Економічна політика випереджаючого розвитку в концептуальному полі неолібералізму

Концепції суспільного устрою поділяють на лібера­лізм, консерватизм, соціалізм і соціальну демократію. Неолібера­лізм як політична течія та концепція суспільного устрою, безумов­но, має у своїй основі концепцію лібералізму, однак дещо видо­змінено під дією об’єктивних економічних обставин, таких як глобалізація, світові фінансово-економічні кризи тощо.

Лібералізм як політична течія, теорія та концепція суспільного устрою має свою класичну форму. Така класична форма у сфері державного устрою (але не у сфері економічного устрою) здійс­нила великий вплив на сучасну теорію соціальної демократії. Се­ред учених-теоретиків лібералізму, засновників даної течії, слід назвати Джона Лока (1632—1704). Учений називав свободу базо­вою цінністю, законом природи, який повинні розділяти усі учас­ники політичного процесу.

Лібералізм здійснив вплив на економічну, соціальну і полі­тичну думку. Його прикладання до економіки є найбільш очевид­ним. Якщо необхідно встановити лише правила гри, то в усьому іншому приватні інтереси можуть виявляти себе як завгодно, це і є все необхідне для ринку. Лібералізм і ринковий капіталізм є не­від’ємними. Саме такий класичний лібералізм сприяв становлен­ню не тільки ринкового капіталізму та соціального партнерства, але, власне, й демократії. Однією із прогресивних форм лібералі­зму є соціальний лібералізм, який не вимагає формальної рівності та виступає не за обмеження держави, а, навпаки, за її посилення, де держава застосовує цілеспрямовані заходи економічної полі­тики для регулювання економіки.

У першій половині XX століття вивчення течії лібералізму продовжили економісти, серед них австрійський учений Фрідріх Август фон Хайек (1899—1992). Автори «Курсу соціальної де­мократії»² називають учення яскравих представників лібералізму XX ст. новоліберальною течією, використовуючи термін «ново- ліберальний» умисно, щоб відокремити його від терміна «неолі­бералізм», який називають «загальним бойовим гаслом», що став причиною і результатом негативних тенденцій у сучасному сві­товому суспільстві та світовій економіці загалом.

Новоліберали продовжили дослідження в рамках ліберальної традиції Джона Локка, загостривши його зважену позицію в істо­ричному контексті. Новолібералізм почав розвиватися в першій половині XX ст. і набув подальшого розвитку з початку 80-х ро­ків. Так, наприклад, Фрідріх фон Хайек вважав, що свободу і де­мократію можна реалізувати виключно в межах економічної сис­теми, що заснована на необмеженій приватній власності та конкуренції. Суспільство розглядається ним як «спонтанний по­рядок», в якому суб’єкти господарювання вільно вступають у відносини один з одним через ринок і конкуренцію. Основним завданням держави в цьому випадку є встановлення загальних правил поведінки особистості стосовно до інших людей. За цих умов свобода і демократія існують для меншості, однак у «спон­танному порядку» Хайека це не відіграє особливої ролі.

Іншим яскравим представником новоліберальної позиції мож­на назвати швейцарського вченого-економіста Вільгельма Рьоп- ке, який виступав за регульований капіталізм, тобто був прихиль­ником активного впливу держави на економічне життя.

Більшість фактів і висновків стосовно глобальної неолібераль­ної трансформації та її наслідків є відомими. Не вистачає, однак, політико-економічного дослідження про те, як виник неолібера­лізм і чому він так швидко поширився у світовій економіці. Чим же відрізняється лібералізм від неолібералізму і чому останньому навішують ярлик політичної доктрини, що несе велику небезпе­ку, однак яка є домінуючою в сучасному світі? Відповідь на це запитання є, але вона заслуговує на ретельне вивчення історії неолібералізму, її ідеологів і зацікавлених сторін.

Неолібералізм є теорією, яку Девід Харві, англійський про­фесор антропології, називає політекономічною теорією¹, ви­сновки з якої почали широко використовувати на практиці. Неолібералізм є теорією, відповідно до якої ринковий обмін є основою системи етичних норм, що є достатньою для регулю­вання всіх людських дій. Неолібералізм став домінуючою су­спільною течією для більшості держав світу приблизно з кінця 1970-х рр. Відповідно до цієї теорії індивід може досягти доб­робуту, застосовуючи свої підприємницькі здібності в умовах вільного ринку. Однак мають місце певні інституціональні ме­жі, а саме: сильне право власності, вільний ринок і свобода тор­гівлі. При цьому відбувається перегляд ролі держави, що зво­диться до створення і збереження інституціональних структур. Держава повинна, наприклад, гарантувати цілісність грошей, сформувати законодавчі структури і виконувати всі функції, пов’язані із захистом недоторканних прав приватної власності, а також забезпечувати правильну роботу ринків. Якщо ринків не існувало раніше, власне у таких сферах, як земля, вода, освіта, охорона здоров’я, соціальне забезпечення і навколишнє середовище, то держава має створити їх за допомогою реаль­них практичних дій уряду.

Як і хто забезпечив становлення неолібералізму? Засновника­ми неоліберальної концепції економічної політики вважаються Маргарет Тетчер (прем’єр-міністр Великобританії 1979 р.), Ро­нальд Рейган (президент США 1980 р.) і Пол Волкер (Голова Фе­деральної резервної системи США з липня 1979 року).

Успіх Рейгана і Тетчер, на думку Д. Харві, можна оцінити по- різному. М. Тетчер походила із середнього класу, та її революція була підготовлена консенсусом, що сформувався в межах тради­цій середнього класу. Її програма дій більшою мірою визначалась ідеологією неолібералізму, що сприяло зміцненню традиційно міцних зв’язків між кабінетом прем’єр-міністра та промисловою і фінансовою бізнес-елітою. Проект з відновлення класової влади, на противагу руйнуванню впливу робочого класу, відігравав ско­ріше підсвідому роль в її політичній еволюції.

Неолібералізм так глибоко укорінився в англомовних країнах, що його вплив на капіталістичну систему загалом став очевид­ним. Однак, окрім зовнішньої експансії неолібералізму на країни, важливу роль, безумовно, відігравали і внутрішні процеси. Особ­ливістю неолібералізму було те, що його політико-ідеологічна, економічна та соціальна основи і традиція були сформовані в СІЛА та Великобританії, а їх послідовники, інші країни, опини­лися у сформованому інституціональному середовищі, із певною сукупністю чинників, нав’язаних ззовні, й мали змогу лише руха­тися шляхом розвитку неолібералізму, не зважаючи на своє став­лення, позитивне чи негативне, до цієї політекономічної концеп­ції управління економікою та суспільством.

Як же сформувався суспільний консенсус, який забезпечив ле­гітимний поворот до неолібералізму? Цей процес відбувався па­ралельно в кількох вимірах. Суттєвому політичному впливу під­давались корпорації, засоби зв’язку, університети, професійні асоціації та інші інститути громадянського суспільства. Цей про­цес Ф. Хаейк назвав «довга хода» (1947 р.) неоліберальних ідей, що характеризувався появою дослідницьких груп за підтримки промислового і фінансового капіталу, підтримкою засобів масо­вої інформації.

Неолібералізм витіснив систему вбудованого лібералізму за рахунок політики утиску, такої як військово-політична сила (на­приклад у Чилі). На думку ідеологів неолібералізму, політика утиску може призвести до виникнення фаталістичних настроїв у суспільстві, що є сприятливим в інституціональному аспекті ґрун­том для визнання позиції відсутності іншої альтернативи, крім неолібералізму. Будь-який політичний рух, що визнає свободу особистості, на думку вчених, ризикує перетворитися на неолібе­ральний. Цінності особистої свободи та соціальної справедливос­ті не завжди сумісні.

Для розуміння практичних аспектів економічної політики неолібералізму доцільно представити основні її положення, сфор­мульовані Маргарет Тетчер, які зводяться до такого:

• відхід і повна відмова від політики кейнсіанства;

• визнання і декларування провідної ролі рішень монетариз­му, які визначають попит у боротьбі зі стагфляцією, що означало революцію у фіскальній та соціальній політиках;

• конфронтація з профспілками, неприйняття будь-яких форм соціальної солідарності, що підривають основи конкуренції та гнучкості;

• відмова або суттєве скорочення всіх зобов’язань держави, пов’язаних із соціальними гарантіями;

• приватизація державних підприємств (у т. ч. й муніципаль­ного житла);

• зменшення податків, підтримка підприємницької активності, створення сприятливого ділового клімату та підтримка іноземних інвестицій.

Усі форми солідарності мали б зникнути й поступитися інди­відуалізму, приватній власності, особистій відповідальності, сі­мейним інтересам.

У США Пол Волкер на посту голови Федерального резервного банку з 1979 року розробив і почав проводити радикальні зміни в кредитно-грошовій політиці. Так звана нова політика, що прийшла на зміну кейнсіанству, передбачала зниження інфляції за будь-яку ціну, незалежно від зміни рівня безробіття. Основним заходом полі­тики Волкера було підвищення реальної відсоткової ставки, яка в період рецесії, з високою інфляцією, часто була негативною, а, від­повідно, й номінальної відсоткової ставки. Ця політика дістала на­зву «шок Волкера», що став необхідною, але недостатньою умовою неолібералізації. На думку Волкера, його монетарна політика з ре­гулювання відсоткових ставок була єдиним способом виходу зі ста­ну стагфляції, в якому СІЛА та інші високорозвинені капіталістичні країни перебували упродовж 1970-х рр.¹.

У неоліберальній концепції, як показує світова практика, існує немало протиріч. Неоліберальна теорія дістала академічне ви­знання після того, як у 1974 році Фрідріх фон Хайєк отримав Но­белівську премію, а в 1976 році — Мілтон Фрідман. Неолібераль-

Харви Дэвид. Краткая история неолиберализма. Актуальное прочтение / Дэвид Харви / Пер. с англ. H. С. Брагиной. — М.: Поколение, 2007. — С. 35—36.

на теорія, особливо ідеологія монетарної політики, почала впли­вати на економічну політику держав. Наприклад, дерегулювання економіки, за часів президентства Картера, було ключовим ін­струментом у боротьбі зі стагфляцією. Неолібералізм став новою економічною доктриною, що лягла в основу регулювання суспі­льної політики на державному рівні в розвинених капіталістич­них країнах, США та Великобританії у 1979 році.

Однак у теперішній час посилення частоти виникнення світових фінансово-економічних криз учені пов’язують саме з наслідками політики неолібералізму, яка лежить в основі міжнародних еконо­мічних відносин і, по суті, переважно спрямована на обстоювання інтересів розвинених країн. Відомий британський політолог і еко­номіст Колін Крауч у своїй книжці «Постдемократія» указує на не­гативні соціальні наслідки поширення глобального капіталізму. «Рамки міжнародного світопорядку, — пише вчений, — задаються Світовою організацією торгівлі, Організацією економічного співро­бітництва та розвитку, Міжнародним валютним фондом... поки що зсуваються в протилежному напрямку. Практично всі заходи, що вживаються у зв’язку з «реформою» міжнародної економіки та лі­бералізацією, включають у себе усунення будь-яких перешкод кор­поративної свободи»¹. Про роль лібералізму та капіталізму в розвит­ку світової економіки сьогодні ведуться активні наукові дискусії^{[171] [172] [173] [174]. У статті про лібералізм британський учений Ральф Дарендорф визна­чає, що класична його форма сприяла становленню не тільки рин­кового капіталізму і гойдального партнерства, а й того, що сьогодні називається демократією. Учений, у руслі досліджень Коліна Крау­ча і німецького соціолога Юргена Хабермаса, констатує: «Лібера­лізм «помер дивною смертю»: він перестав бути рушійною силою реформ і перетворився на оплот інтересів панівного класу»[175]. От­же, ми можемо стверджувати, що лібералізм у його теперішній формі існування, а саме неолібералізм, сприяв формуванню пост- демократії в її тлумаченні К. Краучем. Висновки, що їх робить Крауч на початку XXI століття, дуже перегукуються із висновка- ми й рекомендаціями щодо реалізації економічної політики в ні­мецькому неолібералізмі, у такій його формі, як ордолібералізм. Один із фундаторів моделі соціального ринкового господарства Франц Бьом, який обґрунтував тезу про те, що загроза вільному конкурентному ринку і вільному суспільству виникає не тільки від держави, яка має звичку в усе вмішуватися та все регулювати, але й від великих приватногосподарських або суспільних струк­тур. На його думку, проблема економічної влади — це перш за все проблема приватної влади. Якщо концентрація приватної влади в економіці буде надмірно високою, то функціонування ринкових механізмів буде порушено, й, відповідно, демократичні інститути перетворяться на формальність. Колін Крауч у книжці «Дивна не-смерть неолібералізму» (2012 р.) уже в теперішній час указує на пагубну роль корпорацій у розвитку демократії, яка пе­ретворюється на постдемократію, де корпорації, фінансові струк­тури навчилися приватизувати прибутки та соціологізувати збитки.}

Свого часу Ф Бьом, наприклад, пропонував такий механізм обмеження проти негативного впливу надмірно сконцентрованої економічної влади і держави, і приватних структур, яким вважав приватноправове суспільство. Під останнім [приватноправовим суспільством] учений розумів суспільство, члени якого перебу­вають один з одним у відносинах не панування-підпорядкування (тобто субординації), а у відносинах рівних прав (тобто коорди­нації). Суспільство, яке позбавлене інституціональної залежності між його членами, є суспільством рівних прав громадян^[176]. Приват­ноправовий порядок забезпечує кооперацію та співіснування лю­дей, якщо ті потрапляють в інші не приватноправові порядки, де діють правила та авторитети (бізнес-структур, що мають свої ін­тереси та активно використовують інститут лобіювання для їх досягнення). За цих умов приватне право покладає повну відпо­відальність за управління та співіснування на самих індивідів. Тобто приватне право дозволяє індивідам захищати свої інтереси в умовах їх пригнічення. Тож, ордоліберали сформували основні принципи правової держави, яка, використовуючи механізм при­мусу, забезпечує виконання індивідуальних прав і свобод людей, установлюючи законодавчий порядок і забезпечуючи його вико­нання всіма членами суспільства та корпоративними гравцями.

Відомий ордоліберал Вільгельм Рьопке визначав два завдання господарського порядку, а саме координацію та сприяння рушій­ним силам. Звідси випливають такі завдання економічної політи­ки: завдання координації є інтелектуальним питанням, а завдання стимулювання — моральним. Обидва завдання слід вирішувати у такий спосіб, щоб максимум економічної продуктивності та від­сутність прогалин досягалися без порушення «елементарних за­повідей справедливості та без давлючої зверхності»¹, а навпаки, зі збереженням існуючих основ західного державного і суспіль­ного життя. Такими основами В. Рьопке, як і інші ордоліберали, вважав: громадянські свободи з усіма їхніми атрибутами, правова та конституційна держава, істинна демократія з вільною суспіль­ною думкою, структуроване партійне життя, регіональний поділ, повага прав меншості та працездатного парламенту, обмеження держави найбільш суттєвими завданнями суспільного життя, не­доторканість особистості та природних сімейних, церковних і професійних спільнот, гідного людського існування та міжнарод­ної гармонії. Саме тому найбільш задовільним може вважатися господарський порядок, який найбільш гармонізує із бажаним біль­шістю сукупним порядком, сприяє йому, зберігає його та функ­ціонує відповідно до його структури. Господарський порядок має бути «практичним» — це є його головною умовою.

Вальтер Ойкен розглядав господарські порядки двох типів: ті, що сформувалися природнім шляхом, «зросли», та «рукотворні». Тобто, якщо господарський порядок не виник спонтанно, у ре­зультаті дії об’єктивних обставин і ринкового механізму, то його можна імплементувати в сукупний порядок, бажаний для всіх. Основними принципами такої господарської конституції, що від­повідатиме інтересам приватноправового суспільства та сукуп­ному порядку, ордоліберали вважали ліберальну модель «природ­ного порядку», яка засновується на таких принципах: приватна

власність, свобода особистості, свобода договорів, конкуренція, стабільність цінності грошей, помірне оподаткування, тобто до­мінування ринкових принципів. Такі принципи допомагають упорядкувати й створити господарський порядок. При цьому конкуренція розглядається ордолібералами, як у вищому ступені ефективний регулятивний принцип.

Приватноправовий порядок наділений ефектом суспільного управління. Приватний порядок установлює правила, що відпові­дають умовам кооперації та співіснування рівноправних індиві­дів, які здійснюють автономне планування. Водночас він здійс­нює непомітний, однак суттєвий вплив на вибір індивідуальних планів, їх зміст і корегування з урахуванням планів інших людей. Приватне право є продуктом суспільства¹ Приватноправове сус­пільство, у термінах сьогодення — громадянське суспільство, є механізмом нагляду за державою та приватними структурами, для того щоб жоден з них не втратив незалежності від управління кожного окремого громадянина.

Соціально-ринкове господарство німецького зразка, що було сформоване в результаті реформ Людвіга Брхарда, є ліберальним, орієнтованим на індивідуальну свободу, що передбачає сильну державну політику. Держава концентрує свої зусилля, перш за все, на політиці господарського порядку, забезпечуючи конкурент­ний порядок, і на сильній соціальній політиці, яка у своїй основі має принципи стабільності та соціальної справедливості.

На відміну від ідеалістичної та відносно закритої (тому й ціль­ної) концепції ордолібералізму Ойкена, реальне соціальне ринкове господарство Ерхарда було відкритим і прагматичним, оскільки ре­агувало на конкретні умови та помітно видозмінювалось у часі. Ця господарська система реалізовувала ордоліберальні ідеї в знятому вигляді- Досі, незважаючи на зміни, основна інституцюнальна струк­тура зберігається, хоча й сприймає суттєві новації, і навіть прилаш­товує до себе елементи інших моделей економічного розвитку^{[177] [178].}

Водночас у реальному світі існує багато змішаних моделей економіки. Пітер Холл і Девід Соскіс виявили в розвинених краї­на Заходу дві моделі, назвавши їх у своїй праці «Варіації капіта­лізму» скоординованим і некоординованим капіталізмом, які ви­знано моделями, що трапляються у розвинених країнах світу найчастіше. Зазначений підхід дозволяє пояснити багато чого в аналізі та оцінюванні економічних моделей¹.

Економічні моделі розрізняють за такими параметрами.

— фінансова система;

— трудові відносини;

— система освіти;

— взаємозв’язок між підприємствами.

Використовуючи ці параметри, можна охарактеризувати лібе­ральний нескоординований капіталізм^{[179] [180] так:}

• основною характеристикою фінансової системи є те, що фі­нансування підприємств здійснюється, перш за все, через ринок капіталу. Підприємства наслідують принцип «створення вартості для акціонерів». Власники капіталу готові інвестувати в ризико­вані проекти та підприємства з метою отримання високого при­бутку в короткостроковому періоді;

• трудові відносини регулюються укладанням трудових угод на недовготривалий період, що спричиняє низький захист пра­цівників від можливих звільнень. Заробітна плата носить договір­ний характер на індивідуальному рівні або на рівні підприємства. Спілки роботодавців і профспілки є досить слабкими;

• система освіти провадить підготовку фахівців універсально­го профілю, тобто навчання здійснюється загальним навичкам, не пов’язаним із конкретною професією. Це сприяє збільшенню мо­більності робітників між різними сферами господарства, однак викликає проблему нестачі спеціальних вузькоспеціалізованих спеціалістів;

• взаємодія між підприємствами характеризується незначним переплетінням компаній (наприклад, через наглядові ради) і між- виробничим співробітництвом. Галузеві спілки лобіюють інтере­си компаній у збиток інтересам суспільства.

Отже, система нескоординованого капіталізму має як позитив­ні аспекти, так і негативний вплив на економіку. Так, економічна система за цієї моделі економіки може швидко прилаштовуватися до ринкових змін, сприяє розвитку інноваційних галузей промис­ловості, однак менш стабільна і надійна для найманих робітників.

Основними характеристиками скоординованого капіталізму' є такі:

• фінансування підприємств здійснюється переважно залу­ченням банківських кредитів. Науковці називають його більш «витриманим» видом капіталу, ніж у моделі «створення вартості для акціонерів», а також таким, що краще підходить до довго­строкових інвестицій. Контроль менеджменту поряд із ринком здійснюється іншими групами стейкхолдерів: банківськими уста­новами, колективом і представниками держави (податковою ін­спекцією, митницею);

• трудові відносини стосуються способів установлення заро­бітної плати, розмір якої визначається скоординованим порядком не на рівні компаній, а за галузями виробництва (рамкові тарифні угоди). Трудові угоди носять довгостроковий характер. Стабіль­ність і соціальне вирівнювання мають чіткий зв'язок. Спілки ро­ботодавців і профспілки є добре організованими. Також передба­чається участь працівників в управлінні підприємством;

• модель освіти грунтується на тому, що забезпечує форму­вання навичок, специфічних для окремих підприємств, що поєд­нуються з галузевими знаннями і підтримуються головними об’єднаннями роботодавців і робітників. Тобто сформована так звана дуальна система освіти, а також здобуваються навички як вузького, так і широкого профілів;

• взаємодія між підприємствами здійснюється через переплетін­ня капіталу, де галузеві спілки відіграють важливу роль у політиці.

Отже, для скоординованого капіталізму характерна вишка стабільність і більш низька динаміка і гнучкість, ніж для некоор­динованого капіталізму. Для цієї системи характерним є повільна і поступова зміна існуючого виробництва і виробничих процесів. Інновації здійснюються поступовими етапами. Система повільно прилаштовується під нові умови.

У двох зазначених системах існують специфічні переваги та недоліки. За рівнем продуктивності та конкурентоспроможності жодна з моделей, на думку фахівців, не має більших переваг пе­ред іншою. Таке розмежування моделей сприяє кращому розу­мінню у виборі моделі, у нашому випадку типової моделі еконо­міки, що може бути покладена в основу теоретичної моделі випе­реджаючого економічного розвитку на аналітичному рівні.

Чому ж неолібералізм втрачає свою репутацію сьогодні? По­яснення полягає в такому. З розпадом світової системи соціаліз­му неоліберальною доктриною, на чолі з міжнародними фінансо­во-економічними організаціями, була зруйнована система страте­гічного планування, що діяла в багатьох розвинених країнах, а також на міжнародному рівні регулювання. Наслідки світової фінансово-економічної кризи 2009—2010 рр. виявили неспро­можність систем державного регулювання економік усіх розви­нених країн до своєчасного прийняття рішень, що йшли в розріз з поточними інтересами найбільш впливових корпорацій. У полоні неефективної системи державного регулювання опинилися краї­ни — члени МВФ, які чітко слідували його курсу та демонтували національні системи забезпечення економічної безпеки і валютного контролю. Неолібералізм став політикою лобіювання інтересів транснаціональних корпорацій. США в цьому процесі відіграли провідну роль. Осмислення сутності американської ідеології, за влучним висловлюванням А. К. Субботина, можна викласти так: держава існує, щоб забезпечити процвітання американського біз­несу¹. Стратегію США у сфері забезпечення своєї конкурентосп­роможності, у цьому зв’язку, можна звести до таких напрямків: констатація своєї високої конкурентоспроможності з викорис­танням засобів масової інформації, постійної інтенсивної діяль­ності з її забезпечення, претензії на глобальну конкурентоспро­можність з диференціацією регіонів світу зі своїми рекомен­даціями кожному з них, стосовно методів досягнення конкурен­тоспроможності. США активно використовують механізм міжна­родних зустрічей для пропагування своєї конкурентоспроможно­сті. Так, через Світовий економічний форум, а саме щорічну «Доповідь про глобальну конкурентоспроможність», США вирі­шують три завдання: 1) переконують світову спільноту, що гло­бальною конкурентоспроможністю наділені тільки США; 2) на­дають рекомендації не тільки групам країн, а й кожній країні окремо, як вона може досягнути конкурентоспроможності;

3) радять, яку економічну політику має проводити кожна країна, щоб конкурентоспроможність США була гарантовано забезпече­на. Для підтримки своєї конкурентоспроможності США активно використовують стратегію глобальних інноваційних мереж^[181], за якої THK лобіюють свої інтереси на ринках країн базування їхніх філій, дочірніх підприємств та асоційованих компаній.

Це є негативною стороною неолібералізму, нерівномірності економічного розвитку та надмірних переваг у державній могут­ності, що ними породжуються. Саме тому національні держави мають активно шукати можливості нарощування своєї економіч­ної міцності на випередження, котра корелює із політичною мо­гутністю на світовій арені.

Таким чином, для економічної політики випереджаючого роз­витку уникнути неоліберальної ідеології управління народним господарством і суспільними сферами загалом навряд чи уявля­ється можливим. Однак мінімізувати вплив його негативних мо­ментів на всі сторони суспільного життя спроможні зробити на­ціональні держави, які нарощують свою міжнародну конкуренто­спроможність у глобальній економіці. Вважаємо, що ідеологія класичного лібералізму, що засновується на економічній свободі, розумному втручанні держави в підтримання соціальної стабіль­ності та розподіл доходів, консолідована демократія мають вико­ристовуватись як ключові принципи економічної політики випе­реджаючого розвитку. Особливо важливим, на наш погляд, є захист економічної свободи. Наголошуємо на необхідності розу­міння на державному рівні, що ніколи доктрина економічної сво­боди не розглядалась як синонім laissez-faire. При цьому в класич­ному лібералізмі роль держави в підтриманні економічної свободи була й залишається чітко обмеженою. Однак проблема власне не в концепції, а в тому, якою мірою державне втручання призводить до обмеження свободи. Під бажаним державним втручанням визнається необхідність щодо забезпечення захисту незахищених верств населення. Ставлення до олігархічного капі­талізму в класичному лібералізмі є негативним. Надмірна концен­трація багатства, якщо вона спостерігається впродовж довготри­валого періоду, може поставити під загрозу економічну свободу, оскільки вона виникає як симбіоз концентрації багатства і влади найбільш багатих індивідів над менш успішними^[182]. Ці аргументи, на наш погляд, потрібно враховувати в економічній політиці ви­переджаючого розвитку при виконанні функції розподілу дохо­дів, фіскальній політиці загалом.

2.2.3.