ВІДКРИТТЯ КЛІТИНИ. ЦЕЛЮЛЯРНА ПАТОЛОГІЯ

Друга половина XVIII ст., перша половина і середина XIX ст. позначені цілою низкою природничо-наукових відкриттів, з яких Ф. Енгельс виділив три, найбільш значні: відкриття клітини; відкриття перетворення енергії; відкриття еволюційного розвитку організмів.

^Клітинну будову рослин першим описав англійський учений Роберт Гук ще в 1665 р., вивчаючи рослини за допомогою вдосконаленого мікроскопа Янсена. Видатний французький учений і революційний діяч Франсуа Распайль (1794—1878) у 1824 р. у своїх працях доводив, що клітина є основним структурним елементом рослин і тварин. Це положення підтвердив у 1834 р. професор медико-хірургічної академії в Петербурзі П. Ф. Горя- нінов (1796—1865). На цей час удосконалилась техніка виготовлення мікроскопів. Працями Дейля і Фраунгофера було запропоновано спосіб усунення хроматичної аберації. Це дало змогу вивчати тоншу будову клітин рослин і тваринних організмів. Велика заслуга в цьому належить чеському вченому Яну Пуркіне (1787—1869), який у 1837 р. в своїх доповідях і демонстраціях у Празі переконливо довів не лише морфологічну, а й біолого-фізіологічну єдність клітин рослин і тваринних організмів. У 1838—1839 рр. було опубліковано праці німецьких учених ботаніка Якоба Шлейдена (1804—1881) і лікаря Теодора Шванна (1810—1882) про клітинну будову рослин і тваринних організмів. Особливо докладно ці питання висвітлено в капітальній праці Т. Шванна «Мікроскопічне дослідження про відповідність в будові і рості рослин» (1839), в якій сформульовано основні положення клітинної теорії. Він визнавав фізіологічну самостійність клітини і розглядав організм як суму клітин. Він першим описав в ядрах тваринних клітин ядерця, яким надавав великого значення.

Як бачимо, відкриття клітинної будови рослин і тварин було результатом праці багатьох учених різних країн і відіграло велику роль у прогресі природничих наук, особливо медицини.

Клітинна теорія будови організмів змусила переглянути тогочасні погляди на патологію, потрібно було побудувати на ио- вих підвалинах патологічну анатомію. Це здійснив видатний німецький учений Рудольф Вірхов (1821 —1902).

Рудольф Вірхов по закінченні медичної освіти в 1843 р. працював спочатку помічником, пізніше прозектором центральної лікарні в Берліні. Вже перші його праці з судинної патології, про запалення звернули на себе увагу новим, науковим підходом до досліджуваних явищ, докладним обгрунтуванням кожного положення, прекрасною ілюстрацією морфологічних змін у клітинах, тканинах, органах. У 1846 р. він засновує журнал «Архів патанатомії, фізіології і клінічної медицини», який невдовзі став органом міжнародного значення у питаннях теоретичної медицини. В 1848 р. за участь у революційних подіях змушений був залишити Берлін і прийняти кафедру патологічної анатомії у Вюрцбурзькому університеті, яку посідав 7 років. За цей час Вірхов виконав важливі дослідження, систематизовані ним у книзі «Целюлярна патологія як учення, що грунтується на фізіологічній і патологічній гістології». В цій праці, яку було відразу ж перекладено майже на всі мови світу, подано характеристику основних патологічних процесів з погляду целюлярної патології, запропоновано нову термінологію, яка стала загальновизнаною.

У 1856 р. Вірхов повертається до Берліна, де для нього було створено спеціальний інститут патології, там він працює до кінця життя. Вірхов опублікував близько 1000 праць в основному з патогенезу загальнопатологічних процесів і характеристики патологічних змін при різних захворюваннях.

Рудольф Вірхов, як і Теодор Шванн, був учнем талановитого німецького фізіолога Иоганнеса Мюллера. Вірхов цілком поділяв погляди свого товариша по школі Шванна на клітину як на самодостатню одиницю в організмі. Звідси він зробив висновок: «Вс^ наші патологічні відомості потрібно звести до змін в елементарних частинках тканин, у клітинах... Вся патологія є патологія клітин... Ненормальна діяльність клітин є причиною різних захворювань». Вірхов не визнавав гуморальної теорії і відкидав думку про особливе значення нервової системи для перебігу процесів в організмі. До «дінця свого життя він залишався прихильником повної автономності життєвих процесів у клітинах організму. Хворобу Вірхов розглядав як суто місцевий процес у певній ділянці організму, не розумів цілісності організму, його єдності з навколишнім середовищем. Вірхов не визнавав відмінності органічних процесів від неорганічних; як і його попередники матеріалісти-механіцисти, вважав, що закони механіки, фізики, хімії можна з повним правом застосовувати і до процесів у живих організмах. «Електричні процеси в нерві,— писав він,— відбуваються не інакше, ніж у телеграфному дроті... живе тіло виробляє тепло через спалювання таким же способом, як це має місце в печі, крохмаль перетворюється на рослину і глікоген на цукор, як на заводі».

Рудольф Вірхов (1821—1902)

Франсуа Мажанді (1783—1855)

Людвіг Ашоф (1866—1942)

Вірхов та його послідовники суть патологічних процесів зводили до морфологічних порушень у клітинах і основну увагу звертали фактично на наслідки патологічних явищ, а не на процес розвитку їх.

Ще за життя Вірхова його вчення піддав гострій критиці Ф. Енгельс. Негативну оцінку целюлярної теорії патології дали М. І. Пирогов, С. П. Боткін, І. М. Сеченов. Сеченов у тезах своєї докторської дисертації в i860 р. писав: «Клітинна патологія, в основі якої лежить фізіологічна самостійність клітини або принаймні гегемонія її над навколишнім середовищем, як принцип, помилкова. Вчення це е крайній ступінь розвитку анатомічного напряму в фізіології».

Вірхов та його послідовники, використовуючи нові досягнення в мікроскопічній та лабораторній техніці, провели велику роботу з опису, класифікації і термінологічного визначення патологічних змін при різних захворюваннях. Вірхов відкидав як причину патологічних процесів вплив будь-яких таємничих сил, примушував шукати цю причину за допомогою ножа і мікроскопа. В цьому його велика історична заслуга. Під впливом учення Вірхова дуже зріс авторитет патологоанатомічної науки в медицині. При великих лікарнях у всіх країнах почали організовувати прозекторії, патологоанатоми стали свого роду контролерами роботи клініцистів. Загальновизнаним став девіз, яким охоче почали прикрашати лекційні зали: «Mortui docent vivum (Мертві навчають живих)». Учення Вірхова набуло широкого визнання в країнах Європи і Америки.

Отже, вчення Вірхова — целюлярна патологія — на певному етапі розвитку медичної науки відіграло позитивну роль. Але з розвитком медицини, особливо експериментальної, нагромаджувалося дедалі більше фактів, які показували однобічність цієї теорії, її гальмівний вплив на розвиток медичної науки.

Другим з трьох великих відкриттів у природознавстві Ф.

Фактично закон збереження і перетворення енергії першим відкрив у 1841 р. практичний лікар з провінційного містечка поблизу Штутгарта Роберт Майер (1814—1878).

Працюючи на острові Ява, він на підставі своїх спостережень вказав на зв’язок між механічною роботою і теплотою. Його статтю про відкриття цього закону, як статтю нефахівця, редактор фізичного журналу сховав у стіл, і вона побачила світ через 36 років. Майєр перший висловив думку, що Сонце під час випромінювання втрачає масу. Майєр зазнав багато прикрощів, його не визнавали за вченого, що негативно вплинуло на його психіку, довело до психічного захворювання. Заслуги Майєра в науці дістали визнання лише по смерті. Біографи називають його Галілеєм XIX століття.

Англійський учений Джоуль експериментально підтвердив (1843 р.) спостереження Майєра, висунувши постулат: «Рух перетворюється на теплоту». Німецький учений фізик і фізіолог Г. Гельмгольц у 1847 р. довів, що основний закон термодинаміки — закон збереження енергії — чинний для всіх явищ природи, в тому числі й для живих істот. Закони збереження речовин і збереження й перетворення енергії сприяли розробці в біології і медицині питань обміну речовини в організмі.

На початку XX ст. обидва ці закони класичної ньютоновської механіки були природньо об’єднані спеціальною теорією відносності в єдиний закон збереження енергії (Е = гпс2).

Третім великим відкриттям у природознавстві Ф. Енгельс назвав учення про еволюційний розвиток органічного світу. Помітною віхою на шляху створення еволюційної теорії було вчення Ж. Ламарка (1744—1829), викладене в його праці «Філософія зоології» (1809 р.). Найповніше еволюційне вчення розроблене Чарлзом Дарвіном (1809—1882) у праці «Про походження видів шляхом природного добору, або Збереження найбільш пристосованих порід у боротьбі за існування» (1859 р.).

Доповненням до еволюційної теорії Ч. Дарвіна став сформульований Е. Геккелем (1836—1919) основний біогенетичний за-

кон розвитку, за яким вищі тваринні істоти в ембріональному стані повторюють шлях своїх попередників — стадії їхнього роз» витку. Іншими словами, розвиток особини (онтогенез) являє собою у швидкому перебігу відтворення історичного розвитку роду (філогенез). Наступними дослідженнями у вчення Дарвіна внесено ряд доповнень і поправок. У Росії таку необхідну наукову роботу зробили К. М. Бер, О. О. і М. О. Ковалевські,

І. І. Мечников, К. А. Тімірязєв. Обгрунтуванням і підкріпленням еволюційного вчення було відкриття законів спадковості чеським природодослідником Грегором Менделем (1822—1884), що став основоположником генетики — науки про спадковість і змінність організмів. Основні принципи вчення про спадковість викладено в його праці «Досліди над рослинними гібридами» (1866 р.). Відкриття Г. Менделя в той час не були усвідомлені вченими, бо для цього ще не було створено наукової бази. В 1873 р. Фрідріх Антон Шнейдер відкрив у ядрі клітини кольорові тільця — хромосоми, у 1875 р. Оскар Гертвіг (1849—1922) описав процес запліднення як з'єднання двох статевих клітин. У 1883 р. Едуард Ван Бенеден (1809—1894) звернув увагу, що в статевих клітинах кількість хромосом у два рази менша, ніж у соматичних. При зливанні статевих клітин під час запліднення утворюється повний набір хромосом. Август Вейсман (1834— 1914) дійшов висновку, що ядра клітин є носіями спадкових ознак. У 1900 р. Карл Еріх Корренс (1864—1933, Німеччина), Хрго Де Фріз (1848—1935, Голландія) та Еріх Чермак (1871 — 1962, Австрія) незалежно один від одного майже одночасно знову відкрили і підтвердили винайдені Менделем закономірності.

У 1906 р. на III Міжнародному конгресі з гібридизації, за пропозицією Бейстона науку, що вивчає спадковість і мінливість, було названо генетикою. У 1909 р. Вільгельм Людвіг Йогансен (1857—1927) увів терміни: ген — для позначення спадкового фактора, генотип — для сукупності всіх спадкових факторів, фен — для ознаки, що залежить (обумовлюється?) від одного гена, фенотип — для сукупності всіх ознак. У 1911 р. Томас Хант Морган (1866—1945) встановив, що гени знаходяться в хромосомах, а пізніше розробив хромосомну теорію спадковості (Нобелівська премія 1933 р.).

Вивчення механізмів передачі спадкової інформації має дуже цікаву історію. У кінці 1868 р. швейцарський лікар Йоган Фрідріх Мішер (1844—1895) виділив з ядер лейкоцитів речовину, яку назвав нуклеїном. У 1889 р. німецький хімік Ріхард Альтман запропонував назвати нуклеїн Мішера нуклеїновою кислотою. Альбрехт Коссель (1853—1927) виділив складові частини нуклеїну: азотисті основи пуринового і піримідинового ряду, фосфорну кислоту і моносахарид (Нобелівська премія 1910 р.). Після довгої перерви у 1944 р. Освальд Теодор Ейверлі (1877—1955), Колін Мак-Леод та Маклін Мак-Карті встановили, що ДНК є носієм генетичної інформації. У 50-х роках англійський хімік-органік Олександер Робертус Тодд (нар. 1907) з’я- сував, у який спосіб чотири азотисті основи (аденін, гуанін, цитозин, ти мін, а в РНК замість тиміну — урацил) зв’язуються з рибозою або дезоксирибозою і фосфорною кислотою (Нобелівська премія 1957 р.).

У цей же період американський учений Ервін Чаргафф (нар. 1906) сформулював свої знамениті правила: загальна кількість піримідинів (гуаніну та аденіну) в молекулі ДНК дорівнює кількості пуринів (цитозину та тиміну). У 1953 р. Френсіс Харрі Комптон Крик (нар. 1916) та Джеймс Дьюї Уотсон (нар. 1928) встановили, що молекула ДНК складається з двох ланцюгів, закручених один навколо другого, тобто має структуру подвійної спіралі (Нобелівська премія 1962р.).Це добре пояснює правила Чаргаффа. Наявність двох ланцюгів у спіралі ДНК пояснює механізм її самовідтворення: коли ці ланцюги роз’єднуються, до них приєднуються нові нуклеотиди, утворюючи нову молекулу. Ферменти, що каталізують синтез ДНК і РНК, були відкриті Севере Очоа (мар. 1905) і Артуром Корнбергом (нар. 1918) (Нобелівська премія 1959 р.). У ці ж роки почато розшифрування коду ДНК, тобто визначення сполучень чотирьох нуклео- тидів, що відповідають 20 амінокислотам, з яких побудовано поліпептидні ланцюги білків. Фізик Г. А. Гамов припустив, що при сполученні чотирьох нуклеотидів по три утворюється 64 комбінації. Завдяки роботам Маршала Уоррена Ніренберга (нар. 1927), Хара Гобінда Корани (нар. 1922) та Роберта Вільяма Холлі (нар. І922) до 1966 р. було розкрито значення цих комбінацій, а також встановлена структура транспортної РНК (Нобелівська премія 1968 р.). Франсуа Жакоб (нар. 1920) та Жак Люсьен Моно (1910—1976) з’ясували регуляцію роботи генетичного апарату (Нобелівська премія 1965 р.). Вони довели, що інформація, яка зберігається в ДНК, через РНК відтворюється в молекулі білка. Це стало основною догмою молекулярної біології. Проте у 1961 р. український генетик Сергій Михайлович Гершензон (нар. 1906) почав вивчати можливість зворотної передачі генетичної інформації від РНК на ДНК. Цей напрям досліджень набув великого значення, особливо коли з’ясувалося, що більшість онкогенних вірусів мають природу РНК. У 1970 р. Говард Мартін Темін (нарі 1934) одночасно з Дейвідом Балтимором відкрили фермент, що каталізує синтез ДНК на матриці РНК — зворотна транскриптаза (Нобелівська премія 1975 р.).

У 60-х роках Вернером Арбером (нар. 1929) були відкриті ферменти, здатні розривати вірусну ДНК-рестриктази. У 1970 р. Гамільтон Сміт (нар. 1931) виділив перші рестриктази, а Даніель Натане (нар. 1928) створив метод виділення за допомогою рестриктаз окремих генів. їм було присуджено Нобелівську премію 1978 р. Ці роботи поклали початок генній інженерії.

На довгому шляху розвитку медицини вчені вже з давніх- давен намагалися знайти пояснення процесів в організмі людини, здійснюючи досліди на тваринах. Лише ці досліди допомог- ли їм зрозуміти призначення окремих органів і тканин в організмі, відкрити кровообіг, скласти відносне уявлення про травлення тощо. Великі успіхи фізики, хімії, анатомії, гістології в XIX ст. дали змогу за допомогою систематичних вівісекцій з’ясувати докладніше й глибше закони, за якими відбуваються процеси в живому організмі.

' Піонерами нової експериментальної фізіології вважаються шотландський хірург і фізіолог Чарлз Белл (1774—1842) і французький фізіолог Франсуа Мажанді (1783—1855). їхні імена пов’язує відкритий ними експериментально закон Белла—Мажанді, за яким аферентні, чутливі, волокна спинномозкових нервів входять у спинний мозок через задні корінці, а еферентні, рухові, виходять через передні. Велика заслуга Мажанді в розробленні досконалих і тонких методів гострих фізіологічних дослідів. Йому належить відкриття отвору, що сполучає велику цистерну основи мозку з четвертим шлуночком — foramen Ма- gendii; він вивчав утворення і роль спинномозкової рідини, функцію стравоходу і механізми блювання, лікувальні властивості іпекакуани, стрихніну.

Ф. Мажанді пояснював усі процеси в живому організмі лише законами фізики й хімії, гостро висловлювався проти будь- яких теоретичних узагальнень, визнавав, що лише факти, при порівнянні їх, можуть самі себе пояснити. «Коли я експериментую, я маю лише очі та вуха і зовсім не маю мозку»,— казав він. Такий надмірний емпіризм часто приводив Мажанді до помилкових висновків. Він відкидав доцільність використання мікроскопа в фізіології, заперечував контагіозність холери, виступав проти застосування наркотичних речовин під час операцій.

Засновником сучасної експериментальної фізіології і патології вважають учня Мажанді Клода Бернара (1813—1878) — великого французького фізіолога. Йому належить експериментальне вивчення механізмів виділення слини, шлункового соку, секрету підшлункової залози.

Клод Бернар був сином незаможного виноградаря. По закінченні середньої освіти працював учнем аптекаря, спробував без успіху писати драматичні твори. Випадково став працювати лаборантом у Мажанді. Допомагаючи йому проводити заняття з лікарями-курсантами, слухаючи його лекції, на яких Мажанді говорив про потребу вивчати нез’ясовані проблеми у фізіології, К. Бернар сам взявся за експерименти. Діставши звання доктора медицини, він спробував обійняти посаду платного асистента з фізіології, але не пройшов за конкурсом. У напівтемному вологому підвалі будинку College de France К. Бернар організовує свою лабораторію. Незважаючи на примітивне лабораторне обладнання, на те, що йому доводилося самому ловити на вулицях тварин для експериментів, К. Бернар виконує в таких умовах праці з фізіології травлення, які звернули увагу своєю новизною і важливістю. Лише через 6 років він дістає змогу працювати в належній обстановці, в 40 років обіймає посаду професора на кафедрі фізіології в університеті, а пізніше посідає кафедру свого вчителя в College de France. Помер на 65-му році життя від загострення хронічного гломерулонефриту, на який захворів, працюючи довгий час у підвалі.

Клод Бернар (1813—1878)

Шарль Броун-Секар (1817—1894)

Еміль Дюбуа-Реймон (1818—1896)

К. Бернар довів здатність печінки з цукру крові утворювати глікоген. Він же довів, що глікоген у печінці може утворюватися з білків. Своїм відомим «цукровим уколом» К- Бернар показав, що в довгастому мозку є центри, які регулюють вуглеводний обмін. Він перший довів значення симпатичної нервової системи в регуляції просвіту судин. Це відкриття, як і роботи про роль печінки в організмі, було відзначено вищою нагородою Французької академії наук. К,- Бернар залишив капітальні праці з експериментальної фармакології багатьох лікарських і анестезуючих речовин.

У своїх лекціях К- Бернар завжди обстоював думку, що патологічний стан є лише зміною нормального стану організму і наші знання з патології розширюватимуться з розвитком наших знань з нормальної фізіології. «Фізіологія — науковий стрижень, на якому тримаються всі медичні науки», «Лікар майбутнього є лікар-експериментатор»,— зазначав він. Разом з тим К. Бернар, як і І. П. Павлов, надавав виняткового значення клініці. «Справжня медична проблема — у хворому і в захворюванні; це перше, що належить знати. Отже,— писав К. Бернар у своїх «Лекціях з експериментальної патології»,— клінічне спостереження передує експериментальному дослідженню і підкоряє його собі».

В лабораторії К- Бернара працювали численні вчені з різних континентів. З російських фізіологів в його лабораторії працювали І. М. Сеченов, С. П. Боткін, І. Р. Тарханов та ін.

У своїх лекціях і друкованих працях К. Бернар висловлював помилкову думку, що «експериментальна фізіологія не має потреби в якій-небудь філософській системі... Єдина філософська система полягає в тому, щоб не мати її». Він не поділяв еволюційного вчення Дарвіна і не зміг знайти в цьоьїу вченні, в еволюції пояснення гармонійних процесів розвитку організмів, а-припускав існування особливої «творчої життєвої сили». Відмежовуючись на словах від віталістів, фактично К. Бернар не зміг відійти від них.

Наступник Клода Бернара по кафедрі Шарль Броун-Секар (1817—1894) поглибив учення про функції спинного мозку (синдром Броун-Секара), перший почав вивчати залози внутрішньої секреції.

Пізніше відомий фізіолог Чарлз Шеррінгтон (1859—1952) довів сегментарне розміщення корінців спинного мозку, відкрив м’язове чуття — пропріоцепцію.

Після ліквідації наслідків наполеонівських війн почалося швидке відродження Німеччини, зростання її продуктивних сил. Німеччина стає однією з країн в Європі, в якій починають приділяти увагу науці як важливому фактору розвитку економіки та інших галузей народного життя. Уряд, промислові та громадські організації створюють сприятливі умови для роботи учених, чого не було в такій мірі у Франції і особливо в царській Росії. За 50 років, що минули після ганебного Тільзітського миру, Німеччина дала науці видатних учених у різних галузях знання. Таким ученим був, зокрема, Иоганнес Мюллер, що створив велику школу, з якої вийшло багато визначних учених.

Иоганнес Мюллер (1801 —1858)—син шевця, був професором анатомії в Бонні, пізніше професором анатомії і фізіології в Берліні. Він є одним із засновників порівняльної анатомії. Й. Мюллер широко застосовував експеримент. «Я хотів би, щоб фізіологічний експеримент,— писав він,— давав такі самі певні і точні результати, як експерименти фізиків і хіміків». Значною мірою він досяг цього. И. Мюллеру належать видатні праці про розвиток людського зародка (мюллерові протоки), вузлів симпатичної частини нервової системи, кісткової системи, хрящів, фізіології органів чуттів, голосового апарату. У тлумаченні фізіологічних процесів він не був послідовним матеріалістом. Розроблений Мюллером закон специфічної енергії органів чуттів зазнав, з погляду філософського, критики з боку Л. Фейербаха і В. І. Леніна '. И. Мюллер широко застосовував у своїх дослідах мікроскоп для вивчення нормальної будови органів і пато- лбНчних змін у них. Далі ці питання розробляли його учні Шлейден і Шванн, а також Рудольф Вірхов.

Учнями Иоганнеса Мюллера були Герман Гельмгольц, Еміль Дюбуа-Реймон, Ф. Генле, які своїми працями збагатили експериментальну і клінічну медицину.

Герман Гельмгольц (1821 —1894), про якого згадувалось вище,— відомий німецький учений. Він працював у галузі фізики, математики, фізіології, психології.

Г. Гельмгольц виявив й виміряв процеси теплоутворення при скороченні м’язів (1854 р.); визначив швидкість поширення збудження у нервах (1850 р.). Його праці з фізіології оптики становили епоху в офтальмології. Він винайшов офтальмоскоп. Йому належать визначні праці з фізіологічної акустики. [25]

Г. Гельмгольц був стихійним матеріалістом, він гостро виступав проти віталізму і метафізики в фізіології і медицині, але у своїх філософських поглядах не був послідовним. Так, визнаючи реальність зовнішнього світу, Гельмгольц твердив, що поняття і уявлення є наслідком дії предметів зовнішнього світу на органи чуттів людини. Разом з тим він вважав, що відчуття є лише символом зовнішніх явищ.

Така непослідовність Гельмгольца викликала гостру критику В. І. Леніна. Він писав: «Гельмгольц, дуже визначна величина в природознавстві, був у філософії непослідовним, як і величезна більшість природодослідників. Він схилявся до кантіанства, але й цієї точки зору не видержував у своїй гносеології послідовно. Ось, наприклад, з його «Фізіологічної оптики» міркування на тему про відповідність понять з об’єктами: «... Я означив відчуття як символи зовнішніх явищ і я відкинув у них всяку аналогію з речами, які вони представляють». Це — агностицизм, але далі на тій же сторінці читаємо: «Наші поняття і уявлення є дії, що їх чинять на нашу нервову систему і на нашу свідомість предмети, які ми бачимо або які ми собі уявляємо». Це — матеріалізм... Гельмгольц котиться... до заперечення об’єктивної реальності і об’єктивної істини. І він доходить до кричущої неправди, коли закінчує абзац словами: «Ідея і об’єкт, представ- люваний нею, є дві речі, які належать, очевидно, до двох цілком різних світів...» Так розривають ідею і дійсність, свідомість і природу тільки кантіанці» '.

У вивченні зорового сприймання визначні роботи належать Яну Пуркіне, про праці якого з питань клітинної теорії вже згадувалось. Його роботи з фізіології зору мали значення для розвитку офтальмометрії та офтальмоскопії і стали основою для розроблення пізніше теорії центрального і периферичного зору. Окремі відкриття в цій галузі дістали в історії його ім’я: «фігура Пуркіне» — розміщення судин в оці, «феномен Пуркіне»— зміна яскравості кольорів в умовах присмерку та ін.

Дюбуа-Реймон (1818—1896), засновник електрофізіології, був блискучим експериментатором. Він розробив нову методику, завдяки якій довів існування електричних явищ у м’язах, нервах, залозах та інших тканинах, сформулював закон електричного подразнення — закон Дюбуа-Реймона. За своїми філософськими поглядами був близький до механістичних матеріалістів. Він поділяв, на противагу своєму вчителеві Й. Мюллеру, погляд Дарвіна про еволюційний розвиток у природі, але заперечував можливість поширення принципу історизму на розвиток людського суспільства. Дюбуа-Реймон був і талановитим публіцистом. Він, як і Клод Бернар, у своїх працях підкреслював обмеженість людського розуму, неможливість розгадати таємниці природи, особливо живої, зокрема мислення. У своїх працях [26] «Про межі пізнання природи», «Сім світових загадок» Дюбуа- Реймон проголосив: «Ignoramus et ignorabimus (Не знаємо і не знатимемо)». Наскільки це його невір’я — агностицизм — у можливість дальшого пізнання й оволодіння силами природи справдилося, найкраще свідчить таке пророкування Дюбуа-Реймона: «Сумнівно, щоб люди коли-небудь полетіли, і вони ніколи не довідаються, яким чином мислить матерія». Це було сказано на з’їзді лікарів у Лейпцігу в 1872 р., а в 1961 р., тобто через 89 років, людина здійснила цілком, здавалося, фантастичну річ — політ у космос. Набагато раніше класичними працями І. М. Сеченова та І. П. Павлова розгадано і основні закони, за якими відбувається в мозку людини процес мислення. Слід зазначити, що основна заслуга розгадування всіх цих «світових таємниць» належить нашим співвітчизникам.

Учнем Й. Мюллера був і видатний патологоанатом Ф. Генле (1808—1885), який описав докладніше будову нирки.

З німецьких фізіологів слід ще згадати талановитого Карла Людвіга (1816—1895), який очолив велику інтернаціональну школу фізіологів. В його лабораторії поруч з представниками інших країн працювали наші вітчизняні вчені О. С. Догель, В. В. Пашутін, М. О. Ковалевський, І. М. Сеченов, С. П. Боткін, І. П. Павлов, В. О. Бец, про яких докладніше буде сказано в наступних розділах. Людвіг розробив графічний метод запису на кімографі фізіологічних експериментів на тваринах (1847 р.), пізніше вдосконалений французьким ученим Е. Мареєм (1830— 1904); встановив, що в довгастому мозкові є центр, який регулює просвіт судин, обгрунтував фізичну теорію сечовиділення, разом з нашим співвітчизником О. С. Догелем увів у лабораторну практику кров’яний годинник, з І. Ф. Ціоном відкрив депресорний нерв серця. У своїх працях К. Людвіг виступав проти віталістів, прагнув усі явища в організмі звести до фізико-хіміч- них закономірностей.

1828 р. лікар і хімік Ф. Велер (1800—1882) синтезував у лабораторії сечовину, довівши тим самим, що для утворення органічних речовин не потрібна «життєва сила». З Велером співробітничав хімік Ю. Лібіх (1803—1873).

Як бачимо, в розвитку експериментальної фізіології в XIX ст. видатні заслуги належать представникам французької і німецької шкіл. Наприкінці XIX і в XX ст. велику роль у розвитку світової фізіології відіграють представники вітчизняної фізіологічної науки (І. М. Сеченов, І. П. Павлов, М. Є. Введенський) та вчені багатьох інших країн.

Наприкінці XIX і на початку XX ст. серед патологоанатомів виразно окреслилася тенденція розглядати патологічні явища в динаміці, з’ясовувати не лише морфологічні зміни, а й патогенез різних захворювань. Для цього патологоанатоми застосовують фізіологічні й біохімічні методи дослідження. Серед таких патологоанатомів найвидатнішими слід вважати, Людвіга Ашофа, М. М. Анічкова та В. Т. Талалаева.

Людвіг Ашоф (1866—1942) у Фрейбурзі створив велику інтернаціональну школу, з якої вийшли визначні роботи про тромбоутворення, гістологічні зміни при менструаціях, овуляції, про гістопатологію апендициту, ревматизму (гранульому Ашофа — Талалаева), про систему мононуклеарних фагоцитів.