Наукова політика в моделі випереджаючого економічного розвитку: сутність, функції, проблеми

Наукова політика стала визначальною складовою економічної політики випереджаючого розвитку розвинених країн, принциповим для яких є глобальне, військове та економіч­не лідерство.

Разом з тим, втрата глобального економічного лідерства, а от­же, і науково-технологічного лідерства, перенесення його із За­ходу на Схід, ставить під сумнів основи західної цивілізації і призводить до різкого загострення протиріч у США та ЄС. Тому не дивно, що стратегічна мета збереження національного еконо­мічного лідерства за цими країнами висуває на передній план їх суб'єктивовані зусилля щодо випереджаючого розвитку науки і освіти, як умови державної першості у глобальному вимірі.

Саме тому в моделі випереджаючого економічного розвитку новими «точками», напрямами економічного зростання стають інновації. Динаміка процесів глобалізації сприяє перетворенню інновацій на ключовий фактор економічного зростання, що від­бувається на фоні загострення конкуренції на ринках високотех- нологічної продукції і послуг, яка трансформується в інноваційну конкуренцію. Такі обставини створили передумови для зміщення акцентів наукової політики. На думку Л. М. Гохберга, наукова політика пройшла ряд етапів у своєму розвитку.

Реалізація правових інновацій, спрямованих на вдосконалення національних моделей наукової політики, забезпечення її адекват­ності глобальним викликам досягається за рахунок організаційної підтримки з боку держави, включаючи вдосконалення інститутів, здійснення програм, орієнтованих на здобуття й поширення но­вих знань, виявлення потенціалу їх комерціалізації, передачу но­вих технологій (у тому числі військових) у промисловість.

У розвинених країнах докризова наукова політика характери­зувалася спадкоємністю і появою національної специфіки. Спад­коємність характеризується тим, що кожний наступний етап нау­кової політики не відміняв методи і механізми, прийняті на попередньому етапі, а забезпечував збереження їх переваг, коре­гування, розвиток, доповнення новими підходами. Одночасно менш дієві напрями, інструменти і методи витіснялися більш ефективними, на які адекватно відреагував державний науковий сектор, інноваційний бізнес і ринок інновацій. За цих умов націо­нальна специфіка проявлялася у різних варіантах перебігу науко­вої політики та її строковості, різноманітності інструментарію державного регулювання в різних країнах, особливостях визна­чення акцентів і пріоритетів регулювання тощо^{[272] [273]. Відмінності на­укової політики між країнами світу виявляються у варіативності інструментів, які нею використовуються, їх комплексності, у мірі внутрішньої єдності й статусу в системі національних цілей і завдань.}

Незважаючи на різні стартові умови країн, формування науко­вої політики в усіх розвинених країнах почалося із появи відповід­них органів управління наукою. Незалежно від складу, повнова­жень і структури таких державних органів факт їх створення сам по собі свідчив про визнання науки самостійним сектором націо­нальної економіки, який потребує уваги й підтримки з боку дер­жави. З появою інституту державного управління наукою його удо­сконалення стало традиційним напрямом наукової політики провідних держав світу. Так, наприклад, у США такими органі­заціями є: Міністерство оборони, Міністерство охорони здоров’я, HACA, Національний науковий фонд та ін. В Японії — Міністер­ство економіки, торгівлі та промисловості, Міністерство освіти, культури, спорту, науки і технологій, Агентство з науки і техно­логій. У ЄС — Рада Міністрів ЄС, Комітет з науково-технічного співробітництва Незважаючи на різноманіття управлінських структур НДДКР у розвинених країнах, вони мають кілька основ­них цілей, якими є: досягнення лідируючих позицій науково- технічного прогресу, нарощування міжнародної конкуренто­спроможності національних економік, досягнення високого рівня добробуту громадян і формування умов для економічного і технологічного відриву від інших країн. Тим самим, конкрет­ність у постановці цілей у розрізі національних інтересів, а та­кож ефективна участь держави в забезпеченні адекватного гос­подарського порядку з реалізації завдань науково-технічної політики, створюють розвиненим країнам можливості щодо випереджаючого економічного розвитку та закріплюють їх для підтримання моделі конкурентної економіки на довгострокову перспективу.

Формування сучасної моделі наукової політики розпочалося з 1970-х рр. минулого століття. Відбувалося екстенсивне зрос­тання масштабів науки та її ресурсного забезпечення, як у державному, так і приватному секторах. Важливе значення в еволюції наукової політики полягало у практичній реалізації взаємозв’яку між динамікою розвитку науки та економічним зростанням.

Основним лідером у становленні сучасної моделі наукової по­літики вчені визнають Японію. Основою моделі наукової політи­ки Японії, починаючи з 1960-х рр., став імпорт технологій, їх імі­тація та удосконалення, підтримка і стимулювання кооперації у сфері ДіР, з паралельним інтенсивним розвитком власної науки. Як результат, на початку 1980-х рр. країна продемонструвала значні успіхи на світовому ринку високотехнологічної продукції, та продовжує утримувати лідируючі позиції й дотепер. Усе це демонструє ефективність моделі наукової політики Японії. У Глобальному рейтингу конкурентоспроможності впродовж 2012—2013 рр. Японія посідає 10 місце. Технологічна готовність є високою, про що свідчать, зокрема, індикатор наявності остан­ніх технологій (11 місце), рівень фірм в абсорбції технологій (4). За потенціалом до інновацій Японія посідає 1 місце у світі, за ви­тратами компаній на дослідження й розробки — 2 місце, за якіс­тю науково-дослідних інститутів — 11 місце.

Розглядаючи проблеми інноваційної економіки, а також вилу­чення інтелектуальної ренти, слід чітко розрізняти фундаменталь­ну науку, мета якої — генерація нових знань, і нові моделі еко­номічного зростання, які через інноваційні системи реалізують нові знання в конкретні технології, товари та послуги. Наука — це постійна креативність, безперервний творчий процес на основі глибоких знань, інтелектуального потенціалу країни, що накопи­чується поколіннями. При цьому наукова діяльність не може бу­ти автономним процесом виробництва та накопичення нових знань, оскільки вона задає певний алгоритм творчої активності людини.

У 1950—1970-ті рр. у розвинених країнах у межах державно- монополістичної форми капіталізму створювалися передумови для зрощування промислового капіталу з державним, що сприя­ло формуванню в найбільших державах світу великих держав­но-монополістичних комплексів із провідною роллю THK. Цей процес посилився за умов розгортання процесів одержавлення наукової діяльності та зростання масштабів мілітаризації націо­нальних економік провідних держав світу. У таких інноваційних галузях того часу, як електроніка, машинобудування, авіа- і ра­кетобудування, найбільші THK за державним замовленням здій­снювали розроблення цілих наукових напрямків, забезпечуючи організацію НДДКР своїми силами, що з часом стало їх ключо­вим завданням у рамках фінансових стратегій. THK, отже, були задіяні до науково-технічної та інноваційної діяльності, завдяки державному фінансуванню проведення ними НДДКР, відчували сильну підтримку держави за рахунок отримання податкових та амортизаційних пільг, пільговому кредитуванню інноваційної діяльності, праву переносити частину витрат на науково- дослідні роботи на собівартість виробленої продукції. Економіч­не та інноваційне піднесення країн, що розвиваються, стимулю-

Клюмоеі принципи то чинники формування модегі випереджаючого економічного... 3*∣9 вало глибоку перебудову системи міжнародних зв’язків у нау­ково-технічній сфері. Відбулася трансформація глобальних ін­новаційних стратегій THK, які почали активно переносити в країни, що розвиваються, свої програми ДІР. Метою зміщення стратегічного вектора THK стала спроба використати зростаю­чий дослідницький потенціал цих країн. Водночас змінився характер проектів, що реалізовувались THK у цих країнах з ада­птивних ДІР, пов’язаних з модифікацією товарів і послуг глобаль­ного рівня, до місцевих особливостей, до виконання масштаб­них програм, спрямованих на розроблення нових видів продук­ції, у тому числі орієнтованих на масу населення з низьким рів­нем доходів.

Важливою складовою наукової політики є державна політика стимулювання кооперації університетів і науково-дослідницьких організацій з промисловими компаніями і фінансово-кредитними закладами, надання всебічної фінансової підтримки спільним на­уковим проектам, сприяння системному розвитку фундаменталь­них і прикладних досліджень. Наприклад у СІЛА, партнерство підрозділів THK з університетами сприяло створенню кафедр при них з теорії і практики вільного підприємництва, а також науко­вих відділів, які входять до структури корпорації на правах філі­алів¹.

Прогнозується, що в найближчій перспективі (2010—2025 рр.) на світ чекає низка глобальних криз в умовах спадаючої хвилі п’ятого кондратьєвського циклу, перші ознаки якого ми спостері­гаємо сьогодні. Для подолання кризи провідні країни світу обра­ли курс на інноваційний розвиток національних економік на ос­нові впровадження передових науково-технологічних досягнень («зелених» технологій, відкритих інновацій, перспективних роз­робок шостого та сьомого технологічних укладів, що мають соці­альну орієнтацію). Статистичні дані та прогноз про ключові тех­нології новітнього технологічного укладу, а саме нанотехнології, у розвинених країнах світу подано у табл. 3.11.

Таблиця 3.11 ОСНОВНІ ПОКАЗНИКИ РОЗВИТКУ НАНОТЕХНОЛОГИЙ У РОЗВИНЕНИХ КРАЇНАХ, 2001- 2015 рр.

Джерело: Main Science and Technology Indicators. — Vol. 2008/1/. — OECD 2008. —105 p.

Отже, основними функціями наукової політики в моделі випе­реджаючого економічного розвитку, на наш погляд, є:

— ідентифікація, прогнозування та випереджаюче передба­чення перспективних напрямів розвитку науки і техніки;

— розширення класичних меж державної політики за рахунок включення в зону відповідальності держави не тільки фундамен­тальної науки (великих проектів), але й у тому числі державна підтримка на доконкурентній стадії інноваційного циклу;

— стимулювання цивільних НДДКР у провідних сферах нау­ки і техніки, та їх перспективних напрямів;

— створення сприятливого інноваційного клімату для здійс­нення НДДКР на всіх рівнях, як на рівні малих суб’єктів госпо­дарювання, так і на рівні великих корпоративних структур, дер­жавної, приватної і спільної форм власності;

— орієнтування досліджень на задоволення потреб економіки і пропонування механізмів ефективного фінансування масштаб­них наукових проектів;

— підтримка на постійній основі закладів освіти всіх рівнів, удосконалення шкільної і вузівської освіти;

— формування престижу професії вченого, виховання культу науки в суспільстві, інноваційної культури.

Наука виступає основним елементом національної інновацій­ної системи (НІС). В умовах недостатнього розвитку 'сфери до­сліджень і розробок не можна очікувати результатів на виході НІС. Інноваційна активність у країнах залежить від інших ланок формування наукових результатів, а саме: від якості системи освіти, ефективності системи стимулювання наукової та іннова­ційної діяльності, підготовленості органів державного управління та інших інститутів. Особливо важливим є попит на результати наукової діяльності з боку економіки. Ефективність наукової по­літики також визначає величина лагу між отриманням наукового результату та його використанням в економіці. Величина лагу за­лежить не тільки від творців нового знання (який утілюється в інноваційному продукті), але й від якості підготовки та рівня кваліфікації фахівців на кожному етапі пропозиції наукових ре­зультатів, якими є науковці, інженери, технологи, конструктори, а також інноваційні менеджери та органи державного управління, що визначають і реалізують державну науково-технічну та інно­ваційну політики.

Серед проблем наукової політики можна виділити систему протиріч між розвитком науки, її перспективами і потребами та навколишнім середовищем проживання людини, втручання науки в природні процеси, негативним антропогенним впли­вом на природні комплекси. Серед організаційних проблем реалізації наукової політики постають можливості щодо забез­печення ефективного процесу комерціалізації наукових дослі­джень, які в розвинених країнах вирішуються двома інструмен­тами економічної політики: 1) взаємодія фундаментальних і прикладних досліджень має бути захищеною від зовнішнього втручання, що забезпечується за посередництвом тісної спів­праці між університетами і фірмами; 2) наявність захищених прав інтелектуальної власності, що стимулюють підприємства здійснювати більші інвестиції в довгострокові науково-до­слідні проекти, перед доведенням інноваційного продукту до ринку.

Статистичну інформацію щодо порівняння 1500 компаній за інвестиціями в дослідження і розробки обсягом понад за 34,9 млн євро подано в табл. Е. 4 дод. Е.

¹ Варшавский А. Проблемы науки и ее результативность / А. Варшавский // Вопросы экономики. —- 2011. —№ 1. — С. 151.

Питання про достатність фінансування наукових досліджень є актуальним не тільки в Україні. У розвинених країнах фундамен­тальні дослідження фінансують, як правило, великі компанії з ди- версифікованою структурою виробництва, оскільки найбільшою є ймовірність того, що наукові результати виявляться корисними в одній із ніш, що її займає компанія. У США до таких компаній на­лежать General Electric, Dupont, у Європі — Siemens, EADS¹.

Зростання фінансування бізнесу на науку в країнах, що розви­ваються, значною мірою обумовлено збільшенням обсягу фінан­сування інновацій провідними національними підприємствами, які працюють як у традиційних, так і в інноваційних галузях еко­номіки (табл. 3.12).

Таблиця 3.12

ТОП-20 НАЙБІЛЬШИХ КОМПАНІЙ ІЗ КРАЇН, ЩО РОЗВИВАЮТЬСЯ,

ЗА ОБСЯГОМ ВИТРАТ НА ДОСЛІДЖЕННЯ І РОЗРОБКИ в 2010 році,

млн евро

Закінчення табл. 3.12

Джерело: The 2011 EU Industrial R&D Investment Scoreboard [Electronic resource] /

European Commission. — Mode of access : http://iri.jrc.es/research/doc/ 2011/ SB2011.pdf.

Групування секторів промисловості за інтенсивністю досліджень і розробок, а також світовий і внутрішній розподіл досліджень і розробок між 1500 компаніями за інтенсивністю інвестицій у розрізі цих секторів подано в табл. Е. 5 та Е. 6 дод. E відповідно.

Отже, наука та наукова політика виступають системоутворю­ючим елементом економічної політики випереджаючого розвит­ку в сучасному світовому господарстві, детермінують характер участі країни в інноваційній конкуренції на глобальному рівні, визначають її можливості для рівноправної участі в міжнародному поділі праці за умовах становлення наднового високотехнологічно- го способу виробництва. Наука та наукова політика з її підтрим­ки стають інструментом забезпечення довгострокових стратегіч­них цілей держав у конкурентній боротьбі за глобальне науково- технологічне лідерство, що справляє визначальний вплив на ста­тус держави на міжнародній арені як в економічному, так і полі­тичному вимірах.

3.3.2.