16.1. Організаційно-правові форми співробітництва України з ЄС
Поява феномену ЄС вже довела свого часу, що участь у спільному європейському ринку є економічно вигідною, причому як для держав, так й для суб’єктів економічної діяльності. Усунення фізичних, технічних та фіскальних бар’єрів вже в умовах діючого спільного ринку і перехід на початку 90-х років до єдиного внутрішнього ринку ЄС з єдиною економічною політикою означало заощадження понад 100 млрд.
екю (з появою євро він був прирівнений до екю) прямих витрат та ще додатково близько 100 млрд. екю за рахунок зниження цін, підвищення ефективності виробництва та конкурентноздатності товарів. Вартість зазначених бар’єрів набула назву „затрати не-Європи”[795]. Тобто, ці затрати - величезні кошти, які європейські країни, що не є учасниками єдиного ринку ЄС, сплачують або недоотримують із-за своєї не-інтегрованості. З тих пір Співтовариство значно просунулося вперед, перейшло до нової фази інтеграції – економічного та валютного союзу, що несе іще додатковий економічний ефект. Його демонструє, зокрема, практика запровадження євро як єдиної валюти.Орієнтація на ринкову економічну модель породжує проблему наближення української правової системи, у першу чергу тих її частин, які забезпечують економічні відносини, до західних правових систем як на рівні їх загальної типології, так й до регіональних та національних систем розвинутих західних країн. Протягом останніх десятиліть західноєвропейські країни демонструють значне зростання ефективності економіки за рахунок створення в рамках ЄС спільного ринку, а згодом - єдиного ринку. Єдиний ринок та скоординована фінансова система ЄС показали набагато вищий рівень стійкості стосовно глобальних кризових явищ, що виникли останнім часом. Приєднання до цього ринку на загальному тлі реінтеграції до Європи є викликом для України та нагальним практичним завданням, бо існуючий модус відносин з ЄС вже не відповідає вимогам часу.
Загроза енергетичної кризи в Україні ще сильніше підштовхує до переходу від традиційної форми співробітництва до інтеграційної моделі у стосунках з ЄС.Приєднання України до системи угод СОТ, а також реалізація програмних документів щодо інтеграції України до ЄС потребуватимуть протягом певного перехідного періоду остаточного опанування ринкових методів регулювання товарних майнових відносин, апробації державних антикризових заходів та відповідного реформування правової системи. Йтиметься про перехід від управління до регулювання та всебічної дерегуляції у недержавному секторі економіки у сукупності з підвищенням регулюючої ролі держави у державному секторі, а у кризові періоди - щодо усієї економіки. Завдяки певним крокам у ринковому напрямі Україна набула статусу країни з ринковою економікою за законодавством США, а наприкінці 2005 р. позбулася презумованого статусу як “країни з неринковою економікою” за законодавством ЄС[796]. Але потребує реформи механізм функціонування банківської системи, фінансових інституцій та системи фінансових послуг, цінове адміністрування, що в їх нинішньому стані заважає розвитку зовнішньоекономічної діяльності, взаємовигідній торгівлі, припливу іноземних інвестицій в Україну, діяльності українських зовнішніх інвесторів. Державна підтримка галузей національної економіки та окремих підприємств має відповідати міжнародним та європейським правовим стандартам та принципам.
Правовою базою відносин України та ЄС поки що виступає Угода про партнерство та співробітництво з ЄС від 14.06.1994 р.[797] (УПС), період дії якої подовжуватиметься до укладення нової базової угоди[798]. В УПС закладено програму законодавчого та регуляторного “наближення”, без фіксованих кінцевих термінів. Слід відзначити, що участь у окремих видах діяльності та програмах, включаючи такі аспекти як захист споживача, стандарти, органи з охорони довкілля та дослідницькі установи, є відкритими, тобто автономними незалежно від просування у реформах. Що стосується інших напрямів, то участь України тут залежить від прогресу у реформах.
Наприклад, підтримка країнами-партнерами УПС (тобто, Україною та країнами-членами ЄС) подальшого розвитку політики щодо підприємництва має супроводжуватися наближенням регуляторної політики України до регуляторної політики ЄС.За УПС на Україну було покладено обов'язок докласти зусиль для забезпечення того, щоб її законодавство стало сумісним із законодавством Співтовариства. На виконання цього зроблено серйозні кроки у напрямку ринкової економіки та проведено відповідні зміни в законодавстві. Перш за все, це прийняття Верховною Радою України пакетів так званих «СОТівських» законів у зв’язку зі вступом України до СОТ. Варто мати на увазі, що з точки зору ЄС членство у СОТ розглядається як інтеграційна частина позитивної економічної програми та як сигнал розширення торговельних та інвестиційних зв’язків з ЄС. Отже в Україні відповідні законодавчі зміни стали важливою складовою євроінтеграційних процесів.
Одним з перших документів ЄС, що визначав для України власне інтеграційний напрям, стала прийнята 1999 року у Гельсінкі Європейською радою “Спільна стратегія щодо України”[799]. У документі, відзначалося, що основну відповідальність за майбутнє України несе вона сама, а також відбивалися цілі ЄС, зокрема: сприяти виникненню в Україні стабільної, відкритої, плюралістичної демократії, що керується принципом верховенства права і служить фундаментом стабільно функціонуючої ринкової економіки на благо всього народу України; розвивати економічне співробітництво з Україною. „Спільна стратегія” підкреслювала, що імплементація УПС – необхідна умова для успішної інтеграції України в європейську економіку і що це допоможе Україні підтвердити свою європейську ідентичність. Хоча „Спільна стратегія” відбивала спільну позицію Європейського Союзу і його держав-членів, і стосовно України була одностороннім актом, вона, проте, визначала сама себе як основу для подальшої спільної взаємовигідної роботи ЄС і України. Аналіз документів Гельсінського самміту ЄС показує, що через них, як і через раніше прийняті документи ЄС з питань співробітництва з Україною, червоною ниткою проходить ідея інтеграції України до ЄС за допомогою активної адаптації до умов європейського і міжнародного правового простору.