<<
>>

4. Неопозитивізм: його сутність та принципи

Неопозитивізм, як філософський напрямок, бере свій початок ще з першої половини ХІХ століття. Його родоначальником був французький філософ Огюст Конт (1798 – 1957 рр.).

О. Конт висунув ідею створення нової філософії, відмінної як від матеріалізму, так і від ідеалізму, оскільки, на його думку, останні нічого для науки не дають на зміну їм повинна прийти позитивна філософія або позитивізм (від лат. positivus – позитивний).

Сутність позитивізму відображають такі три основні його положення: 1) пізнання людини повинно бути вільним від будь-якої філософії; 2) вся попередня філософія як метафізична, так і діалектична повинна бути усунена і замінена: або спеціальними науками, або узагальненим оглядом системи знань, або загальною класифікацією наук, їх співвідношенням; 3) позитивна філософія повинна бути нейтральною, що сприятиме усуненню протилежності між матеріалізмом і ідеалізмом.

Позитивізм О. Конта заперечував, таким чином, роль будь-якої філософії у розвитку теоретичного мислення, виробленні понять, з’ясуванні світоглядних проблем науки; у дослідженні пограничних проблем, які виникають на межі наук, і які не піддаються інтерпретації жодної з них. О. Конт фактично відкинув основний предмет будь-якого філософського напрямку – відношення “людина – світ”, вважаючи таким предметом – класифікацію наук.

Кредо О. Конта: “наука повинна бути сама собі філософією”, тому всі проблеми традиційної філософії необхідно відкинути як псевдопроблеми.

Однак швидко виявилось безпідставність такої тези. Виникає нова форма позитивізму, котра повертається до проблем попередньої філософії: природи пізнання, досвіду, проблем співвідношення суб’єкта і об’єкта, фізичного і психічного, категорій “річ”, “субстанція”, елементів світу тощо. Це – друга історична форма позитивізму – емпіріокритицизм (від грец. empirie – досвід і критика) – дослівно: “критика досвіду”. Основоположниками цього напрямку були швейцарський філософ Ріхард Авенаріус (1843 – 1896 рр.) і австрійський філософ Ернст Мах (1838 – 1916 рр.). Філософія “другого позитивізму” була зведена махізмом до теорії пізнання, відірваної від реальної дійсності. Однак вона переконливо довела, що наука не може обійтись без філософії, її понять і методології, бо, як говорив Г. Гегель, “все, що в науках засновано на розумі, залежить від філософії”.

Виникнення і формування “третього позитивізму” – неопозитивізму зв’язано з діяльністю таких філософів, як М. Шлік (1882 – 1936 рр.), О. Нейрат (1882 – 1945 рр.), Р.Карнап (1891 – 1970 рр.), Г. Рейхенбах (1891 – 1953 рр), Л. Вітгенштейн (1889 – 1951 рр.), А. Айєр (1910 – 1989 рр.), Б. Рассел (1872 – 1970 рр.) і представників нової хвилі постпозитивізму таких, як К. Поппер (1902 – 1994 рр.), Т. Кун (1922 – 1996  рр.), П. Фейєрабенд (1924 – 1994 рр.), Ю. Хабермас (народ. 1929 р.) та інших.

Сутність неопозитивізму – у запереченні сучасної філософії як науки, в абсолютизації науково-природничого знання, в недооцінці суспільних наук. Статус науки мають, на думку філософів цього напрямку, лише природничі науки, котрі отримують свої знання з допомогою природничо-експериментальних методів. Філософія не може бути наукою, оскільки вона свої проблеми розв’язує іншими методами.

Дійсно, філософія не досліджує свої проблеми з допомогою науково-природничих, препаративних методів таких, як кристалізація, спектрографія, фільтрація, перегонка, рентгенографія і т.п. Однак з цього зовсім не випливає, що філософія не є наукою.

Філософія має справу з найбільш загальними проблемами буття. Тому ці проблеми можуть бути з’ясовані лише адекватними їм методами пізнання такими, як індукція і дедукція, аналіз і синтез, логічний і історичний методи, методом сходження від абстрактного до конкретного – з допомогою діалектики, її законів і принципів. Предметом неопозитивізму є аналіз мови науки, тлумачення текстів, їх пояснення.

Для неопозитивізму характерними є три науково-пізнавальних принципи: редукціоналізму, верифікації і конвенціоналізму.

Принцип редукції (від лат. reductio – повернення, відновлення) – зведення в процесі дослідження одного явища до іншого, однієї проблеми до іншої з метою спрощення їх. Це – логічний прийом, котрий застосовується у пізнанні. Однак не все складне можна звести до простого. Зведення, скажімо, вищих форм життя до нижчих – це нонсенс. Втрачається специфіка явища, тобто принцип редукції не можна абсолютизувати, як це допускається у філософії неопозитивізму.

Принцип верифікації – це перевірка результату дослідження на істинність. З точки зору неопозитивізму істинно лише те, що може бути безпосередньо емпірично перевірене на практиці. Перебільшення, абсолютизація цього принципу у неопозитивізмі призводить до відкидання такої важливої форми розвитку природничонаукових знань, як гіпотеза.

Принцип конвенціоналізму – принцип домовленості, “договору”. Дослідники домовляються стосовно того чи іншого об’єкту пізнання: як його тлумачити, що він собою являє, яка його особливість тощо. Але при цьому втрачається об’єкт пізнання як об’єктивна реальність, саме те, з приводу чого відбувається “домовленість”.

Сучасний неопозитивізм мав ряд різновидностей: логічний позитивізм, семантичний, постпозитивізм тощо. Але сутність їх одна – абсолютизація суб’єктивних моментів у пізнанні, ігнорування його об’єктивних моментів, перебільшення значення природничих наук, надзвичайна формалізація гносеологічних проблем.

Необхідно також відзначити здобутки філософів – неопозитивістів, а саме: їх значний вклад в розвиток логіки, математики, емпіричної соціології, семантики – аналізу смислу наукових термінів, положень, знаків, законів, їх адекватності тим об’єктам, для відображення яких вони створені.

<< | >>
Источник: Александрова О.С.. Філософія: Конспект лекцій для студентів факультету соціології та управління/ Уклад.: Александрова О.С. – Запоріжжя: ЗНУ,2011. – 125 с.. 2011

Скачать готовые ответы к экзамену, шпаргалки и другие учебные материалы в формате Word Вы можете в основной библиотеке Sci.House

Воспользуйтесь формой поиска

4. Неопозитивізм: його сутність та принципи

релевантные научные источники:
  • Відповіді по предмету - Філософія
    | Ответы к зачету/экзамену | 2017 | Украина | docx | 0.23 Мб
    Предмет і функції філософського знання. Культурно-історичні передумови виникнення філософії. Місце і значення історії філософії в освоєнні філософського знання. Основи періодизації