Природно-історичні особливості Стародавнього Китаю
З усіх країн земної кулі Китай може похвалитись найдавнішою цивілізацією. Це, по суті, єдина велика держава древності, закони якої пережили всі переміни і протистояли всіляким впливам, які могли б послабити їх національні риси.
Природа відгородила Стародавній Китай від найближчих вогнищ цивілізацій непрохідним Тібетом і велетенською пустинею Гобі. Проте ще надійніше ізолювали стародавніх китайців від цивілізацій світу незліченні кочові народи й племена, які широкою смугою оточували Китай. Вирватись із цього етнічного оточення китайці зуміли лише наприкінці своєї стародавньої історії.
Китай - гірська країна. Його західна частина займає 80% території країни. Це гори і нагір’я, де затяжна і сувора зима та коротке спекотне літо і де не вистачає опадів для розвитку землеробства. Східний Китай, навпаки, долинний, має значно м’якший клімат, багатшу флору і фауну.
Стародавні китайці належали до однієї монголоїдної раси, але їхній етнічний склад був неоднорідний, бо китайська народність формувалась в умовах тісних контактів місцевого населення з тунгусами, манчжурами, монголами, тібетцями та іншими.
Найстаріші археологічні і письмові джерела, які стосуються релігії Китаю, датуються другим тисячоліттям до н.е., тобто періодом Шаньської (Іньської) династії, часом панування племені шань (інь). То був період зародження примітивної патріархально-рабовласницької держави, де ще міцно трималися родові відносини. З того часу збереглося чимало гадальних костей: ребра тварин і черепахові панцирі, що були знайдені (починаючи з 1899 р.) біля села Сяотунь, району Аньян, Хенанської провінції, де колись був центр Шаньської держави. Кісток знайдено більше 100 тисяч. Близько ЗО відсотків з них покрито древніми китайськими ієрогліфами, які важко підлягають дешифруванню. Надписи в основному короткі і містять в собі запитання, на котрі гадаючий хотів отримати відповідь.
Запитання стосуються землеробства, погоди, війни, полювання, жертвоприношень тощо. Очевидно, лопатку або панцир черепахи, із надписом чи без нього, кидали в вогонь, і тоді жрець-гадальник за формою утворених тріщин давав відповідь (цей спосіб і нині відомий багатьом народам Азії). В надписах часто згадується «бог» (ді або шанді), до якого, певне, й були звернені запитання.Поряд із цими вже сформованими уявленнями про божество зберігались, очевидно, й більш архаїчні тотемні вірування. З текстів пізнішого походження вчені роблять припущення, що шани вважали своїм тотемом птаха сюаньняо (можливо, ластівку). Один із чільних дослідників у цій галузі Г.Г. Стратанович виявив у цих першоджерелах цілий ряд доказів тотемістичних вірувань древніх китайців. На тих самих гадальних кістках, наприклад, зустрічаються надписи із тотемними назвами родів: рід собаки, рід коня, рід вівці. Тотемами були, очевидно, і тварини, і рослини - згодом вони фігурували у фольклорі, в релігійній символіці.
Стародавні китайці створили своєрідну релігію, в яку потім адаптували більш пізні релігійні вчення (конфуціанство, даосизм, буддизм). Але деякі відомості про цю найдавнішу релігію збереглися.
У давнину китайці обожнювали природу. Світ для них був наповнений божествами, які жили в кожному рівчаку, хмарці, на горі, у кожній будівлі тощо. Створення міфів у Давньому Китаї було досить своєрідним - ми зустрічаємо тут мало імен богів та міфологічних сюжетів, більшість переказів осмислено вже в сиву давнину як історію начебто реальних імператорів і правителів. Так, у найдавнішій китайській літературі (ХП ст. до н.е.) змальовано царів-мудреців Яо, Шуня та Юя, котрі буцімто дали людям закони, навчили будувати на ріках греблі тощо.
Маємо також відомості про існування жреців-професіоналів, причому різних спеціалізацій: бу-гадальники, мгм-ті, що вели записи про погоду, у - ворожбити, чжу - богомольці або ті, що приносять жертви.
На релігійних віруваннях і обрядах іньців різко відбилось класове розшарування.
Померлих князів і царів ховали з великою пишністю, поряд із ними в гробницю клали тіла вбитих (принесених у жертву) рабів. Та все ж загалом про релігію шань-інь відомості маємо дуже незначні.Спочатку в Китаї існувало уявлення про багатьох богів. З часом з’являється віра в одного бога. Небо - Шанді - було найвищим божеством, яке керувало усіма духами, що діяли в природі. Голова суспільства - імператор - вважався Сином Неба (Тянь-цзі), бо отримував владу від Шанді. Тільки імператор у Китаї мав право вбиратися в одяг жовтого кольору - кольору сонця. Центром ансамблю, де жив імператор, був храм Неба. Жертви Шанді приносилися особисто імператором.
Набагато більше нам відомо про релігії наступного періоду життя Китаю - Чжоуського (1122-255 рр. до н.е.). Плем’я чжоу витіснило плем’я інь і створило більшу і могутнішу державу на основі більш розвинених суспільних відносин. До того часу вже сформувалась рабовласницька знать окремих князівств, яка завдавала утисків народові. Знатні роди боролись між собою і не завжди визнавали владу чжоуського царя. Поступово розвивалась писемність. Виділився прошарок освіченого служилого чиновництва. Власне саме серед цього прошарку, котрий монополізував не тільки управління князівствами, а й писемність і всю культуру, і почали близько середини першого тис. до н.е. складатись політичні, філософські і релігійно-етичні системи.
В їх числі були і матеріалістичні вчення, котрі якоюсь мірою відображали практичні потреби чиновництва. Із цих матеріалістичних вчень особливо відомі погляди школи фацзя (законників) на чолі із Хань Феєм (ПІ ст. до н.е.).
Проте деякі філософські системи, які виникли в епоху Чжоу, навпаки, стали основою для розвитку релігійних вчень, котрі стали згодом державними релігіями Китаю. Тут мається на увазі конфуціанство і даосизм.
11.1.2.