Особливості економічного розвитку CPCP у період «зрілого соціалізму»

Рубіж початку 60-х років у CPCP — це час, коли були вичер­пані можливості мобілізації ресурсів з аграрного сектору. А це радикально змінило економічну ситуацію. Довелось розплачува­тись за форми й масштаби вилучення ресурсів з аграрного секто­ру.

Результатом кризи ранньосоціалістичної моделі економічного розвитку, яка базувалась на масштабному перерозподілі ресурсів з аграрної сфери, стає істотна модифікація соціально-економіч­них структур, формування Так званого розвинутого соціалізму.

За збереження тієї самої політико-ідеологічної оболонки базо­ві характеристики соціально-економічного розвитку пережива­ють якісні зміни порівняно з тими, які характерні для початку со­ціалістичного експерименту.

Саме в цей час формується образ пізньої соціалістичної еко­номіки, характерною рисою якої є падіння темпів економічного зростання на тлі консервативності виробничих структур, що сфор­мувались на попередньому етапі. Але утримання застарілих не­ефективних галузей і виробництв обходиться дедалі дорожче. Починає зростати структурне відставання від розвинутих ринко­вих економік у головних галузях, що визначають динаміку нау­ково-технічного прогресу. Та й за саму стабільність, що стала символом віри, доводиться платити все дорожче.

З початку 60-х років найважливіший вузол соціально-еконо­мічних проблем затягується навколо цін на основні товари на­родного споживання.

На ранніх етапах соціалістичного нагромадження незмінність цін жодною мірою не була догмою. У 30-ті роки роздрібні ціни на споживчі товари підвищувалися неодноразово й різко. Коли був вичерпаний дефляційний потенціал післявоєнної грошової реформи й потрібні були додаткові резерви для вкладання в сіль­ське господарство, радянське керівництво приймає рішення про тимчасове підвищення цін.

Разом з тим, зростання витрат у сільському господарстві за наявності фіксованих цін на продовольство неминуче вимагає збільшення дотацій із державного бюджету.

Характерними рисами економічних реалій «зрілого соціаліз­му» стають:

—постійне зростання бюджетного навантаження, обумовле­ного дотуванням сільськогосподарської продукції (замість масш­табного вилучення ресурсів з аграрної сфери);

—стійке зростання імпорту продовольства, яке прийшло на зміну його масштабному експорту на етапі індустріалізації;

—наростаючий дефіцит продовольства.

З вичерпанням можливостей перерозподілу ресурсів із тради­ційного сектору капіталоємність валового національного продук­ту збільшується, темпи економічного зростання падають. Пода­льші можливості підвищення виробництва валового внутріш­нього продукту на душу населення, як показує досвід розвинутих ринкових економік, жорстко пов’язані зі зниженням енергоємності ВВП, зростанням експорту обробних галузей і ефективними структурними зрушеннями в сучасному промисловому секторі. Усе це гранично важко зробити в межах сформованих соціаліс­тичною моделлю суспільних інститутів. Зростання капіталоємнос- ті зводить нанівець будь-які зусилля, спрямовані на прискорення економічного зростання за рахунок подальшого підвищення нор­ми нагромадження.

Попри все це сформована економічна структура, як і раніше, відносно стійка. Економіка автаркічна, обмеженою мірою зале­жить від імпорту, забезпечена ресурсами; зовнішня заборгова­ність низька, система соціальних гарантій відносно розвинута (якщо порівнювати її з іншими країнами відповідного економіч­ного рівня).

До кінця 60-х років, в основному вичерпавши потенціал пере­розподілу робочої сили із села в місто, радянська економіка ви­ходить на рівень розвитку, який можна порівняти з нижчою ме­жею, що була характерна для економічно розвинутих країн—членів OECP.

Вичерпання можливостей традиційної моделі соціалістичного зростання залишає для радянської еліти дві лінії поведінки: 1) або почати перебудову механізмів економічного регулювання, спро­бувати знову підключити ринкові регулятори, що дозволяють усунути внутрішні обмеження економічного розвитку в межах соціалізму; 2) або прийняти як даність втрату економічного ди­намізму, зробити наголос на стабільність і стійкість сформованих структур.

Об’єктивні труднощі реформування зрілої індустріальної со­ціалістичної економіки, а також досвід Чехословаччини, де такі реформи проклали дорогу політичній дестабілізації режиму, — усе це спонукало керівництво CPCP до кінця 60-х років твердо відмовитись від серйозних ринкових економічних перетворень. У цій ситуації структурна твердість економіки, багата ресурсна база й тоталітарний політичний контроль, здавалося, гарантували дов­гострокову стійкість за низьких чи нульових темпів економічного зростання. Потенціал соціалістичної індустріалізації вичерпаний, економіка вийшла на граничний рівень продуктивності, обумов­лений базовими характеристиками обраної економічної моделі, і може довго функціонувати поблизу цього рівня.

Однак особливості самого соціалістичного економічного роз­витку в 70—80-ті роки визначили історично швидкий крах дуже міцної на перший погляд системи. І тут треба виділити дві близь­кі за часом події: відкриття високопродуктивних родовищ нафти й газу в Західному Сибіру і стрибкоподібне підвищення цін на енергоресурси на світових ринках після 1973 р.

Великі запаси енергоресурсів дозволили й надалі нарощувати виробництво й підвищувати доходи на душу населення без зрос­тання показників енерговіддачі. Вони дозволили також отриму­вати валюту і для забезпечення комплектних поставок технологіч­ного устаткування, і для закупівлі сільгосппродукції. «Нафтодо- лари» замінили ресурси аграрного сектору. З’явились нові дже­рела фінансування розвитку, що замінили колишній податок з обороту на сільгосппродукцію (швидкозростаючі доходи від зов­нішньоекономічної діяльності).

Замість того, щоб спрямувати додаткові вільні ресурси на за­безпечення «м’якого» виходу із соціалізму, запуску ринкових ре­гуляторів, їх використовують для підняття ВВП на душу насе­лення вище рівня, що може стійко підтримуватись у рамках соціалістичної моделі.

З початку 70-х років економічний розвиток у CPCP стає дедалі аномальнішим. Частка експорту сировини швидко зростає, а екс­порт продукції обробних галузей падає. У структурі експорту частка машин, устаткування і транспортних засобів знижується з 21,5 % у 1970 р. до 13,9 % у 1985 р. (табл. 13).

Таблиця 13

СТРУКТУРА ЗОВНІШНЬОЇ ТОРГІВЛІ CPCP (ЧАСТКИ В ОБСЯЗІ ЕКСПОРТУ, %)

Про разючий контраст з основними тенденціями світового розвитку свідчить динаміка енергоємності валового внутрішньо­го продукту. У 1970—1985 рр. у країнах, що перебували на почат­ку цього періоду на рівні розвитку, близькому до CPCP (Японія, Італія), енергоємність ВВП знижується приблизно втроє. У CPCP же реальне зростання ВВП становило 1,5—1,6 раза, а енергоспо­живання зросло в 1,73 раза.

Продовжує зростати й так аномально висока частка оборон­них витрат у валовому внутрішньому продукті. З огляду на спе­цифіку обліку військових витрат CPCP і диспропорції в цінах точ­ні оцінки цього процесу ускладнені. Але доступна інформація про обсяги випуску озброєнь у натурі та загальновідомий факт досягнення саме в цей час військово-стратегічного паритету зі США підтверджують оцінки фахівців, що відзначають зростання військового навантаження на економіку в 70-х роках.

Радянське керівництво на початку 70-х років зробило ставку на використання отриманих великих енергетичних, фінансових і валютних резервів для того, щоб продовжити змагання із Захо­дом і у військовій сфері, і в рівні життя населення. Найяскравіше втілення такої політики — різке зростання імпорту продовольст­ва, що стає найважливішим фактором, який визначає зростання внутрішнього споживання продуктів харчування.

Розвиток подій у 1970—1985 рр. переконливо показує, що со­ціальна деформація аграрного сектору, породжена соціалістич­ною моделлю індустріалізації, має глибокий характер. Її наслідки на етапі розвинутого соціалізму не вдалось компенсувати навіть надзвичайно великим припливом ресурсів. Частка сільського гос­подарства в загальному обсязі капіталовкладень збільшується з 16,7 % у 1966—1970 рр. до 20 % у 1975—1980 рр. Загальний об­сяг капіталовкладень у сільське господарство в 1981—1985 рр. збільшується порівняно з 1966—1970 рр. в 2,44 раза. Розгорта­ється масштабне меліоративне будівництво. Площа зрошуваних земель у 1970—1985 рр. збільшується на 82%, а осушених — подвоюється. Постачання сільському господарству мінеральних добрив у перерахунку на 100% наявної корисної речовини в 1970—1985 рр. зростає у 2,5 раза (з 10,3 до 25,4 млн т). Проте ні­якого серйозного впливу надростання продуктивності сільського господарства весь цей могутній ресурсний потік не справляє.

За багатьох схожих рис економічного розвитку CPCP у 60-ті роки й у 1970—1985 рр. між ними є і принципова розбіжність.

Разом з тим, доходи від зовнішньої торгівлі дедалі більшою мірою визначаються ситуацією на ринку паливно-енергетичних ресурсів. За несприятливих коливань кон’юнктури соціалістичне господарство змушене функціонувати в умовах падаючої ресур­созабезпеченості, що суперечить його суті. Можливість уникнути не просто економічної стагнації на стійкому рівні, але й гострої економічної кризи з різким падінням виробництва і споживання тепер виявляється поза контролем національних органів влади.

Далі під сумнівом опиняється можливість хоча б підтримува­ти сформовані масштаби енергоспоживання. Складність цього завдання пов'язана зі специфікою нафтової промисловості, від становища в якій тепер визначальною мірою залежить стійкість усієї економіки CPCP.

Освоєння нових багатих нафтових родовищ (типу Самотлора) дозволяє на початкових етапах забезпечувати вкрай низьку капі- талоємність і собівартість тонни нафти, що видобувається. Однак за вичерпання найдоступніших запасів і переходу до розробки середніх і малих, а також глибоких і важкодоступних родовищ капіталоємність видобутку зростає не на відсотки, а в кілька разів.

Економіка, яка пристосувалась до споживання масштабної нафтової ренти, що виникала на ранніх етапах розроблення бага­тих родовищ і яка використовувала її для нарощування військо­вих витрат та імпорту продовольства, стикається із завданням вибухоподібного зростання капіталовкладень у паливно-енерге­тичний комплекс для того, щоб підтримувати хоча б існуючий рівень видобутку нафти.

Наприкінці 60-х років економічне становище в CPCP було стабільним у тому сенсі, що навіть за екстремально високої енер­гоємності ВВП запаси паливно-енергетичних ресурсів були дос­татніми для довгостроково стійкого задоволення потреб економі­ки. Вибір стратегії зростання, що базувалась на форсованому на­рощуванні нафтовидобутку й експорті нафти, зробив соціалістич­ну економіку заручницею не просто наявності запасів палива, а регулярного введення в експлуатацію унікальних за своїми харак­теристиками родовищ. А це вже перебуває поза межею реально­го.

Очевидні ознаки вичерпання моделі зростання, що базувалась на нафтових доходах, починають виявлятися вже на початку 80-х років. Незважаючи на швидке зростання загального обсягу капіталовкладень у паливно-енергетичний комплекс (ПЕК)^[34] і част­ки ПЕК у структурі суспільних капіталовкладень, зростання ви­добутку нафти зупинилось: 1980 р. — 603 млн т, 1985 р. — 595 млнт. Стабілізується експорт нафти: 1980 р. — 119 млн т, 1985 р. — 117 млн т. У 1970—1980 рр. фізичний обсяг експорту зріс на 62 %, а вартісний обсяг унаслідок сприятливої динаміки експортних цін збільшився в 3,7 раза. У 1980—1985 рр. фізичний обсяг експорту зріс лише на 7,4 %, а його вартісний обсяг, досяг­ти максимуму в 1983 р. (91,4 млрд дол.), починає скорочуватись (у 1985 р. — 86,7 млрд дол.).

З цього часу включається механізм катастрофічного розвалу соціалістичної системи і відповідного різкого падіння виробни­цтва й рівня життя. Усі спроби зупинити падіння видобутку наф­ти в 1986—1987 рр. призвели лише до перефорсування родовищ і прискорення темпів подальшого зниження видобутку. Економіка потрапляє в зачароване коло: «нестача коштів для капіталовкла­день з підтримки видобутку нафти — падіння видобутку нафти

— поглиблення кризи енергоємного народного господарства — подальше скорочення капіталовкладень у нафтову промисловість

— прискорення падіння виробництва». Видобуток паливних ре­сурсів падає з 542 млн ту 1985 р. до 462 млн ту 1991 р.

До початку 80-х років CPCP втратив колишню свободу фінан­сового маневру. Активне залучення товарних кредитів з метою фінансування будівництва нових об’єктів призвело до того, що обслуговування кредитів відбувалось за рахунок одержання но­вих, причому їхня структура поступово погіршувалась, збільшу­валась частка середньострокових і короткострокових позик. Ві­дображенням цього стало постійне збільшення витрат на обслу­говування боргу: у 1984 р. вони склали 5,9 млрд дол., а в 1986 р. — 15,1 млрд дол. До початку перебудови наростання зовнішньо­го боргу країни набуло лавиноподібного характеру. Усе це разом узяте поставило питання про необхідність проведення економіч­них реформ.

Як відомо, питання про доцільність проведення економічної реформи було стрижнем внутрішньої полеміки в CPCP ще в се­редині 60-х років. Саме в цей період починалися спроби допов­нити традиційні (ієрархічні) регулятори системою стимулів, роз­ширити права підприємств, відновити елементи ринкового регу­лювання в обмежених масштабах. Аналогічні реформи починали й інші соціалістичні країни. Серед них можна назвати реформи 1957—1958 рр. і 1965—1969 рр. у Чехословаччині, 1965—1969 рр., 1973—1979 рр. у Польщі, 1965—1969 рр. у Німецькій Демократич­ній Республіці, реформи в Угорщині, початі після 1957 р.

Аналіз їхнього ходу й результатів дозволяє зробити деякі за­гальні висновки.

1. Соціалістична економіка є цілісною системою й легко від­кидає чи формалізує перетворення, що не торкаються її фунда­ментальних характеристик. Розрізнені спроби впровадження но­вих показників для оцінки результатів діяльності, зміни харак­теру стимулювання, розширення прав господарських ланок після короткого періоду інтересу вищого керівництва до цих новацій незабаром перестають справляти який-небудь помітний вплив на роботу основних механізмів ієрархічної економіки.

2. Усі стійкі перетворення охоплюють мінімальний набір еле­ментів, що істотно змінюють вигляд економіки:

а) різке розширення ролі ринків у регулюванні господарської діяльності, лібералізація істотної частини цін чи поява подвійних (адміністративних і ринкових) цін;

б) кардинальне розширення самостійності господарських ла­нок у формуванні виробничої програми й системи господарських зв’язків;

в) уведення в різній формі стимулів, пов’язаних з фінансови­ми результатами господарської діяльності;

г) легалізація приватного сектору, щонайменше в окремих сек­торах економіки.

3. Стійкі реформи (Югославія, Угорщина, Китай, В’єтнам) іс­тотно зближають трансформовані соціалістичні економіки з рин­ковими економіками імпортозаміщувальної індустріалізації. їх поєднують значна роль держави в регулюванні економіки, бюро­кратизація господарського жиггя, високий рівень тарифного й нетарифного захисту внутрішнього ринку за існування розвину­тої системи товарних ринків і легального приватного сектору. Коли відроджується вітчизняне підприємництво, стає динаміч­ною реакція на економічну лібералізацію, зростають приватні за­ощадження, відкривається шлях входження в режим експортоорі- єнтованого економічного розвитку.

4. Комплексна економічна реформа завжди випробовує стій­кість механізмів соціально-політичного контролю соціалістичної держави. Її результатами неминуче є зростання соціальної дифе­ренціації та прискорення темпів відкритої інфляції, що підрива­ють найважливіші основи ідеології соціалістичного режиму — егалітаризм і стабільність. Умова успіху реформи — збереження ефективного політичного контролю авторитарного режиму. Ли­ше це здатне забезпечити в період реформ збереження дієздатності механізмів ієрархічного керування (система директивних планів, раціонування, державний контроль цін), протиставити сплеску інфляції досить тверду бюджетну і грошову політику, не допус­тити вкорінення високих темпів інфляції та масштабних диспро­порцій між фіксованими й вільними цінами.

5. Усі успішні реформи були розпочаті в країнах, що ще не за­вершили процес соціалістичної індустріалізації. У них зберіга­лись надлишкові трудові ресурси у традиційному секторі — сіль­ському господарстві (Китай 1978 р., В’єтнам середини 80-х років, СФРЮ 1953 р., Угорщина 1957 р.).

6. У тих випадках, коли послідовні реформи починаються у відносно розвинутій соціалістичній економіці (Угорщина 1957— 1968 рр.), дві обставини визначають необхідність збереження ви­сокого рівня бюджетного перерозподілу ресурсів і сповільнюють економічне зростання. Це, по-перше, криза промислової структу­ри, що сформувалась за умов соціалізму і, по-друге, великі соціа­льні програми, які різко збільшились на етапі зрілого соціалізму. Ці обставини вкрай ускладнюють проведення реформ.

Найбільш глибокими, масштабними і значущими виявились реформи, початі в 1978 р. в Китаї. Вони проклали дорогу посту­повому виходу цієї країни із соціалістичної моделі розвитку. Пус­ковим моментом тут стала аграрна криза.

Але Китай зіштовхнувся з внутрішніми обмеженнями соціаліс­тичної індустріалізації на істотно більш низькому рівні економіч­ного розвитку, ніж CPCP, ще не вичерпавши індустріалізаційного потенціалу традиційного сільського господарства. Саме перероз­поділ цих ресурсів дозволив йому сформувати поруч із неефек­тивним державним індустріальним сектором новий ринковий експортоорієнтований сектор і завдяки цьому зберегти високі тем­пи економічного зростання.

5.3.