МЕДИЦИНА У СЕРЕДНЬОВІЧНІЙ ЄВРОПІ
Із загибеллю Західної Римської імперії (476 р.) під ударами варварів (так називали греко-римські автори навколишні і зайшлі народи) антична культура, зокрема й медицина, як у самому Римі, так і в усіх його західних провінціях значно занепала.
Шкільна підготовка лікарів припинилася, медицина знову стає частково фамільним ремеслом, яке передається з роду в рід. Разом з тим і на Заході при церквах та монастирях почали влаштовувати притулки для хворих; духівництво, зокрема ченці, лікували хворих і готували лікарів. Зрозуміло, що викладання медицини в таких монастирських школах могло провадитись лише в дусі цілковитої відповідності поглядів на будову і функції людського організму догматам церкви. На Заході були й поодинокі цивільні медичні школи, в яких зберігалася спадщина античної медицини. З таких шкіл найвідомішою була школа в Салерно коло Неаполя, заснована в 846 р. Утримувалась ця школа об’єднанням лікарів. Викладання в ній провадилось за заповітами Гіппократа, і тому називалася вона «Сіѵі- tas Hippocratica» («Товариство Гіппократа»), Навчання в школі тривало 9, для хірургів — 10 років. Перші 3 роки були підготовчими. Після закінчення школи право на практику надавалося лише після річної праці з досвідченим лікарем. Починаючи з XI ст. в Салернській школі у викладанні почали використовувати праці арабських лікарів. З перекладачів з арабської мови на латинську особливо вславився Константин Африканський (1015—1087).Константин Африканський з Карфагена (Півн. Африка) — високоосвічений лікар, лінгвіст, цікавився астрономією. Він багато подорожував, відвідав Єгипет, Ефіопію, Сірію, Месопотамію, Індію. На батьківщині його було обвинувачено в магії, він знайшов притулок в Салерно, де працював викладачем. Константин Африканський переклав з арабської мови на латинську багато класичних медичних праць, які в цей час на Заході були невідомі.
Пізніше він працював двірським лікарем апулійського герцога; під кінець життя став ченцем бенедиктинського монастиря в Монте-Кассіно, де й помер. Там йому споруджено пам’ятник.Викладання анатомії в Салерно провадилось теоретично; секції робили, як і за часів Галена, на свинях. Лише в 1231 р. школа дістала від короля Фрідріха II дозвіл робити секцію людського трупа один раз на 5 років. У Салернській школі Роджер у 1170 р. уклав добре ілюстрований підручник з хірургії за звичаєм тих часів «а capite ad calcanem». У XIII ст. цю працю переробив і доповнив пармський хірург Роланд, і вона під назвою «Rolandina» стає надовго підручником в італійських медичних школах. У цьому ж столітті в Салернській школі було укладено збірник засобів проти отрут («Antidotarium», 1290 р.), в якому вперше подано ліки у ваговому приписі: гранах, унціях, скрупулах, драхмах (давня аптечна вага), а не «на око», по «пригорщі», як практикувалось до цього. У 1213 р. Салернська школа отримала статус університету.
Universitas (сукупність, спільність) — так у середні віки називали різні товариства, купецькі гільдії, об’єднання ремісників. По аналогії вищі школи стали називати Universitas magistro- rum et scolarium — об’єднання вчителів та учнів, які жили разом в гуртожитках — колегіях. Перші університети на Заході було засновано в Болоньї (1158 р.). Потім виникли університети в Оксфорді і Кембріджі (1209 р.), Парижі (1215 р.), Саламанці (1218 р.), Падуї (1222 р.), Неаполі (1224 р.), Монпелье
(1289 р.), Ліссабоні (1290 р.), Відні (1365 р.), Гейдельберзі (1386 р.). У слов’янських країнах перші університети було відкрито у Празі (1348 р.) і Кракові (1364 р.). Університети здебільшого були пов’язані з монастирями. їхні статути та навчальні плани контролювалися католицькою церквою. Викладачами шкіл були переважно ченці. Інші викладачі повинні були давати присягу, що вони в своїх лекціях суворо дотримуватимуться догматів католицизму; для них були обов’язкові всі церковні правила і закони, включаючи целібат; лише в 1452 р.
їм було дозволено одружуватись. Кожні три дні професори, як і всі дипломовані лікарі, повинні були, під страхом заборони практики, сповідатись у свого духівника. Церква вбачала в університетах не заклади, які повинні пробуджувати в молоді прагнення до знань, до пізнання сил природи, навпаки, вона розглядала їх як школу, в якій молодь перетворюється на безмовних і покірних виконавців її волі. В інструкції 1366 р. папи Урбана V Паризькому університетові зазначено, що студенти «повинні слухати лекції, сидячи на землі, а не на лавках, для вгамовування духа і пригашення в їхній молодості всіляких спокус і гордощів».В основу вивчення медицини було покладено не спостереження над перебігом недуг у хворих, не досліди на тваринах, а вивчення текстів Галена, Гіппократа, Арістотеля, які тлумачилися відповідно до святого письма, в якому, за вченням церкви, дано богом увесь обсяг знань, доступних людському розумові. Висловлювання поглядів, які чимось відрізнялися від визнаних догматами церкви, вважалося великим злочином — єрессю. «Всяке пізнання — гріх, якщо воно не має на меті пізнання бога»,— так учив один з основних апологетів католицизму Фо- ма Аквінський (XIII ст.). Для збереження «чистоти» вчення церкви і боротьби з інакодумцями католицька церква створила (XIII ст.) особливу організацію — інквізицію (inquisitio — розшукування) .
Навчання на медичних факультетах за тих часів було суто схоластичним, зводилось до слухання лекцій і вивчення текстів різних авторитетів. Видатними ученими вважалися професори, які могли кожне положення підтвердити напам’ять цитатами з святого письма чи з творів визначних античних авторів. Про такий культ словесних цитат з іро-нією згадує Гете в поемі «Фауст» словами Мефістофеля, що переконує студента вивчати медицину, в якій
...де понять не стане, неодмінно Словами слід їх підмінять,
Словами спорять на всі теми,
Словами творять всі системи,
Словам тим віри всі діймають,
Із слова букв не викидають.
Основою медицини стали не спостереження і досвід, а словесні conclusiones et dcductioncs — умовиводи й дедукція.
Звідси стає зрозумілим, чому до часів Відродження, коли з ряду причин починає слабшати гнітючий вплив церкви, медична наука не знає оригінальних праць, відкриттів.У Болонському університеті в XIV ст. викладалися три курси медицини: практична медицина, медична філософія, медична астрологія — ятроматемати- ка. На курсі ятроматематики під псевдонауковою маскою математично-геометричних формул подавалось надумане вчення про складання гороскопів, що мало глибоке коріння ще в первісних віруваннях вавілонян і ассірійців. Гороскопи складались на кожен рік для країн, міст, окремих осіб, новонароджених дітей, про перебіг недуг в окремих хворих.
Висновки гороскопів часто давались «словами піфій» ', могли тлумачитись по-різному. Складання гороскопів вивчалося в середні віки в усіх університетах.
У другій половині XV ст. медичну астрологію в Болонському університеті викладав наш співвітчизник, перший наш дипломований доктор медицини Георгій Котермарк (Юрій Дрогобич), про якого докладніше скажемо далі. Його надрукований гороскоп на 1483 р. зберігся до наших днів. До речі, університет у Болоньї утримувало місто, яке дуже пишалося ним, витрачало на нього значну частину свого бюджету; на монетах Болоньї відбито було девіз «Во- lonia docet (Болонья вчить)».
Відірваність схоластичної медицини від безпосереднього досвіду викликала протест передових людей. Провісник нових часів славнозвісний італійський поет Петрарка (1304—1374) гостро виступав проти схоластики в медицині, яка, за його словами, «здорових кидає в недугу, а хворих — у смерть». Такі лікарі, за Петраркою, «вміють лише молоти язиком, а не лікувати, від чого вони ненависні здоровим і смертоносні хворим». [13]
Ось як провадилось навчання на медичному факультеті Краківського університету — найближчої в ті часи до нашої країни вищої школи *. Тут навчалась молодь з українських та білоруських земель, для якої при цьому університеті було обладнано спеціальний гуртожиток — бурсу. Число учнів з українських земель було досить значним.
Лише з невеличкого м. Дрогобича поблизу Львова в ньому навчались з 1411 по 1600 р. 32 особи.Краківський університет було засновано в 1364 р., але фактично навчання почалося в ньому лише в 1400 р. Медичний факультет цього університету був найменш обладнаний. Викладали на ньому, як і на багатьох тогочасних медичних факультетах, 1—2 професори. Навчання спочатку тривало 4 роки, пізніше — 5 років. Протягом перших 2 років вивчали першу книгу Канону Ібн-Сіни та коментарі до Гіппократа й Галена в перекладі Константина Африканського. Викладали тільки латинською мовою. Через кожні 2 тижні влаштовували малі диспути, на яких кожен із студентів повинен був відповідати на різні запитання з прочитаного професором розділу. Двічі на рік влаштовувалися великі диспути, на яких у присутності декана, професорів і всіх студентів факультету студентам ставили різні запитання з вивченого матеріалу. На запитання треба було відповідати пишномовно, прикрашати свою відповідь якомога більшою кількістю цитат з Галена, Гіппократа, Арістотеля, Плутарха, отців церкви. По двох роках навчання, після успішного диспуту, студента вшановували лавровим вінком з ягодами (bacca laurei), і він діставав перший учений ступінь бакалавра. Від нього приймали присягу, що він не займатиметься поки що медичною практикою і особливо не споганить себе медичним рукодійством — хірургією. Новий бакалавр, за звичаєм, повинен був на свій кошт частувати присутніх вином, цукерками, платив до скарбниці університету 12 грошів.
Третього року вивчалася третя книга Канону Ібн-Сіни, вчення про пульс, сечу, зовнішньому виглядові якої надавали великого значення. На четвертому і п’ятому році вивчали четверту і п’яту книги Канону Ібн-Сіни, афоризми Гіппократа, рецептуру. Навчання велося суто теоретично. Анатомічний театр і невеличку клініку медичний факультет дістав уперше лише в кінці XVIII ст.
По закінченні студент діставав звання ліценціата (licentiatus — обізнаний у медицині). За тогочасними законами, ліценціат мав право подавати самостійну медичну допомогу в нескладних випадках, в разі більш тяжких захворювань він повинен був радитися з докторами медицини, але з давніх часів ліценціати користувалися необмеженим правом практики.
У перші 127 років існування Краківський університет мав право надавати звання бакалаврів і ліценціатів, Звання доктора медицини факультет уперше надав у 1527 р.[14] [15] За прикладом найстарішого Салернського університету, надання вченого ступеня доктора медицини супроводилося виконанням певних церемоній. Ліценціат, що бажав здобути звання доктора медицини, звертався з відповідним клопотанням до університету і діставав право на диспут. Диспут провадився на обрану тему, наприклад: «Взаємини між Марсом та Венерою і вплив їх на людський організм», «Чи корисна капуста шлункові п’яниці» тощо. Диспут відбувався 3 дні по одній годині вранці і ввечері. Якщо кандидата визнавали гідним, його під урочистий дзвін вели до університетської церкви, де відбувалася коротка відправа, ректор покладав на голову докторанта лавровий вінок і надівав йому на палець перстень. По відправі за рахунок нового доктора відбувалася гостина, під час якої доктор вшановував присутніх подарунками. У Краківському університеті головні професори діставали по 12 ліктів сукна або по 6 гривень, інші — подарунки меншої вартості. Здобуття вченого ступеня за тих часів вимагало від кандидата крім певних знань значних матеріальних витрат. Особливо дорого доводилося платити кандидатам в університетах Франції та Англії. В деяких університетах право присвоєння учених ступенів духовна влада, місцеві правителі робили джерелом прибутку. Часто надавали це звання особам, які зовсім не мали підстав до нього.Розквіт наукового життя та поширення впливу Краківського університету на культурне життя Польщі припадає на XVI ст.
Ампутація гомілки цирульником під наглядом дипломованого лікаря. XVI ст. (Франкфуртський музей).
Оскільки церковні собори в Латерані (1139 р.),
Монпелье (1162 р.) заборонили лікарям-ченцям займатися всіма лікувальними процедурами, під час яких проливається кров (Ecclesia abhorret sanguinem), практична хірургія зовсім вийшла з компетенції професорів- ченців. Ця галузь медицини в Західній Європі, за винятком Італії, майже цілком переходить до рук хірургів-ремісників, які об’єднуються, за прикладом усіх ремісників тих часів, у цехи. Переважна більшість таких ремісників робила дрібні хірургічні втручання: кровопускання, виривання зубів; найчастіше цих майстрів називали цирульниками ’. У багатьох містах, зокрема у нас на Україні у Львові, Кам’янець-Подільському та ін., у міських документах цех таких ремісників називався цехом хірургів. На чолі цеху стояв виборний цехмістер. Кожний майстер міг мати 3—4 учнів. Строк навчання в середньому тривав 5 років. Після іспиту учень діставав звання підмайстра, а ще через 2—3 роки мав право відкривати свою майстерню. Більш значні операції майстри робили лише за призначенням докторів медицини. Військо в поході, як правило, супроводили тільки цирульники. По малих містах більшість цирульників були неписьменні і все ремесло вивчали й передавали своїм учням лише практичним шляхом. Окремі з них спеціалізувалися на витинах каменів, інші — на вправленнях вивихів, лікуванні переломів. Були й мандрівні хірурги, що їздили з міста до міста і на ярмарках рекламували свою майстерність.
Було б помилкою вважати, що за тих часів, коли панувала схоластична школа, цілком припинився розвиток медицини. Постійні війни, особливо вісім хрестових походів (1096—1291), давали великий практичний досвід лікарям, зокрема хірургам, які у своїй практичній роботі не могли задовольнятися лише запо- 1
[1] Назва цирульник походить від зміненого слова хірург (chirurgus, chirur- cus, cirulicus).
Король Англії Генріх VIII видає грамоту цеху цирульників у Лондоні в 1540 р.
вітами стародавніх авторитетів. У Болонському університеті (Італія) хірург Бургоньйон Гуго (1180—1282) і його син Теодо- ріх перші довели (1266 р.), що при лікуванні ран загоєння з «pus bonum et laudabile» не є ідеалом, можна досягти загоєння і без гною, як ми тепер кажемо «per primam intentionem». Вони показали, що цього можна досягти, якщо на свіжу рану відразу накласти пов’язку з розчином вина і зашити (cum solo vino et stupa et ligatura decenti). На ці часи припадає праця відомого італійського хірурга Ланфранка-—автора підручника хірургії, в якому він пише про забутий спосіб спинення кровотеч лігатурами і перекручуванням судин. З політичних причин Ланфранк змушений був у 1290 р. покинути свою батьківщину і переїхати до Франції, де він викладав хірургію в Парижі, а його син Бе- нетус — у Монпелье.
Г. Ланфранк, високоосвічений хірург, тяжко переживав принижене становище хірургів у Франції порівняно з Італією. У своєму підручнику «Chirurgia magna» з приводу цього він писав: «Ніколи не може бути досконалим лікар, якщо він не розуміється на хірургічних операціях, так само як і оператор, який не знає медицини. О боже, чому існує прірва між лікарями й хірургами?! Лікарі залишили операції простолюду, і в суспільстві вважається неможливим, щоб одна і та сама людина була обізнана і в медицині, і в хірургії».
Мрія Ланфранка про те, щоб хірург був високоосвіченим і всіма шанованим лікарем, збулася дуже нескоро — майже через 450 років.
Гільйом де Салісе (XIII—XIV ст.) написав у Вероні в 1276 р. трактат з хірургії. Для закриття ран кишок і живота він використовував кушнірський шов, який лише в наш час ввів у широкий вжиток німецький хірург Шміден. Гільйом на відміну від своїх попередників не вважав, що поранення кишок завжди веде до смертельного кінця. [16]
Варто зазначити, що Шоліак при переломах стегнової кістки застосовував уперше витягування, чіпляючи до витягнутої в довжину пошкодженої КІНЦІВКИ перекинутий через блок тягар.
Для знеболювання він використовував, як і його давні попередники, губки, які вимочували в сокові макових головок або мандрагори, блекоти, лопуха, а потім висушували на сонці. Перед операцією цю губку змочували в гарячій воді і давали хворому посилено нюхати, аж доки він засне; щоб збудити його, прикладали губку, змочену в оцті.
У XIII—XVI ст. мали місце великі епідемії тифу, прокази, чуми, віспи. Поширенню їх сприяли розвиток торговельних відносин з різними країнами, переміщення народних мас, пов’язані з хрестовими походами, скупчення населення в містах, затисну- тих мурами фортець. Згадки про ці епідемії подаються в тогочасних писемних пам’ятках під загальною назвою «мор», «пошесть». У XIII ст. проказа була настільки поширена, що у Франції і Німеччині для цих хворих було відкрито близько 10 тисяч притулків. Було видано закони, за якими прокажені повинні були носити окремий одяг, при наближенні людини вони подавали про себе сигнал дзвоником чи калаталом. З проказою в ті часи нерідко плутали інші шкірні хвороби, такі, як вовчак, псоріаз, сифіліс.
Найстрашнішою хворобою середніх віків була чума. Найбільша епідемія чуми з відомих в історії спалахнула в 1333 р. в Індії і Китаї і протягом кількох років обійшла весь знаний тоді світ під назвою'«чорна смерть». З Індії вона поширилась на Месопотамію, Малу Азію, Константинополь, Єгипет. У жовтні 1346 р., як свідчить літопис ченця Михайла Піцци, 12 венеціанських галер, прибувши до Мессіни, занесли чуму, яка поширилась із Сіцілії в Італію, в 1348 р. в Іспанію, Францію та Англію; в 1349 р. через Німеччину досягла Польщі, України та московських земель, в яких вона лютувала близько 2 років. За документальними даними тих часів (міськими хроніками, церковними записами про поховання, записами літописців та ін.), у великих містах вимерло від половини до ZU населення і більше, а населення всієї Європи, за підрахунками радянських демографів, втратило від «чорної смерті» не менш ніж 25 %, що при населенні Європи XIV ст. близько 105 мільйонів перевищувало 26 млн. (див.: Урланис Б. Ц. Рост населения в Европе. Опыт исчисления.— М., 1941.— С. 98).
Незнания причин хвороби, цілковита безпорадність, швидка смерть тих, що захворіли на легеневу форму чуми (звичайно помирали на четвертий день), змушували людство дивитись на цю хворобу як на надприродне, неминуче лихо. Оскільки в пошесті передусім вбачали кару божу за гріхи, то вважали за потрібне вдаватися до покаянь надзвичайними способами. В народі почався рух замолювання своїх гріхів самобичуванням. З оселі до оселі ходили натовпи людей у закривавлених сорочках та капелюхах з червоним хрестом. Під похоронний дзвін та співи народом складених молитов натовпи прямували до церков, в релігійному екстазі били себе колючим дротом.
Скупчення людей, звичайно, сприяло не згасанню епідемії, а, навпаки, поширенню її.
Під час епідемій люди втрачали, за свідченням сучасників, інтерес до життя, будь-які бажання зникали перед лицем страшного лиха. Релігія, ду-
Покаяння самобичуванням (Flagellatores) під час «чорної смерті» в 1349 р. З хроніки Ерігіуса Corpus chronicorum Flandriae.
хівництво ставали керівниками життя. Величезні матеріальні цінності передавалися церкві. На цей час припадає заснування багатьох монастирів.
«Чорна смерть» знайшла відображення у творах тогочасних письменників- гуманістів. Джованні Боккаччо (1313—1375) писав: «Ця хвиля скам’янила серця такою мірою, що брат залишав без догляду сестру, дружина — чоловіка, і найстрашніше — батько й мати покидали дітей. Марно людство кликало на допомогу святих Севастьяна та Роха». Таку саму картину епідемії «чорної смерті» подано і в інших літописах.
Темі великої епідемії присвячено і «Бенкет під час чуми» Пушкіна. Хворобу тут названо чумою, як умовно називалися епідемії в давнину. Судячи з описів, тут, очевидно, мала місце мішана інфекція.
Франческо Петрарка, описуючи в листах жахливу картину країни із спустошеними містами та селами, шляхами, вкритими трупами, повсюди гнітючу тишу, особливо відзначає розгубленість освічених кіл: «Запитуєш істориків — вони німі, запитуєш лікарів — вони в ступорі, звертаєшся до філософів — вони знизують плечима, наморщують лоба і підносять палець до уст в урочистому мовчанні».
Особливу безпорадність виявив медичний факультет Паризького університету. У своєму «Compendium de epidemia», оголошеному населенню в 1348 р., факультет рекомендував від чуми: «Палити в громадських місцях і приміщеннях ладан і цвіт ромашки; утримуватись від споживання домашньої птиці, жирного м’яса, гострих страв і особливо смертельно небезпечної оливкової олії; не спати пізніше, ніж займеться зоря, обов’язково утримуватись від статевих зносин». Подібну пораду оголосив медичний факультет і в Монпелье.
Більш радикальні засоби боротьби були застосовані в Падуї і Венеції. В цих містах хворих примусово ізолювали за містом, одяг їхній спалювали, приміщення і меблі піддавали провітрюванню тривалий час, стежили за чистотою води і вулиць, навіть знищували щурів.
На стінах будинків міста Ред- жі-Емілії протягом 3 років висіли оголошення: «Всіх зачумлених випроваджувати за місто в поле, де вони помирають або одужують; ті, хто доглядав їх, повинні бути замкнені протягом 10 днів; духовні повинні оглядати хвррих і доносити властям про хворих під страхом спалення і конфіскації майна».
В окремих місцях юрми знедоленого народу обвинувачували в поширенні чуми і спалювали «ві- дьом», «чарівниць».
Великі і ' часті епідемії дали змогу широкому колу лікарів переконатися в можливості передачі цих захворювань через дотик і речі.
У ці часи в багатьох країнах, включаючи і наші землі, починають під час епідемій ізолювати вулиці, міста, де виявилось захворювання.
В Рагузі (нині Дубровник), у Венеції, Марселі та інших великих портових містах від підозрілих суден почали вимагати перебування ПІД Англійський король лікує своїм дотиком.
особливим наглядом до розвантаження протягом 40 днів (звідси карантин — сорокадення); було введено в портах посади спеціальних санітарних доглядачів.