Несудове вирішення міжнародних спорів

Безпосередні переговори є найдавнішим і водночас простим, зруч-ним і прийнятним способом урегулювання суперечностей у разі виникнення міжнародних конфліктів. Обов'язок вести переговори ґрунтується на звичаєвому праві. З цієї позиції прямі переговори між суб'єктами міжнародного права, що перебувають у стані конфлікту, являють собою звичаєво-правовий механізм врегулювання спорів, який застосовується за будь-яких обставин. Переговори стоять

першими у переліку засобів мирного врегулювання міжнародних конфліктів, що міститься у Статуті ООН, засновницьких документах інших міжнародних організацій.

З огляду на предмет спору розрізняють переговори з політичних, економічних, торговельних, соціальних, культурних, територіальних, прикордонних проблем, питань узгодженості дій в тих чи інших конкретних ситуаціях тощо. За складом учасників переговори можуть бути дво- та багатосторонніми. Різним може бути і рівень міждержавних переговорів. Вони можуть вестися на найвищому рівні (глав держав та урядів) або міністрів (закордонних справ та інших). Часто їх доручають проводити дипломатам, як правило, послам. Щодо деяких видів конфліктів держави домовляються про призначення для ведення переговорів спеціально уповноважених службових осіб — "повноважних представників". Формою багатосторонніх переговорів є міжурядові конференції.

Сучасне міжнародне право не містить норм, які б універсально регламентували всі процедурно-процесуальні питання організації та ведення безпосередніх переговорів. Проте визначальне значення має дотримання сторонами закріплених у Статуті ООН принципів рівності, поваги до державного суверенітету, незастосування сили або загрози її застосування, які є несумісними з тиском та примусом у будь-яких формах.

На думку М.

переговорна ініціатива;

досягнення домовленості сторін про переговори;

визначення рівня рангів;

узгодження процедури ведення переговорів;

обговорення предмета спору;

вироблення й прийняття правозастосовного акта, який містить пропозиції щодо вирішення спору;

вирішення спору.

Проте мета переговорів не завжди і не обов'язково полягає саме у вирішенні спору. Якщо, наприклад, внаслідок переговорів закладається нормативна база для врегулювання, то це також сприяє розв'язанню міжнародного конфлікту. Метод переговорів є одним із надійних інструментаріїв забезпечення стабільності міжнародної спільноти завдяки широкому предметові його застосування та мож-ливості за його допомогою оперативно реагувати на зміни ситуації.

Перевага переговорів порівняно з іншими методами полягає передусім у тому, що в процесі безпосереднього спілкування, що надає цей міжнародно-правовий інститут, сторони мають можливість ближче ознайомитися з позиціями один одного, взаємними претензіями та, виявивши добру волю й бажання миру, знайти взаємоприйнятне вирішення спірних питань [88, с. 24].

Добрі послуги — це діяльність третіх держав або міжнародних організацій, яка здійснюється з їх ініціативи чи на прохання держав, що перебувають у стані конфлікту, з метою встановлення або поновлення прямих контактів між сторонами конфлікту та створення реальних умов для мирного розв'язання спору. На відміну від посе-редництва при наданні добрих послуг третя держава прямо не бере участі в переговорах — вони залишаються внутрішньою справою сторін конфлікту. Її місія завершується, щойно сторони погодяться на зустріч і розпочнуть переговори. Нормативне закріплення процедура добрих послуг отримала вже на перших в історії людства Гаазьких конвенціях про закони та звичаї війни 1899 та 1907 р. Добрі послуги як міжнародно-правовий засіб вирішення міжнародних спорів названі в Декларації про зміцнення міжнародної безпеки Генеральної Асамблеї ООН (1970), Манільській декларації про вирішення міжнародних спорів (1982), Принципах урегулювання спорів та Положеннях процедури НБСЄ з мирного врегулювання спорів (1991).

Зазвичай добрі послуги застосовуються: у разі небажання однієї чи обох сторін починати переговори зі спірного питання; при безрезультатності прямих переговорів між ними; коли в разі звернення учасників конфлікту до інших мирних засобів вони також не дали позитивного результату [88, с.

Прикладом застосування процедури добрих послуг може служити діяльність Норвегії на початку 1990-х років щодо врегулювання палестинсько-ізраїльського конфлікту. В результаті відбулися закриті зустрічі ізраїльської та палестинської делегацій, було вироблено Па-лестинсько-ізраїльську декларацію про проміжну автономну владу, підписану 13 вересня 1993 р. у Вашингтоні.

Отже, треті держави чи міжнародні організації при наданні добрих послуг сприяють створенню відповідних умов для встановлення прямих контактів між конфліктуючими сторонами, визначенню та зближенню їхніх позицій, але участі у вирішенні спору не беруть. Якщо це відбувається, добрі послуги переростають у посередництво.

Посередництво як специфічний спосіб мирного вирішення спорів застосовувалося для врегулювання міждержавних суперечок у міжнародних відносинах різних епох [89].

Як міжнародно-правовий інститут посередництво полягає у сприянні третіх держав, міжнародних організацій, окремих осіб (глав держав, лідерів міжнародних організацій, відомих громадських діячів) мирному розв'язанню спорів; це — ведення переговорів зі сторонами міжнародного конфлікту з метою знаходження компромісу у вирішенні спору на основі пропозицій посередника. Інститут посеред-ництва регламентовано на багатосторонній основі у Гаазьких конвенціях 1899 та 1907 р., закріплено у Статуті ООН, інших міжнародно- правових документах. Процедура посередництва, як і безпосередніх переговорів, не пов'язана з чітко визначеними процесуальними правилами. Вона ґрунтується на неухильному дотриманні принципів і норм сучасного міжнародного права.

Якщо головне завдання держави, яка надає добрі послуги, полягає у встановленні контакту між сторонами міжнародного конфлікту, а початок переговорів знаменує успішне виконання цього завдання, то держава-посередник — це активний учасник переговорів. Серед основних повноважень посередника такі: участь у переговорах від початку до кінця (а інколи й ведення цих переговорів); пом'якшення категоричних та неприйнятних вимог сторін; участь в укладанні угоди, договору між сторонами конфлікту.

Можна навести чимало прикладів ефективного застосування цього способу врегулювання міжнародних конфліктів. Це й посередництво США між Єгиптом та Ізраїлем, яке забезпечило укладення у 1979 р. мирного договору, посередництво католицького кардинала, яке сприяло розв'язанню конфлікту, між Аргентиною і Чилі у 1979 р., посередництво Алжиру, завдяки чому було укладено Алжирську угоду між США та Іраном у 1981 р.

Міжнародні слідчі комісії створюються за домовленістю сторін для розслідування обставин міжнародних конфліктів тоді, коли виникають розбіжності в оцінці фактичних даних. Це колегіальний міждержавний орган, завданням якого є лише дослідження фактів, що призвели до конфлікту, з метою встановлення їх достовірності. Слід зауважити, що комісія не має права робити будь-які висновки,

навіть, коли вони, здавалося б, неминучі. Підсумками розслідування є доповідь, яку підписують усі члени комісії, проте положення доповіді не мають обов'язкової сили для сторін конфлікту.

Інститут міжнародного розслідування сформувався на межі ХІХ-ХХ ст. і отримав статус міжнародно-правової процедури мирного вирішення міжнародних конфліктів у Гаазьких конвенціях 1899 та 1907 р. Приклади успішної діяльності міждержавних слідчих комісій нечисленні й сто-суються переважно локальних морських конфліктів: британсько-російського (1904-1905), французько-італійського (1912), німецько-нідерландського (1916-1922), британсько-датського (1961-1962).

Обнадійливіші результати мають випадки застосування нового виду слідчої процедури, яка передбачена ст. 34 Статуту ООН. На підставі цієї норми Рада Безпеки як головний орган ООН з підтримання міжнародного миру уповноважена здійснювати міжнародне роз-слідування, аби встановити, чи може продовження спору або ситуації створити загрозу міжнародному миру та безпеці й вирішувати відтак, які дії слід застосувати для збереження миру.

Однак розслідування під егідою міжнародних організацій і навіть ООН також не завжди виявляються результативними. Достатньо пригадати тривалу роботу Спеціальної комісії з роззброєння Іраку. Групою інспекторів ООН на території Іраку здійснювався пошук зброї масового знищення. Наявність такої зброї мала стати головним аргументом на користь ініціативи США щодо воєнної акції проти Іраку. Незважаючи на доповідь групи інспекторів, що зброю масового знищення в Іраку не знайдено, США та Великобританія без санкції ООН застосували власні збройні сили проти режиму Саддама Хусейна.

Міжнародна погоджувальна процедура полягає в розгляді конфлікту створеним на паритетних засадах органом — міжнародною погоджувальною (примирною) комісією з представників конфліктуючих сторін та представників третіх держав, яка пропонує сторонам можливі шляхи розв'язання спору. Такі комісії зазвичай створюються, коли спори між державами мають систематичний характер. Це звільняє сторони від зайвих зусиль щодо створення в кожному випадку погоджувальної комісії. Історично процедура примирення виникла як наступний етап розвитку міжнародних слідчих комісій шляхом розширення компетенції останніх. Міжнародна погоджувальна процедура органічно поєднує елементи розслідування та посередництва.

Загальний акт щодо мирного врегулювання міжнародних конфліктів (1949 р.) передбачає створення погоджувальної комісії з п'яти членів. Кожна із сторін призначає по одному члену зі своїх громадян, а три інших — за загальною згодою сторін із громадян третіх держав. Деякі двосторонні договори передбачають інший чисельний склад погоджувальних комісій, наприклад, з трьох або семи осіб. Проте основне призначення погоджувальної процедури полягає в тому, щоб залучити до участі в розв'язанні конфлікту компетентну комісію і з її допомогою досягти примирення сторін. Застосування погоджувальної процедури передбачають такі міжнародні договори, як Віденська конвенція про представництво держав у їх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р., Віденська конвенція про право- наступництво держав щодо договорів 1978 р., Конвенція ООН з морського права 1982 р. та ін. [27, с. 269-270; 88, с. 47-55].