14.3.2. Талмуд

Талмудичний період. Наступний етап у розвитку іудейської релігії називають Талмудичним. Він почався в епоху занепаду рабовласницьких відносин із виникненням феодалізму і тривав до кінця XVIII ст.

Уже за часів Соломона при Храмі утворилася група вчених книжників (хакамів, тобто мудреців), які не лише створили групу книг Писань, а й розпочали поширене тлумачення Писання.

В 220 р. до н.е. голова школи законовчителів Ієгуда Га-насі склав матеріал тлумачень, який отримав назву «Міиіна» (вчення, або «повторення Закону»),

Талмуд - це збірник усного повчання. Він містить відомості з медицини, географії, астрономії, математики тощо. Основу Талмуда становить Міиіна, створена у Палестині давньоєврейською мовою. Доповненням до Мішни є Тосефта - записи усного повчання, які не ввійшли в Мішну.

Другу основну частину Талмуда складає Гемара - коментарі до Мішни.

Разом Мішната Гемара й утворюють Талмуд.

У змісті Талмуда розрізняють олади (міфологічні розповіді) і га- лахи (релігійні правові норми). Творці цієї книги намагались зберегти віровчення іудаїзму. За Талмудом людина не може пізнати Бога, а пізнає лише його прояви. Існуючий світ - це арена боротьби добра і зла. Віра розглядаєгься як абсолютний моральний закон, джерелом якого є Бог, саме його існування. Основою іудейської моралі вважа­ється Декалог.

До Талмудичної літератури відносять і створені в УІ-Х ст. книжниками і рабинами так звані Мідрамі- проповіді законовчителів, а також доповнені коментарі до Біблії, які ввійшли до Талмуда.

Водночас не слід вважати Талмуд цілісною за основною концепцією книгою. Це - збірка думок тих чи інших авторитетів, що жили в різних краях світу, часом віддалені один від одного століттями. Тут панує дух дискусії, а не догми.

У Талмуді була розроблена до найменших подробиць обрядова сторона іудаїзму. Цей період пов’язаний із посиленням у релігійній догматиці есхатологічних ідей.