МЕДИЦИНА В АРАБСЬКИХ ХАЛІФАТАХ
Починаючи з VII ст. на історичну арену виходять арабські народи. Протягом майже п’яти століть араби панують у країнах Близького і Середнього Сходу, Північної Африки і на Піренейському півострові.
Під їхню владу перейшли майже всі торговельні шляхи між Європою і Азією. В IX ст. арабські купці торгують з Китаєм, Індією, Київською Руссю. Це сприяло поширенню географічних та етнографічних відомостей, розвиткові наук, особливо математики, астрономії, хімії, медицини. Велика арабська держава, як відомо із загальної історії, проіснувала недовго, розколовшись на окремі халіфати. Літературною мовою для всіх халіфатів лишалася арабська. Цією мовою, так само як латинською на Заході, продовжували писати всі основні наукові праці. Тому в історії медицини під назвою «арабська медицина» об’єднуються праці лікарів-учених різних народів Сходу.Історичною заслугою арабів є те, що вони, завоювавши Єгипет та країни Малої Азії, в яких глибоке коріння мала культура античних греків і римлян, у своїх наукових працях не тільки зберегли ці здобутки, а й розвинули їх. Арабські вчені вдосконалили обчислення часу, визначали географічні довготу і широту, заснували астрономічні обсерваторії, склали каталог зірок. Багато зробили арабські вчені для розвитку хімії, вони перші розробили основи лабораторної техніки. Видатний учений-енци- клопедист з Хорезму Аль-Біруні (973—1048) на п’ять століть раніше від Коперника і ГалІлея доводив геліоцентричну будову
65
з 1-900
світу. Математик і астроном Мухамед Аль-Хорезмі був засновником алгебри. Учений Аль-Джерб (Гебер) першим добув азотну та сірчану кислоти, нітрат срібла, хлорид ртуті. В арабів набули поширення паперові рукописні книги замість пергаментних, що значно здешевило їх.
Лікувальні заклади-притулки, що існували у великих містах Малої Азії, Єгипту, араби перетворили на великі шпиталі з медичними школами при них.
Такі школи були в Бухарі, Багдаді, Дамаску, Кордові, Толедо. На арабську мову було перекладено твори Гіппократа, Галена, збірники Орібазія і Павла Егінсько- го. Вихованці медичних шкіл діставали право на лікарську практику лише після перевірки їхніх знань колегією учених лікарів. З учених арабських лікарів великий слід в історії медицини залишили Разес та Ібн-Сіна.Разес (Абу-Бакр Ар-Разі, 850—929) був головним лікарем багдадського шпиталю-школи. Він залишив дві капітальні праці: 25-томний медичний збірник Continens («Всеохрплююча книга з медицини») і другий збірник у 10 томах — Almansor («Медична книга»), в яких, грунтуючись на працях греко-римських античних авторів, а також на своїх дослідах і спостереженнях, подає відомості з анатомії, терапії, хірургії, гігієни тощо. У Ра- зеса знаходимо описи віспи, кору. Причиною віспи він вважав затримання у матері під час вагітності менструальної крові — отрути, яка вноситься з кров’ю матері в плід, а потім, з ростом дитини, починає бродити і виділяється крізь шкіру у вигляді пустул. Отже, віспа розглядалася як природне явище. Такий погляд на віспу і взагалі на всі висипні, хвороби у дітей був властивий багатьом народам. Ці хвороби вважали неминучими. Цим пояснюється, що людство з давніх часів намагалося викликати їх штучно, помітивши, що в таких випадках вони мають легший перебіг і ніколи не повторюються. Разес для штучного зараження віспою брав вміст пустули і прищеплював його здоровим дітям.
За переказами, Ар-Разі так вибирав місце, найбільш придатне для лікарні: розвішував шматки м’яса з однієї й тієї ж туші в різних місцях і спостерігав, де воно довше збережеться свіжим, саме це місце він вважав найбільш «здоровим» і тим самим найбільш придатним для лікувального закладу.
З праць Разеса ми дізнаємося, що вже за його часів для перев’язування ран вживалася вата, для швів — нитки з кручених і висушених кишок овець. Він запропонував спеціальний інструмент для усунення сторонніх тіл з дихальних шляхів. Разес першим з відомих нам авторів написав популярний твір для народу про медичну допомогу — «Для тих, у кого немає лікаря».
В Almansor’i Разеса ми знаходимо дуже цікаві рядки про важливість для лікаря вивчення медичної літератури:
«Тисячі лікарів, можливо, вже тисячі років працювали над удосконаленням медицини, і тому той, хто старанно читає їхні твори, намагається вникати у зміст їх, протягом свого короткого життя відкриває для себе значно більше,
Консиліум лікарів. (Арабська мініатюра XI ст.
Віденська бібліотека).
ніж коли б він сам бігав по хворих тисячу років... Неможливо, щоб одна людина, живи вона хоч 100 років, могла лише за власними спостереженнями дійти до пізнання більшості медичних істин, якщо вона -е знає наслідків досвіду своїх попередників... Лікаря виховує не лише читання, а й здатність обміркувати прочитане і усвідомлені істини вміти застосувати в належних випадках».
Сучасник Разеса в Каїрі Ісаак бен-Солейман (830—-920) був автором «Путівника в медицині»; цю працю було перекладено латинською мовою і надруковано в Падуї в 1487 р. У ній детально описано відомі в ті часи гарячки й уроскопію, якій надавали в середні віки великого діагностичного значення. ЇВ «Путівнику» подаються такі настанови для лікаря: «Не нехтуй відвідуванням і лікуванням бідних; немає більш благородного вчинку, як це. Потішай пацієнтів обіцянкою видужання, навіть якщо сам у це не віриш. Твої слова з таким запевненням можуть допомогти силам природи. Оголоси твій гонорар, коли хвороба перебуває в зеніті розвитку, бо коли хворий одужає, то, будь певен, що він забуде, чим він тобі зобов’язаний».
Продовжувачем Ар-Разі був його співвітчизник Алі Ібн-Аб- бас (помер в 994 р.). Його праці були відомі в багатьох країнах, тільки «Кацщн» Ібн-Сіни витіснив пізніше капітальний порадник Алі Ібн-Аббаса. Продовжуючи традиції Ар-Разі, він вимагав ретельно спостерігати перебіг хвороб, перевіряти правильність прийнятого опису їх: «Перевіряйте в лікарнях описи хвороб, не завжди правильні в медичних творах». Він вимагав перевірки дії ліків на тваринах, бо «...в наші дні стають відомі нові засоби, про які в давнину не мали й поняття».
В той час як у середньовічній Європі в медицині панували заучування текстів і сліпий культ авторитетів, Алі Ібн-Аббас виступав як попередник дослідної і клінічної медицини.З*
67
Найвидатнішим лікарем-ученим середніх віків заслужено вважається Ібн-Сіна (латинізоване його ім’я Авіценна), якого давні історики медицини називали Princeps medicorum (глава лікарів).
Абу Алі Ібн-Сіна (980—1037) народився в селі Афшані коло Бухари. Жив він у період економічного і культурного розквіту держави Саманідів. Високообдарована від природи людина, він уже замолоду визначався своїми здібностями і мав можливість поповнювати свої знання у великих книгосховищах бухарської бібліотеки. Переїхавши з політичних причин у Хорезм, Ібн-Сіна працював у товаристві найвидатніших учених Сходу, поміж яких був і Аль-Біруні. Це дало змогу Ібн-Сіні розширити обсяг своїх знань у різних галузях. Ібн-Сіну вважали вільнодумцем, безбожником, він зазнав за життя багато переслідувань, незгод, навіть був ув’язнений у тюрмі. Помер він на 57-му році життя у Хамадані (Іран), де до наших часів зберігається його могила-мавзолей.
Ібн-Сіна був енциклопедистом, як і багато інших учених в давнину. Він залишив праці з філософії, математики, фізики, астрономії, хімії; медицині він присвятив близько 20 праць. Світову славу приніс йому п’ятитомний твір з медицини «Канон лікарської науки», який був основним підручником протягом п’яти століть для всіх медичних шкіл не лише Сходу, а й Заходу. Канон Ібн-Сіни в XII ст. було перекладено на латинську мову. Цей переклад було видано ЗО разів. В арабських країнах його видають і тепер. Академія наук Узбецької РСР здійснила вперше в світі повний переклад «Канону лікарських наук» узбецькою і російською мовами (1950 р.).
У Каноні Ібн-Сіни, як ні у жодному тогочасному підручнику, в стислій формі, зрозумілою мовою, з винятковою послідовністю викладаються в певній системі основні галузі всієї тогочасної медицини.
У першій книзі Канону подано тогочасні відомості з анатомії, загальної терапії, про функції органів; у другій частині — вчення про ліки та їхню дію; у третій — даються описи окремих захворювань і лікування їх, за звичаєм тих часів, захворювання викладаються «а capite ad calcanem (від голови до п’ят)»; у четвертій книзі — хірургічні захворювання, вчення про гарячки, косметика; у п’ятій — рецептура, речовини, що використовуються як протиотрута.В основу викладу медицини Ібн-Сіна поклав учення Арісто- теля, Галена, досвід індійських, середньоазіатських лікарів та свої власні спостереження і великий практичний досвід. Він описав клінічну картину чуми, відрізняв від прокази слоновість, визначав можливість передачі захворювань через повітря, воду, грунт. У Каноні даються вказівки щодо гігієни житла, одягу, харчування, причому розглядається харчування окремо для дітей, дорослих і людей похилого віку. Особливого значення у збереженні здоров’я Ібн-Сіна надавав фізичним вправам, правильному режимові харчування і сну. У хірургічному розділі дається опис операцій, серед них трахеотомії, витину каменів, ампутацій, лікування травматичних ушкоджень. Для лікування свіжих ран рекомендується промивати їх вином, накладати шви.
Ібн-Сіна вважав, що для збереження здоров’я і взагалі для успіху лікування велике значення мають душевний спокій і рівновага. Це він доводив, зокрема, своїм класичним експериментом з двома баранами, яких він утримував на однаковому харчовому режимі. Клітку одного з них він ставив поруч з кліткою вовка. Цей баран, незважаючи на ситий корм, швидко чахнув і гинув, тоді як другий, що не мав такого сусіди, перебував довгий час у доброму стані. Щодо походження психічних захворювань Ібн-Сіна не поділяв загальнопоширеного в той час погляду на них як на хвороби демонічного походження. Причиною їх він вважав або навколишні умови, або те чи інше соматичне порушення. Доказ цього він бачив у випадінні чутливості, певних функцій після травм головного мозку.
У своєму вченні про мізаджу — індивідуальну природу кожної людини (східна інтерпретація античних теорій про темпераменти) — Ібн-Сіна підносив нерозривну єдність фізичної, моральної й естетичної сторін; в останній особливе місце він відводив музиці, присвятивши їй спеціальні роботи.
Проблеми медицини знайшли також своєрідне художнє втілення у творчості Ібн-Сіни. Відома його «Поема про медицину» («Уружуза фі-т- тібб»), яка не раз була перекладена на різні мови і обросла солідним коментарем. Ібн-Сіна дуже дорожив своєю поемою. «Я одягнув її,— писав він,— у досконалі шати і тішився нею, убраною в мантію Краси» (Исхаков В. И.— Ибн-Сина и его античные предшественники. Этюды о здоровье.— Ташкент.— 1987,—С. 31—32).Світогляд Ібн-Сіни не був вільний від суперечностей. З одного боку, він цінував спостереження й досвід, наближався до розуміння закономірності явищ природи, з другого — віддавав певну данину містиці, займався тлумаченням сновидінь. Так і в медицині він, поряд з новаторськими ідеями і передовими на той час загальними поглядами, допускав застосування з лікувальною метою деяких нераціональних засобів і прийомів.
Вільнодумство Ібп-Сіпи, його виступи проти фанатиків і офіційного ісламу викликали ненависть реакції. Він зазнавав переслідувань, особливо в останні роки життя в Ірані, де на той час посилилася реакція. Представники офіційного ісламу вважали Ібн-Сіну — і не без підстав — невірним і єретиком. В одному із своїх сатиричних памфлетів він писав:
Що ж, так воно і є: у суспільстві ослів,
Якщо ти не осел, тебе невірним звуть. [11]
Сіні, видано російською, туркменською і таджицькою мовами Канон, інші наукові та поетичні праці видатного вченого.
Аль-Біруні, про якого вже згадувалось, належить капітальна праця «Фармакогнозія — Китай ас-сайдина». В ній різними мовами описано 107 ліків мінерального походження, 101 —тваринного, 950 — рослинного. Наводяться ліки не тільки середньоазіатського походження, а й з Китаю, Індії, Тібету, Вірменії, Грузії, Італії, африканських та інших країн, що свідчить про широкі як на той час міжнародні медичні зв’язки.
Як уже зазначалося, в усіх арабських халіфатах були шпиталі. Великі шпиталі з медичними школами були в Багдаді, Каїрі, Кордові. Багдад у часи свого розквіту мав близько 2 мільйонів жителів; за своєю архітектурою, благоустроєм, культурними закладами він вважався найкращим містом тогочасного світу. За халіфа Аль-Мамуна було утворено у Багдаді спеціальний заклад, в якому видатні вчені перекладали на арабську мову класичні праці греків, римлян з різних галузей знання. У медичній школі навчались особи різних національностей і релігій; навчання провадилось теоретично і біля ліжка хворих у шпиталях. У шпиталі міста працювало 25 лікарів різних спеціальностей: хворих розміщували по відділах залежно від характеру захворювань. У бібліотеці було зібрано багато тисяч рукописів. Коли в 1280 р. монголи захопили місто, то викинуті ними в Тігр рукописи, за свідченням арабського історика, «створили мовби міст з одного берега до другого».
З лікарів Багдада крім Разеса тривалий час великою популярністю користувались двірські лікарі багатьох халіфів з родини Бахтішуа. Окремі з них брали активну участь у перекладі класичних медичних праць і доповнювали їх описами результатів своїх спостережень.
За складом учених і організацією навчання особливо славилась медична школа в Кордові. В X ст. в Кордові був один мільйон мешканців, 900 громадських лазень, 17 різних наукових закладів, 70 бібліотек, в яких зберігалось 600 тисяч рукописів. Чудові пам’ятки мавританської архітектури, що частково збереглись у Кордові, дивують своєю довершеністю і в наші часи. Серед багатьох учених Кордовського халіфату виділяється Авен- зоар (Абу-Мерван Ібн-Зохр, 1091—1162). Він критично ставився до Галена, Авіценни, вважав, що у практиці потрібно грунтуватись не на авторитетах, а на власному досвіді. В експерименті на тваринах Авензоар вивчав трахеотомію, рекомендував у разі потреби використовувати для штучного харчування зонд через стравохід, живильні клізми.
його учнем був Аверроес (Ібн-Рошд, 1126—1198), видатний математик, філософ і лікар. Він залишив трактат з 7 книг, в яких описав гарячкові та очні захворювання, доводив особливе значення для зору ретини. У своїх працях він дотримувався погляду про вічність матерії і руху, тому на Сході й Заході його вважали єретиком. Життя Аверроеса подібне до життя Авіценни: він був на високих адміністративних посадах, але згодом і йому довелося зазнати тюрми і злиднів.
Заслуговують на увагу наукові праці Ібн-аль-Катіба (1313— 1374), який під час епідемії чуми в 1348 р. настирливо доводив, всупереч багатьом противникам, контагіозність її. «Як свідчать багатолітні спостереження,— писав він,— поширюється вона внаслідок прямого зіткнення з хворим. Запитують, як ми можемо прийняти теорію зараження, коли релігія заперечує проти цього. На це я відповідаю: перенесення внаслідок зіткнення доведено досвідом, спостереженнями та іншими вірогідними фактами. Реальність зараження стає очевидною, коли переконуються, що досить зіткнутися з хворим, щоб захворіти, і навпаки, ізоляція дає вам захист від неї. Хвороба передається не лише внаслідок зіткнення, а й одягом, посудом і навіть сергами з вух хворої». Такий погляд на шляхи поширення чуми та інших епідемічних захворювань знаходимо лише через 200 років у працях італійського вченого Фракасторо.
З арабських шпиталів найдосконаліше, для тих часів, обладнаним вважався шпиталь Аль-Манзора в Каїрі, побудований у 1283 р. Тут були окремі відділи для чоловіків і жінок, хворих розміщували залежно від характеру захворювань в окремих будинках з водопостачанням. Кожен відділ мав різні білизну і ковдри залежно від потреб. Ліки виготовлялись у спеціальному приміщенні; при шпиталі були бібліотека і приміщення для занять головного лі- .каря з лікарями. Лікування було безплатним для всіх верств населення, як оголосив халіф, відкриваючи шпиталь, «для рівних мені і нижчих, для начальників і підданих, для еміра і воїна, для дорослих і дітей, для вільних і невільників, для чоловіків і жінок»
Одним з головних лікарів шпиталю Аль-Манзора в Каїрі був Ібн-Ан-Нафіс (1210—1288), автор медичної енциклопедії, трактатів з офтальмології, про загальні причини захворювань і ко- ментаря до анатомії в Каноні Авіценни.
В останній роботі Аи-Нафіс докладно описав мале коло кровообігу. Описуючи серце, він зазначав: «Перегородка, що відокремлює два шлуночки, має таку ж міцність, як і інші частини серця, через неї не може проникнути ні кров, ні пневма. Думка тих, хто вважає, що ця перегородка порозна, є архіпомилко- вою». Ця визначна робота, яка свідчить, що Ан-Нафіс, можливо, робив секції людського трупа, експериментував на тваринах, оскільки чітко описав мале коло кровообігу і будову серця майже на три сторіччя раніше від учених Заходу (Сервета, Колом- ба, Цезальппіно, Гарвея), на жаль, стала широко відомою лише після опублікування її в 1933 р.'М. Майєрдорфом.
Прихильність арабських халіфів до створення при своїх резиденціях свого роду учених академій, збирання наукових рукописів, запрошення учених із забезпеченням їм певних умов для роботи лише подекуди можна пояснити справжнім інтересом до науки, здебільшого це робилося лише з марнославства, бажання наслідувати один одного. Становище учених було дуже непевним, залежно від сваволі деспотів. Тих, хто не задовольняв якої-небудь примхи володаря, могли не лише образити словом, а й побити, ув’язнити, вбити. При- [12] кладів таких багато. Разес осліп на око після удару халіфа. Аль-Катіба було задушено в Фесі, Ісаак-Йоганніта кинуто у в’язницю за відмову дати халіфові Аль-Мамуну отрути для отруєння небажаних йому осіб; про долю Авіценни та Аверроеса ми вже згадували. Особливо часто така доля чекала учених- лікарів з прогресивним світоглядом, гідних своєї високогуманної професії.
Зберігся запис своєрідної за змістом молитви Мусія Маймоніда (XIII ст.), лікаря халіфа Саладіна: «Підтримай мої сили і моє серце, щоб завжди бути готовим допомагати бідним і багатим, другові й недругу, доброму і злому; зроби, щоб мій розум був ясним біля ліжка хворого, зроби так, щоб мої хворі мали довір’я до мене і моїх знань; віддали від ліжка хворих дурисвітів, тьму рідних з їхніми тисячами порад і всезнайок, бо це люди небезпечні; дай мені сили, бажання, можливість дедалі збагачувати свої знання. Сьогодні я можу відкрити для себе те, про що не підозрював учора, бо коло знання велике і розум людський проникає дедалі більше вперед».
З учених-лікарів Сходу слід ще відзначити Абул-Казіма, Осейбію й Алхацена. В працях Абул-Казіма збереглася з ілюстраціями «Хірургія» Павла Егінського. Абул-Казім оперував грижі, робив витини каменів, операції на очах та інші, знезаражуючи рани вином, відваром хвої, а також припіканням розжареним металом.
Осейбія (1204—1269) з Дамаска був автором першої праці з історії медицини. В ній ми знаходимо біографії 400 лікарів, відомості про медичні школи й госпіталі.
Алхацен (Ібн-аль-Хайсам, 965—1039) з Басри був не лише лікарем, а й видатним фізиком та математиком. Він вивчав закони заломлення проміння в середовищах ока. Введені ним позначення частин ока — рогівка, кришталик та ін.— збереглися до наших днів, йому приписують винайдення окулярів, які доти були відомі лише в Китаї.
Значне місце у спадщині лікарів арабських халіфатів займали питання особистої гігієни. Ще в X ст. у Північній Африці було написано «Настанови щодо дієти», згодом в цю працю багато разів вносилися доповнення. Лікарям халіфатів належить ряд афоризмів про переваги профілактичної медицини, наприклад,— «Якщо ти можеш вилікувати хворого ліками або дієтою, вибирай дієту». Слід нагадати, що в античному світі під дієтою (бісата) розуміли не тільки режим харчування, а й загалом здоровий спосіб життя.
Арабські лікарі значно розширили кількість рослинних і мінеральних лікувальних засобів. Створення у великих арабських містах перших громадських аптек сприяло розвиткові окремої галузі медичної науки — фармації.
У медицині, як і в інших галузях, давався взнаки багатоплемінний характер культури халіфатів. Визначними діячами у медичній практиці й науці були представники численних народів, що населяли халіфати або були пов’язані з ними економікою і культурою,— араби, согдійці (до речі, согдійцем за походженням був Ібн-Сіна), сірійці, хорезмійці, таджики, іранці (перси), азербайджанці, вірмени, єгиптяни (копти), євреї, маври, бербери та ін. Визначні лікарі працювали в Бухарі, Хорезмі, Багдаді, Дамаску, Каїрі, Самарканді, Кордові, та інших містах.
Велику позитивну роль у розвитку медичних знань відігравали коментатори й перекладачі медичної літератури з арабської мови на латинську — універсальну наукову мову Західної і Середньої Європи. Ці перекладачі — арабісти Костянтин Африканський, Герард Кремонський та інші — зробили надбанням європейського наукового світу праці арабських лікарів, а також збережену й збагачену ними спадщину античної медицини. Медицина халіфатів є цінним джерелом дальшого прогресивного розвитку медицини.