Політика держави як суспільна діяльність та інструмент реалізації стратегічних цілей економічного розвитку

Проблема ідентифікації сучасної форми економічної політики, адекватної потребам сьогоднішніх реалій у світовій економіці, що характеризується посиленням кризових явищ особ­ливої складності, ставиться автором у межах концепції випере­джаючого економічного розвитку.

Невирішеною залишається проблема вибору пакета урядових заходів у конкретній моделі економічної політики, що розробля­ється урядом для певного стану економічної системи (економіч­ної ситуації в країні на аналізованому етапі розвитку світової економіки). Отже, потребують подальшого дослідження та нау­кового обгрунтування набір, сила та спрямованість інструмента­рію економічної політики, що застосовується урядом, способи його відбору, місце уряду, ідентифікація його з позиції не як ек­зогенного фактора впливу на економічну політику, а як елементу або параметра певної моделі економічної політики, яка набуває форми конкретного виду політики, що залучається до моделі

Незважаючи на те, що економічна політика як предмет дослі­дження була актуальною впродовж XX ст. і набуває неабиякої актуальності й на сьогоднішньому етапі розвитку світового су­спільства, слід наголосити на появі нових підходів до її актуалі­зації, формалізації, формування та реалізації через економічні реформи в державах.

Звернемося до категоріального апарату політичної економії і проаналізуємо зміст таких визначень. Економічна політика є комплексом економічних цілей і заходів держави та уряду, які забезпечують вирішення довготермінових (стратегічних) та корот­кострокових (тактичних) завдань розвитку економічної системи відповідно до інтересів країни і втілюється в економічній програмі. Економічна політика базується на теоретико-методологічних за­садах економічної теорії, насамперед політичної економії, на ос­нові пізнання об’єктивних економічних законів, потреб, інтересів і цілей різних економічних суб’єктів^[150].

Отже, економічна політика — це сукупність цілей, принципів, заходів, методів та інструментів управління економікою країни, її соціально-економічною системою. Економічна політика на сьо­годні не може бути не пов’язаною з політикою країни, оскільки так чи так є її складовою й водночас має власну структуру. Полі­тика, її природа та функції стають об’єктом і предметом дослі­дження сучасної політичної економії.

Цілі економічної політики класифікуються відповідно до різ­них ознак: 1) за терміновістю— довго-, середньо- та коротко­строкові; 2) за характером — стратегічні, оперативні та тактичні; 3) за рівнем прийняття рішень і важливості цілей — глобальні, макроекономічні та мікроекономічні.

За Я. Тінбергеном, ефективність економічної політики визна­чається принципом відповідності її цілей та інструментів. Якщо такої відповідності немає або вона порушується за певних обста­вин, то результативність досягнення цілей політики різко знижу­ється². Отже, на сьогодні економічна політика стає більш деталі­зованою, і тому більш диверсифікованою.

Якщо проаналізувати наявні теорії економічної політики, то набір інструментарію, що використовується сучасними урядами в тих чи інших умовах, лежить у площині таких із них:

• теорія макроекономічної політики Дж. Кейнса, «неокласич­ний синтез», посткейнсіанство;

• теорія монетаризму М. Фрідмена;

• теорія економічної політики Я. Тінбергена, «теорія конвер­генції двох систем»;

• теорія міжнародного макроекономічного регулювання Р. Ман­делла —' М. Флемінга (різнорідність урядових структур).

За умови ясності цілей економічної політики необхідним є підбір інструментів їх досягнення. Уряд має у своєму розпоря­дженні два види інструментів економічної політики, а саме: фіс­кальну і монетарну політики.

Сучасна економічна наука виокремлює два типи цілей і відпо­відно інструментів економічної політики: кількісні та якісні. До кількісних інструментів належать фіскальна і монетарна політи­ки, а під якісними інструментами слід розуміти дерегулювання економіки, приватизацію, загальну і зовнішньоекономічну лібе­ралізацію^[151], і, на нашу думку, сучасні якісні інструменти: держав­но-приватне партнерство, соціальне партнерство, інвестиції в людський капітал, визначення пріоритетів науково-технічного розвитку і фінансова підтримка науки тощо. Тобто якісні інстру­менти є інституціональними чинниками розвитку економіки і здійснення державної політики. До того ж, обгрунтовано слід припустити, що інституціональне середовище визначає ефектив­ність застосування як кількісних, так і якісних інструментів дер­жавної економічної політики. Якісні інструменти створюють МОЖ­ЛИВОСТІ використання КІЛЬКІСНИХ.

Зазначимо, що виділення та постановка державами глобаль­них і макроеконемічних цілей довгострокового економічного розвитку та мікроекономічних тактичних цілей, які стосуються ендогенного середньо- та короткострокового економічного роз­витку, стало можливим у межах протистояння капіталістичної і соціалістичної систем.

Економічна політика держави, що носить ендогенний харак­тер і спрямована на реалізацію цілей мікрорівня, передбачає ди­ференціацію її цілей, завдань, підходів, спеціалізацію напрямків. Отже, вважаємо, що економічна політика на сьогодні розширює набір інструментів у межах таких її видів: соціальна, бюджетно- податкова, цінова, інвестиційна, фінансово-кредитна, науково-тех­нічна, інноваційна, інформаційна, зовнішньоекономічна, струк­турна, регуляторна, гуманітарна, екологічна політики. Сучасний етап розвитку економічної політики характеризується появою

нового інструментарію^[152], такого як індикативне планування, про­гнозування та передбачення, визначення державних пріоритетів розвитку, регулювання на державному рівні фінансово-кредитної системи, перерозподіл доходів населення, державні витрати (у т. ч. державні закупівлі, трансферти) тощо.

Отже, змінюється роль держави, а точніше, вона посилюється в реалізації соціально-економічних цілей економічної політики. Тобто держава виходить на перший план соціально-економічних відносин між різними групами суб’єктів як усередині країни, так і на міжнародному рівні. Звичайно, залежно від типу економічної системи, роль держави в реалізації її соціальних функцій є або більшою, або меншою. В економічних системах із достатньо зрі­лою інституціональною структурою функцію підтримки й вико­нання соціальних гарантій бере на себе більшою мірою приватний сектор, що виявляється в існуванні та ефективному функціону­ванні такого інституту, як соціальна відповідальність бізнесу, і низки налагоджених механізмів соціального страхування та гара­нтій, приватних за формою власності (недержавне пенсійне стра­хування, медичне страхування та ін). В економічних системах, менш розвинених з позиції інституціональної функціональності та ефективності макроекономічного менеджменту, роль держави в підтриманні соціальної системи стає визначальною, оскільки механізми ринкового регулювання не спрацьовують, а соціальна відповідальність бізнесу як інституту не функціонує через відсут­ність психоемоційної готовності корпоративних структур до пе­ренесення на себе певної частки соціальних гарантій.

У цьому випадку постає правовірне питання про значення правил для функціонування економічної системи. Але, як дово­дить Дж. Бреннан, проблема полягає не в самому ринковому ме­ханізмі, який не може забезпечити ефективне використання рід­кісних ресурсів, а в тих правилах, в яких діють їх користувачі. Звідси випливає, що притаманна економістам схильність оціню­вати результати, а не правила, що їх забезпечують, є великою помилкою. Тобто «провали ринку» через недієвість правил мо­жуть мати місце в усіх без винятку типах економічних систем. Зміна результатів і кінцевих варіантів розвитку подій досягається не шляхом безпосереднього маніпулювання ними, а шляхом ре­формування правил¹. У соціально-політичній системі потрібно виокремлювати процес, у межах якого визначаються правила, від того процесу, за посередництвом якого обираються конкретні дії, що здійснюються в межах даних правил.

Разом з тим більшість законодавчих органів влади можуть ді­

яти в межах правил, визначених конституцією, що встановлюють обмеження стосовно їх дій по зміні правил, які регулюють приват­не життя окремих громадян, їхню поведінку. Існує відмінність між вибором правил і вибором стратегій дій у межах цих правил стосовно ситуації, в якій діє орган, що приймає рішення.

Економічна політика держави на сучасному етапі розвитку світового суспільства визначає стратегічні цілі, які стосуються як економічного розвитку та економічного зростання, так і створен­ня комфортного середовища проживання на засадах гармонійно­го розвитку людини із природою. Особливо важливим є розумін­ня зміни ролі та значення економічної політики в суспільстві, що швидко інтелектуалізується. Саме входження світового суспільс­тва в постіндустріальну фазу свого розвитку, етап інформатиза­ції, інноватизації всіх сфер суспільного життя приводить до зба­гачення стратегічних цілей економічної політики.

На сучасному етапі відбувається становлення форм економіч­ної політики, які містять механізми ефективної реалізації довго­строкових стратегічних цілей і задоволення сучасних потреб су­спільства на випередження. Не будь-яка економічна політика спроможна забезпечити ефективне відтворення, розподіл, обмін, споживання та заощадження. Тільки економічна політика, яка враховує закономірності розвитку сучасних економічних систем і

Бренпан Джеффри. Причина правил: Конституционная политическая экономия Z Джеффри Бреннан, Джеймс Бьюкенен / пер. с англ, под ред. А. П. Заостровцева. — Санкт-Петербург; «Экономическая школа Государственный университет «Высшая школа экономики», 2005. — С. 39.

² Там же. — С. 28—29.

забезпечує комплексну реалізацію принципів інноваційної еко­номіки на практиці, детермінує рушійні сили мотивації до праці та продуктивної господарської діяльності. Саме така економічна політика виступає інструментом реалізації стратегічних цілей випереджаючого економічного розвитку. Отже, ефективна еко­номічна політика — це політика, яка реалізує принципи випере­джаючого розвитку та інноваційної економіки, забезпечуючи досяг­нення стратегічних цілей розвитку та нових потреб суспільства проривним шляхом.

Практичне застосування різних видів політик, як свідчить іс­торичний ракурс, спричинило створення передумов, які повертали наступну економічну політику в інший напрямок. Ойкен Вальтер у праці «Основні принципи економічної політики» досліджував варіанти економічної політики і дійшов висновку, що ключовою стратегічною метою економічної політики є формування такого економічного порядку та умов, які не призведуть до розкручу­вання негативних тенденцій економічної політики. У цьому твер­дженні вчений наголошує на складності вибору цілей, інструмен­тарію, заходів реалізації економічної політики. Це означає велику відповідальність урядових осіб, які визначають цілі та завдання економічної політики, розробляють відповідні заходи та реалізу­ють реформи, здійснюють вибір її інструментарію^[153].

2.2. Еволюція наукової думки β XX стогітті щодо формування теоретичних засад OKOHOMiwdf погіїики випереджаючого розвитку

Економічна політика є усвідомленим застосуванням конкретного інструментарію, що використовується з метою досяг­нення вищої ефективності економіки і зростання добробуту насе­лення країни. Історія економічного розвитку будь-якої країни — це історія практичної апробації теоретичних концепцій економі­чної науки. Залежно від економічних умов пані вними ставали те­оретичні концепції, які були адекватними конкретному стану економіки. Частіше за все, провідними наукові течії в економіч­ній думці ставали в періоди криз, коли рекомендації, що вироб­лялися ними, дозволяли зменшити негативні явища в економіці, такі як висока інфляція, безробіття, низький рівень життя. Або навпаки, провідними економічні наукові школи ставали в періоди економічного зростання країн, що закріплювали цей стан на се­редньо- і довгострокову перспективу, а кризові явища вдало ні­велювалися заходами економічної політики.

Різні наукові теоретичні концепції, що використовувались розвиненими країнами і країнами, що розвиваються, або країна­ми з трансформаційною економікою, привели до великого розри­ву між економіками цих країн, посиленням нерівномірності еко­номічного розвитку. А тому й мейнстрім, який переважно заснований на неокласичних наукових школах економічної дум­ки, став панівним.

Зразки, що використовуються як базисні для вироблення еконо­мічної політики менш розвинених країн, а саме економічні системи розвинених країн, на даний час сильніше, ніж раніше дискредиту­ють себе. Під тиском наростаючих протиріч посилюється невпевне­ність і в майбутньому успішних в економічному плані країн, що чітко видно через посилення частоти локальних і міжнародних фінансо­во-економічних криз. За цих умов можна стверджувати про банк­рутство обнадійливих концепцій переходу до економік ринкового типу, що були розроблені міжнародними валютно-фінансовими ін­ститутами на основі класичних схем ринковедення для країн з трансформаційними економіками. Так званий «Вашингтонський консенсус», що грунтувався на неоліберальних принципах, зазнав поразки в усіх без винятку країнах постсоціалістичного табору.

Економічна політика завжди виступає ініціатором інституцій- них змін. Останні, також залежать від попереднього стану інсти- туціональної структури. Скоріше за все, попередні інституціональ- ні структури утворюються відповідно до економічної політики, заснованої на інших теоретичних постулатах. Тож інститути віді­грають роль своєрідної з’єднувальної ланки. Звідси випливає, що економічної політики, незалежної від результатів попередньої політики, не буває.

Досить рідко економічна політика здійснюється відповідно до якої-небудь теорії. У рішеннях політиків зазвичай присутні «дії за обставинами», які є прикладом відхилень від конкретних тео­рій економічної думки. Прогнозування як метод суттєво впливає на розроблення економічної політики, але має обмежений зв’язок з теоріями, що пропонують конкретні політичні дії.

Альтернативою мейнстріму як методології економічної по­літики протистоїть інституціональна теорія. Винятковість ме­тодології інституціоналізму полягає у використанні її елемен­тів багатьма вченими-економістами, навіть такими, котрі не відносили себе до інституціоналістів (Дж. К. Гелбрейт, Р. Хейл- бронер, И. Шумпетер), і тих, хто наголошував на своїй прина­лежності до інституціоналістів (Ф. Найт, Т. Веблен, Дж. Ком- монс). Характер впливу методології інституціоналізму можна охарактеризувати як усепроникний, оскільки її сформували не тільки економісти, а й філософи (Джон Д’юі, Чарльз Пірс) і соціологи (М. Вебер, Т. Парсонс, Н. Смелсер, Е. Дюркгейм).

Знання про приналежність кожного економіста до того чи ін­шого напряму економічної науки мають сенс з погляду впливу їх на розвиток теоретичної думки, а також рівня політичного впли­ву на вибір інструментарію економічної політики. Окремі вчені вважають, що взаємопроникнення методологій збагачує науку і є відповіддю на підвищення міри складності суспільних і економіч­них відносин.

Для того щоб віднести наукові дослідження вченого до конк­ретної течії інституціоналізму, необхідно виходити з аналізу влас­не принципів, припущень і методології, що їх використовував дослідник. Інституціоналізм почав опановувати свої позиції на сучасному етапі, так звана третя стадія, що охоплює період, по­чинаючи з 1970-х років по теперішній час, який характеризується активними дослідженнями сучасного економічного розвитку ка­піталістичних країн. Цей період визначається фахівцями як інфор­маційна епоха, постіндустріальна стадія, інноваційна економіка. Інституціоналізм як течія розвивався у межах теорії еволюційної економіки, досліджував довгохвильові коливання, технологічні уклади. Окремим напрямком інституціоналізму є неоінституціо- нальна теорія конституційної економіки, економіки організацій, теорії ігор, теорії інформації. Зазначені теорії дослідники досить часто об’єднують в інституціонально-еволюційну теорію, окремо виділяючи еволюційний напрям, а також наголошують на різниці між «старим» і «новим» інституціоналізмом. Саме тому таке різ­номаніття течій у межах інституціональної теорії вказує на мето­дологічні труднощі, що їх зазнає ця теорія. Звідси й формуються звинувачення щодо описовості, несистемності рекомендацій ін­ституціоналізму.

2.2.1. Особливості й можливості формування економічної політики випереджаючого розвитку на принципах кейнсіанства та посткейнсіанства

Для того щоб зрозуміти, як принципи теорії кейнсіан­ства та посткейнсіанства корелюють із можливостями їх викори­стання у формуванні економічної політики випереджаючого роз­витку, спочатку потрібно розглянути їх теоретично-методоло­гічні засади, приклади використання в економічній історії та ви­ділити ключові практичні аспекти ефективного впливу на еконо­міку країн відповідних типів економічної політики.

Так, у країнах світу впродовж XX століття за непростих і не­однозначних інституціональних і політичних умов суттєву ево­люцію пройшли теоретичні концепції, якими керувалися уряди країн, розробляючи підходи до розв’язання соціально-економіч­них проблем, а також визначаючи шляхи пристосування країн до процесів, що відбувалися у світовій економіці.

Перш за все відбувся перегляд економічних поглядів. Після Другої світової війни в США, Японії, Великобританії та інших країнах виникла система державного устрою, яку називали вбу­дованим лібералізмом. Теоретичною основою, на якій базувалася ця економічна політика, було кейнсіанство. Указана форма дер­жавного устрою, котра в окремих країнах набувала форми соціаль­ної демократії, християнської демократії, ліберальної демократії тощо, у своїй ідеології мала завдання щодо забезпечення повної зайнятості, підтримки економічного зростання й добробуту гро­мадян.

Суть політики кейнсіанства полягала в управлінні сукупним попитом і забезпеченні повної зайнятості, і перш за все була пов’язана з розширенням ролі держави в соціально-еконо­мічній сфері. Державне управління здійснювалося за допомо­гою заходів бюджетної політики, а також проведенням так званого «чіткого налаштування», тобто швидкого реагування політики на зміну кон’юнктури. Паралельно з інструментами економічної політики держави дозволялось використання ме­ханізмів ринкових процесів для досягнення суспільних цілей. Фіскальна і монетарна політики були кейнсіанськими в полі­тиці вбудованого лібералізму, оскільки використовувалися за­ходи згладжування циклічності в розвитку економіки і забез­печення адекватного рівня зайнятості.

«Вбудований лібералізм», як термін, мав би відображати фак­тичне функціонування ринкових процесів, діяльність підприєм­ців і корпорацій в умовах соціальних і політичних обмежень, у межах прийнятого законодавства, яке за певних умов стримує або підтримує розвиток економіки і промисловості. Також існу­вав так званий класовий компроміс між капіталом і робочим кла­сом. Держава активно втручалась у промислову політику і визна­чала рівень соціального добробуту через систему соціального захисту, здійснювала планування розвитку економіки, а також володіла окремими галузями промисловості (видобуток вугілля, виробництво металопродукцй, автомобілебудування).

Вбудований, або компромісний, лібералізм забезпечував ви­сокі темпи економічного зростання в розвинених капіталістичних країнах у 1950—1960-х рр. Економічний успіх цієї системи зале­жав від того, наскільки США були згодні підтримувати дефіцит торговельного балансу, стримуючи надлишки товарів у межах своїх державних кордонів. Ця політика була спрямована на сти­мулювання експорту таких країн, як Японія, та деяких країн Пів­денної Америки і Південно-Східної Азії. Однак прагнення вико­ристати переваги вбудованого капіталізму в інших країнах, наприклад у країнах Африки, були приречені на провал: країни так само залишалися на межі бідності.

У розвинених країнах держава проводила політику перерозподі­лу доходів, здійснювала контроль за вільним переміщенням капіта­лу, збільшувала витрати в суспільному секторі та формувала гаран­тії соціального забезпечення. Ці заходи деякий час підтримували відносно високі темпи економічного зростання. Циклічність ділової активності контролювалася шляхом проведення фіскальної та гро­шової політик. Таку економіку можна було охарактеризувати як со- ціально-орієнтовану, яка спиралася на моральні норми, а держава проводила активну інтервенціоністську політику. Отже, держава фактично стала полем протиборства класових інтересів. Профспіл­кові організації, які представляли інтереси робочого класу, суттєво впливали на економічну політику держави¹.

Найтиповішим прикладом застосування політики кейнсіанства була Великобританія. З початку 1960-х років уряди консерваторів і лейбористів Великобританії, проводячи політику «стоп-уперед»,

^, Харви Дэвид. Краткая история неолиберализма. Актуальное прочтение / Дэвид Харви; пер. с англ. H. С. Брагиной. — М.: Поколение, 2007. — С. 22—23.

намагалися, змінюючи одне одного, покращити стан платіжного балансу та домогтися зростання економіки. Наростання інфля­ційних процесів у першій половині 70-х років XX ст. модифіку­вало і призвело до ускладнення завдань держави. Уряд почав де­далі частіше звертатися до застосування політики дефляції. Однак ця політика тільки погіршувала ситуацію. Так, обмеження внутрішнього попиту, що не супроводжувалось темпом зростан­ня цін, скоротило стимули до зростання продуктивності праці. Як результат — мала місце стагфляція.

Однак до кінця 1960-х рр. політика вбудованого лібералізму почала руйнуватися. Основними ознаками цього стала криза пе- ренагромадження капіталу, високі темпи безробіття та інфляції. Світова економіка вступила у фазу стагфляції, що тривала до кін­ця 1970-х рр. У капіталістичних розвинених країнах набирала обертів фіскальна криза, ключовою характеристикою якої було суттєве скорочення податкових надходжень з одночасним зрос­танням соціальних витрат. Зросла соціальна напруга, країни по­чали втрачати свої позиції на світовому ринку. Кейнсіанська по­літика стрімко втрачала свою дієвість. У результаті виявилися дискредитованими всі попередні варіанти державного реіулю- вання, що засновані на кейнсіанській теорії. Бреттон-Вудська си­стема фіксованих обмінних курсів валют перестала працювати, оскільки вільне переміщення капіталів між країнами, його висока мобільність не були сумісними із системою фіксованих валютних курсів. Долар набував статусу резервної світової валюти, викори­стовувався як депозити в європейських банках. Це призвело до відміни фіксованих валютних курсів, тобто країни самостійно могли обирати, який режим валютних курсів їм обирати. Система плаваючих валютних курсів набула провідної ролі, і спроби дер­жав контролювати курси валют припинились.

Такі самі процеси відбувалися й у Великобританії. Економічна криза середини 1970-х років і, як наслідок, затяжна депресія сти­мулювали уряд відмовитися від дефляційної політики і перейти до «політики доходів». Ініціаторами політики доходів були влас­не як кейнсіанці з Національного інституту соціальних та еконо­мічних досліджень, а саме Ф. Блекебі, так і посткейнсіанці з Кемб­риджської школи — Дж. Робінсон, Н. Калдор, П. Сраффа та ін. Названі вчені зі світовим ім’ям вбачали у цій політиці більш справедливий розподіл доходів. Що ж формувало політику дохо­дів? «Політика доходів» була пов’язана з довгостроковими про­грамами стимулювання економічного зростання, на противагу короткостроковій «чистій» кейнсіанській політиці, а також мала на меті досягнення фінансової макроекономічної стабільності. Втручання держави у встановлення заробітної плати стало основ­ною частиною лейбористського «соціального контракіу» уряду з профспілками. Економічна ефективність «політики доходів» мала свої межі, які проявилися, врешті-решт, у неспроможності стри­мувати зростання цін і, відповідно, стрімкому зростанні грошової маси¹.

Вбудований лібералізм як система суспільного устрою, що була заснована на кейнсіанській теорії, забезпечувала відносно високі темпи економічного зростання в країнах світу після завер­шення Другої світової війни, вичерпала свої можливості. Світ по­став перед дилемою вибору альтерсистеми суспільного устрою, на яку покладалися завдання подолання причин і наслідків світо­вої економічної кризи, необхідна була держава, яка б забезпечи­ла стабілізацію.

Але незважаючи на ці інтелектуальні передумови, поняття «стабілізуюча держава» зазвичай асоціюється з кейнсіанською революцією— масовим поширенням у 1930—1940 рр. ідеї про те, що державні кошти можна та потрібно використовувати як противагу бізнес-циклу. Мабуть, найменше дебатів викликала ідея Кейнса про дію «автоматичних стабілізаторів» (наприклад, витрат на страхування від безробіття), спрямованих на підтримку

купівельної спроможності споживачів навіть у період зростання безробіття. Більш суперечлива ідея про цілеспрямоване збіль­шення державного дефіциту як засобу стимулювання слабкої економіки. Передбачається, що зниження податків збільшить ку­півельну спроможність споживачів, а збільшення витрат держави покликане зміцнити сукупний попит і стимулювати приватні ін­вестиції, які дозволять запобігти економічному спаду. Однак ба­гато сучасних економістів спростовують думку про ефективність подібного нарощування дефіциту. Один з аргументів полягає в тому, що збільшення державних позик призводить до відповідно­го скорочення купівельної спроможності. За допомогою ідеї дер- ^{[154] [155] жавної стабілізації економіки шляхом обмеження впливу бізнес- циклу можна виправдати безліч дій уряду, таких як зміна обмін­ного курсу, коригування податкового кодексу, збільшення прав профспілок, зниження або підвищення витрат суспільного секто­ру на інфраструктуру і суспільні блага, поширення соціальних програм чи скорочення державою трансфертів тощо. Водночас поняття стабілізуючої держави не передбачає певного висновку про те, наскільки активною має бути роль держави в господарсь­кій діяльності.}

Економічна криза середини 1970-х років, яка прокотилася розвиненими країнами, сприяла усвідомленню того, що перевага короткострокового регулювання над довгостроковим уповільнює перебудову господарської системи.

Застосовуючи політики кейнсіанства в країнах з іншими пер- шопочатковими вихідними умовами приводило тільки до корот­кострокового поліпшення економічного становища. Так, напри­клад, намагання покращити модель соціального ринкового госпо­дарства в Німеччині за допомогою інструментів економічної полі­тики, що були розроблені в інших країнах, тобто неокейнсіанських методів стимулювання сукупного попиту, хоча й привели до де­яких позитивних змін, у тому числі й інституціональних (швидке відновлення загальноекономічної рівноваги та сприяння стабіль­ному й збалансованому розвитку), однак порушила систему ціліс­ності, не зміцнила її, а, навпаки, порушила дієвість інститутів, що створювалися в 1950—1960-ті роки.

Економічна доцільність повернення до використання неокейн­сіанських методів регулювання економіки викликає у сучасних фахівців економічної політики сумнів, однак політика Л. Ерхарда очевидно була неможливою у той час, і призвела б до ще склад­ніших негативних наслідків, ніж експерименти з державним ре­гулюванням і програмуванням.

Економіка Австрії у 1946—1995 рр. характеризувалася зрос­танням ВВП на рівні 5,6 % на рік, але він постійно зменшував­ся — від 12 до 4,5 %. У 1950 роки був чітко визначений орієнтир урядової політики — високий експортний потенціал як головний фактор поступального розвитку країни. Австрія являє собою зра­зок «змішаної» економіки. Тому термін «австрокейнсіанство» був уведений не випадково. Для підтримки економічного зростання держава здійснювала втручання в економіку, регулювала попит, ліквідуючи його надмірність, з метою зменшення безробіття. Піс­ля краху Бреттон-Вудської системи австрійський шилінг залиша­вся однією з найстабільніших валют у світі. Криза 1970-х рр. бу­ла подолана шляхом підвищення курсу шилінга відносно долара і стримуванням зростання заробітних плат. Успішна політика со­ціалістичної партії змусила профспілки підпорядкувати свої інте­реси державі. Уже на початку 1980-х на НДДКР в Австрії виділя­лося 0,8 % ВВП¹.

Посткейнсіанство є сучасним напрямком економічної науки. У рамках посткейнсіанської економічної теорії не робиться жорс­ткого розмежування між мікроекономікою і макроекономікою, яке прийнято в неокласичному кейнсіанскому синтезі. Серед представників цього напрямку, наукові праці яких становлять ос­нову для розвитку відповідної економічної політики, слід виділи­ти таких економістів, як Джоан Вайолет Робінсон^{[156] [157], П’єро Сраф- фа, Ніколас Калдор[158] [159], Хайман Філій Мінскі, Михайло Калецькии, Пол Девідсон, Філій Epeciic, Сідней Вайнтрауб[160], Альфред Айх- нер та ін. Посткейнсіанство виникло в 60—70-ті роки XX століття на хвилі критики теорії Кейнса. Ідеї кейнсіанців справили важли­вий вплив на інституціональну структуру капіталістичної еконо­міки. Посткейнсіанство прагне до максимально реалістичного погляду на світ, маючи в основі власний економіко-філософський підхід і методологію критичного реалізму. Це є причиною неінс- трументальносгі моделей економічної політики, побудованих на теоретико-методологічних засадах посткейнсіанства. Відмінності між ними полягають, перш за все, у предметній спеціалізації. По­сткейнсіанство є дуже неоднорідним і представлено такими течі­ями. як американське (або монетарне) кейнсіанство, калецкіанст- во і неорікардіанство[161].}

В американському кейнсіанстві визначальною є проблема грошей і ділового циклу. У калецкіанстві предметом дослідження виступають процеси ціноутворення та мікроекономічні основи макроекономіки. У методологічних межах неорікардіанства ідеї кенсіанства доповнюються ідеями Д. Рікардо, робиться акцент на проблемах економічного зростання, розподілу доходів, боротьби з інфляцією. Учені-посткейнсіанці пропонують альтернативні рішення за широким колом економічних проблем. Економічна політика, що заснована на принципах посткейнсіанства, має ви­ходити із наступних теоретичних установок.

Концепції економічної політики Дж. Кейнса і М. Калецького виходять з необхідності розгляду сукупного попиту як ключової змінної, що визначає рівень економічної активності. Це передба­чає відмову від закону Сея у грошовій економіці. Звідси інвести­ційна політика виводиться із розмежування інвестиційних та споживчих витрат. Інвестиційні витрати, у свою чергу, розгляда­ються як активний і мінливий компонент попиту.

Взаємозв’язок цін, зайнятості та рівня заробітної плати в по- сткейнсіанстві виглядає так. Посткейнсіанство не відхиляє існу­вання ринкових сигналів та їхнього впливу на підприємницьку діяльність, однак указує на те, що цей механізм діє лише в корот­костроковому періоді. Ціни в довгостроковому періоді визнача­ються технологічними факторами і розподілом чистого продукту (знову створеної вартості) між працею та капіталом, а також між різними бізнес-структурами. Ціна слабко реагує на зміни попиту і навіть може реагувати на нього «неправильно», тобто рухатися в протилежному напрямку стосовно до попиту. Ціни встановлю­ються виробниками, а не «аукціоністами» або ринком. У сучасній економіці лише найменша частка цін установлюється провідними корпораціями за такою формулою: витрати виробництва плюс надбавка, що створює прибуток корпорації. Сучасні фірми заці­кавлені у стійких цінах. Саме тому, як стверджує посткейнсіан- ська теорія, коли змінюється попит, то змінюється не ціна, а об­сяг товарної пропозиції. Отже, ціни встановлюються в інтересах виробників. Це означає, що встановивши певний рівень цін, під­приємець планує обсяг випуску, виходячи з очікуваного попиту за даного рівня цін. Ціни встановлюються так, щоб очікувані прибутки були достатніми для фінансування інвестиційних пла­нів. Тобто ціни виконують фінансову функцію, а також функцію взаємодії, позиційну та стратегічну. Існує дуже тісний зв’язок між ціною, прибутком та інвестиціями.

Політика оплати праці має також свої закономірності в кейн- сіанській і посткейнсіанській теоріях. У праці «Загальна тео­рія...» Кейнс писав, що заробітна плата не дорівнює граничному продукту праці, а її розмір визначається конкуренцією на ринку праці Посткейнсіанство, у свою чергу, виступає проти підтрим­ки заробітної плати на мінімальному рівні, оскільки це призведе до соціальної нерівності та несправедливості. Помірне зростання заробітної плати є умовою пом’якшення соціальної напруги, а також виступає умовою зростання сукупного попиту як стимулу зростання економіки. Витрати одних суб’єктів є доходами інших, а цей взаємозв’язок запускає мультиплікатор економічного зрос­тання. Деякі економісти-посткейнсіанці, які походять із традиції Калецький-Вайнтрауб, зазначають, що можна підтримувати ста­більне інвестиційне середовище за повної зайнятості за посеред­ництва традиційних державних витрат з контролем заробітної плати, що спрямовується на причину інфляції^{[162] [163].}

Важливі наукові результати для економічної політики отримав Калецький, який описав взаємозв’язок між ціновими рішеннями і розподілом доходів^[164]. На рівні фірми ціна P розглядається як сума прямих витрат ADC і т — відсоткова надбавка на них, тобто:

P = (1 + m)ADC. (2.1)

трудові та матеріальні витрати на одиницю випуску, то це рів­няння можна представити так:

Якщо агреговані прямі виграти ADC є сумою середніх трудо- вих витрат W і середніх матеріальних витрат nf. де w — грошова заробітна плата, п — ціна одиниці матеріальних витрат, а / та/— де р— прибуток, так що рівняння (2.2) пов’язує прибуток від продажу з надбавкою. Рівняння (2.3) пов’язує з надбавкою реаль­ну заробітну плату. Ці взаємозв’язки простежуються на мікро- економічному рівні, тобто на рівні фірми. При чому стверджу­ється, що аналогічні взаємозв’язки діяють на макроекономічному рівні. Для економічної політики важливою є ідея відносного впливу цінових рішень на розподіл доходу і реальну заробітну плату. Посткейнсіанство передбачає, що існує висока схильність до заощаджень і фірми віддають перевагу внутрішнім джерелам фінансування порівняно із зовнішніми джерелами.

Грошово-кредитна політика, що випливає з концепції пост- кенсіанства, має такі ключові принципи. Розмежовуються товар­ний і реальний сектор. На відміну від товарних грошей, кредитні гроші виникають у результаті видачі банками позик (фірмам, ін­дивідам або державним установам). Водночас кредитні гроші знищуються в результаті погашення заборгованості перед банка­ми. Це відбувається автоматично в банківській системі, де над­

лишок доходів над витратами безпосередньо йде на погашення простроченої заборгованості. Звідси випливає висновок, що в економіці з превалюванням кредитних грошей, на відміну від гос­подарства з товарними грошима, грошова маса ніколи не може перевищувати кількість грошей, яку хотіли б мати індивіди. Мож­ливість існування надлишкової грошової маси виключається вже тим, що якби остання мала місце, вона б виявилася причи­ною, а не наслідком, збільшення видатків. Кредитні гроші є од­ночасно і фінансовим активом, і пасивом комерційних банків. Процентні ставки, як умова «емісії» кредитних грошей, що вста­новлюються за банківськими позиками та депозитами, відіграють ключову роль у визначенні темпів зростання грошової маси і, тим самим, сукупного доходу. Існує досить стабільний взаємозв’язок сукупних грошових доходах. Однак причинний зв’язок іде біль­ше від сукупних грошових доходів, ніж від грошової бази. На­прямок причинного зв’язку бере свій початок від кредитів комер­ційних банків до грошової маси і до грошової бази. Також існує «зворотний причинний зв’язок» від доходів до грошей. Теоретич­ний доказ цієї тези відносно простий. Планове збільшення ви­трат, що настає внаслідок планового збільшення реальних витрат або через зростання цін, у грошовій економіці має передувати збільшенню кількості грошей, якщо передбачається, що витрати будуть мати місце¹. Це твердження справедливе для планування інвестиційних витрат, а отже, має значення для проведення ефек­тивної інвестиційної політики. Посткейнсіанство визнає необхід­ність державного впливу на інвестиційний процес з метою зрос­тання економіки і добробуту^{[165] [166].}

між змінами в грошовій базі і змінами широких грошових агрега­тів, а також між змінами широких грошових агрегатів і змінами в

Основною заслугою посткейнсіанців є розроблення теорії «грошової економіки», засновником якої вважається Дж. М. Кейнс у 30-х рр. XX ст.^[167] Кейнс запропонував аналізувати інший тип гос­подарства, названий ним «грошовою економікою», в якій гроші виконують функцію збереження вартості та являють собою актив тривалого користування. Посткейнсіанці, насамперед Пол Девід- сон і Філіп Epecric, розвинули цю ідею. Суть теорії «грошової економіки» полягає в такому. Господарська діяльність у ринко­вій економіці відбувається в умовах невизначеності, мінімізація якої можлива за допомогою використання суб’єктами господа­рювання похідних інструментів фінансового ринку, таких яких форвардні контракти. Форвардні контракти усувають невизначе­ність щодо майбутніх поставок і продажів, платежів і надхо­джень. Однак досвід останніх світових фінансово-економічних криз показав внутрішні протиріччя фінансової системи, заснова­ної на використанні деривативів, які стають причиною виник­нення надмірного розриву між реальним сектором економіки і фінансовим.

Мотиваційна система функціонує на інших принципах, вихо­дячи з посткейнсіанської теорії. Панування великих корпорацій і посилення жорсткості конкуренції між ними змінили систему мотивацій. Основною метою фірм тепер є не максимізація корот­кострокового прибутку, а максимізація довгострокового зростан­ня. Зміна цілей змінює також стратегію розвитку.

Головною методологічною особливістю даного напрямку еко­номічної думки є акцентування уваги на фундаментальній неви­значеності майбутнього, проти якого економічний агент виявляєть­ся практично беззбройним. Звідси економічна політика розгля­дається як «економіка грошей», де роль останніх є особливою: гроші створюються ендогенно, тобто незалежно від політики центрального банку, а зміни в їхній кількості справляють глибо­кий і довгостроковий вплив на економіку. На думку посткейнсіан- ців, однією з головних проблем макроекономіки є питання про портфельний вибір економічного агента. Вибір інструментарію економічної політики здійснюється в умовах невизначеності майбутнього, тому й не існує однозначних раціональних принци­пів здійснення такого вибору. У той же час такий вибір визначає динаміку капіталістичної економіки. Тому вибір активів— це найбільш актуальна і складна проблема макроекономіки. Така постановка проблеми характерна тільки для посткейнсіанства, і саме вона визначає своєрідність посткейнсіанського підходу до дослідження ділового циклу, інфляції, економічного зростання, цін тощо.

Важливими для розуміння зв’язку між нормою нагромаджен­ня капіталу, заощадженням та інвестуванням, що їх можна вико­ристовувати в економічній політиці випереджаючого розвитку, а саме інвестиційній політиці, є правила економічного зростання неокейнсіанської теорії. Нобелівський лауреат з економіки аме­риканський економ і ст-неокейнсіанець Едмунд Фелпс у своїй праці «Золоті правила економічного зростання»¹ (1966 р.) сфор­мулював «золоте правило нагромадження капіталу», що власне визначає напрямок економічної політики щодо встановлення ба­лансу між накопиченням капіталу і споживанням. Суть даного правила визначається цілями політики уряду щодо забезпечення добробуту івдивідів, які є представниками суспільства і які само­

стійно не можуть впливати на нагромадження капіталу в еконо­міці й сукупний випуск. Індивіди можуть лише приймати рішен­ня стосовно обсягу власного споживання. Метою уряду є вибір стабільного стану економіки з максимальним рівнем споживання. Такому стабільному стану з максимальним рівнем споживання відповідає «Золоте правило нагромадження капіталу» (k_goid). Для визначення того, що економіка перебуває у стаціонарному стані, який відповідає золотому правилу нагромадження, необхідно встановити стаціонарний стан споживання на робітника. Потім можна побачити, що такий стаціонарний стан забезпечує макси­мальне споживання. Доведення цього правила починаються Фелп­сом із рівняння сукупного випуску, що дорівнює сумі споживан­ня та інвестицій:

перетворюючи цю рівність, знаходимо функцію споживання:

Споживання у спрощеному вигляді є дохід мінус інвестиції. Перетворюючи цю функцію, стаціонарний випуск на робітника є функцією.І, де— стаціонарне нагромадження капіталу на робітника. Більше того, якщо нагромадження капіталу не зміни­лося в стаціонарній системі, інвестиції дорівнюють амортизації . Підставляючизамість у, a δ⅛* замість і, дістаємо ста­ціонарне споживання на робітника¹:

Дане рівняння визначає рівноважне (steady state) споживання як різницю між функцією доходу на робітника, що залежить від нагромадження капіталу на робітника, та амортизацією. Це пока­зує, що зростання капіталу має два ефекти на стабільність спожи­вання: це сприяє зростанню випуску, однак значна частина капі­талу має витрачатися на відновлення капіталу (рис. 2.1).

Рис. 2.1. Золоте правило нагромадження капіталу Е. Фелпса, яке максимізує споживання

Якщо обсяг капіталу менший за значення, що відповідає золо­тому правилу, то зростання нагромадження капіталу приводить до зростання випуску більше, ніж зростає амортизація, тоді спо­живання зростає. За цих умов крива виробництва крутіша за кри­ву 8к*. Тоді розрив між цими кривими, що дорівнює споживан­ню, зростає, якщо зростає к*. Навпаки, якщо капітал більший за золоте правило, то зростання нагромадження капіталу приводить до зростання випуску на значення менше, ніж зростає амортиза­ція, тоді споживання скорочується. Крива виробництва більш по­лога за криву амортизації. Тоді з відрізок між цими кривими, що відповідає споживанню, скорочується, якщо зростає к*.

Припустимо, що економіка стартує в точці, де капітал дорів­нює к*. Уряд ухвалює рішення збільшити капітал до рівня к* +1. Кількість додаткового сукупного випуску зросте до, що дорівнює граничній продуктивності капіталу MPK. Величина додаткової амортизації на кожну додаткову оди­ницю капіталу становить δ. Чистий ефект від додаткової одиниці

^tPhelps, Edmund S. Golden Rules of Economic Growth / Edmund S. Phelps. // The

Economy in the Long-run. — Part two. — New York : W. W. Norton, 1966. — P. 89.

180

Poag>n £

капіталу на споживання тоді дорівнює MPK - δ, де граничний продукт капіталу менший за норму амортизації. Якщо кількість капіталу нижча за норму нагромадження капіталу згідно із золо­тим правилом, то зростання капіталу приводить до зростання споживання, а гранична продуктивність капіталу вища за норму амортизації. Якщо нагромадження капіталу вище за золоте пра­вило, то зростання капіталу приводить до скорочення споживан­ня, а гранична продуктивність капіталу нижча за норму аморти­зації. Отже, наступна умова описує Золоте правило:

Таким чином, згідно із золотим правилом рівня капіталу гра­ничний продукт капіталу дорівнює нормі амортизації. Іншими словами, відповідно до Золотого правила чистий граничний про­дукт амортизації, MPK - δ, дорівнює нулю^[168].

Однак, уряди країн, обираючи оптимальне співвідношення між нагромадженням капіталу, котре відповідає золотому пра­вилу, повинні враховувати, що стабільний стан не встановлю­ється одразу. Вирішальну роль у цьому процесі відіграє рівень заощаджень. Якщо він надто високий, то це викликає зростан­ня нагромадження капіталу понад оптимальний рівень, і спо­живання скорочується. Якщо рівень заощаджень занизький, стаціонарний рівень нагромадження капіталу буде низьким

Висновок із зазначеного такий, що є один рівень заощаджень, який сприяє нагромадженню капіталу, згідно із золотим прави­лом. Будь-які зміщення кривої) від заданого рівня будуть сприяти встановленню стаціонарного стану економіки із нижчим рівнем споживання. Рівняння, котре відповідає оптимальному рі­вню заощаджень в економіці для досягнення рівноважного стану, має вигляд^[169]:

^[1]Ibid- P. 91.

Рис. 2.2. Золоте правило нагромадження капіталу Е. Фелпса, яке максимізує споживання: зв’язок із рівнем заощаджень

Якщо рівень заощаджень в економіці скорочується, то ско­рочується й нагромадження капіталу, випуск і споживання. Економіка прямує до нового рівноважного стану. Тому уряд, обираючи варіанти економічної політики, повинен підтриму­вати відповідний рівень заощаджень, який відповідає золотому правилу. Якщо економіка стартує із нижчим рівнем нагрома­дження капіталу, уряд має стимулювати зростання заоща­джень, які підвищать рівень нагромадження капіталу, відповід­но до рівня золотого правила, однак скоротить споживання на деякий час. У свою чергу, нагромадження капіталу сприятиме поступовому зростанню випуску, споживання та інвестицій, доки економіка не досягне нового рівноважного стану. Оскіль­ки першопочатковий рівень капіталу був нижчий за «золотий» рівень, то зростання заощаджень з часом сприятиме переходу на більш високий рівень споживання, і економіка досягне но­вого рівноважного стану.

Порівняння процесів економічного зростання та випереджаю­чого економічного розвитку в аналітичній формі з позиції нео- кейнсіанського підходу унаочнено в табл. 2. 2.

Таблиця 2.2

НЕОКЕЙНСІАНСЬКИЙ ПІДХІД ДО ПОРІВНЯННЯ СТАНІВ ЕКОНОМІКИ

Примітки: 1. Модель представлено за даними джерела: Сухарев О. С. Эволюционная экономика Й. Шумпетера и ее современное развитие [Вступительный тематический доклад] / О.С. Сухарев // Шумпетеровские чте­ния : материалы 2-й международной научно-практической конференции. Издательство Пермского на­ционального исследовательского политехнического университета, 2012. — С. 29—31. 2. Модель запро­поновано автором на основі порівняння наукового погляду Й. Шумпетера на відмінності процесів економічного зростання та розвитку в його праці «Теорія економічного розвитку» (1912 р.) та на основі застосування «Золотого правила накопичення капіталу» Е. Фелпса; 3. Формулу для розрахунку «індексу людського розвитку» подано за загальноприйнятою методикою ПРООН. Офіційний сайт Human Developments Reports. — Режим доступу: http://hdr.undp.org/.

За випереджаючого розвитку економічної системи норма при­росту доходу від використання організаціями інтелектуального капіталу (норма інтелектуальної ренти) має бути вищою за видат­ки на відтворення людського капіталу або видатки на формуван­ня та розвиток інтелектуального капіталу організації мінус оди­ниця. Останнє характерне для економічної системи, що забезпе­чує максимальне споживання інтелектуального продукту. Вихо­дячи із «золотого правила накопичення капіталу» Е. Фелпса, є опосередкований зв’язок між величиною капіталу і споживанням. Чи можна стверджувати про наявність зв’язку в нагромадженні інтелектуального капіталу та споживання інтелектуального про­дукту?

Збільшення інтелектуального капіталу не обов’язково тягне за собою підвищення задоволення постутилітарних потреб людини (споживання інтелектуального продукту) в економічній системі. Звідси випливає, що є якийсь оптимальний запас інтелектуально­го капіталу, який забезпечує максимальне задоволення постути­літарних, ціннісних потреб людини. Норма видатків на відтворення людського капіталу та підтримку інтелектуального капіталу є по­хідна функції частки національного доходу (у), що створюється інтелектуальним капіталом (∕⅛). Оскільки функція видатків на ін­телектуальний капітал пропорційна інтелектуальному капіталу (коефіцієнт пропорційності — норма видатків на підтримку інте­лектуального капіталу), для найбільшого споживання дістанемо: граничний продукт інтелектуального капіталу має бути більшим за норму видатків на інтелектуальний капітал при t < t∖ потім стати меншим при t>t до досягнення інтелектуальним капіта­лом оптимального рівня згідно із «золотим правилом нагрома­дження капіталу», яке можна застосувати і до процесу нагрома­дження інтелектуального капіталу. При цьому споживання має бути максимальним.

Аналітично побудова системи оцінки процесів економічного зростання та випереджаючого економічного розвитку фактично дозволяє стверджувати, що співвідношення амортизації капіталу та «інноваційного» доходу при зростанні, а також доходу від ка­піталу (граничного продукту капіталу) та інноваційної діяльності, та відповідно співвідношення видатків на формування інтелекту­ального капіталу й інтелектуальної ренти, а також доходу від ін­телектуального капіталу (граничного продукту інтелектуального капіталу) мають схожий характер закономірності. Визначення цих параметрів буде визначати стан економічної системи: фаза економічного циклу — зростання, чи процес розвитку. Викорис­тання подібних параметрів завжди вимагає емпіричної перевірки та верифікації теоретичної моделі. Задана величина максималь­ного споживання не завжди може бути такою для конкретних економічних умов.

Отже, розглянувши основні теоретико-методологічні засади кейнсіанства та посткейнсіанства до грошово-кредитної, інфля­ційної, інвестиційної, соціальної, цінової політик, політики за­йнятості та макроекономічної політики загалом, можна зробити висновок, що сформульовані цією теорією принципи являють практичний інтерес для економічної політики випереджаючого розвитку. Важливим є розуміння доцільності державного впливу на інвестиційний процес при плануванні інвестиційних витрат у їх взаємозв’язку із грошовою політикою, а також обґрунтованості довгострокових програм економічного зростання та цілей досяг­нення фінансової макроекономічної стабільності. Ідеї посткейн­сіанства з позиції мінімізації нерівності й несправедливості в розподілі доходів, шляхом помірного зростання заробітної плати як інструменту зниження соціальної напруги, корелюють з основ­ною рушійною силою мотиваційної системи моделі випереджаю­чого економічного розвитку — рівномірним і розумним розподі­лом вигід від зростання між усіма членами суспільства та рівного доступу до благ науково-технічного прогресу і суспільних по­слуг.

2.2.2.