Поняття, правова природа, принципи організації та діяльності третейських судів. Компетенція третейських судів.

Арбітраж — це спосіб альтернативного вирішення спорів (АВС), що передбачає взаємодію сторін конфлікту та незалежного, нейтрального, кваліфікованого посередника — арбітра, який за результатами обговорення конфлікту вповноважений винести обов’язкове для сторін рішення.

Арбітраж — найбільш відповідний до ринкових відносин спосіб врегулювання спорів, оскільки він надає учасникам конфлікту широкі свободи в організації провадження та забезпечує індивідуальний підхід до кожного спору. Наразі це один з небагатьох способів АВС, що знайшов своє детальне законодавче регулювання в більшості розвинених країн.

Від інших способів АВС арбітраж відрізняється такими рисами:

• арбітражі є недержавними установами, і держава не має впливу на їх формування і фінансування, проте законодавчо регламентує вимоги до арбітрів та умови їх діяльності;

• компетенція арбітрів встановлюється в межах арбітражної угоди чи арбітражного застереження в договорі;

• спеціальний предмет арбітражного розгляду, до якого належать не будь-які, а лише юридичні конфлікти — правові спори;

• формалізована процедура. У ході арбітражу алгоритм дій посередника підпорядковується порядку, визначеному відповідним регламентом. Домовляючись про передачу спору певному арбітражу, сторони тим самим також погоджуються підпорядковуватись тому порядку, тій процедурі, що передбачена для розгляду спорів у цьому арбітражі;

• відсутність прямої залежності наслідків розгляду спору від готовності сторін співпрацювати, оскільки сторони конфлікту не можуть в односторонньому порядку відмовитися від арбітражу;

• імперативний характер арбітражних рішень. Рішення, прийняте арбітром за результатами розгляду відповідного спору, є обов’язковим для конфліктуючих сторін.

Легальне визначення поняття «третейський суд» закріплено у ст.

Варто зазначити, що часто в юридичній літературі на позначення третейського суду як синонім уживається термін «арбітраж». Таке термінологічне запозичення сформувалося історично, особливо враховуючи те, що законодавством більшості країн, де третейський суд набув широкого застосування (Англія та Уельс, США, Франція, Швейцарія тощо), поняття внутрішніх третейських судів і міжнародних комерційних арбітражів не розрізняються, а всі вони позначаються словом «арбітраж» (англ. − arbitration, франц. − arbitrage), тобто мається на увазі як внутрішній, так і зовнішній третейський суд. Широке розуміння поняття «арбітраж» підтримується і законодавством іноземних держав, оскільки більшість країн обрали шлях регулювання розгляду спорів такими недержавними судами одним нормативно-правовим актом.

Таким чином, у національному законодавстві України під третейським судом розуміється лише такий третейський суд, який розглядає спори без іноземного елементу. Утім, таке розуміння третейського суду є невиправданим, адже вносить штучний розрив між національною третейською процедурою та міжнародним комерційним арбітражем з огляду на їх спільні принципи та спільну основу правового регулювання. Крім того, за суттю вони відрізняються лише характером спорів, які передаються на їх розгляд. При цьому деякі постійні міжнародні комерційні арбітражі мають змішаний характер і можуть вирішувати спори без наявності іноземного елементу, тобто виступати при вирішенні окремих спорів як внутрішній третейський суд. До таких арбітражів належить, приміром, Морська арбітражна комісія при Торгово-промисловій палаті України.

В Україні, як і в деяких інших країнах (Білорусь, Казахстан, Франція, Сінгапур, Чилі, Швейцарія), обрано дуалізм регулювання внутрішнього третейського розгляду та розгляду міжнародним комерційним арбітражем (Законами України «Про третейські суди» та «Про міжнародний комерційний арбітраж»), а тому характерним, з огляду і на історичний розвиток, є вживання терміну «арбітраж» переважно на позначення лише міжнародного комерційного арбітражу.

У юридичній науці визначенню правової природи третейського суду присвячені чотири основні теорії: 1) договірна; 2) процесуальна; 3) змішана та 4) автономна.

Історично першою правову природу третейського розгляду пояснювала договірна теорія, яку остаточно було сформульовано на початку XX століття. Цієї теорії дотримувались вітчизняні дослідники дореволюційного періоду, втім, окремі її положення були відомі значно раніше. Передумовою формування цієї теорії стало те, що навіть у своїй назві третейська угода містить посилання до цивільно-правового інституту договору. Договірна теорія розглядає третейську угоду як вид правочину, що породжує цивільні правовідносини.

Процесуальна теорія розглядає третейський суд крізь призму особливих процесуальних відносин, а діяльність третейського суду розглядається як форма здійснення делегованого державою правосуддя. Третейські процедури розглядаються як здійснення публічних функцій держави. Рішення третейського суду тлумачиться як вид судового рішення, третейський розгляд − особливий вид судового процесу, а арбітри (третейські судді) − як особи, що здійснюють правосуддя, мають чітко слідувати всім формальним вимогам законодавства. Відповідно третейське судочинство є підінститутом цивільного судочинства.

Належність третейського розгляду та третейської угоди до інститутів цивільного процесуального права в рамках цієї теорії також іноді обґрунтовується тим, що в деяких країнах рішення арбітражу є виконавчим документом і не потребує додаткового звернення до державних органів для його легалізації, у законодавстві використовується термінологія, яка відповідає цивільно-процесуальній термінології, а правові норми щодо арбітражу в більшості випадків містяться в процесуальних кодексах. Утім, підпорядкування третейського суду процесуальній концепції є сумнівним, адже історично третейські суди виникли раніше державних і значною мірою останні є похідними від третейських. Крім того, третейські та державні суди виконують дещо різні функції: основна мета третейського розгляду − врегулювати конфлікт шляхом досягнення компромісу і застосувати правову норму лише за неможливості досягнути згоди сторін щодо примирення; основна мета державного суду − надати державну юрисдикційну оцінку заявленим до суду вимогам на підставі букви закону та норми права.

Автономна теорія ґрунтується на тому, що третейський суд є феноменальним правовим явищем, оригінальною правовою конструкцією, що позбавлена в чистому вигляді як договірних, так і процесуальних елементів. Третейський суд є суто практичним інструментом, створеним для врахування потреб цивільного обороту.

Наступною теорією правової природи третейського суду є виокремлена в рамках міжнародного приватного права стосовно міжнародного комерційного арбітражу змішана теорія третейського суду, якої й дотримується більшість сучасних авторів. Ця теорія поєднує безспірні тези договірної та процесуальної теорій і визначає третейську угоду та третейський суд як змішані інститути, що поєднують як матеріально-правові (договірні), так і процесуально-правові елементи. Так, питання, що стосуються укладення третейської угоди, цивільної дієздатності сторін тощо, вирішуються на загальних засадах цивільного (зокрема і договірного) права, однак третейський розгляд зі всіма його елементами, як-то пред’явлення позову, розгляд спору, виконання рішення та інше, є вже сферою процесуального права, за винятком особливостей, характерних для третейського суду.

Окрім розвантаження державних судів, зазвичай виділяють такі переваги третейського розгляду: 1) оперативність вирішення спору; 2) остаточність рішення третейського суду, оскарження якого можливе лише у випадках, передбачених законом; 3) менший розмір третейського збору порівняно з судовим збором; 4) можливість вибору місця розгляду спору та персонального складу третейського суду, який буде розглядати спір; 5) більше можливостей для сприяння сторонам в укладенні мирової угоди; 6) простота оформлення документів і процедури вирішення спору; 7) конфіденційність третейського розгляду, оскільки проходить без сторонніх осіб.

Завданням третейського суду є захист майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних чи юридичних осіб шляхом всебічного розгляду та вирішення спорів відповідно до закону.

Принципи організації і діяльності третейського суду. Третейський суд утворюється та діє на принципах:

1) законності;

2) незалежності третейських суддів та підкорення їх тільки законові;

3) рівності всіх учасників третейського розгляду перед законом і третейським судом;

4) змагальності сторін, свободи в наданні ними третейському суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості;

5) обов’язковості для сторін рішень третейського суду;

6) добровільності утворення третейського суду;

7) добровільної згоди третейських суддів на їхнє призначення чи обрання у конкретній справі;

8) арбітрування;

9) самоврядування третейських суддів;

10) всебічності, повноти та об’єктивності вирішення спорів;

11) сприяння сторонам у досягненні ними мирової угоди на будь-якій стадії третейського розгляду.

Юридичні та/або фізичні особи, а також адміністратор за випуском облігацій, який діє в інтересах власників облігацій відповідно до положень Закону України "Про ринки капіталу та організовані товарні ринки", мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам Закону України «Про третейські суди».

Спір може бути переданий на вирішення третейського суду до прийняття компетентним судом рішення у спорі між тими ж сторонами, з того ж предмета і з тих самих підстав.

Підвідомчість справ третейським судам. Третейські суди в порядку, передбаченому Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком:

1) справ у спорах про визнання недійсними нормативно-правових актів;

2) справ у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб;

3) справ, пов’язаних з державною таємницею;

4) справ у спорах, що виникають із сімейних правовідносин, крім справ у спорах, що виникають із шлюбних контрактів (договорів);

5) справ про відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом;

6) справ, однією із сторін в яких є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб’єкт під час здійснення ним владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, державна установа чи організація, казенне підприємство;

7) справ у спорах щодо нерухомого майна, включаючи земельні ділянки;

8) справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення;

9) справ у спорах, що виникають з трудових відносин;

10) справ, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, пов’язаних із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цих товариств;

11) інших справ, які відповідно до закону підлягають вирішенню виключно судами загальної юрисдикції або Конституційним Судом України;

12) справ, коли хоча б одна із сторін спору є нерезидентом України;

13) справ, за результатами розгляду яких виконання рішення третейського суду потребуватиме вчинення відповідних дій органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими чи службовими особами та іншими суб’єктами під час здійснення ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень;

14) справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).

Види третейських судів. В Україні можуть утворюватися та діяти постійно діючі третейські суди та третейські суди для вирішення конкретного спору (суди ad hoc). Постійно діючі третейські суди та третейські суди для вирішення конкретного спору утворюються без статусу юридичної особи. Постійно діючі третейські суди можуть утворюватися та діяти при зареєстрованих згідно з чинним законодавством України: всеукраїнських громадських організаціях; всеукраїнських організаціях роботодавців; фондових і товарних біржах, саморегулівних організаціях професійних учасників ринку цінних паперів; торгово-промислових палатах; всеукраїнських асоціаціях кредитних спілок, Центральній спілці споживчих товариств України; об’єднаннях, асоціаціях суб’єктів підприємницької діяльності — юридичних осіб, у тому числі банків. Постійно діючі третейські суди не можуть утворюватися та діяти при органах державної влади та органах місцевого самоврядування (ст. 8 Закону України «Про третейські суди»).

Постійно діючий третейський суд очолює голова третейського суду, порядок обрання якого визначається Положенням про постійно діючий третейський суд.

Третейські суди вирішують спори на підставі Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів та міжнародних договорів України.

Третейський суд у випадках, передбачених законом або міжнародним договором України, застосовує норми права інших держав.

У разі відсутності законодавства, що регулює певні спірні відносини, третейські суди застосовують законодавство, яке регулює подібні відносини, а за відсутності такого третейські суди застосовують аналогію права чи керуються торговими та іншими звичаями, якщо останні за своїм характером та змістом властиві таким спірним відносинам.

2.