває нову теорію груп, де врахо­вуються механізм лобіювання і його вплив на економічну політи­ку. «Лобі великих економічних груп», — пише вчений, — це побічний продукт організацій, наділених здатністю «мобілізува­ти» латентну групу за допомогою «виборчих мотивів». Такими «виборчими мотивами» можуть користуватися тільки ті організації, які, або 1) мають достатню владу для примусу, або 2) володіють джерелом позитивних стимулів, щоб запропонувати їх індивідам латентної групи. Індивіди погоджуються на членство в таких ор­ганізаціях, якщо вони отримують також «неколективне (приват­не)» благо, що є для них «виборчим» стимулом. Тому існує вели­ка сукупність організацій, які виконують функцію лобіювання, а також економічну функцію, або соціальну функцію та лобіюван­ня, або три функції одночасно. Таким чином, на додаток до лобі­зму великих груп, що засновані на примусі, існує лобізм, який асоціюється з пропозицією неколективних і приватних благ по­тенційним членам такої групи, які погоджуються взяти на себе частину витрат з лобіювання щодо отримання колективного блага¹. Таким чином, теорія груп дозволяє пояснити економічну поведін­ку різних організацій, механізм їхнього впливу та взаємодії з урядом, і визначити напрямки економічної та соціальної політик з урахуванням розрізнених інтересів різних суспільних груп, з метою їх узгодження та вибору альтернативного варіанта (вико­ристання ресурсів).

Ще одним важливим напрямком досліджень у методологічних координатах нової інституціональної теорії, важливої для визна­чення принципів економічної політики країни, є концепція транс­акційних витрат. Остання, керуючись принципом раціональності, досліджує вплив витрат на організацію контрактів. Відмінністю економічної теорії трансакційних витрат від неокласичної теорії

в цьому аспекті є те, що вона стверджує, що «управління контрак­тними відносинами передусім здійснюється за посередництвом використання інститутів приватного порядку (private ordering) за­лагодження конфліктів (legal centralism), а не за допомогою пра­вового централізму»^{1 2}, тобто звернення до суду.

Логіка неоінституціоналізму — суть пошук шляхів мінімізації трансакційних витрат і глибоке пізнання економічних інститутів капіталізму. О. Вільямсон розглядає економічну організацію з позиції теорії трансакційних витрат. Методологія його дослі­дження дозволяє вивести низку практичних рекомендацій для економічної політики з погляду державного регулювання контрак­тних відносин між фірмами, «нестандартних механізмів контрак­тації» (франчайзингу, процесу злитті в і поглинань), антимонополь­ного регулювання тощо.

Суть нової інституціональної теорії Вільямсона зводиться до альтернативного підходу до опису контрактних відносин. Уче­ний виокремлює «фундаментальну трансформацію», що є ситу- •.. ■ • ацією, за якої умова великої кількості конкурентів в умовах торгів за попередній контракт (ex ante конкуренція) трансфор­мується в умову малої кількості учасників договірного процесу в періоди його відновлення (ex post конкуренція). Фірму, за Віль- ямсоном, потрібно розглядати як структуру управління угодами. Нестандартні форми контрактації фірм сприяють мінімізації трансакційних витрат, а тому державне втручання у «спонтан­ний ринковий порядок» визнається бажаним, якщо є наміри під­вищення ефективності діяльності фірм. Ієрархія в економічній організації також слугує цілям ефективності та дозволяє робити прогностичні висновки щодо способів організації роботи. Пе­редбачення стосовно відносин між робітниками і менеджерами є переважно відносинами адміністративного підпорядкування. Вільямсон також пропонує інструментарій для вивчення проф­спілкової організації.

Проникнення нової економічної теорії в дослідження економіч­них організацій дозволяє аналізувати процес функціонування THK і визначення її цілей. Сучасна корпорація і наступне виник­нення її організаційної форми пов’язано з виникненням конгло­мерату і транснаціональної корпорації, є продовженням еволюції мультидивізіональної базової структури, метою якої, перш за все, є управління диверсифікованим виробництвом, а також забезпе­чення передачі технологій. Отже, у межах теоретичних висновків про суть і цілі сучасних корпорацій, зазначимо, що розвинені країни світу активно використовують ці економічні організації для лобіювання своїх інтересів. Так чи інакше, обернений зв’язок має місце. THK для реалізації своїх цілей сформували модель ма- сово-індивідуалізованого споживання високотехнологічних това­рів, яку використовують як механізм забезпечення свого випере­джаючого розвитку, що впливає відповідним чином на держави їх базування. THK створюють умови для формування реверсу по­питу на свою продукцію, шляхом стратегій експансії на ринках національних держав. Наднаціональні органи регулювання між­народної торгівлі, такі як СОТ, є «групами лобі», що використо­вують нагромаджений капітал впливу держав і корпорацій для забезпечення колективних і неколективних (приватних) благ своїх впливових країн-членів.

Теорія трансакційних витрат має також низку рекомендацій для антимонопольного регулювання. Державна політика стосов­но до внутрішньфірмової та ринкової організації неодмінно трансформується, якщо вона починає вироблятися на базі фірми як структури управління та оцінки складних контрактів з позиції інституціонального аналізу. «Нестандартні форми контрактації» довели своє право на існування і, по суті, стали сучасними спосо­бами випереджаючого економічного розвитку великих корпора­цій. Антимонопольна політика США нині вже не розглядає від­носини франчайзера і франчайзі з позиції заборон останньому діяти на конкретних ринках, мати співпрацю з обмеженим колом постачальників і споживачів, оскільки це було порушенням інте­ресів конкурентів і споживачів, і самого франчайзі в тому числі. Процес злиття та поглинання тривалий час у США вважався ан- тиконкурентним механізмом і карався антимонопольним законо­давством. Інтелектуальна основа оцінки способів альтернативної організації зазнала змін упродовж 1960—1970-х рр. У цьому зв’язку трансформувалась і державна економічна політика. Ан- тимонопольне законодавство США змінило свою точку зору що­до таких проблем, як франчайзингові обмеження та взаємне вра­хування інтересів сторін, система базисних пунктів, пов’язані контракти.

Заслуговує на увагу підхід нової інституціональної теорії до держави. Держава з позиції нової інституціональної історії ви­значається як організація, що має порівняльні переваги в здійс­ненні примусу, що поширюються на геоірафічну територію, межі якої визначаються її здатністю обкладати податками. У світі об­межених ресурсів тиск є засобом перерозподілу благ. Отже, ви­никає явище, яке в неоінституціональній традиції може бути на­звано як вимушений контракт, або як невибірний асиметричний обмін. Але для того щоб виникла держава, одного насилля недо­статньо. Вона має бути чітко структурованою, причому насилля має характер взаємопогодження. З одного боку, виступає фор­мою діяльності з перерозподілу суспільного багатства, з іншого, є засобом протидії або попередження останньої. Держава має ви­никнути тоді, коли з’являються порівняльні переваги у здійснен­ні насилля. Це означає, що держава, вступаючи в поєдинок з окремою людиною, завжди є переможницею, оскільки ЇЇ середні витрати на здійснення насилля виявляються значно меншими, порівняно з витратами, що їх несе опонент. В інших сферах, на­приклад у сфері виробництва приватних благ, держава може й не мати порівняльної переваги, яка тепер переходить до індивіда,

Уильямсон, О. И Экономические институты капитализма: Фирмы, рынки, «отно­шенческая» контрактация / О. И. Уильямсон ; научное редактирование В. С. Кать- кало. —СПб.: Лениздат; CEV Press, 1996. — 702 с. —С. 574.

котрий маючи певні знання та навички, може їх використати у виробництві та обміні. Тобто для балансування сил між держа­вою та індивідами, населенням укладається соціальний контракт, у рамках якого здійснюється обмін доходу на безпеку. Держа­ва — це організація, в якій сконцентровані люди, які спеціалізу­ються на застосуванні насилля або демонстрації можливості останнього, якщо виникне така потреба. Можливості держави в застосуванні насилля ніколи не були абсолютними. Ось чому неоінституціоналісти говорять про межі держави. Найпростіша модель держави в рамках неоінституціоналізму є моделлю обмі­ну порядку захисту прав власності та безпеки на податки¹.

Неоінституціональна економічна теорія по новому підходить до аналізу взаємовідносин держави і прав власності. Підхід, яким користуються вчені даного наукової течії при аналізі політичної системи, політичних інститутів і відповідного інструментарію економічної політики держави полягає у комбінуванні економіч­ної теорії трансакщ йних витрат і теорії агентських відносин на основі концепції раціонального вибору.

Д. Порт одним із перших почав досліджувати співвідношення між державою, правами власності та продуктивністю (економіч­ною ефективністю)^{[188] [189]. Запас знань, накопичених суспільством, і наявні технічні ресурси визначають технічні верхні межі продук­тивності та обсягу випуску, так звану технічну межу виробничих можливостей економіки. Однак, як зазначає вчений, для кожної схеми прав власності мається своя структурна межа виробничих можливостей, що досягається шляхом вибору із множини мож­ливих типів економічних організацій таких, за яких мінімізують­ся витрати і максимізується обсяг випуску. Можливі варіанти ти­пів організацій визначаються системами прав власності (за заданого рівня технології та інших екзогенних факторів), а сис­тема прав власності залежить від політичної структури суспільс­тва. Щодо аналізу політичної структури, то одні створюють умо­ви та сприяють формуванню стимулів для зближення структурної межі виробничих можливостей країни з технічною, а інші [полі­тичні структури] не створюють таких можливостей. Цей висно­вок також доповнюється наслідками для економічної політики, а саме: для наближення структурної межі виробничих можливос­тей до технічної потрібні політичні зміни, а ці зміни, у свою чер­гу, потребують витрат. Тому в аналізі економічної політики та економічних реформ як способів її реалізації необхідно врахову­вати витрати політичних змін і витрати, пов’язані зі збереженням (обслуговуванням) систем.}

Сучасна технологія створює потенційні можливості для до­сягнення високого рівня економічної ефективності (продуктив­ності). Однак цей високий рівень обсягу випуску не може бути досягнутий без ретельно продуманої структури спеціалізації виробництва та налагодження мережевого обміну між розріз­неними індивідами (агентами) у часі. Що більш провідною є технологія, то складнішими є взаємозв’язки, складнішими є трансакції та вищими трансакційні витрати. Для того щоб змен­шити трансакційні витрати, пов’язані з використанням провід­них технологій, потрібні адекватні схеми прав власності, держава ж за цих умов має відносну перевагу в зменшенні та­ких трансакційних витрат. Тобто роль держави полягає у ство­ренні системи законів для підтримки економії на масштабі за­хисту прав власності. Як зазначає ірландський економіст Т. Еггертссон у книжці «Економічна поведінка та інститути»^[190], для підтримки економічного зростання і повномірного викори­стання провідних технологій важливе значення має готовність економічних агентів постачати відповідні специфічні активи. Така готовність економічних агентів залежить від схеми соці­альних правил, у тому числі від наявності третьої незалежної сторони щодо розв’язку конфліктних ситуацій, якою є, безу­мовно, держава. Однак Норт зазначає, що в економічній історії відомі факти того, що держави не створюють схеми прав влас­ності, які спроможні наблизити економіку до технологічної межі виробничих можливостей. А ті випадки економічних спа­дів пояснюються організаційними провалами.

Неоінституціоналісти (модель Фіндлі-Уілсона) також дово­дять, що державі належить і провідна роль у «постачанні» суспіль­ного порядку, причому основним виробничим ресурсом виступа­ють державні службовці.

Теорія суспільного вибору здійснює порівняння економічної теорії і теорії політики, у рамках якої доводиться, що теорія полі­тики є значно складнішою за економічну теорію, а, відповідно, політичний обмін є складнішим за ринковий (економічний) об­мін. Особливу увагу потрібно звернути на те, що будь-яке рішен­ня в економічній політиці з’являється після того, як установлено конституційний порядок. Отже, політичний обмін є певним кон­цептуальним договором, який має бути попередньо визначеним до будь-якої значущої економічної взаємодії. Тобто має бути встановлений законодавчий порядок, який забезпечує гарантії ін­дивідів на власність і права управління ресурсами, а також такий, що визначає певні межі використання державної влади. Також політичний обмін у межах встановленого правопорядку включає й охоплює всіх членів суспільства, а не двох торговельних парт­нерів, як в умовах ринкового обміну. Саме це, на нашу думку, є визначальним у виборі виду економічної політики країни, її ос­новних принципів, цілей і мотивів. Отже, випереджаючий еконо­мічний розвиток як концепція може бути реалізований за умов політичного обміну, який охоплює все суспільство в межах обра­ного конституційного порядку та системи правових правил, дер­жавних гарантій, що йому відповідає, та встановлених меж вико­ристання державної влади.

Із цієї точки зору, нова інституціональна теорія, намагаючись подолати найбільш дискусійні елементи аксіоматики неокласики та адаптувати традиційну поведінкову теорію до нових умов, уводить до своєї дослідницької програми такі елементи, які ра­ніше не входили в структуру економічної науки. Йдеться про об­межену раціональність, яка орієнтована на з’ясування інтелекту­альних можливостей людини та психологічних аспектів пізна­вальних процесів, проблеми ірраціональної поведінки, неповних контрактів, трансакцій тощо. Головними інструментами аналізу цього нового для мейнстріму об’єкта є «ієрархія» і «неповний контракт». Під останнім слід розуміти ірраціональну поведінку індивідів, із чого випливає, що система визнає предметом дослі­дження не тільки вертикальні, а й горизонтальні відносини у фір­мі (т. з. феномен організації).

Отже, неоінституціоналізм закладає деякі принципи економіч­ної політики випереджаючого розвитку. Серед них можна виок­ремити принцип урахування моделей поведінки індивідів, груп особливих інтересів (політичних партій, бізнес-структур), що ви­значає напрямки прилаштування економічної політики випере­джаючого розвитку до ірраціональної (опортуністичної) поведінки. Практично важливим у методологічному полі неоінституціоналі- зму є обгрунтування ролі держави за мінімізації інституціональ- ної невпевненості, невизначеності «правил гри» під час укладання контрактів. Для реалізації економічної політики випереджаючого розвитку неоінституціоналізм пропонує механізм подолання «людської природи», шляхом установлення соціального порядку для підтримки правила гри і встановлення меж державного уп­равління, напрямків інституціонального коригування. Уряд ви­ступає елементом, що врівноважує відносини між групами ін­тересів. Особливо конструктивним з неоінституціонального погляду є розуміння важливості ефективності економічної ор­ганізації для випереджаючого розвитку та відповідної еконо­мічної політики.