Оцінка доказів

це визначення належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також достатності та взаємного зв’язку доказів у їх сукупності. Оцінку доказів провадять тільки ті учасники цивільного процесу, які визнаються суб’єктами доказування.

Судовій оцінці можуть підлягати лише ті докази, які безпосередньо були досліджені в судовому засіданні (ст. 179 ЦПК), з врахуванням належності фактичних даних і допустимості засобів доказування (ст.ст. 58, 59 ЦПК). Оцінка доказів судом виступає підставою для прийняття ним відповідного за змістом акта застосування права, який носить обов’язковий, владний характер, втілений в мотивувальній частині рішення суду (ст. 215 ЦПК). Це завершальна оцінка суду.

Належність доказів. Правильному визначенню складу всіх обставин предмета доказування у справі сприяє правило (принцип) про належність доказів, закріплене в ст. 58 ЦПК. Із усіх поданих доказів суд повинен відібрати для подальшого дослідження і обґрунтування мотивів рішення тільки ті з них, які мають зв’язок з фактами, які необхідно встановити. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.(ст. 58 ЦПК).

При розгляді цивільної справи головуючий спрямовує судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного та об’єктивного з’ясування обставин справи, усуваючи із судового розгляду все, що не має істотного значення для вирішення справи (ст. 160 ЦПК).

Питання належності доказів вирішуються судом при порушенні справи, в стадіях підготовки і судового розгляду. При прийнятті позовної заяви суддя перевіряє, чи викладені в ній обставини, що обґрунтовують вимоги позивача, і зазначені докази, що підтверджують позов (ст.

Належність доказів судовою практикою, що склалася, зазвичай визначається судом під час розгляду справи у судовому засіданні, визнавши доказ, таким, що не відносяться до справи, суд просто залишає його без дослідження, тим самим звільняє себе від наступної його оцінки, та означає, що виключається можливість посилання на нього у судовому рішенні.

Допустимість засобів доказування. За загальним правилом будь-які фактичні дані в цивільній справі можуть бути підтверджені лише встановленими в законі засобами доказування (ст. 59 ЦПК) у відповідності з правилом (принципом) їх допустимості. Обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не повинні підтверджуватися іншими. Суд не вправі за своїм переконанням приймати доказ, який законом не допустимий, і, навпаки, відкидати як недопустимий доказ, можливість використання якого закон не забороняє.

Складовою правила про допустимість засобів доказування є його формування з додержанням встановленого законом процесу. Так, наприклад, ст. 51 ЦПК містить положення, про те які особи не підлягають допиту як свідки. Тобто, якщо буде порушене це правило, то отримані фактичні дані у справі не будуть мати сили доказу.

Достовірність – це перевірка доброякісності джерела доказів, а також процесу їх формування. Після встановлення достовірності доказів суд визначає їх достатність, тобто вирішує питання про те, чи є можливість на основі зібраних по конкретній справі доказів зробити висновок про наявність фактів, які належать до предмета доказування, про права і обов’язки сторін. Достатність – це така кількість доказів, які дозволяють вирішити справу, зробити певний висновок і постановити рішення. Достатність стосується завершального етапу доказування. Мета визначення достатності обумовлена завданнями, які стоять перед судом на цьому етапі доказування у відповідності з якісними характеристиками провести відбір доказів, на основі яких можна було б зробити висновок про наявність чи відсутність шуканих фактів. Висновок про достатність – підсумок процесуального вивчення, аналізу і кваліфікації доказів, що проводиться суб’єктами доказування, в ході судового розгляду, підсумок, що завершує всю доказову діяльність.

Зважаючи на те, що судова оцінка має важливе значення для розгляду справи, законом встановлені певні правила (принципи) її здійснення. До них можна віднести наступні:

- докази оцінюються судом кожен окремо і всі у сукупності (п. 3 ст. 212 ЦПК);

- докази оцінюються за внутрішнім переконанням суддів (п. 1 ст. 212 ЦПК);

- внутрішнє переконання повинно ґрунтуватись на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому досліджені наявних у справі доказів (п. 1 ст. 212 ЦПК);

- при оцінці доказів судді повинні керуватися законом ;

- ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили (п. 2 ст. 212 ЦПК) Це означає, що докази повинні оцінюватися за їх властивостями, і жоден з доказів не має переваги перед іншим.