11.4. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ КОНФУЦІАНСЬКОГО ВЧЕННЯ

Хоча конфуціанство входить до числа трьох традиційних китайських учінь (разом з даосизмом і буддизмом), все-таки воно, на думку М. Еліаде, не є релігією. Його завдання - деміфологізувати традиційні китайські вірування.

Конфуцій мало цікавився питаннями метафізики, космогонії, містики і основну увагу спрямував на практичну сторону вчення.

Головна мета Конфуція - віднайти серединний Шлях (Дао) для людського суспільства й індивідуальних вчинків, шлях, який дозволить зберегти рівновагу між волею Землі і волею Неба.

Конфуціанець не заперечує світ. Він розуміє безсмертя не як досягнення індивіда, а як таке, що вже досягнуте природною зміною поколінь; він не перебуває з Богом у прямому контакті. Конфуціанство приписує людині єдину ціль: вдосконалювати свою людяність (жень), виконуючи свій обоє ’язок у відповідності з правилами пристойності (лі): «Батько повинен бути батьком, син повинен бути сином».

Основний зміст вчення Конфуція зводиться до правил поведінки, правильного життя. Його вчення - це система політичної і правової етики, вчення про добре управління державою, сумлінне відправлення державної служби та ін. На цій основі склалось уявлення, що конфуціанство взагалі не є релігія. Це, з одного боку, філософська система, а з іншого - кодекс державної і приватної моралі.

Ця думка не є вірною, тому що в числі конфуціанських книг є такі, які безпосередньо містять у собі уявлення про надприродне, про духів, вчення про потойбічний СВІТ І Г.Д. 3 іншого боку, щоб дізнатись і виявити, що являє собою вчення Конфуція, спробуємо розглянути основні його ідеї і погляди.

11.4.1. Соціальний ідеал Конфуція.

Соціальне вчення Конфуція поділяється на дві частини. В першій він розглядає людину як досконалу суспільну істоту; в другій - вчення

Спочатку спробуємо розглянути вчення Конфуція стосовно людини.

Людина є центральною темою його вчення. Конфуцій виходив з того, що ідеальне суспільство має складатись з ідеальних громадян, тому він відстоював вдосконалення самої людини. Людей він не ідеалізував, поділяючи їх натри групи: «благородних» («цзюнь-цзи»), «звичайних» («чжун-жень», або просто «жень») та «нікчем» («сяо жень»), В основу цієї класифікації Конфуцій поклав не соціальне походження, а суто морально-етичний критерій.

«Цзюнь-цзи» («благородна людина») займає одне з центральних місць у вченні Конфуція. їй відведена роль ідеальної людини, наочного прикладу для інших двох категорій.

«Жень» («звичайна людина») використовується як термін об’єднуючий, а також для позначення звичайних людей.

«Сяо-жень» («нікчемналюдина») іноді перекладається як «нижча людина». Він часто використовується поряд з терміном «цзюнь-цзи» і, як правило, в заперечному значенні.

Дивлячись на такий структурний поділ людей, Конфуцій не приписував «благородство» соціальній еліті, а «нікчемність» - низам суспільства. Найпершими ознаками «благородства» філософ вважав справедливість, скромність, чесність, шанобливе ставлення до батьків та старших за віком, добробут, щирість, виваженість у вчинках, відданість своїй справі та інші моральні чесноти.

Щодо деяких принципів можна навести висловлювання Конфуція, які були записані в «Лунь юй» його учнями:

«Учитель казав: «Благородна людина завжди виходить з чуття справедливості, яка виражається в тому, що в справах вона дотримується правил поведінки (лі), в речах скромна, при завершенні справ правдива. Саме такою є благородна людина».

Благородна людина ніколи не зупиняється на досягнутому, вона постійно займається самовдосконаленням в надії осягнути Дао: «Людина розшукує Шлях, а не Шлях - людину».

Цзюнь-цзи, позбавлений Жень і вень і вже не є цзюнь-цзи. Поняття «Жень» перекладають як людинолюбство, гуманність, людяність, і цим всім потрібно володіти. Але для істинної благородної людини цьої о було ще недосі аіньо. Вона повинна була володіти ще і вень.

У час Конфуція термін «вень» поступово набуває нового значення - він уже використовується для позначення понять «література», «культура». «Вень - це духовна культура». В «Лунь юй» проводиться чітка думка про те, що вень - це те, чого людина набуває у процесі навчання. Відповідно і кожна людина повинна прагнути оволодіти духовною культурою предків.

Отже, ідеальна особистість, що зображена в образі благородної людини, має в собі сукупність і жень, і вень, тобто все найкраще у вченні Конфуція.

Але у вченні Конфуція є ще одна модель людини, що називається «сяо жень». Основну відмінність між «цзюнь-цзи» і «сяо-жень» Конфуцій вбачав у тому, що перша живе для інших, а друга - собі на втіху. «Благородний» керується принципом «не роби іншим того, що не хочеш для себе».

«Вчитель сказав: «Благородна людина думає лише про справедливість, «нижча» людина думає лише про вигоду».

«Благородна людина» прагне вгору, нікчема - вниз»: Сяо жень нестримний, легко зазнається, він не може «жити у згоді з іншими людьми».

Покликання благородного - зберігати норми моралі в суспільстві, а «нікчеми» - спотворювати матеріальні блага, годувати та одягати себе та інших. «Нікчем» Конфуцій зневажав до такої міри, що прирівнював їх до жінок, запевняючи, що «однаково важко мати справу з жінками і «нікчемами»: якщо з ними зблизишся, перестають слухатися, якщо тримаєшся від ігих на відстані - ненавидять».

На думку Конфуція, «благородними» люди не народжуються, а виховуються, тому «облагородити» (перевиховати) можна навіть зіпсованих типів, не кажучи вже про «звичайних» громадян. Певна річ, суспільство не може складатись із самих «благородних», адже комусь треба й у землі порпатись, проте кожен повинен боротись зі своїми вадами, щоб не стати «нікчемою». Пороками ж людей природа не обділила: всі прагнуть багатства, знатності, люто заздрять тим, кому більше поталанило в житті.

Щоб «облагородити» людей, вважав Конфуцій, слід домогтися, щоб кожен громадянин неухильно виконував «ритуал і церемоніал» (лі), тобто дотримуватися давніх народних традицій, усталених норм звичаєвого права.

Конфуцій намагався за допомогою «ритуалу й церемоніалу» органічно поєднати суспільство з державою, адже якщо керуватимуть­ся однаковими морально-етичними нормами, то, по-перше, підлеглих та урядовці в об’єднуватимуть спільні цінності, а по-друге, на випадок порушення верхами давніх традицій низи матимуть підставу виправити дії державних органів. Конфуцій не вірив у виправну силу законів, тобто в каральну функцію держави. Будь-який закон, на його думку, при бажанні можна обійти, до того ж судові розправи залякають народ, тоді він почне пристосовуватись, втратить залишки порядності, а з таким народом ідеального суспільства не побудуєш. Інша справа - зміцнення народних традицій у формі «ритуалу й церемоніалу», тобто прищеплення народу своєрідної культури.

Конфуцій любив і знав давнину, схилявся перед мудрістю народних традицій. Як позначає Л.С. Переломов, «Конфуція можна назвати по праву трубадуром давнини, адже він перший в історії китайської філософії та політичної думки, хто фактично не лише створив культ давнини, але й ніби зорієнтував свою мораль держави в минуле».

Конфуцій покладав на традиції давнини великі сподівання, навіть вважав найменше порушення «ритуалу й церемоніалу» неприпусти­мим: «Не можна дивитись нате, що суперечить Правилам, не можна говорити те, що суперечить Правилам». Сучасники помітили, що Вчитель ніколи не відповідав поклонами за подарунки, не передбачені церемоніалом. Більше того, коли під час міждержавних переговорів музики й танцівники, виступ яких був передбачений протоколом, у чомусь порушили ритуал, Конфуцій вимагав для них кари - і їм при цьому повідрубували руки і ноги.

В епоху Хань був складений збірник правил зовнішньої пошани і церемоніалу Лі цзи - збірник конфуціанських норм, який мав силу протягом понад 2000 років. їх головними правила є: «ті» - повага до старших за віком і вищих за суспільним становищем; «чхун» - вірність і «шу» - прощення; «лі» - доброчесність; «чжі» - знання; «юн» - хоробрість; «гун» - шанобливість; «куань» - великодушність; «сінь» - вірність; «мінь» - сміливість; «чуй» - доброта. Ці моральні риси прикрашають людину. В них простежується принцип загально­людської моралі, шо є вагомим доробком конфуціанства.

11.4.2. Соціальний порядок за Конфуцісм

Конфуцій намагався створити суспільство без конфліктів. Він віддавав перевагу тим правилам, які прагнуть до соціальної рівноваги і золотої середини.

Мислитель виходив з того, що суспільство тримається на п’ятьох видах стосунків залежності, кожен з яких формує обов’язки різного характеру. Це наступні стосунки:

- між імператором і підлеглим;

- між батьком і сином;

- між чоловіком і дружиною;

- між старшим і молодшим;

- між друзями.

Ці стосунки ґрунтуються на моралі, в якій основним є поняття пошани:

- пошана творця або богів вчить нас терпимості. Оскільки як боги побудували світ, ми повинні прийняти його таким, яким він є, і не намагатись змінити його;

- пошана природи викликає у нас благодійність. Ми не повинні використовувати силу, щоб отримати більше, ніж нам належить;

- пошана історії. Пропонує культ предків при здійсненні риіуалів. Якщо люди роблять свою справу і вшановують богів, вони приносять благословення і спокій світу. Вшанування поширюється і на майбутнє, яке людина не повинна моделювати відповідно до своїх бажань.

Щоб дотримуватися цієї моралі, необхідно мати три якості і п’ять чеснот. Три якості - це обережність, милосердя і сміливість. П’ять чеснот - це самоповага, широта поглядів, вірність, старанність і благодатність.

Слід наголосити, що Конфуцій не обстоював всепрощення. Коли учень запитав його, чи варто платити добром за зло, вчитель відповів: «А чим у такому разі платити за добро?! Платіть добром за добро, а за зло відплатіть по справедливості».

Конфуцій обстоював рівновеликі можливості в суспільстві, в тому числі майнову рівність, яка, на його думку, є єдиним гарантом гідності. Водночас він вважав, що рівність соціальна неможлива і шкідлива, адже якби зникла відмінність між верхами і низами, народ перетворився б на некеровану масу.

Центральною доктриною в його вченні було «виправлення імен»: «Нехай батько буде батьком, син - сином, володар - володарем, чиновник - чиновником, тобто нехай все в цьому світі хаосу стане на свої місця, всі будуть знати свої права та обов’язки і робити те, що вони повинні робити». Впорядковане таким чином суспільство повинно складатися з двох основних категорій, верхів і низів, - тих, хто думає і управляє, і тих, хто трудиться і підпорядковується. Саме за цей погляд Конфуція звинувачують у намірі зберегти станові бар’єри. Але цей докір на адресу Конфуція безпідставний: філософ не збирався перетворювати елітний прошарок суспільства на касту, бо він відкривав доступ у чиновницький апарат для всіх «благород­них», а стати «благородним», згідно з його концепцією, міг кожен.

Такий соціальний порядок Конфуцій і його послідовник Мен- цзи (372-289 рр. до н.е.) вважали вічним і незмінним, що йде від мудреців легендарної старовини. Критерієм до розподілу суспільства на верхи і низи повинні були служити не знатність походження чи багатство, а тільки знання і доброчинність, а точніше - ступінь близькості людини до виробленого ідеалу цзюнь-цзи.

Чи спроможна людина сама позбутись своїх пороків, без чого ідеальне суспільство-лише рожева мрія? Ні, не спроможна, відповів Конфуцій, адже в його уявленні народ - це отара, яку можна повести потрібним шляхом, але якій не втлумачиш, навіщо це знадобилось. Люди без держави не стануть кращими. Лише держава здатна примусити своїх громадян виконувати «ритуал і церемоніал», прислуховуючись до порад давніх «мудреців», постійно самовдо­сконалюватись.

У державі все тримається на авторитеті уряду. Держава, як здавалось Конфуцію, може проіснувати без продуктів харчування й зброї, проте «коли народ втратить довіру до уряду - держава не вистоїть».

У розумінні Конфуція, держава має бути єдиною великою сім сю, відносини між царем і народом у ній - такими, які традиційно склалися між главою сім’їта молодшими родичами, тобто цар повинен бути батьком народу, а останньому належить покірно виконувати всі його настанови. «Коли народ живе в достатку, як може не вистачати володарю? - запитував філософ. - Якщо ж людям не вистачає, то як може вистачити володарю?». Проте взаємоповага між монархом і низами можлива, на думку Конфуція, лише в тому випадку, якщо монарх буде освіченою, гуманною особою, «благородним».

Кінцевою метою правління Конфуцій і Мен-цзи проголошували інтереси народу. Мен-цзи вчив, що з важливих елементів на першому місці народ, на другому - божества і тільки на третьому - правитель. Хоч, як вже було сказано, існувало переконання, що самому народові його особисті інтереси незрозумілі і недоступні і що без постійної батьківської опіки освічених конфуціанців-правителів він обійтись ніяк не може.

Народ потрібно змусити йти правильним шляхом, але не потрібно пояснювати, чому.

Однією з важливих основ соціального порядку, за Конфуцієм, був суворий послух старшим. Всякий старший - це безумовний авторитет для молодшого, підданого. Сліпий послух його волі, слову, бажанню - це елементарна норма для молодших як в рамках держави в цілому, так і в рамках клану, установи чи сім’ї. Не випадково Конфуцій любив говорити: «Держава - це велика сім’я, а сім’я - це мала держава». Цим підкреслювалась і тодішня основа сім’ї - безумовний послух молодших старшим, дітей - батькам.

11.4.3. Культ предків і норми «сяо».

В даному питанні мова піде про культ предків - важливий культ, що ліг в основу конфуціанства. Впродовж довгих століть і до наших днів цей культ відіграє важливу роль у житті кожного китайця, який сповідує конфуціанство. Конфуціанство перетворило культ предків в один з перших обов’язків кожного китайця, універсальну і загальну норму поведінки.

Конфуцій розробив вчення про «сяо» - синівську шанобливість. Навіть якщо батько злодій, грабіжник чи вбивця, шанобливий син повинен покірно слухати батька, принижено просити його поверну­тись на шлях доброчестя. Конфуціанський культ та норми «сяо» спри­яли розквіту родини та клану.

Саме тому Конфуцій розробив вчення про «сяо», синівську повагу. Він вважав, що «серед тих, хто шанує батьків і поважає старших братів, рідко трапляються здатні виступити проти начальства, а серед тих, хто не виступає проти начальства, ніколи не буває здатних здійняти заколот». «Батьки приховують помилки синів, а сини покри­вають помилки батьків, це і є прямотою», - підкреслював Вчитель, для якого міцна сім’я служила запорукою сильної держави.

«Сяо», вважає Конфуцій, це основа гуманності. Значення «сяо» - служити батькам за правилами «лі», поховати їх за правилами «сі» та приносити їм жертви за цими ж правилами. А згідно з цими правилами, якщо батько недоброчинний, якщо він злодій, грабіжник чи вбивця, справжній син повинен тільки принижено просити його повернутися на стежку доброчинності.

В середньовічному Китаї вважають цілком нормальним і навіть законним, що син не має права свідчити проти батька. Конфуцій якось сказав, що «прямота і чесність не в тому, щоб зрадити батька, а в тому, щоб покрити його, навіть якщо він вкрав барана».

За релігійними віруваннями китайців, найгірше, що може статися з людиною, - це не залишити по собі нащадка чоловічої статі, який міг би приносити жертву і піклуватися про благополуччя померлих предків. У зв’язку з цим існують обряди для духів тих померлих, про яких нікому піклуватись. Періодично здійснюється жертвоприно­шення і годування душ померлих, що не мають живих нащадків. Мова про це піде дещо пізніше.

Вчитель сказав: «Старі повинні жити в спокої, друзі повинні бути правдивими, молоді повинні проявляти турботу».

Ось ця турбота про старших, передусім про родичів, є однією з найголовніших у вченні Конфуція про ідеальне суспільство.

Існує гарний вислів, що стосується синівської пошани:

«Шанобливий син - це той, хто засмучує батька і матір хіба що своєю хворобою».

Цей вислів підсумовує усе вищесказане про норми «сяо».

Культ «сяо» з плином часу досяг у Китаї всезагального визнання, став нормою життя, а видатні приклади «сяо» зібрані у збірнику «24 приклади сяо» і перетворились в об єкт захоплення і наслідування.

Окрім цього, кожна сім’я мала свій сімейний храм чи молиль- ницю, де в певний час виконували обряди сімейного культу (культу' предків). Кожен рід (ші) мав свій родовий храм предків (мяо, тепер цитан), присвячений його родоначальникам. Жертвоприношення і моління в цих храмах виконувались або главою сім’ї, або старшинами родів. У давнину невеликі будівлі - храми - ставились біля могил померлих, і там приносились жертви.

За переказрм, із самого початку в храмі розміщували ляльку або статую, що символізувала померлого. Згодом зображення предка було замінено на табличку (чжу) у вигляді чорної дерев’яної дощечки з написом червоними ієрогліфами.

Для того, щоб занести душу померлого в табличку' чжу, здійсню­ються складні обряди і заклинання. Одразу після похорону особливий писар робить напис на табличці, всі члени сім’ї стають на коліна й читають заклинання: «Такого-то року, місяця і дня осиротілий син такий-то осмілюється звернутись до батька свого з наступними слова­ми: тіло твоє передано похованню, але нехай повернеться дух твій у домашній храм: табличка для духа вже приготовлена...». Після ряду подальших обрядів, що розтягуються на декілька років, чжу з душею померлого остаточно залишається в храмі.

Таблички чжу зберігають в особливих шафках на довгому столі біля північної стіни храму напроти входу, а під час обрядів і жертво­приношень витягують звідти, кладуть на стіл і перед ними розкла­дають жертви - їжу, напої. Обряди ці здійснюють у визначений час року або у випадку будь-яких сімейних чи родових дійств (весілля, смерті тощо).

Державний культ у Китаї був звернений здебільшого до предків імператора. З ними імператор зносився в різних державних справах. В одному з конфуціанських творів сказано: «Якщо правителю потрібно прийняти якесь рішення, він повинен спочатку відправлятись у храм предків і порадитися з ними». Хоча, напевне, слід зазначити, що Конфуцій вимагав здійснення обрядів і жертвоприношень на честь предків не заради них самих, а виключно тому, що ці обряди були встановлені з давніх часів.

Конфуціанський культ предків і норми «сяо» були загадками культу сім’ї та клану. Сім’я вважалась серцевиною суспільства. Одружені завжди свідомо здійснювали свій соціально-сімейний обов’язок, який виявлявся в дотриманні сімейних давніх традицій.

Розглянуті вище аспекти теорії і практики конфуціанства не вичерпують всього того, що включало в себе це вчення. Але саме ці важливі припущення соціальної політики й етики були головними в конфуціанстві, їм судилося відіграти вирішальну роль у долі Китаю.

11.4.4. Культ сім ’ї та клану

Сім’я - серцевина суспільства. Інтереси сім’ї важливіші за інтереси окремо взятої особистості, яка розглядалась тільки в аспекті сім’ї. Сина одружували, дочку віддавали заміж згідно з рішенням і вибором батьків. Це вважалось настільки нормальним і суттєвим, що проблеми кохання чи любові при цьому зовсім не враховувались.

Любов - особисте й емоційне, вона завжди знаходилась на нижчому рівні, ніж інтереси сім’ї. Любов могла, а навіть і не могла прийти після шлюбу. Чоловіки з багатих сімей компенсували її відсутність вибором собі наложниць за смаком, чому дружина не мала права перешкоджати, хоча на практиці бувало по-різному. Але це ніколи не заважало нормальному існуванню сім’ї і виконанню особами, які перебували у шлюбі, свого соціального обов’язку, який виражався знову-таки в інтересах сім’ї, зокрема в народжуванні дітей. Звідси - постійна тенденція до росту сім’ї. В результаті - великі сім’ї, що включали в себе декілька жінок і наложниць, голову сім’ї, чималу кількість одружених синів, внуків та інших рідних і близьких - це досить поширене явище упродовж усієї історії Китаю. Такі сім’ї ділились фактично тільки після смерті батька. Старший син займав місце глави сім’ї.

Всі нові сім’ї, засновані молодшими братами, впродовж довгого часу залишались в залежності від старшого брата. Виникав міцний клан співродичів, що трималися один за одного, населяючи часто ціле село. В рамках такого клану діяли все ті ж соціально-економічні закономірності, що і в суспільстві в цілому. Тут виникав суд родичів, на який виносились як проблеми суспільні і майнові, так і особисто- інтимні: не було нічого святого, свого, особистого, що не повинні би були знати сім’я і клан. Дитина з перших років життя звикала до цього.

Конфуціанство не схвалювало ранні шлюби (вважало шлюбним віком для чоловіків ЗО років і для жінок 20 років, хоча за іншими даними - для чоловіків 20 років і 15 років для жінок).

ШлюО -це перший оОов'язок людини, її природне покликання і призначення. Обов’язки одружених поділялись па загальні і приватні. Чоловік - голова; він повеліває, дружина підкоряється. Він - небо, вона - земля.

Основами одруження повинні бути взаємна довіра, чесність і повага, влада і керівництво з боку чоловіка, покірність з боку дружини у всіх тих випадках, коли чоловік не порушує правил справедливості і честі. В сусі іільному житті дружина всім завдячує чоловікові. Смерть його не робить її незалежною. В дівоцтві вона залежала від батьків, одружена - від чоловіка, вдова - залежить від сина. Син - охоронець вдівства матері від спокус, її доброго імені від нарікань. Звичай забороняє жінці повторне одруження, і вдова повинна присвятити себе усамітненню. Поза домом у неї не повинно бути ніяких справ. Вдень вона не повинна виходити зі своєї кімнати; вночі спальня її повинна бути завжди освітлена. Так повинна поводитися вдова, якщо хоче заслужити повагу дітей і співгромадян. Період 15-20 років найбільш придатний для одруження. Не слід забувати, що від шлюбу залежить вся доля жінки, а тому вибір чоловіка вимагає великої обачності. Дівчина не повинна вступаги в шлюб:

1) із членом сім’ї, що причетна до змови проти влади (уряду);

2) сім’ї з поганими справами;

3) непристойна поведінка або порушення подружньої вірності;

Не має права вносити в сім’ю чоловіка ворожість, неприязнь, обкрадати чоловіка, багато базікати.

Чоловік не має права розлучитися з дружиною, хоча вона того і заслуговує, по-перше, якщо вона не має нікого з рідних; по-друге, якщо вона завинила перед чоловіком під час жалоби за свекром або свекрухою; і по-третє, якщо бідний чоловік розбагатів під час співжиття з нею.

Усіх цих правил, які дані Конфуцієм стосовно шлюбу, китайці і сьогодні суворо дотримуються у житті.