6.5. Особисте і майнове становище заміжньої жінки в період буржуазної революції у Франції

У цивільному праві з питань про особисті і майнові права заміжньої жінки, французьке законодавство повинно звернути до себе особливу увагу. По-перше, тільки в історії французького законодавства ми зустрічаємося з рі-шучою спробою перебудувати докорінно сучасне правове становище заміж-ньої жінки.

Цивільне законодавство епохи великої революції являє собою виняткове явище. Воно намагалося поставити жінку в зовсім рівне положення з чолові-ком. Воно вважало, що природнє право не установило ніякого розходження в цивільних правах людини в залежності від його приналежності до чоловічої чи жіночої статі. Самий шлюб, як підстава правового становища заміжньої жінки, уявлявся для законодавців французької революції у вигляді договірного відношення, що не відрізняється істотно від звичайного договору. «Треба відновити індивідуума в його правах, звільнити його від деспотичної влади батька і короля. Варто побудувати нове законодавство на нових підставах. Ідея договору є наріжний камінь цього дому. Діячі революції зрівняли шлюб зі звичайними договорами. Право повинне сприяти шлюбним з’єднанням, як договорам.

Не можна не помітити, що законодавці 1792 р. засвоїли в сутності від-правну точку зору древнього права на шлюб, як на договір. Але цю точку зору, на противагу стародавньому праву, наприклад, єгипетському і єврейському, вони не змогли витримати. Замість того, щоб надати самим сторонам визначати зміст шлюбу, як юридичного відношення, революційне законодавство надало сторонам лише встановлення і припинення шлюбу. Воно зовсім забуло, що воля договору складається не стільки в його встановленні і припиненні з волі обох сторін, а не однієї сторони, скільки у волі визначення його змісту. Начебто зовсім не розуміючи природи договору, революційне законодавство намагається самим точним і непорушним чином регулювати цей зміст і, зокрема, — особисте і майнове становище заміжньої жінки. Забувши про свободу угоди сторін і віруючи в непорушне природне право, революцій-не законодавство саме встановлює особисті і майнові відносини подружжя, а також взаємні відносини батьків і дітей.

Майнові відносини подружжя до революції визначалися різними систе-мами, з яких дві системи були зовсім протилежні одна одній.

Таким було, в загальних рисах, особисте і майнове становище заміжньої жінки до революції. Революція, в особі її філософськи налаштованих діячів, приносить із собою в сферу шлюбного і батьківського права заміжньої жінки початки однаковості і рівності. Вона відкидає свободу укладення шлюбних договорів з метою визначати так чи інакше майнові відносини подружжя. Відкидаючи дотальну систему887, вона визнає лише систему спільності, як єдину систему майна подружжя. При тому, цю систему вона реформує: чо-ловік не є більшеглавою і представником спільного майна подружжя, а обоє з подружжя управляють разом спільним майном. Установлюючи систему спіль-ного управління спільним майном подружжя, революційне законодавство намагалося, таким чином, відкинути панування чоловіка, його верховенство в сім’ї. Така спроба перетворити особисте і майнове становище заміжньої жін-ки зустріла, однак, енергійну відсіч у середовищі законодавців революції з бо-ку юристів. Вони доводили, що єдина система майна подружжя суперечить свободі договору, що ця система «сумісного управління спільним майном» не здійсненна; вона приведе тільки до розбратів, безпорядків, падіння морального авторитету чоловіка і недовірі іноземців до французів, що жінка нездатна взагалі до управління, а чоловік має над нею, до того ж, і природну перева-гу.

Революційне законодавство Франції намагалося також перетворити пра-вове становище заміжньої жінки, як матері і вдови-опікунки. До революції мати була принижена у своїх батьківських правах. Панування римських ідей у країні писаного права, ордонанси королів, які прагнули підсилити батьків-ську владу батька, як глави сім’ї, достатньою мірою пояснюють у достатній мірі це явище. За основною ідеєю законодавців революції, домашня тиранія повинна зникнути. Сімейна влада, створена в інтересах дітей, не повинна більше належати тільки батькові, як то мало місце у писаному праві, але, відповідно до природи і стародавніх традицій звичаєвого права, разом батькові і матері890. Відповідно до однакового батьківського права батька і матері, революційне законодавство поклало на обох батьків обов’язок виховання і утримання дітей, надавши в той же час право їх виправлення і покарання.

Попередній виклад показав, що наприкінці XVIII століття французьке законодавство дійсно намагалося змінити докорінно і, так би мовити, перет-ворити одним ударом цивільно-правове становище заміжньої жінки, як дру-жини, матері і вдови. Воно прагнуло звільнити дружину з-під чоловічої влади і дати заміжній жінці цивільну самостійність. Але спроба ця зазнала невдачі. Цивільний кодекс 1804 р. повернувся до старих принципів дореволюційного законодавства. Натхненник цього кодексу — Наполеон дотримувався тієї думки, що «з тих пір, як існує світ, чесноти жінок завжди були під сумнівом». Це думка про жінку і знайшла собі яскраве вираження в статтях кодексу. Ідея рівності жінки і чоловіка, що надихала законодавців революції‚ була ретельно похована у 1804 р.‚ про що свідчать наступні положення:

1.

2. В ім’я прав людини законодавство революції обійшло, далі, мовчан-ням основний догмат сім’ї про покору дружини чоловікові. Кодекс Наполеона в ст. 213 урочисто проголосив, що чоловік зобов’язаний робити заступництво дружині, дружина — покору чоловіку. У зв’язку із обов’язком дружини кори-тися чоловікові кодекс зобов’язує її слідувати за чоловіком усюди, де б чоловік не обрав собі місце проживання (ст. 214). Наполеон був готовий надати чоловіку право забороняти дружині бачитися з неугодними йому людьми. Згодом, у розвиток права чоловіка бути заступником дружині, отже в дусі кодексу, було прямо ухвален, що чоловік має право стежити за перепискою дружини, а однаково за ним було визнане право позбавляти дружину побачень навіть з її батьками. Правда, судова практика поставила здійснення цих різко виражених прав чоловічої влади під контроль суду‚ проте, у принципі особисте становище заміжньої француженки залишилося приниженим. Французьке законодавство і слідом за ним судова практика не припускають, таким чином, у вигляді загального правила «доброчесності» заміжньої француженки.

3. Революційне законодавство намагалося зрівняти в майновому відно-шенні дружину з чоловіком. Кодекс Наполеона рішуче відкинув самостійність дружини, тому що дружина сама має потребу в заступництві чоловіка. Вона ніяким чином не бере участь в управлінні спільним майном. Чоловік один управляє цим майном‚ він може продавати його, відчужувати і закладати без сприяння дружини (ст. 1421). Дружина не може ні зобов’язуватися, ні закладати спільного майна навіть з метою звільнити чоловіка з в’язниці чи улаштувати дітей під час відсутності чоловіка, хіба що вона буде на це уповноваже-на судом (ст. 1427)895. Чоловік має обмежене право управління навіть власним майном дружини (ст. 1428). Мало того, дружина без згоди чоловіка не може робити ніяких юридичних угод навіть і по відношенню до власного майна (ст. 217). Вона не може, нарешті, самостійно, без згоди чоловіка, виступати в цивільному суді для захисту власних справ (ст. 215).

Таким чином, у майновому відношенні дружина не є, по системі кодексу, ні товаришем чоловіка, ні власне дієздатним суб’єктом цивільного права. Всяка ініціатива, усяка воля дружини паралізовані кодексом. Правда, ми не маємо в кодексі прямо встановленого інституту невільного шлюбу, з яким ми зустрічалися при вивченні стародавнього права. Проте, становище заміжньої француженки нагадує більше невільний шлюб, аніж шлюб у дійсному розу-мінні цього слова. При цьому, хоча кодекс і прийняв на свої сторінки «шлюб-ний договір», але він у той же час обмежив його дію, надавши сторонам лише право вибору однієї системи із суворо визначених систем майнових відносин подружжя. Ці системи були, до того ж, так побудовані, що в цілому всетаки зберігалося за дружиною безправне і підлегле становище в сім’ї чоловіка й у цивільному обороті. Не важко зрозуміти, що французька жінка була при-нижена кодексом і у своїх правах матері, а зокрема, і в правах опікунки своїх дітей.

Революційне законодавство, відповідно до принципу рівності, що про-водився ним, бажало зрівняти права обох батьків по відношенню до їхніх дітей: батьківські права повинні були здійснюватися спільно. Кодекс відкинув установлене діячами революції «сімейне судилище», як орган, покликаний дозволяти домашнім порядком зіткнення рівних батьківських прав чоловіка і дружини. Отже, кодекс визнав, разом з тим, переважний авторитет батька. Мало того, кодекс підкорив удову-опікунку нагляду родичів чоловіка (ст. 381) і, більше того, за бажанням померлого чоловіка, керівництву призначеної ним спеціальної ради. Не вислухавши думки цієї ради, удова не могла почати ні-яких щодо опіки дій (ст. 391).

Порівнюючи між собою ідеї й установи революційного законодавства і кодексу, не можна не помітити, що кодекс дійсно зайняв протилежну пози-цію стосовно законодавства революції. Ціпок, перегнутий революцією в одну сторону, кодекс занадто вже нахилив у протилежну сторону. Результати цьо-го не забарилися, звичайно, позначитися. Під дружнім напором життя, що не мирилася з поглядом на жінку, як на слабку, непостійну і безвладну істоту, Кодекс Наполеона змушений був відступити з лінії, зайнятої ним у 1804 р., і наближатися усе більше і більше до нової лінії, наміченої законодавством революції.

Французьке законодавство й особливо судова практика прийнялися за справу звільнення правової особистості заміжньої жінки. Звичайно, вони не воліли викреслити з кодексу догмат про покору дружини чоловікові, але ви-ведене з кодексу право нагляду чоловіка за перепискою дружини, право поз-бавлення дружини побачень з її родичами вони поставили під контроль суду. У 1884 р. закон порушився, визнавши, що перелюбство чоловіка саме по собі є достатній привід для дружини вимагати розлучення, і урівняв, таким чином, у цьому відношенні дружину з чоловіком. У 1891 р. закон визнав за обома з подружжя право на спадкоємну частку з майна того з подружжя, хто пережив іншого, тобто повернувся до нездійсненої ідеї революційного законодавства. У 1893 р. закон визнав повної майнової самостійнності за розлученою дружиною. У 1897 було визнано за жінками право бути свідками. Стараннями юриспруденції була вироблена норма про те, що дружина з дозволу суду, всупереч чоловікові, може вести торгівлю. Юриспруденція визнала за дружиною право завідувати і бути представницею домашнього господарства. Юриспруденція дозволила чоловікові давати дружині доручення на управління спільним майном і, таким чином, намагалася зробити дружину товаришем чоловіка.

Було б дуже довго передавати всі ті численні зміни і виправлення, що так чи інакше створені судовою практикою і законодавством з метою поліпшити правове становище заміжньої жінки. Проте, до самого останнього часу, не можна було говорити про загальну майнову самостійність заміжньої фран-цуженки. Тільки законом від 13 липня 1907 року вперше, у вигляді загального правила, було визнане за дружиною право розпоряджатися своєю окремою власністю незалежно від згоди чоловіка. За цим законом, заміжня француженка, у якому б шлюбному режимі вона не знаходилася, одержує право розпорядження майном, створюваним нею особистою працею й ощадливістю. Це майно вона може самостійно вживати на придбання рухомостей і недрухомостей; але вона може відчужувати це майно без згоди чоловіка тільки відплатним способом (арт. 1). На окреме майно дружини може бути звернене стягнення її кредиторів (арт. 3). Таким чином, заміжній француженці відкривається можливість мати кредит. Цілком зрозуміло, що закон надав їй, надалі, право самостійно, без згоди чоловіка, вести свої судові справи (арт. 6). Такі, загалом, головні постанови нового закону.

Так, в основу закону покладена не ідея створення цивільно-правової особистості заміжньої француженки, а лише інтереси домашнього господарства. 1. Тому, якщо дружина буде керувати і розпоряджатися «окремим майном» не для задоволення домашніх нестатків, а з яких-небудь сторонніх для сім’ї цілей, то чоловік може, з дозволу суду, позбавити дружину прав, наданих їй законом 1907 р. (арт. 2). 2. «Окреме майно» дружини, у деяких випадках, йде на сплату боргів чоловіка, зроблених ним в інтересах домашнього господарства (арт. 3). 3. Нарешті, закон 1907 р. не має повного свого застосування у шлюбних режимах спільності всього майна чи тільки майна придбаного.

У цих випадках «окрема власність» дружини входить до складу загального сімейного фонду (арт. 5). Ми побачимо нижче, що це обмеження закону 1907 р. повинно повести до визнання за дружиною права на спільне з чоловіком управління загальним сімейним фондом.

Незважаючи на звуження змісту й обмежене застосування закону 1907 р., його значення дуже велике для французької жінки. Не тільки робітниця, але і жінка вільної професії, як наприклад, лікар, адвокат та ін., одержали право на свій заробіток і розпорядження ним у цивільному обороті, право на кредит, право на самостійне здійснення юридичних угод і на самостійний же судовий їх захист. Заміжня француженка вступила тепер принципово в цивільний оборот у якості самостійного його суб’єкта. Значення закону 1907 р. не менш важливе і для сучасного цивільного законодавства. Французьке право було однією з останніх цитаделей безправ’я заміжньої жінки. У цій цитаделі зако-ном від 13 липня 1907 р. пробито тепер пролом, що з часом поведе до повно-го її руйнування. Вже і тепер не можна не помітити що закон 1907 р. несе із собою важливі зміни в правовому становищі заміжньої жінки і створює нові принципи. Так, наприклад, не можна не бачити, що дружині, у шлюбному ре-жимі спільності всього майна чи тільки придбаного, повинно бути, у згоді зі змістом закону, надане однакове право з чоловіком розпоряджатися спільним майном, як придбаним їхньою загальною працею. Ідея ж спільного управління подружжя спільним майном є старою ідеєю французького революційного законодавства. Нарешті‚ закон 1907 р. створює новий принцип взаємного права подружжя на їхній заробіток. Дружина і чоловік можуть зажадати собі судом частину майна іншого з подружжя для задоволення своїх нестатків (арт. 7), тобто визнається право кожного з подружжя на утримання його іншим з подружжя. Значення і важливість закону 1907 р. у створенні цивільної особистості заміжньої француженки добре зрозумілі у французькій літературі.

На закінчення доречно навести слова професора Пілона: «Судова прак-тика, говорить він, потроху викреслює із законодавства право верховенства чоловіка‚ вона урівнює права обох з подружжя‚ принципу авторитету на-слідує принцип рівності». Ці слова були написані Пілоном з нагоди століт-нього ювілею цивільного кодексу в 1904 р.896. Нині сам закон прийшов на до-помогу судовій практиці. З його приходом перестав існувати у французькому законодавстві пережиток права, — нездатність дружини заробляти і здобува-ти на заробіток майно особисто для себе, а не для свого чоловіка, як однаково розпоряджатися відплатно цим майном, не просячи згоди чоловіка. Майнова самостійність заміжньої француженки, визнана‚ в принципі‚ законом 1907 р., не сповільнить, треба думати, позначитися і на поліпшенні особистого її ста-новища.