Фактори, що обумовили вибір соціалістичної моделі індустріалізації в CPCP

Соціалістична модель розвитку сформувалась наприкінці 20-х — на початку 30-х років у CPCP на базі моделі імпортозаміщува­льної індустріалізації. Вона на десятиліття радикально відхилила національну траєкторію розвитку від домінуючих світових тен­денцій.

У післяреволюційній Росії, коли закінчилась громадянська війна і для відновлення господарства був використаний неп, зда­валося, що економіка набуває рис, характерних для ринкового господарства.

Дійсно, у країні відновлена розвинута система ринків. Основа економіки — приватногосподарський сектор (селянські госпо­дарства, приватна промисловість і торгівля). На зміну традицій­ній монархії прийшов революційний, модернізаторський автори­тарний режим. Від російських традицій успадковано фінансову стабільність (яка базується на золотому червінці), виражений протекціонізм та активну роль держави в стимулюванні економіч­ного розвитку. Найістотніша новація — монополія зовнішньої торгівлі, яка явно свідчить про рішучий поворот на шлях імпор- тозаміщувальної індустріалізації.

Очевидним переможцем у громадянській війні в цей момент здавалось селянство. Воно звільнилось від важкого тягаря прод- заготівлі та зберегло за собою поміщицьку землю. Обмеження фінансового преса, покладеного на селянство, проявилося в зрос­танні власного селянського споживання, різкому скороченні част­ки експорту в сільськогосподарському виробництві порівняно з довоєнним рівнем. Нестача валюти, обмеженість можливостей імпорту були постійними й найважливішими проблемами радян­ської економіки. Монополія зовнішньої торгівлі дала змогу різко обмежити споживчий імпорт. Але зростання селянського спожи­вання ніяк не дозволяло вивести продовольчий експорт на дово­єнний рівень. Спроби його форсувати лише дестабілізували фі­нансову систему і внутрішні ринкові механізми.

Звідси й неминучі проблеми розвитку. Вони виявилися, тіль­ки-но були використані поверхневі резерви відновлення народно­го господарства. На порядок денний знову стало питання: як по­долати зростаюче відставання від розвинутих держав Заходу? Месіанський характер ідеології більшовиків, інтерпретація буття в термінах боротьби капіталізму й соціалізму, острах перед втра­тою політичної влади не дозволяли відкладати його вирішення. Основні структурно-технологічні пріоритети розвитку визнача­лися прикладом індустріально розвинутих економік і ресурсами Росії. Вони переходять із «плану ГОЭЛРО» в орієнтири першої п’ятирічки, запропонованої Держпланом: енергетика, паливна промисловість, металургія, машинобудування, залізничне будів­ництво.

³¹ У 1913 р.із села вивозилось 22—25 % виробленого продовольства, у середині 20-х — 16—47%.

^,2 «Ми відстали від передових країн на 50—100 років. Ми повинні пробі іти цю від­стань за десять років. Або ми зробимо цс, або нас зімнуть» {Сталин И. В. Вопросы ле­нинизма. — M.: ОГИЗ, 1939. — С. 329).

Але звідки взяти кошти для реалізації всіх цих проектів? Надії на значні іноземні інвестиції марні. Антикапіталістична ритори­ка, відмова платити царські борги, націоналізація власності ком­паній з іноземною участю — усе це не сприяє залученню закор­донних інвесторів. За всіх перспектив російського ринку політичний ризик занадто високий.

Традиційно домінуюче в Росії джерело нагромадження капі­талу для розвитку економіки — селянські господарства. Але се­лянський характер революції в поєднанні із соціалістичною ідео­логією робить його використання проблематичним. Антикапі­талістична пропаганда так само робить політично неможливою активну підтримку розвитку і зміцнення великих приватних се­лянських господарств. У результаті ресурси селянського нагро­мадження, створені земельною реформою, надійно заблоковані.

Ті самі проблеми перешкоджають активному виробничому на­громадженню в приватногосподарському секторі поза сільським господарством.

Словом, унаслідок революції та громадянської війни виявився надовго закритим шлях до динамічного економічного розвитку, що припускає високу активність національного приватнопідпри­ємницького сектору, значні приватні заощадження й інвестиції.

Перед державним сектором економіки — свої непрості фінан­сові труднощі. Політичні міркування («диктатура пролетаріату») змушують завищувати рівень заробітної плати. До кінця відбудов­ного періоду за продуктивності праці нижчої, ніж до революції, реальна заробітна плата є вищою. За могутнього протекціонізму і слабкої конкуренції рівень ефективності виробництва невисокий. Монополія зовнішньої торгівлі дозволяє завищувати внутрішні ціни, забезпечувати прибуток навіть за низької ефективності. Це загострює хронічний конфлікт між містом і селом навколо цін на промислові товари. Стандартна відповідь села — обмеження се­лянського попиту на промислові товари і скорочення постачання сільськогосподарської продукції в місто.

У рамках капіталізму й ринку залишається лише малоприєм- ний вибір між відносно низьким темпом зростання зі збережен­ням фінансової стабільності та спробами форсувати державні ка­піталовкладення за рахунок емісійного фінансування з немину­чими інфляційними наслідками. Через це в 1925—1928 рр. по* стінні коливання економічної політики від інфляційного фінан­сування до спроб відновлення стійкості грошової системи.

Криза хлібозаготівлі кінця 1927 р., яка послужила приводом для відмови від непу, була безпосередньо пов’язана зі спробою підвищити норму нагромадження утриманням ціни на зерно на низькому рівні. Як і попередні аналогічні кризи 1923 і 1925 років, вона піддавалася регулюванню тими самими методами (знижен­ня масштабів нагромадження і зернового експорту, підвищення закупівельних цін).

Вибір 1927—1928 рр., що перебував у сфері реальних подіти- коекономічних альтернатив. — це вибір між продовженням імпор- тозаміщувальної індустріалізації з її внутрішніми обмеженнями на темпи зростання капіталовкладень, з одного боку, і заміною ринкових механізмів цілісною державною ієрархією, що дозволяє безпосередньо керувати часткою заощаджень у ВВП. — з іншого.

У влади в Росії — комуністичний уряд. Для нього ринок, при­ватна власність — аж ніяк не необхідні передумови стійкого роз­витку, а тимчасові елементи глибоко ворожої системи капіталіс­тичного господарювання. Якщо спроби форсувати економічний розвиток призводять до фінансової нестабільності, а вона, у свою чергу, заважає роботі ринкових механізмів — то чи не правиль­ніше буде відключити тіі регулятори^ аніж гальмувати індустріа­лізацію? Відповіддю на кризу нагромадження стали повторне за­кріпачення села, різке зростання державного нагромадження за рахунок зниження рівня життя селянства.

5.2.2.