Політичний вимір економічного розвитку

Політика як суспільне явище, інститут і категорія (від гр. politike (Iechne) — мистецтво керувати державою) означає: 1) діяльність органів державної влади, партій, суспільних груп у галузі внутрішньодержавного управління і міжнародних відно­син; 2) сукупність питань внутрішнього і міжнародного суспіль­ного життя; 3) перен.

Політиці як людському буттю багато уваги приділялося у фі­лософії Платона, Аристотеля, Макіавеллі, Ханни Арендт, Карла Шмітга, Мао Цзедуна. До проблематики ролі та функцій політи­ки в економіці та наїфямків її дослідження зверталися і продов­жують свої розвідки такі зарубіжні вчені, як Е. Аткісон^[122], У. Бек,

Дж. Б’юкенен, Дж. Бреннан¹, М. Вебер, Дж. Стігліц^{[123] [124] [125], Я. Тінбер- ген, Ю. Тіхонравов, К. Поланьї[126], Ю. Хабермас та ін. Тематику економічної політики, її видів і рівнів, і перегляду ролі держави в економіці розвинули у своїх працях такі вчені-економісти, як П. Кругман[127], О. Сухарев, Дж. Малган[128], Р. Нуреев, Ойкен[129], Л. Пал, Дж. Стігліц. Серед учених-політологів, які ведуть свої дослі­дження у міждисциплінарній площині, слід назвати К. Гаджиева,}

A. Дєгтярьова, Р. Мухаєва та ін. Українська наукова думка щодо методології дослідження політики представлена у працях В. Бе- бика, А. Брегеди, Б.

B. Врублевського, П. Буряка, О. Вальтера, Ю. Ольсевича^[130]. Філо­софські погляди на політику висвітлюються в наукових доробках Р. Бертрана, Б. Вульфсона, Б. Дікона, О. Дзяда, М. Гердегена та ін.

Нагадаємо, що політика включає в себе такі елементи: 1) влада; 2)політичні відносини; 3)політична організація; ^полі­тичні інтереси та ідеї. Основним питанням політики, з погляду політичних наук, є завоювання державної влади. Політика, як за­значається в науковому виданні «Філософія політики» (2002 р.)¹, виростає із економіки та в кінцевому варіанті нею детермінуєть­ся. Отже, політика найтісніше пов’язана з економічною будовою суспільства, що свідчить про той великий вплив, який політика чинить на економіку. Більше того, у деяких випадках політика домінує, тобто чинить вирішальний вплив на всі сторони суспіль­ного життя. Також тісний зв’язок політики з економікою, де провідне становище відводиться економіці, що визначає тип по­літики, можна • підтвердити через аналіз типу влади та способу виробництва. Кожний спосіб виробництва породжує свій тип влади Тип влади з переходом до класового суспільства визначав­ся інтересами панівного класу: монархія, демократія, тиранія тощо. Форми прояву- типу влади залежать від конкретних історичних умов. Політика, як зазначає І. А. Гобозов, виступає своєрідним індикатором економічної ситуації суспільства «Політика— це домінанта, а економіка— детермінанта». Тобто економіка, спо­сіб виробництва, класова структура суспільства, інтереси панів­ного класу визначають тип влади, як вираз політики, де остання виступає базовим інституціональним чинником економічного розвитку^{[131] [132].}

Відомими дослідниками діалектики політики та економіки бу­ли вчені-економісти Карл Маркс і Фрідріх Енгельс.

Як у теорії, так і на практиці, домінуючою відповіддю щодо категорії політичного є підхід з позиції методологічного націона­лізму, який полягає у тому, що політика передбачає монополію національної суверенної держави на прийняття рішення, яке на­лежить суспільству загалом. У цьому розумінні політика і нація об’єднуються в одне ціле. Нація виступає політичною спільно­тою, котра здійснює політичну владу. Однак, на думку соціолога і філософа Ульріха Бека, у XXI столітті межі, базові відмінності та основоутворюючі принципи, що забезпечують єдність нації і політики, як системи розпорядження владою, зазнали політичної трансформації. Відповідно, й економічна політика, як структурна складова політики національної держави, зазнає суттєвих транс­формацій. Цей трансформаційний стан політики в глобальних масштабах, в умовах об’єктивних глобальних процесів, приво­дить до формування такої категорії, як «метаполітика» або «по­літика політик», у межах якої знаходять поділ і видозмінюються досі неподільні явища і процеси — політика і нація, політика і держава. Причиною появи «політики політик» учені називають вплив глобальних акторів, глобального капіталу. Глобальний ка­пітал у такій інституціональній його формі, як неурядові органі­зації, у переділі сфер впливу у світовій економіці реалізує зав­дання обмеження та ліквідації національних суверенітетів країн або часткової їх трансформації, залишаючись неідентифікованим, «у тіні».

Висновки, до яких доходить У. Бек щодо наслідків «політики політик», цілком можуть бути застосовані, на нашу думку, й до розуміння трансформації економічної політики. Учений пише: «Національна політика з національним світоглядом і світосприй­няттям має внутрішню історичну помилковість, не дозволяючи побачити світ з космополітичного погляду, світ, з його фактами, протиріччями, що стають зрозумілими в системі координат мета- полі тики»^[133]. А отже, вважаємо, можна зробити припущення щодо трансформації економічної політики національної держави в на­прямку її інтеграції в «економічну політику політик». Економіч­на політика держави зазнає втручань світового співтовариства, що позбавляє національну державу її економічного суверенітету, створюючи умови для абсолютного зникнення її незалежної іден­тичної економічної політики.

Дослідник «політики політик», відомий німецький філософ, соціолог і політичний теоретик Юрген Хабермас у праці «Пост- національна констеляція: політичні есе» (2001 р.), навпаки, роз­глядає можливість поєднання демократії в постнаціональних умовах, тобто в умовах міжнародної економічної інтеграції. Уче­ний визнає факт існування світового суспільства в глобальних мережах у високому взаємозв'язку, де немає однак, необхідності повернення у вихідне становище. «Політика політик» Хаберма­са — це розширена національна політика, що виросла на «один історичний розмір», ним є загальноєвропейська демократія, загаль­ноєвропейська національна держава, держава добробуту об’єд­наної Європи¹. Однак складність методології аналізу політики та економічної політики як її складової полягає у ризику для дослі­дника опинитися в мережі протиріч: як розглядати ту чи іншу те­орію економічної політики на рівні держави, що носить суверен­ний незалежний характер, чи як таку, що немає жодного шансу на незалежне існування, і мимоволі стає складовою частиною глобальної економічної політики (економічної метаполітики)?

Слідуючи логіці представлення основних характерних рис «політики політик», вбачаємо за можливе сформулювати основні риси економічної метаполітики: по-перше, вона передбачає гло­бальну боротьбу за економічну владу, що змінює правила глобаль­ної економічної політики; по-друге, зводиться нанівець монопо­лія держави на прийняття рішень економічної політики; по- третє, визнається, що в боротьбі за владу в економічній метапо- літиці доцільно залучати глобальних акторів; по-четверте, еко­номічну метаполітику відрізняє діалектика космонолітизації (над­національного) та анти космополітизмі (національного), за якої важко розрізнити відмінності між національними (внутрішньона- ціональними) і міжнародними протиставленнями.

Вище нами було зазначено, що економічну метаполітику іні­ціюють і визначають глобальні актори. Хто ж набуває такого ста­тусу? Безумовно, саме специфіка глобальної економічної струк­тури приводить до появи глобальних акторів, які не існували визначально, а з’явилися, виділились як агенти глобальної еко­номічної політики. Виникає наступне протиріччя: з одного боку, нівелювання функції та ролі економічної політики суверенних держав породжує потенціал глобальних акторів нового типу, а з

* Habermas, Jurgen. The Postnationaj Constellation: Political Essays / Jurgen Habennas; trans. Max Pensky. —Cambridge, Mass.: MIT Press, 2001. — 190 p. (indexed).

² Бек У. Космополитическое мировоззрение I Ульрих Бек. — М.: Центр исследова­ний постиндустриального общества, 2008. — С. 149.

іншого — стимулює появу економічної метаполітики. Глобальні актори визначають глобальну фінансову архітектоніку Економічна метаполітика породжує асиметрію економічної влади з погляду стратегічного потенціалу капіталу, держави і світового суспільс­тва відповідно. Капітал, як глобальний актор, є «колективним ви­раженням нескоординованих дій окремих компаній, фінансових потоків і наднаціональних організацій (СОТ, МВФ, Світовий банк)»¹. Реалії нашого часу, такі як: економічна політика у формі економічної метаполітики, капітал-функція (промисловий капі­тал), трансформована у форму капі тал-вл ясність (фінансовий ка­пітал) у глобальному масштабі, що стає запорукою лобіювання інтересів провідних бізнес-кіл без офіційної ідентифікації їх на­ціональної приналежності; діалектика примату наднаціонального, постнаціонального та внутрішньонаціонального в економічній політиці тощо ставлять перед автором низку запитань у площині можливостей методології аналізу економічної політики щодо ви­бору варіантів прийняття адекватних рішень і надання рекомен­дацій. Яку інституціональну форму має набути політика, щоби функціонально забезпечувати, виступати продуцентом, базовим інституціональним чинником економічного розвитку країни? Чи зберігає політика за собою статус суспільної діяльності щодо реалізації інтересів держави та суспільства?

До вирішення методологічної пастки неокласики, в аспекті дослідження політичної системи, приймаються інсппуціоналіс- ти.

Бек У. Космополитическое мировоззрение / Ульрих Бек. — М.: Центр исследова­ний постиндустриального общества, 2008. — С. 150.

поведінки, поширення її на політику, зіштовхується із критикою ідентифікації ролі доходу, його мотиваційного впливу на поведін­ку. Учений аргументує необхідність існування припущення для забезпечення пояснювальних можливостей економічної теорії політики, що полягає у тому, що ідентифікований економічний приватний інтерес є «благом», яке позитивно оцінюється іцциві- дами, котрі здійснюють вибір. Тобто, в політиці є своя мотива­ційна структура поведінки індивідів, яка витікає із мотиваційної структури стандартної економічної теорії ринкової поведінки. Результати ринкових і політичних взаємодій відрізняються лише через відмінності в структурах їх інституціональних середовищ, коли індивіди переходять від одних інституціональних ролей до інших. Учений визначає політику, як «... структуру комплексу обмінів між індивідами, структуру, в якій індивіди прагнуть ко­лективно забезпечити свої власні, приватно визначені цілі, і які не можуть бути ефективно реалізовані через простий ринковий обмін». Отже, неоінституціональний підхід розглядає політич­ний обмін як ринковий, в якому кожен учасник (політичні партії та виборці) намагається максимізувати свій результат у процесі конкурентної боротьби. Звідси виводяться особливості демокра­тичної системи, якими є індивідуальні інтереси учасників полі­тичного обміну.

Тобто в теорії суспільного вибору політика розглядається як обмін та відрізняється від ринку умовами, в яких індивіди пере­слідують власні інтереси, а не типами цінностей цих інтересів. Отже, добровільне погодження індивіда на наперед узгоджені су­спільні витрати через здійснення індивідуального вибору в полі­тиці, обмін індивідуального ідентифікованого інтересу на агрегова- ний результат для країни породжує визнання політики як влади^{[134] [135] [136]. Як зазначає І. О. Бочан, прихильники ринкового тлумачення влади уявляють її як форму організації людських прагнень, де панує актив­на конкуренція, що демонструє ділову компетентність, підприємли­вість, намагання просунутися у суспільній ієрархії[137].}

Політичний вимір є емпіричним підходом до аналізу сукупно­сті політичних інститутів. На сучасному етапі переважна біль­шість розвинених країн мають у своїй основі демократичні ре­жими політичних систем. Вибір показників виміру демократії та політичних інститутів загалом є дискусійним питанням у політо­логії, однак прихильники компаративістського підходу вважа­ють, що за допомогою деякої сукупності показників можна від­найти загальні закономірності у розвитку політичного життя, виявити динаміку демократичного процесу та його фактори.

Вимір демократії передбачає квантифікацію її властивостей. У соціально-політичних дослідженнях використовуються такі ін­декси демократії: індекс демократичної дії Нейбауера, індекс де­мократизації Ванханена, індекс свободи «Будинки свободи», ін­декс політичного розвитку Катрайта, індекс політичної демокра­тії Боллена, індекс інституціональної демократії Fappa¹.

Прямого зв’язку щодо того, що власне демократія стала ре­зультатом попередньо досягнутого рівня цивілізації, грамотності, освіченості або особливої політичної культури, вченими не вияв­лено. Однак такі конкурентні переваги, як конкурентоспроможна економіка, суспільний добробут, відносно рівномірний розподіл багатства, великий середній клас (суспільство підприємців), ви­сокий рівень освіти та освіченості населення, а також розвинута ринкова конкуренція (відкриті конкурентні відносини), здатність до вирішення конфліктів через компроміс — усе це визнається результатом функціонування демократичних режимів.

Емпірична теорія демократії, що використовує порівняльні показники виміру політичних систем, дозволяє надати відповіді на питання її впливу на економічний розвиток загалом, а саме: як демократія діє та які її основні механізми? як демократія впливає на суспільство та яка ЇЇ ефективність? Економічна теорія Демо­кратії (засновником якої був Ehtohi Даунс) має свої змінні в тео­ретичній моделі, які дозволяють вимірювати вплив політичної системи на економічний розвиток. Це такі показники, як електо­ральна поведінка, партійна поведінка, максимізація результату політичної дії, обмін у політиці, інформація про вигідність дії, розподіл суспільної думки в системі тощо².

¹ Сморгунов Л. В. Современная сравнительная политология: учебник / Л. В. Сморгу- нов — М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЕН), 2002. — С. 247—264.

⁷TaMMce. — С. 159—160.

Особливістю сучасних досліджень обумовленості демократії є їх націленість на підтвердження загальних теоретичних гіпотез про детермінацію демократії рівнем економічного розвитку, со­ціально-структурними параметрами, рівнем освіти і культури, міжнародними факторами, релігійною диференціацією населення та ін. Досить часто серед сукупності пояснювальних передумов демократії, у методологічному полі концепції умов демократії використовують чинники соціально-економічного розвитку¹. Вважається, що чим кращі значення макроекономічних показни­ків, а також таких іццикаторів, як добробут населення, рівень якості життя, рівень освіти і науки та інше, тим вищою є ймовір­ність, що політична система ставатиме демократичною.

Виокремлюють низку моделей залежності демократії від рівня соціально-економічного розвитку, які засновуються на передумо­вах прямолінійної та криволінійної залежності між цими змінни­ми. Моделі криволінійної залежності між рівнем економічного та демократичного розвитку доводять, що не тільки за високих мак­роекономічних показників спостерігаються стабілізаційні ефекти в демократичному розвитку, за умови довготривалого економіч­ного зростання. Часом виникає ситуація, коли за зростання еко­номіки рівень демократії падає. Однак деякі вчені дійшли виснов­ків, що високі рівні соціально-економічного розвитку пов’язані не тільки з наявністю, але й зі стабільністю демократії. Причин­ний зв’язок між економічним розвитком і демократією може бути нестабільний у часі та може самостійно змінюватися, слідуючи логіці економічних циклів і хвиль. Досить часто на середніх рів­нях економічного розвитку навіть виникає від’ємний ефект для демократії. Таким чином, рівень соціально-економічного розвит­ку є найбільш важливою змінною в детермінації можливостей демократизації².

Отже, усе зазначене вище дозволяє дійти попередніх виснов­ків та отримати відповіді на поставлені нами запитання. По- перше, політика має безпосереднє відношення до економічного розвитку та виступає його базовим інстиіуціональним чинником. Політика не віддільна від економіки. Економіка детермінує полі­тику, визначаючи її домінанти, акценти. Отже, цілі економічного розвитку є цілями політичної влади, підтримку якої індивіди ^{[138] [139] здійснюють, керуючись максимізацією індивідуальних інтересів та забезпечуючи їх реалізацію в агрегованому суспільному ре­зультаті, що випливає з теорії суспільного вибору та економічної теорії політики. Оскільки формування, підтримання та зміна ін- ституціонального середовища, значної частини формальних пра­вил у сучасних суспільствах пов’язане з функціонуванням дер­жави, пояснення інституціональних змін неможливе без дослі­дження природи та функцій держави. Держава в неоінституціо- нальній теорії розглядається елементом теорії інституційних змін. За концепцією Д. Норта держава виступає організацією- правителем, взаємовідносини якої із громадянами-підданими бу­дуються на обміні порядку у вигляді захисту приватної власності та справедливості на податки (частину доходу індивіда), що по­ширюється на певну географічну територію.}

По-друге, політика приймає інституціональну форму ідеологіч­ної надбудови над реальним базисом — економікою. Це те саме, що деякою мірою порівняти їх із сутнісною різницею номіналь­них і реальних величин в економіці. Реальні величини — це но­мінальні величини, скориговані на показник інфляції. Тоді реаль­ний базис — економіка, по суті, є чистим економічним явищем, очищеним від політичної структури, як ідеологічної надбудови. Однак економіка не може функціонувати окремо від політики, політичної структури, тому що вона нею визначається. Тобто економіка має цілі економічного розвитку і зростання. Реалізація таких цілей через інструментарій економічної політики не уявля­ється можливою без посередництва політики, котра як домінанта визначає засоби досягнення соціально-політичних цілей, із залу­ченням суспільства до процесу вибору політичного курсу країни. Отже, політика як обмін виступає інституціональною формою забезпечення цілей економічного розвитку та є суспільною діяль­ністю з реалізації інтересів держави та суспільства. Питання ви­значення спільних інтересів суспільства є дуже ускладненим в економічній теорії з позиції теорії груп, у якій стверджується про відсутність спільних суспільних інтересів, виходячи із людської природи індивідів. Тому наявність спільних інтересів можлива лише в рамках колективних дій, у межах суспільних (латентних) груп, до яких вступають індивіди за наявності в останніх вибор­них стимулів. Уряд, реалізуючи економічну і соціальну політику, урівноважує рівноспрямовані інтереси груп впливу, узгоджуючи конфлікт інтересів. Однак, вважаємо, що в межах різних органі­зованих груп можна віднайти «спільні» інтереси, що їх забезпе­чує політика як суспільна діяльність. Це такі інтереси, як гідний рівень життя, права і свободи людини, право на життя та здо­ров’я, право на захист власної гідності, право на освіту, право на чисте середовище проживання та інші права, задекларовані в кож­ній країні в конституційному порядку.

По-третє, не можна не враховувати вплив політики політик або метаполітики на формування економічної метаполітики, що простежується через аналіз інституціональної структури наднаціо­нальних урядових організацій і неурядових структур глобального капіталу, діалектику наднаціональних інтересів провідних бізнес- кіл (ділових лобі) і внутрішньонаціональних інтересів країн. За цих умов простір для дій, маневрів внутрішньої економічної по­літики суттєво звужується. Однак економічна наука віднаходить відповіді на питання, що виникають з ускладненням інстиіуціональ- ного середовища функціонування національних економік

2.1.2.