Соціально-економічні та інституціональні результати партнерства держави і бізнесу та випереджаючий розвиток

Через призму теорії суспільного вибору Дж. Б’юкенена^[312] ін­ститут ДПП можна розглядати одночасно як економічний і полі­тичний за сутнісними та функціональними ознаками. Економічна і політична складова в інституті ДПП виступають як взаємні пе­редумови, взаємодіють одна з одною і постійно переходять одна в одну. Тому, формуючи рекомендації на позиціях нового політи­ко-економічного підходу, зазначимо, що інститут ДПП є політич­ним методом втручання в ринкову інноваційну економіку з пози­цій її стимулювання.

Нами пропонується таке визначення: «державно-приватне партнерство в інноваційній сфері (або науково-технологічне дер­жавно-приватне партнерство) — це стратегічне, інституціональ- не, організаційне співробітництво між державою Україна, Авто­номною Республікою Крим, органами державної місцевої влади та органами місцевого самоврядування, які є державними парт­нерами та приватними партнерами — юридичними і фізичними особами-підприємцями — на договірній основі, що має на меті реалізацію суспільно значущих проектів і програм в інноваційній сфері у широкому спектрі галузей і НДДКР, та яке засновано на законодавчо оформлених партнерських засадах і передбачає ско­ординований розподіл ризиків і витрат на всіх проектно- програмних стадіях». Під проектно-програмними стадіями слід розуміти, у свою чергу, стадії проекту або/і програми державно- приватного партнерства від початкового етапу НДДКР у науко­во-дослідних інститутах (конструкторських бюро, академічних закладах та інших державних науково-дослідних установах) до передачі винаходу в промислове виробництво з подальшою його комерціалізацією.

Під моделлю ДПП на макрорівні слід розуміти конкретний проект ДНІ 1, який виник у результаті законної і прозорої про­цедури відбору відповідних учасників ДПП з боку приватного бізнесу для розв’язання конкретних проблем в інноваційній сфері. Спільні проекти здійснюються з метою отримання біль­шої вигоди у технологічній ефективності для суспільства на основі використання переваги впливу та інтересу кожного партнера.

Мотиви, що ними керуються індивідуальні партнери, можуть значно різнитися: одними керує мотив одержання прибутку, ін­шими — бажання надавати соціальні послуги населенню. Напри­клад, партнерство між урядом і приватними компаніями у косміч­них технологіях є бажаною для влади формою економічних від­носин у Китаї.

Рис. 4.5. Альтернативні методи фінансування цивільних і військових космічних технологій

Примітка: Складено автором на основі аналізу джерел: Public private partnerships (PPP) in infrastructure projects [Electronic resource]/ Public auditing guidelines Z Comptroller & auditor general of India. — 2009. — Mode of access : http://infrastructure.gov.in/pdf/ppp-project.pdf; ∏poeκ- ти в галузі інфраструктури: партнерство державного та приватного секторів [Текст] : підручник / П. В. Захарченко, А. О. Сосновський, О. М. Гавриш, С. А. Ушацький ; М-во освіти і науки України, Київ­ський нац. ун-т буд-ва і архіт. — К. : СПД Павленко, 2010. — 252 с.

Країни, що освоюють космічний простір, упроваджують різ­ні моделі інвестування, залежно від особливостей проектів. Зокрема, проекти космічної просторової інфраструктури для військових цілей одержують урядові інвестиції, а космічні проекти цивільного призначення, що можуть потенційно бути прибутковими, мають як урядове, так і приватне інвестування, тоді як суто комерційні проекти отримують інвестиції лише від приватного сектору.

Інша модель, а саме модель співфінансування, — це формат кооперації між державним сектором і приватним партнером. Че­рез цей формат взаємовідносин кожний партнер може одержати кращий результат порівняно з комерційною діяльністю тільки на власних засадах. У таких проектах уряд повністю не передає від­повідальність до приватного партнера, а розподіляє її між сторо­нами угоди.

Концепція, що випливає з моделі ДПП, — це об’єднане проек­тне фінансування. Формат організації моделі ДПП є ускладне­ним¹.

В інноваційній практиці ДПП реалізується через сукупність інструментів, за допомогою яких забезпечується гармонізація ін­тересів держави і бізнесу. До них слід віднести: програмні інвес­тиції, митні та податкові пільги тощо. Порівняльний аналіз осна­щеності інструментами Д1Ш в Україні і за кордоном, приведений в табл. 4.6, показує, що в Україні практично не використовуються такі інструменти, як підтримка експорту, створення єдиного ор­гану з ДПП. На противагу, законодавчо створені інститути типу національних агентств із залучення інвестицій і розвитку депре­сивних регіонів.

Малган Дж. Искусство государственной стратегии: Мобилизация власти и знания во имя всеобщего блага [Текст] / Дж Малган ; пер. с англ. Ю. Каптуревского; под науч, ред. Я. Охонько. — М.» 2011. — С. 105.

Таблиця 4.6

НАЯВНІСТЬ ІНСТРУМЕНТІВ ДІЛІ В УКРАЇНІ ТА ЗА КОРДОНОМ

Примітки. 1. Регламентацію щодо особливостей в оподаткуванні й митному регулюванні інноваційної діяльності, а саме ст. 21, 22 Закону Украї­ни «Про інноваційну діяльність» виключено на підставі ЗУ від 25.03(електро­енергетика, газо- і нафтопроводи), транспортний (залізничні та автомобільні дороги, морські порти й аеропорти), комунальне гос­подарство (водо- і теплопостачання, житлово-комунальне госпо­дарство). При цьому не створюються спеціальні агентські струк­тури з регулювання партнерських відносин. Специфічні функції регулювання й контролю виконуються відповідними профільни­ми міністерствами та відомствами або відповідними структура­ми, що створюються ними (наприклад в ЄС — це міністерства економіки або фінансів, окремі інфраструктурні міністерства, мі­ністерства регіонального розвитку, оборони, внутрішніх справ, освіти та охорони здоров’я; у США — міністерства економіки, фінансів, оборони, у Канаді — міністерство фінансів; в Австралії — міністерство провінцій).

Певний інтерес викликає досвід Республіки Казахстан зі ство­рення соціально-підприємницьких корпорацій (далі — СПК) СПК здійснюють підприємницьку діяльність за принципами ДНІ!, частина прибутку від якої підлягає реінвестуванню для ре­алізації соціальних і економічних проектів на користь населення того регіону, в якому вони провадять свою діяльність. Місією СПК є ефективне бізнес-управління регіональними державними активами для соціально-економічного розвитку регіону. Мета кор­порацій—залучити всі перспективні державні активи в діловий обіг¹. У Республіці Казахстан створено близько семи СПК. Ство­рення останніх дозволить досягти наступних результатів: від­криття нових високотехнологічних виробництв; реабілітація дію­чих нерентабельних підприємств; раціональне використання земельних ресурсів і запасів корисних копалин; розв’язання низки соціально значущих для регіону проблем. СПК покликані стиму­лювати економічне зростання в регіонах, надаючи допомогу міс­цевій адміністрації з питань стратегічного розвитку територій. У цілому діяльність СПК сприяє зростанню бази оподаткування, створенню нових високооплачуваних робочих місць, збільшенню внутрішнього регіонального продукту і соціально-економічному розвитку^{[313] [314].}

Зрозуміло, що участь приватного сектору з його фінансовою потужністю й мобільністю в інноваційних проектах цілком на­зріла і зберігатиме свою актуальність у майбутньому. Держава, імовірно, залишить за собою найважливіші питання регулюван­ня, контролю, нагляду за діяльністю приватних компаній у сфері високих технологій. Також у її віданні залишаться питання вида­чі ліцензій і дозволів. Вона визначатиме законодавчі й норматив­ні межі залучення підприємницького сектору в наукоємну сферу, а також формуватиме систему фінансово-економічних важелів ініціації участі й підтримки приватних компаній у реалізації ін­новаційних проектів: субсидії, гарантії, пільги і т. п. Для реаліза­ції проектів у сфері високих технологій, імовірно, буде залучено

три різні рівні ДПП: партнерство на державному рівні, міжрегіо­нальне партнерство і партнерство на місцевому рівні.

Можна наголосити на двох інституціональних схемах форму­вання партнерства. Перша — формування Д1Ш «з ну ля»: ця схе­ма властива сучасній Україні. Друга схема є еволюційним проник­ненням нових видів партнерств у структуру ринкової економіки (принцип «еволюційного розширення»). У перспективі можливе

412

збільшення ролі ДІЙ І за рахунок розширення сфери державних контрактів, оренди державного майна, спільних підприємств, концесійних угод і довірчого управління.

Стосовно України можна акцентувати на таких перевагах, що їх одержуватимуть держава і бізнес у сфері високих технологій.

Партнерство держави і бізнесу здатне забезпечити зниження навантаження на бюджет за рахунок залучення приватних коштів і перекладання частини витрат у сфері дослідницької діяльності на користувачів, розширити можливості залучення наукових ви­сококваліфікованих кадрів, розглянути можливість спільного фі­нансування створення інноваційної інфраструктури. Це партнер­ство вигідне і бізнесу (оскільки держава виступає гарантом за кредитами, виданими підприємствам, стимулює залучення фі­нансових коштів), і державі (економія бюджетних коштів, залу­чення приватних інвестицій).

Основною перевагою ДПП для бізнесу є можливість залучення фінансових коштів, доступ до раніше закритих секторів економі­ки (особливо у сфері високих технологій), наявність необхідної інноваційної інфраструктури для реалізації проекту, справедли­вий розподіл вигоди (доходів) і ризиків між сторонами. До пере­ваг, що їх отримує держава, належать: додаткові приватні інвес­тиції для розвитку науки, прискорення процесу комерціалізації інновацій, залучення управлінських кадрів і справедливий розпо­діл вигід і ризиків.

Аналізуючи переваги, можна виділити умови успішного роз­витку проектів ДПП у сфері високих технологій'.

• забезпечення реалізації проекту достатніми фінансовими

коштами;

• наявність необхідної інноваційної інфраструктури для реалі­зації проекту, у тому числі створення спеціалізованої компанії, що здійснює проект ДПП в інноваційній сфері;

• участь у проекті підготовлених і кваліфікованих сторін — інституціонального інвестора і державного органу;

• наявність техніко-економічного обгрунтування і бізнес- плану проекту з урахуванням визнаних міжнародних методик і умов фінансування;

• наявність довгострокових державних фінансових гарантій, у тому числі податкових та інших пільг;

• остаточна готовність проекту згідно з проектною та фінан­совою концепцією;

• наявність усіх правових умов для здійснення проекту, у то­му числі контрактів, ліцензій та ін.;

• підтримка проекту з боку регіональних органів влади;

• справедливий розподіл проектних ризиків між усіма учасни­ками інноваційного проекту.

Проте слід розкрити й основні проблеми, пов язані з упрова­дженням ДПП в інноваційну діяльність. Інституціональних інве­сторів, як вітчизняних, так й іноземних, хвилює тривалість узго­дження предмета основних положень договору у межах ДПП, бізнес-ризики, пов’язані безпосередньо з реалізацією проекту ДПП. Негативні чинники мають місце і з боку держави. До них можна віднести: нестабільність законодавства, нерозвиненість механіз­мів трансферту технологій, труднощі у сфері патентування, знач­на тривалість узгодження та затяжна фінансово-економічна криза (інвестори можуть стати неплатоспроможними, що зашкодить доведенню проекту до кінцевого результату), ризики (політичні, ринкові)^[315].

Отже, незважаючи на очевидні переваги, що їх має проект на основі консолідації інтересів між корпоративним і державним сек­торами, реалізувати таку форму непросто через серйозні відмін­ності в соціально-економічних очікуваннях між сторонами парт­нерства. Проблемою залишається те, що кошти, асигновані дер­жавою у пріоритетні інноваційні проекти, за обсягами є незначними, що становить близько 1 % від ВПП, тому й віддача від цих вкладень залишається недостатньою. В Україні виникає ситуація відсутності режиму співфінансування НДДКР адекват­ного структурі інноваційного циклу, який би, з одного боку, від­повідав державним пріоритетам розвитку, а з іншого — створю­вав би стимули та мотиви для приватного бізнесу. Головна проблема в реалізації такого режиму є відсутність координації між інститутами інноваційного розвитку в роботі з проектами, коли строки підготовки пріоритетного проекту з боку приватних компаній не узгоджені з графіком фінансування цього проекту з боку держави. Тому формування так званого «інноваційного ліф­та», який сприяє підвищенню координації і розподілу ризиків між сторонами Д1111, на думку деяких дослідників, може стати основою у формуванні національної інноваційної системи.

На наш погляд, з метою вдосконалення механізму ДПП у сфе­рі високих технологій необхідно реалізувати такий комплекс за­ходів:

1) розробити державну систему заохочення підприємців за ви­користання у виробництві новітніх досягнень у науці й техніці. Це податкові пільги, спеціальні кредити, лізинг новітніх видів машин і устаткування під державні гарантії й цільове фінансу­вання особливо важливих і перспективних проектів, особливо у сфері високих технологій, безвідплатна передача або надання на пільгових умовах державного майна або землі;

2) сформувати інноваційні кластери — комплекси пов’язаних між собою промислових фірм, лабораторій, органів державно­го управління, комерційних організацій типу регіональних технопарків;

3) створити спеціалізовані державні установи, що регулюють використання ДПП на державному, обласному і місцевому рів­нях. Подібні організації можуть виконувати як координаційну, так і регулювальну функції, забезпечувати необхідну політичну підтримку проектів, що є надзвичайно важливим чинником в умо­вах України;

4) забезпечити реалізацію широкого спектра заходів демоно­полізації української економіки, що сприяють підвищенню моти­вації конкуруючих підприємств до інноваційного виробництва. Наприклад, посилення контролю за дотриманням нормативів за витратами на капітальний ремонт і на експлуатацію устаткуван­ня, що використовується в науково-дослідній діяльності. Штучно завищуючи витрати на виробництво, монополія знижує базу опо­даткування з податку на прибуток і уникає оподаткування. Якщо ж дозволити ліквідовувати заборгованість за податком шляхом вкладень в інноваційні проекти, спрямовані на підвищення на­дійності експлуатації устаткування, ресурсо- і енергозбереження, це дозволить стимулювати розширення пропозиції на інновацій­них ринках;

5) сформувати єдиний і методологічно обґрунтований меха­нізм розгляду та відбору інноваційних проектів з урахуванням їх відповідності державним пріоритетам і узгодженому графіку фі­нансування. Створення такого механізму сприятиме більш чітко­му розмежуванню сфери відповідальності між виробниками ін­новацій і їх провідниками у сфері суспільного виробництва, підвищенню якості та зрілості інноваційного проекту.

Для розвитку ДІЛІ в інноваційній сфері, ЩО ДОЗВОЛИТЬ підви­щити конкурентоспроможність української продукції на світово­му ринку, велике значення має діяльність з підтримки й розвитку зв’язків між дослідницькими організаціями і компаніями, ство­рення між ними різноманітних комунікаційних мереж. Головним результатом такої кооперації є відчутне підвищення результатив­ності трансферу й комерціалізації знань в умовах наростаючої динаміки високотехнологічних ринків. Нарощування наукоємно- сті виробництва товарів і послуг ще не гарантує вкладення у роз­виток реальної економіки. У той же час ефективні інновації мо­жуть якісно покращити ситуацію навіть у галузях із низькою наукоємністю. Зважаючи на це, існує необхідність залучення всіх інноваційних інститутів (компонентів НІС) у єдину узгоджену систему управлінських рішень, які мають прийти на зміну прак­тиці фрагментарних програм зі слабкою взаємною координацією. Особливу увагу слід приділяти інтеграції в міжнародні мережі знань та інноваційні ланцюги. На сьогодні важливе значення на­дається напрямам і механізмам створення знань, їх дифузії (трансферу за принципом «еволюційного розширення») і впрова­дженню.

Зазначимо, що внутрішня структура ДНІ! є відносно гнучкою, де шляхом її попередньої реорганізації можна виконувати різні проекти. У Китаї деякі іноземні прямі інвестиції вже використо­вують шаблон ДПП у формі концесій і розподілу ризиків. Базову структурну схему моделі Д1П1 подано на рис. 4.7. У практичній діяльності модель змінюється відповідно до ситуації і кожний проект відрізняється від інших, хоча їх ядром залишається та са­ма модель Д1Ш.

Отже, у режимі ДПП урядові й приватні організації можуть навчатися одна в одної, мінімізуючи тим самим наявну власну «слабкість». Режим Д1Ш може створювати умови для надання високоякісних соціальних послуг за найнижчою вартістю.

Соціально-економічні результати ДПП в інноваційній сфері, ураховуючи вищевикладене, зводяться до такого^{[316] [317]:}

Рис. 4.7. Базова схема моделі державно-приватного партнерства

Джерело'. Public-Private Partnership And Community Participation On Applications Of Space Technology For Socio-Economic Development Compilation Of Policies And Practices In Selected Escap Member Countries [Electronic resource] / Economic And Social Commission For Asia And The Pacific. — 2007. — Mode of access. — http://www.unescap.org/ idd∕ pubs/ST A S_PPP_and_CP_in_space_applications.pdf. — P. 9.

1. Зазначена співпраця сприяє перетворенню урядової функ­ції і знижує навантаження на урядові фінанси. Урядова функ­ція, що полягає у виконанні ролі постачальника інфраструкіур- них послуг, може змінитися на роль «інспектора». Це, у свою чергу, створює гаранти належної якості проекту і зменшує на­вантаження на державний бюджет.

2. Ця модель може поліпшити ефективність проекту шляхом зниження його вартості кількома способами, а саме: економії від масштабу, творчої технології і гнучкої процедури управління. Спі­льних розподіл ризиків полягає у такому: урядові та неурядові орга­нізації беруть на себе ризик на спільних засадах, який нівелюється через процес установлення ціни проекту й оцінки майбутніх соціаль­них і комерційних вигід. Співробітництво між державою і приват­ними організаціями може допомогти формуванню інноваційних джерел прибутку, а в традиційній системі діяльності не завжди отримують цей результат. Більшу ефективність у реалізації проекту забезпечується об’єднанням процесів проектування, конструювання та управління. Залучення необхідних коштів займає менше часу і є більш ефективним. Як стверджують експерти, для великих інвести­цій, особливо початкових, краще використовувати модель ДПП для забезпечення реалізації довготривалого інвестиційного плану.

3. ДПП може поліпшити соціальне забезпечення і якість вико­ристання коштів неурядових організацій, які вкладені з метою отримання високих прибутків, та може запропонувати замовнику (державі) компетентні послуги управління.

Отже, механізм державно-приватного партнерства створює умови до продуктивної господарської та наукової діяльності, доз­воляє акумулювати вільні фінансові ресурси бізнесу і залучати бюджетні кошти для співфінансування інноваційних проектів, сприяючи отриманню позитивних соціально-економічних ре­зультатів унаслідок задоволення стратегічних потреб суспільства. Водночас цей механізм забезпечує законодавчо-інституційне по­середництво держави в реалізації складних суспільно важливих проектів, розподіляє ризики венчурних проектів, що, по суті, створює умови для випереджаючого розвитку науково-технічної та інноваційної сфер національної економіки.

4.3.