Тора

Уже за декілька століть до нашої ери виникла легенда, згідно з якою П’ятикнижжя було написане лише Мойсеєм. Справедливість цієї думки не піддавалася сумніву і християнами, оскільки для цього не було підстав.

Хоча в самому П’ятикнижжі ім’я автора не називається, в ньому є частини, які належать перу Мойсея: «І сказав Господь Мойсею: напиши це на пам’ятку в книзі, і поклади до вух Ісусових, що до краю зітру Я пам’ять Амаликову з-під неба». Вказівка на авторство Мойсея є і в інших книгах Старого Заповіту: «Тільки будь дуже сильний та відважний, щоб додержувати чинити за всім тим Законом, що наказав був тобі Мойсей, Мій раб... Нехай книга цього Закону не відійде від твоїх уст».

Авторство Мойсея не піддавалося сумніву до XI ст., доки єврейський філософ Ібн Езра (1092-1167 рр.) не висловив думку про те, що не всі книги Старого Заповіту написані Мойсеєм.

У XVI ст. ці сумніви середньовічного іудейського мислителя знову відновилися: з’явилася думка, що лише деякі книги П’ятикниж- жя написані самим Мойсеєм. Так, англійський філософ Томас Гоббс вважав, шо Мойсей є автором лише деяких розділів Второзакония. Барух Спіноза вважав авторство Мойсея «необгрунтованим і абсурд­ним». На його думку, автором П’ятикнижжя був Ездра, який і склав іудейську Біблію, а названі ці перші книги Мойсеевими, оскільки в них розповідається про діяння Мойсея.

В XVII ст. француз Жак Астрюк звернув увагу на те, що в одних частинах П’ятикнижжя фігурує ім’я Бога Ягве, а в других - Елогім. Він дійшов висновку, що книги створені з двох основних джерел (і десяти побічних, де ім’я Бога згадується у різних варіантах).

Теорія Астрюка була підхоплена і розвинута, але лише результати дослідника Ю. Вельхаузена витримали випробовування часом. Він вважав, що книги Мойсея мають чотири джерела, а відповідно і чотирьох редакторів.

Перший автор послідовно згадує ім’я Ягве (умовно його текст називають Ягвіст - Я. і відносять до X - IX ст. до н.е.). Другий автор називає Бога Елогім (Елогіст - Е., розповідь датується VIII ст. до н.е.). Третій автор створив Повторення Закону (Д) в VII ст. до н.е. Після полону в У1 ст. до н.е. до трьох книг був доданий жрецький кодекс (Р). Об’єднання різних джерел відбувалося поступово. Теорія Ю. Вельхаузена продовжує жити. Її дотримується більшість критиків Біблії, хоча і вносять до неї певні зміни.

Текст Ягвіста, записаний в середині X - IX ст. до н.е. в південних районах країни, характеризується простотою і наочністю. Його інтерес універсальний: увесь Всесвіт, проблеми всього роду людського; Ягве надані людські риси. Відчуваються рівні раннього Ягвіста і пізнього, оскільки ранній Ягвіст звертає мало уваги на культові приписи, тому цю традицію називають світською.

Текст Елогіста народився в північних районах країни і був записаний після появи тексту Ягвіста. Розповідь ведеться в повчаль­ному тоні, Бог бере безпосередню участь в управлінні країною. Для цього тексту характерні описи чудес і видінь.

Об’єднання двох частин відбулося ще до падіння північної частини Палестини - Ізраїлю (721 р. до н.е.).

У Повторенні Закону основна увага приділяється культу і Закону. Автор виступає проти поклоніння чужим богам, вимагає повного виконання Закону. Ця традиція виникла в південній частині Палестини - Іудеї і тісно пов’язана з культовими реформами царя Іосії (621 р. до н.е.). На основі реформ і Повторення Закону в вавилонському полоні були перероблені ранні джерела.

У вавилонському полоні народився священичий кодекс, який після полону збагатився новими елементами. Для нього характерний урочистий стиль, інтерес до теологічних тем і регулювання культових дійств.

Об’єднання всіх традицій відбулося після повернення євреїв на батьківщину з вавилонського полону.

Описана нами конструкція залишається в силі і сьогодні. Але переворот у галузі археології вніс ряд поправок у документальну гіпотезу. Хоча відкриття стародавніх пам’яток не відновили легенду про авторство Мойсея, проте вони довели, що основні джерела П’ятикнижжя були лише записом дуже старої усної традиції.

З усього вищесказаного можна зробити висновок, що чим глибшими стають дослідження, тим очевидніше стає, що основою П’ятикнижжя був якийсь текст, залишений Мойсеєм, найімовірніше, Декалог. По суті, всі наступні законодавчі кодекси, що ввійшли до П’ятикнижжя, були розширеними коментарями до нього. Таким чином, легенда про Мойсея, походження П’ятикнижжя якщо і не виправдалася буквально, то виявилася такою, що має під собою певну історичну основу.

а) структура Тори

Перша частина єврейської Біблії, яка називається Торою Мойсея (в християнській традиції - П’ятикнижжя), включає наступні книги: Буття, Вихід, Левит, Числа, Второзакония.

Ми спробуємо роз’яснити структуру і зміст кожної з частин.

Книга Буття починається з опису створення світу. В перших двох розділах книги Буття містяться фактично два різних описи, і обидва спрямовані на те, щоб підкреслити вищу мету Бога і ту відповідальність за створений світ, яка покладена на людину. Перші два розділи книги порушують такі проблеми, як: створення всесвіту, живої і неживої природи, людини; первородний гріх і наслідки первородного гріха; всесвітній потоп і проблеми раю; союз Бога з Ноем і проблема розселення людей. Відчай Бога говорить про те, що являли собою 10 поколінь між Адамом і Ноем, а наступні 10 поколінь між Ноем і Авраамом уже характеризуються очікуванням Бога і визнанням його людьми як Творця. На цьому етапі розповідь зосереджується на Авраамі, його дружині Сарі і їх нащадках. Саме через їх готовність дотримуватися Божих приписів формуєгься народ Ізраїлю. Ім'я «Ізраїль» дається Якову: «Не Яків буде більш твоє ім'я, а Ізраїль, бо ти змагався з Богом і людьми та й переміг».

Назва «євреї» використовується стосовно першої групи семітсь­ких племен, як це видно з книги Буття (14:13). Інші племена, такі як араби, також належали до групи семітів, а починаючи з VI ст. до н.е. термін «євреї» історично належить ізраїльтянам. Слово «Ізраїль» стало також застосовуватись до землі, яка в той час називалась Ханаан.

Таким чином, книга Бугтя формує основу для релігії, яка в кінцевому результаті розвинулась в іудаїзм. Для Бога-єдиного Творця - мають значення всі люди. Ной, як їх представник, у відповідності з Талмудом, отримує сім основних правил, за якими люди повинні жити. Тільки після цього увага зосереджується на Авраамі і обіцянках, які були дані його нащадкам. Отже, книга Буття перетворює історію окремої групи людей в те, що має серйозні наслідки для всіх людей на землі.

Найбільш ясно ця ідея виражена в одному із суттєво важливих у Торі уривків, в другій книзі: «Ви бачили самі, що я зробив єгиптянам, як ніс я вас на орлиних крилах і привів до себе. 5. Тож коли щиро слухатиметеся мого заповіту, будете моєю особливою власністю з- поміж усіх народів, бо моя вся земля. 6. Ви будете в мене царством священиків, народом святим» (Вихід 19:4,5).

Йдеться не про те, що євреї кращі за інших людей, так само як священики, які у стародавньому Ізраїлі представляли людей перед Богом і Бога перед народом, не були кращі за несвящеників. Вони були покликані виконувати своє завдання - бути святим народом, народом, який стоїть окремо. Так, перш ніж розпочати читати Тору в синагозі, Богові моляться: «Благословен Ти, Господь Бог наш, Цар Всесвіту, що вибрав нас із всіх народів і дав нам Тору».

Невідомі причини, чому саме на цей народ була покладена така відповідальність. У відповідності з рабинськими коментарями розділу 24:7 книги Вихід Тора була запропонована всім народам, але тільки Ізраїль її прийняв. Звідси ми бачимо, що в основі цього вибору - любов Бога, а не досягнення Ізраїлю. У Второзаконні ми читаємо: «Не тому, що ви численніші за інші народи, полюбив вас Господь і вибрав вас, ви ж бо найменший з усіх народів, - 8.

Основна мета другої книги Тори Вихід - вказати особливі зобов’язання, які покладені на Ізраїль. Перші розділи розповідають про те, як сини Ізраїля-Якова в голодні роки потрапили в Єгипет. Коли ж на трон вступив новий єгипетський фараон, який не знав Йосипа, становище синів Ізраїля змінилося. Оскільки вони стали сильним і численним народом, єгиптяни почали його боятися і вирішили завадити його розмноженню. Було наказано кожного новонародженого сина євреїв кидати в річку. В розповіді про вихід ізраїльського народу з Єгипту провідна роль відводиться Мойсею, котрий мав вивести їх на землю, в «якій тече молоко і мед».

Вихід із Єгипту - основна подія в історії євреїв. Її щороку відзначають під час свята Песах (Пасха) і постійно згадують під час служб у синагозі. Кульмінацією виходу є підтвердження договору з Богом на горі Синай. Цій розповіді присвячена майже половина тих книг, які приписуються Мойсею (Вих. 19:1 - Чис. 8:26).

Потім Бог встановлює 10 заповідей, необхідних для дотримання договору (Вих. 20:1-17). Перші заповіді перераховують обов’язки людини перед Богом 1. Забороняють поклоніння будь-якому божеству, крім Ягве. 2. Не прикликати імені Господа, Бога твого, марно. Інші заповіді регулюють взаємини між людьми і поведінку людини (наприклад, «не вбиватимеш», «не чужоложитимеш», «не крастимеш» і ін.). Заповіді книги Вихід говорять одночасно про культ і мораль.

Подальший розподіл може бути зроблений між заповідями, для яких підстави є очевидні, такими, як заборона на вбивство, і тими, підстави для яких неочевидні, як, наприклад, заборона на використан­ня в їжу деяких видів домашньої птиці.

Книга Левит визначає правила і норми, за якими люди повинні жити, щоб досягти святості. Слово «левит» означає «стосується левитів», тобто книга Левит є системою законів, згідно з якими левитські священики управляли народом. Закони ці здебільшого були дані на горі Синай, з додатками, повтореннями і поясненнями, доданими під час блукання пустелею.

Початок книги Левит утворює ніби керівництво з жертвоприно­шень, чітко і ясно визначаючи роль кожного із учасників у процесі богослужіння, пояснюючи, які тварини для яких цілей призначені, що з ними слід зробити, тощо. Потім йдуть особливі вказівки для священиків. Далі за цим йде опис інституту священства, яке відправ­ляло обряди і жертвоприношення. Священики виконували й інші обов’язки; передусім вони навчали синів Ізраїлевих відрізняти святе від несвятого і чисте від нечистого. Тому наступний розділ присвяче­ний саме цим питанням. Життя Ізраїльського народу під заповітом включало в себе значно більше, ніж просто правильне відправлення богослужб і додержання ри туальної чистоти. Наступна частина книги присвячена викладенню цілого ряду особистих, сімейних, суспільних і економічних обов’язків, виконання яких повинно було допомогти Ізраїлю зберегти риси національної приналежності (святість), заради якої Бог і обрав єврейський народ. В кінці книги на перший план виходять економічні аспекти землекористування і володіння власніс­тю; це, можна сказати, ніби готує читача до сприйняття книг Числа і Второзаконня і подальшого просування Ізраїля в землю обітовану.

Ще до укладення союзу з Ізраїлем - дарування Синайського закону - Бог говорив Ізраїлю про його особливе становище серед інших народів. Євреї повинні були стати царством священиків і народом святим.

Можна сказати, що книга Левит ділиться на дві частини, які відображають відповідно священство і святість. Якщо глави 1-17 стосуються в основному виконання священицьких обов’язків, то в главах 18-27 звучить заклик до Ізраїлю всебічно берегти святість життя (ці глави ще називаються «Кодексом святості»). Ці два основних розділи книги Левит відображають велику подвійну заповідь - любити Бога і любити ближнього. Перша частина книги поступово готує кульмінацію для очищення, доки поновлювались правильні відносини народу з Богом. Друга частина завершується кульмінацією Ювілейного року (гл. 25), коли правильні стосунки слід було встанов­лювати між людьми. Дві частини книги мають також історичні екскурси, які застерігають від порушення обрядів богохульства.

Отже, книга Левит містить важливі настанови, які прояснюють розуміння питань особистого спасіння, відродження і суспільної моралі.

Книга Числа- невід’ємна частина Тори. Її об’єднують з іншими книгами Тори два суттєво важливих моменти. По-перше, історична розповідь знаходить тут своє продовження. Книга приймає естафету від Виходу і передає її Второзаконию. По-друге, їх об’єднує єдина богословська концепція. Головний поєднуючий фактор - завіт Бога з Авраамом.

Назва книги «Числа» була відома з II століття до н.е., а можливо, й раніше. Це вказує на те, що книга Числа розпочинається і закін­чується розповіддю про перепис народу і священиків.

Вона поділяється на 3 розділи. Підготовка до походу в землю обітовану (гл. 1-10). В цій частині книги Мойсей готує Ізраїль. Пле­мена перераховані і організовані, очищені, встановлено інститут священства; скинія освячена і Пасха відбулася. Будь-яка деталь у цьому ряді приготувань є виконання слова Божого. Маються на увазі дві мети: зробити Ізраїль достойним постати перед Богом і приготу­вати до вступу у володіння землею обітованою як своїм спадком, згідно з обіцянкою, даною Богу Авраамом. По закінченні цієї відпо­відальної підготовки народ відправляється в Ханаан, ведений Присут­ністю Божою в вогняному і димовому стовпі перед ковчегом завіту.

Шлях до землі обітованої (гл. 11-25).

Замість радості цей похід викликає незадоволення. Під час подорожі в народі починається невдоволення. Побачивши, наскільки сильні племена, що населяють Ханаан, Ізраїльтяни відмовляються вступити на їх територію. У зневірі вони відкидають обітування Боже. В результаті вони повинні залишитись в пустелі і померти. При кінці 40-го року нове покоління знову наближається до Ханаану.

Нові приготування до наслідування землі обітованої (26-36).

Через 40 років подорожуючі досягли рівнин Моава. В центрі цього розділу книги - питання спадкоємства. Молоде єврейське покоління перераховане, воно дістало вказівку про те, як поділити землю і які жертви принести Господу. Підготовка закінчується тим, що земля, яка відведена кожному племені, ні в якому випадку не може бути відчужена від нього, так їм гарантувалось спадкоємство. Незважаючи на невір’я Ізраїлю, Бог виявився вірним своєму Завіту. Всюди в Біблії ми зустрічаємося з цією якістю Бога.

Книга Второзакония - п’ята і остання частина Тори. Назва книги походить від неточного перекладу з єврейської на грецьку мову слів «список закону сего» як «другий закон». Заголовок книги Второзакон­ия в єврейській Біблії відповідає першим словам книги «Син слова», тобто слова Мойсея, звернені до ізраїльтян безпосередньо перед тим, як вони ввійшли в обіцяні їм землі. Така назва відображає суть книги найкраще. Ця книга являє собою не «другий закон», а скоріше своєрідну проповідь або моральне відтворення законів, які дані в попередніх книгах Тори.

На початку книги Мойсей, який, згідно з рішенням Бога, сам так і не ступить на обітовану землю, звертається до молодого покоління євреїв з промовою. Він нагадує людям про всі події, через які вони опинилися в даному становищі і закликає їх проявити вірність своєму завіту з Богом, коли вони перейдуть річку Йордан і дістануть «наділ», який Він обіцяв їм.

Книга Второзакония за своєю формою нагадує проповідь і звучить як проповідь. Справа в тому, що Ізраїлю завжди слід пам’ятати про ту різницю, яка встановлена між ними і всіма іншими народами, а головне, пам’ятати, з якої причини ця різниця встановлена. Ця книга часто посилається на обіцянку дану Аврааму, Ісааку і Якову, і фактично повторює Десять заповідей як деякий вступ до інших законів, які висвітлюються далі за текстом. Книга весь час підкреслює ту обставину, що всім своїм існуванням Ізраїль зобов’язаний Богу. І навіть його бажання є частиною Його благодаті, оскільки, виконуючи їх, Ізраїль отримає істинну волю. Отже, Второзакония представляє нам гармонійне суспільство Господнє, в якому Боговедіння народу робить його здатним найкращим чином владнати спільне проживання на цій землі. Проте це не здійсниться, якщо народ не проявить вірност і.

З самого початку книга Второзакония ставить питання про те, чи може той або інший народ дотриматись союзу з Богом. Відповідь знаходимо в кінці книги (гл. ЗО), в уривку, де стверджується, що прокляття впадуть на нього, перш ніж може відбутися спасіння.

По-третє, це прощання Мойсея з народом Ізраїля. Воно склада­ється з трьох проповідей, які виголошені ним напередодні смерті, двох хвалебних пісень і стислого повідомлення про смерть Мойсея. Якщо у Виході і Числах Божі закони записані в тому вигляді, як вони були дані Ізраїлю, то у Второзаконні ми бачили Мойсея, який проповідував закон відповідно до ситуації, в якій належить опинитися Ізраїлю на землі Ханаану.

Проте це дещо більше, ніж просто підведення підсумків; це погляд на майбутнє. Це пророча книга, в ній описано, як Мойсей - найбільший з пророків Ізраїлю - уявляв майбутнє свого народу в Ханаані. Він пропонував зробити вибір: або дотримуватися Божого закону і йти шляхом процвітання і благословення, або підкорятися своїм примхам і наклепам і йти до неминучої катастрофи.

Тематично Второзакония вплітається в різноманітні богословські ідеї. Насамперед воно підкреслює милостиву великодушність Бога - виконання зобов’язань, даних Аврааму, Ісааку, Якову. По-друге, підкреслюється недостойність, навіть вперта гріховність ізраїльтян. Навіть Мойсей втратив самоконтроль, не послухав Бога і втратив можливість вступити в Ханаан. Мойсей боявся, що ізраїльтяни повторять свою помилку, тому, по-третє, Ізраїль повинен усім серцем берегти вірність завіту, дотримуватись десяти заповідей.

Майбутнє Ізраїлю залежить від його підкорення закону. Дотри­мання заповідей сприятиме безмежному процвітанню сім’ї, господар­ства і народу, тоді як непослух закінчиться трагедією, вищим виявом якої стане вигнання з цієї землі. Але коли це відбудеться, це не буде означати кінця відносин Ізраїлю з Богом. Покаяння приведе до поновлення богословенного завіту, а успіхи народу буде відновлено.

б) переклади Тори

Починаючи з VI ст. до н.е. євреї селились у багатьох країнах за межами Палестини. Так сформувалась єврейська діаспора. Багато іудеїв не повернулись із вавилонського полону, деякі покинули насиджені місця під час правління Птоломеїв. Найбільш значними єврейськими поселеннями стали єгипетська Александрія і сирійська Антіохія. Євреї діаспори забули свою «священну мову» і оволоділи арамейською та грецькою мовами. Вони перестали розуміти мову Біблії. Це призвело до того, що знадобився переклад Біблії на зрозумілі євреям мови.

В переклад Біблії на арамейську мову вкрались пізніші тлумачення. При здійсненні обрядів зачитувались розділи із Біблії єврейською мовою. Перекладачі, які розуміли єврейську мову, не тільки перекладали але і пояснювали текст. Пізніше ці усні доповнення були записані. Так з’явився арамейський переклад Біблії. Він містив переклад і тлумачення тексту, тому становить інтерес як допоміжний матеріал для вивчення єврейського тексту оригіналів.

Таргуми були знайдені в сувоях Мертвого моря, вони належать до книги Левит. Серед таргумів Тори найбільш значний Таргум Онкелоса, запис якого був зроблений, очевидно, після III ст. до н.е.

Вслід за євреями Тору переписали самаряни, вони переклали на арамейську мову П’ятикнижжя Мойсея. За традицією самарянський текст відносять до І ст. до н.е.

Першим значним перекладом Тори на грецьку мову є Септуагін- та, або переклад Сімдесятьох. Потреба в ньому була продиктована формуванням єврейської діаспори, яка не говорила ні єврейською, арамейською мовами. Переклад був зроблений в єгипетській Алексан- дрії. В посланні Аристея збереглася легенда, яка містить вказівку на те, що він був замовлений в часи правління Птолемея II. Хранитель знаменитої Александрійської бібліотеки підказав правителю думку попросити у євреїв священну книгу Тору. Птоломей відправив послів до першосвященика Єрусалиму, який виконав прохання царя і подарував йому сувій Тори на єврейською мовою, причому її текст був написаний золотими буквами. Разом із сувоєм він відправив у Єгипет 72 людей для перекладу Біблії. Перекладачі поселились на острові Фарос, де працювали протягом 72 днів, причому кожний зробив свій переклад. Всі мудреці були закриті в окремих келіях і не мали права спілкуватися. І, диво, 70 чоловік зробили ідентичні переклади, слово в слово, тільки тексти двох відрізнялися (як з’ясувалося згодом, вони, не зважаючи на заборону, радилися щодо перекладу Тори). Праця цих 72 вчених отримала назву Септуагінта.

Легенда містить частинку правди: насправді, на початку II ст. до н.е. в Александрії існував грецький переклад Тори, над яким працювало багато вчених, вони з часом підготували грецький текст інших книг Старого Заповіту.

Значення перекладу не тільки в тому, що він дозволив ознайомитися з Біблією євреям і іншим народам, які не володіли єврейською мовою, а й у тому, що він містить найповніший текст Старого Заповіту, що спирається на більш давні джерела, ніж масоретські переклади.

Пізніше з’явились нові переклади Біблії грецькою мовою, виконані євреями. Потреба в них виникла в зв’язку з численними диспутами, які вели християни з євреями, посилаючись на переклад 70 мудреців, зроблений у дусі еллінізму. Найбільш відомими перекладами стали праці Акіли, Симмаха і Феодотіона.

З поширенням християнства виникла необхідність у нових перекладах Біблії. Найбільш цінними вважаються сирійські переклади (Пешіто).

Перші проповідники нової релігії використовували переклади Старого Заповіту 70 мудреців. Припустимо, що основою для перекладу іншими мовами служив грецький текст.

В Римській імперії, Північній Африці в перші роки нашої ери найбільш розповсюдженою мовою була латина. Можливо, з розповсюдженням християнства в країнах Римської Імперії з’явився переклад Біблії латиною, до того ж у двох варіантах. Перший був зроблений у Північній Африці (в кінці II - на поч. ПІ ст.), а другий - в Італії, в Римі (в середині II ст.). Ці ранні переклади звичайно називають старолатинськими.

Хоча старолатинські переклади зберегли для нащадків ту латинську мову, якою говорили прості люди, вони не відзначалися високою якістю, оскільки повторювали переклад сімдесятьох. Сам по собі далеко не ідеальний переклад був зіпсований, де-не-де став абсолютно незрозумілим.

У 370 р. папа Дамасій доручив святому Єроніму виправити старолатинський переклад. Він почав брати уроки єврейської мови у рабина з Вифлеему і лише тоді взявся за переклад Старого Заповіту.

Переклад Єроніма відразу не був прийнятий. Лише до VIII ст. йому вдалося витіснити старолатинський переклад. Він став вважатися загальноприйнятим, звідси й походить його назва - Вульгата ( з лат. «загальновживаний, прростонародний»).

На Тридентському соборі (1545-1563 рр.) відбулася сутичка католиків і прихильників реформації з приводу тлумачення деяких християнських догматів. Католикам вдалося відбити напади своїх противників за допомогою Біблії: в тексті Вульгати були знайдені відповідні місця, які підтверджували правоту католицьких теологів. На цьому соборі було прийнято рішення вважати всі книги Вульгати канонічними, а значить автентичними.

Собор вирішив піддати Вульгату виправленням. Праця спеці­альної комісії тривала до 1590 р., коли при папі Сіксті вийшло виправ­лене видання Вульгати (Вульгата Сікстіна), але при цьому багато пропозицій комісії було відкинуто. Після смерті папи була створена нова комісія для підготовки ще одного тексту Вульгати. В 1592 р. папа Климент Vili видав цей варіант Вульгати (Біблія Климентина), але більшість запропонованих комісією виправлень не були враховані, тому що нова Вульгата була «не кращою» за попередню.

У XX ст. бажання виправити Вульгату висловив папа Пій X. В наші дні Ватикан звернувся до біблеїстів (у тому числі і до протестантів) з пропозицією переглянути переклад Біблії і підготувати новий варіант на основі «оригінального тексту». Це знайшло відображення в енцикліці папи Пія XII, а також в конституції «Dei Bverbum», прийнятій на Другому Ватиканському соборі в 1965 р. І в цьому ж році папа Павло VI скликав спеціальну комісію, якій доручив підготувати т. зв. Нео-Вульгату. У 1977 папі вручено останній том виправленої Вульгати. Урочисте проголошення нового видання здійснив папа Іван Павло II 25.06.1979 р. Це видання має назву Нео- Вульгага.