Соціально-економічні передумови економічного прогресу Західної Європи

Детальніший розгляд машинно-промислового принципу вироб­ництва потребує з’ясування тих соціально-економічних переду­мов, що викликали його появу. Аналіз цих передумов у Західній Європі слід почати з актуальних і дотепер характеристик, зроб­лених К.

Власність на ділянку родючої орної землі — основа основ усіх відносин власності аграрного суспільства. Відсутність повноцін­ної приватної власності, неподільність власності й адміністратив­ної влади за безсумнівного домінування останньої, економічне й політичне панування бюрократії (яке часто набуває деспотичних форм) — це визначальні риси східних суспільств. Цс саме є основ­ною причиною їхнього відставання і застійної бідності навіть сьогодні.

Усьому нескінченно різноманітному неєвропейському Старо­давньому світу і світу середньовіччя не притаманні чіткі гарантії приватної власності та прав громадян, а також підпорядкування держави суспільству. Приватну власність, ринок держава тер­пить, але не більше. Вони завжди під підозрою, під твердим конт­ролем і опікою всеконтролюючого бюрократичного апарату.

Кодекси східних імперій — це надзвичайно довгі та докладні переліки обов’язків підданих перед державою, які окреслюють величину адміністративних обмежень їхньої недержавної госпо­дарської діяльності. У ці кодекси включені і права приватного власника, проте вони є досить нечисленними.

«Сильна держава — слабкий народ» — концентроване втілен­ня ідеалу східних держав. Але слабкість народу згубно познача­ється і на державі. Насамперед це відбувається через низку най­важливіших особливостей системи, у рамках якої власність і

¹⁰ Маркс К._; Энгельс Ф. Сочинения — 2-е издание. — Т. 25, Ч. 2. — С. 860. влада нероздільні (причому влада первинна, а власність вторин­на).

По-перше, немає дієвих стимулів для активної економічної ді­яльності. Позбавлений гарантій, залежний, змушений завжди ду­мати про необхідність давати хабар підприємець скоріше зай­меться торгівлею, спекуляцією, фінансовою аферою чи лихварством, тобто тими видами бізнесу, які дають швидку від­дачу, аніж стане вкладати кошти в довгострокову справу. Що стосується головного власника — чиновника, то його власницька позиція є суто паразитичною, а організація складної економічної діяльності перебуває взагалі поза межами його компетенції й ін­тересів.

Звідси застійна бідність, що постійно відтворюється, звідси ж і необхідність мобілізаційної економіки, яка. не маючи стимулів до саморозвитку, рухається лише вольовими поштовхами від са­мої верхівки політичної влади. Рух вічно буксує, і в разі, коли він відданий на самоплив, він миттєво завмирає. Щоб знову віднови­ти процес, необхідне всебічне посилення держави та її влади, що можливо лише за рахунок пограбування приватного сектору.

По-друге, великі переділи власності стають практично неми­нучими разом з політичними кризами, змінами влади — адже власність у певному сенсі є лише атрибутом влади. Одержавши владу, поспішають захопити еквівалентну чину власність. Якщо значною власністю не можна заволодіти, не захоплюючи сильних владних позицій, то це стимулює політичні катаклізми.

Економічні відносини власності стають такими ж нестабіль­ними, як і політичні. Влада виявляється привабливою подвійно: і як власне влада, і як єдино надійне джерело багатства. Політичні кризи перетворюються в страшні розлами всієї соціально- майнової структури суспільства. Усе це в сукупності, не даючи суспільству розвиватися, ганяє його по колу застійної бідності. А чим бідніше суспільство, тим сильніше прагнуть до багатства йо­го лідери.

По-третє, за таких умов ззовні наймогутніші держави на пере­вірку виявляються слабкими зсередини. Ix роз'їдають носії дер­жавності — чиновники, що не припиняють полювання за власніс­тю.

Звичайна корупція швидко приводить до формування значних особистих багатств. Чиновники інтуїтивно намагаються стабілі­зувати своє становище, конвертувати свою владу у власність. На­дані за службу наділи успадковуються, а потім починають прода­ватися. Тільки-но послабиться центральна влада — призначений воевода починає поводитись як незалежний князь. Земля, форма­цию державна, доходи від якої мають забезпечувати державні втрати, насправді дедалі більше забезпечує задоволення потреб місцевого носія влади, а земельні наділи концентрується в руках чиновників. Унаслідок навіть незначного послаблення централь­ної влади починають підточуватися фінансові основи її існуван­ня. А це зрештою може призвести до загибелі держави. Але й у цьому разі не відбувається формування інституту дійсно легітим­ної приватної власності.

Державний чиновник не може уявляти власного «відокрем­лення від держави», навіть за умови «прихоплення» «своєї» влас­ності. Весь сенс його існування зводиться до збереження існую­чої системи неподільності влади і власності за домінування і іершої.

Звичайно, найяскравіше такий династичний цикл можна про­стежити в історії Китаю. Але його не важко знайти і в Єгипті, і в державах Середньої та Західної Азії.

Для підприємця, приватного власника ней застійний цикл, який постійно повторюється, не залишає надій. У період зміц­нення держави він перебуває під могутнім контролем і підозрою, під вічним ризиком конфіскації. Ослаблення імперії відкриває дорогу хаосу, міжусобицям, розбоям, чужоземним завоюванням. А в такий час для нього нічого не гарантовано.

Західна система відокремилась від суспільств східного типу в другій третині І тисячоріччя до н. е. у Греції. Виникнення цієї системи можна схарактеризувати як «грецьке диво».

Наріжним каменем західної економічної системи стала неза­лежна від держави приватна власність, насамперед земельна. Це було те головне, що відокремило «грецьку» модель від її східної црародительки. У Греції виникла розвинута система приватної власності, по-перше, легітимної (як юридично, так і психологіч­но) і, по-друге, незалежної від держави. Приватна власність упер­ше стала дійсно приватною, переставши бути одним з атрибутів влади^[10].

У результаті поступово склалася система, де сама держава — не володар, а інструмент у руках поліса. Права громадянина в рамках цієї системи — це та аксіома, яка не підлягає сумніву. Зрозуміло, і Греція, і Рим бачили чимало тиранів, насильства, до­вільних конфіскацій, але все це вже як поверхневі хвилі над мо­гутнім шаром укорінених приватновласницьких правових відно­син.

Коли Римська імперія загинула і варвари зруйнували розвину­ті соціальні й адміністративні інститути, антична соціальна спад­щина не зникла в безвісті. Збереглися соціально-психологічні ос­нови системи відносин власності та приватного права. А потім вони повільно, але неухильно почали модифікували систему фе­одальних відносин, підсилюючи інтенсивність процесів привати­зації землі, забезпечуючи їхню ідеологічну основу.

Феодальна система, що сформувалася в Європі на уламках ан­тичної імперії, не мала в собі нічого унікального для світової со­ціальної практики. Тенденція до феодалізації за послаблення централізованої влади — добре відома риса стародавніх та серед­ньовічних держав. Якщо могутньої центральної бюрократії не іс­нує, землі дробляться на паї воїнами. Останні прагнуть перетво­рити умовні володіння в повні. Традиція їм у цьому допомагає. Призначені керувати областями, князі згодом набувають незале­жності та права успадкування землі й маетностей.

Приватної власності на землю в римському чи сучасному ро­зумінні цього слова в середні віки немає й бути не може. Землю вважають своєю, мають на неї дотичні, взаємодоповпювальні права: і король, і граф, і лицар, і громада, і селяни. Схожі струк­тури можна знайти і в Китаї, і в Японії, і в багатьох інших регіо­нах.

Що тут дійсно вирізняє Європу, так це багатовікова «слаб­кість» державної влади.

З X ст., після того, як у Західній Європі вляглася остання ве­ника хвиля смути й переміщень, пов’язана з завоюваннями угор­ців, арабів і вікінгів, протягом сторіч тут стійко зберігалися фео­дальна роздробленість і відсутність сильної централізованої ісржави. Проносилися династичні та міжусобні війни королів і феодальних баронів, але це були не глобальні потрясіння: вони не виривали із соціального ґрунту корені, а зрізали лише верхів­ки. Переможених не вирізували поголовно, не забирали в полон. Війни не вимагали максимальної напруги всіх сил суспільства, його цілковитого підпорядкування державі заради виживання на­ції, не призводили до необхідності концентрації в руках корони прав земельної власності.

Узагальнюючи, можна сказати, що політичні потрясіння на Заході значно меншою мірою, ніж на Сході, вели до глобальних імін цілих прошарків власників, до нових перерозподілів власнос- І І.

Так складається соціально-психологічна основа суспільства — почуття легітимності тих чи інших дій людини й держави. JIeri- іпмність наповнює повітрям писані закони, робить їх не паперо­вими, а живими і відповідно перетворює порушення закону в справу морально важку й небезпечну.

Відносини приватної власності в Європі залишалися легітим­ними під час усіх потрясінь. І саме в їхніх межах почала здійсню­ватися трансформація земельних відносин. Оскільки права й обов’язки селян чітко визначені, то з поступовим відновленням торгівлі європейська економіка стала втрачати свій натуральний характер. Почалася заміна продуктових виплат і відробіткових повинностей грошовими виплатами. Слабість держави обумови­ла неможливість перерозподілу нею землі між феодалами. А на­далі претензії корони на роль верховного власника землі поза ко­ролівським, приватним доменом взагалі зійшли нанівець. Землі феодальної вотчини традиційно розділені на ті, якими розпоря­джаються селяни, і власне сеньйоральні. І там і там поступово формуються традиції грошової оренди, подовжуються її терміни. Громадська земельна власність крок за кроком приватизується. Відносини «лорд—слуга» поступаються місцем відносинам «зем- лсвласник-орендар».

Уже в XIlI ст. в Англії фрімени одержують право продажу зем­лі без згоди лендлорда. Звичай укоріняється. На зміну змішано­му, феодальному праву на землю повільно приходить приватна земельна власність.

Саме невсесшіьність європейської феодальної держави (пері­оду середньовіччя) — джерело складної, диференційованої струк­тури цивільного суспільства, що формується поза межами дер­жави. Церква не підпорядкувалась державі, її могутні ієрархічні організації, що вціліли з римських часів, існують паралельно з нею, створюючи альтернативні канали обмеження сваволі монар­ха. Торгові міста також знаходять власне життя, породжуючи розвинуте самоврядування.

Усе це створює відповідну соціальну базу для приватної влас­ності та цивільних прав і свобод. Політична влада і власність ди­ференціюються, розходяться, втрачають свою нерозривність. Освячена традицією власність уже не конфіскується на власний розсуд монарха. Власник уже не втрачає її просто через те, що не посідає видного місця в системі влади. Та й бурхливий розвиток сфери приватнопідприємницької діяльності, передусім торгівлі, створює інші, ніж близькість до влади, джерела збагачення. По­ява розвинутих ринків дає додаткові гарантії проти зловживань політичною владою, проти конфіскацій.

Звичай відокремлювати власність від місця у структурі влади прокладає дорогу ускладненню соціальної структури, множиннос­ті ієрархій, які не поглинаються державою. Як самостійні, але взаємозалежні сили діють сама держава, спадкоємна аристокра­тія, ієрархія землекористувачів, міста й буржуазія, церква. Саме в цій ситуації виникають передумови нагромадження спадкового приватного багатства, формування приватних капіталів, необхід­них для економічного розвитку^[11].

Кращий стимул до інновацій, підвищення ефективності вироб­ництва — тверді гарантії приватної власності. Спираючись на них, Європа з кінця XV ст. дедалі впевненіше стає на шлях інтен­сивного економічного зростання, темпи якого починають обганя­ти темпи збільшення чисельності населення.

Якою ж була роль феодальної держави?

Тут можна виокремити кілька моментів. Уже говорилося, що і пабка держава — основа європейського соціально-економічного прогресу. Але держава повинна гарантувати неможливість наси- п.ницького захоплення і перерозподілу приватної власності, має забезпечити можливість передачі нагромадженого з покоління в покоління, а також зобов’язана захищати населення як від зовніш­ніх завойовників, так і від «своїх» феодалів. Тому теоретично це ржава необхідна як гарант і захисник прав приватної власності. Ллє держава занадто сильний захисник. Крім того, вона не захи­тає приватного власника від його найстрашнішого й наймогут- п і того ворога — від самої держави.

Суспільство повинно було нагромадити сили для того, щоб иез остраху прийняти такого «захисника», як сильна держава. ( успільство з традиціями (зокрема правовими), з розвинутою со­ціальною диференціацією, із глибоко вкоріненим переконанням у незалежності людини та її власності від волі держави, з інститу- іами, що захищають цю незалежність, було внутрішньо готове не їламатися під важкою рукою державної влади, а навпаки, вико­ристовувати в інтересах свого розвитку силу державної машини. Якщо держава, і лише держава, робить власність легітимною (дає їй законність, правові підстави), економічного розвитку не буде. Якщо легітимність власності не залежить від держави, якщо вона первинна стосовно держави, то тоді сама держава працюватиме на економічний розвиток, стане його інструментом.

У Європі склалася унікальна ситуація — розвиток суспільст­ва став обганяти розвиток держави. Феодальна роздробленість під самого початку не давала можливості тут сформуватися силь­ній державі, здатній підім’яти під себе суспільство. Навпаки, держава тут виявилася результатом розвитку суспільства, появи єдиного національного ринку. Це дозволило виникнути еліті (зо­крема спадковій), яка, відчуваючи свою незалежність від держа­ки, одночасно є фундаментальною частиною соціальної системи, а не елементом державної машини. Отже, у Західній Європі наці­ональні держави визрівали із суспільства, а не надбудовувалися над ним.

Економічна політика європейських держав завжди була до­сить активною і лише в окремих випадках зводилася до суто фіс­кальних функцій. До певної міри можна стверджувати, що «державний капіталізм» характерний на Заході не стільки для XX ст., скільки для XVII—XVIII ст., коли панувала політика державного меркантилізму, що сприяла первісному нагромад­женню, активній торговій і колоніальній політиці, будівництву флотів (а в XIX ст. — залізниць), становленню військової про­мисловості і т. д.

Ллє всі ці державні зусилля йшли не «поперек», а «уздовж» природної лінії економічного розвитку, що задавалася ринком. Вони розгортались на заздалегідь чітко окресленому полі легі­тимної приватної власності, вільного ринку (хоча й обмеженого в ряді випадків протекціоністськими тарифами), поділі влади і власності. Не заглиблюючись «усередину» приватних володінь, поза межами приватної власності держава працювала на еконо­мічний розвиток суспільства.

Важливою передумовою для переходу до нового принципу виробництва в Європі були також демографічні процеси. Справа в тому, що внаслідок зовнішнього і внутрішнього миру чисель­ність населення Азії була набагато більшою, ніж Європи, і про­довжувала зростати. Так, у середині XVH ст. населення Китаю складало приблизно 120—150 млн осіб (див. табл. 3). У Франції ж на початку XVII ст. проживало лише 20 млн осіб. А от в Англії в цей час жило тільки 5 млн. Проте саме там відбулася машинна революція! А перша буржуазна революція перемогла в Нідерлан­дах, у яких жило близько 3 млн осіб.

Таблиця З

ДИНАМІКА ЧИСЕЛЬНОСТІ НАСЕЛЕННЯ СВІТУ, млн осіб*

* Березин И. С. Краткая история экономического развития. — M.: Русская деловая in гература, 1998. — С. 267.

Отже, потрібні були певні пропорції в території та чисельності населення, найсприятливіші для переходу до нового принципу виробництва. Схід у них не вписувався. Величезне населення ве­ло розвиток у глухий кут з кількох причин. По-перше, надлишко­ве населення могло відтворюватись лише за міцної держави, що підтримує соціальний спокій. Але в цьому випадку держава зара­ди підтримки спокою не дозволить зробити ривок у новий прин­цип виробництва. По-друге, надлишкове населення призводить до такої дешевизни праці, що її заміна технікою стає нераціона­льною, а тому становленню нового принципу виробництва на Сході самі ринкові відносини поставили нездоланні перешкоди.

Остання обставина особлива важлива. Саме вона визначила більш високий рівень механізації на Заході. Крім того, низька щільність населення в поєднанні з відносно низькою родючістю земель обумовлювали й неефективність використання примусо­вої праці. Разом усі ці фактори створили в Європі майже ідеальні умови трудозбереження і надання селянам особистої свободи.

Додатково можна сказати про збіг цілої низки обставин, що сприяли переходу до нового принципу виробництва, пов’язаного з упровадженням техніки.

По-перше, це чума XV ст., що в ряді країн забрала від однієї чверті до однієї третини населення і різко загострила проблему наявності достатньої кількості робочої сили. А це, у свою чергу, стало причиною різкого зростання величини оплати праці. Стри- бок заробітної плати, безперечно, сприяв появі технічних нови­нок і їх надзвичайно широкому розповсюдженню.

По-друге, у ряді країн лютували тривалі війни й повстання. У них спостерігався процес заростання лісом ріллі через нестачу робочих рук, падіння врожаїв, підвищення цін на продукти хар­чування і сировину. Виходу з аграрної кризи було досягнуто роз­витком найбільш товарних сфер сільського господарства.

По-третє, почала набувати дедалі ширших масштабів емігра­ція населення спочатку в Америку, а потім і в інші частини світу.

Отже, усі ці явища посилили дефіцит робочої сили і відповідні цьому проблеми рівня заробітної плати, повинностей і т. in. І по­декуди (у Франції, Англії та інших країнах) для інтенсифікації виробництва пішли шляхом фактичного звільнення селян. Праця стала вільнішою, а отже, трудозбереження — вигіднішим. Особ­ливо в ремісництві та торгівлі, тобто у сферах, де застосовується більш кваліфікована праця. Не дивно, що саме з другої половини XV ст. процес створення й удосконалення різних механізмів (пресів, механічних коліс, млинів, сукновалень і т. ін.) прискорю­ється. Посилився також пошук найприбутковіших сфер вкладан­ня капіталу. На відміну від більш багатого Сходу значна частина надлишкового продукту стала вкладатися у виробництво, зокре­ма і в нові галузі.

Звичайно, перешкод для переходу до нового вистачало й у Європі: цехи, сеньйори, війни і т. ін. Не дивно, що перші спроби запровадження нового принципу виробництва й відповідних йо­му капіталістичних суспільних відносин були не досить резуль­тативними. Але з другої третини XV ст. в Європі починається гос­подарський підйом. Цього разу він не був звичайним коливан­ням, а означав початок нової виробничої революції. Передумови для вступу в новий принцип виробництва, що існували вже кіль­ка століть, тепер почали реалізовуватися повною мірою.

3.1.4.